Читайте также:
|
ПЛАН
1. Китай
2. Монголія
3. Індія
4. Афганістан
5. Іран
6. Туреччина
7. Арабські країни
8. Країни Тропічної і Південної Африки
1. Найбільше незадоволення населення викликала іноземна економічна присутність у Китаї, яка впродовж 1919–1921 рр. зростала винятково швидкими темпами. Значне розчарування викликала в Китаї підписаний 6 лютого 1922 р. у Вашингтоні Договір дев’яти держав. Договір мав урегулювати стосунки західних держав та Японії з Китаєм. Він скасував привілеї, які отримали в Китаї японці під час Першої світової війни, але водночас зберіг нерівноправні договори із європейськими державами. Суверенітет Китаю надалі обмежувався окремим судочинством для іноземців та існуванням на китайській території екстериторіальних районів, де жили некитайці, – сеттельментів. Японія повернула Китаю Шаньдун та Ціндао, проте Китай мав заплатити 53 млн. доларів компенсації за майно, що залишилося на китайській території. Усе це підсилювало націоналістичні настрої в Китаї та збільшувало число прихильників Гоміньдану. У той самий час пекінський уряд вже втратив більшість політичних союзників. У багатьох містах почалися антиурядові виступи. Скориставшись цим, Гоміньдан почав війну із північними дуцзюнями.
У 1924 р. за допомогою СРСР Гоміньдан створив військову школу Вампу (Хуанпу) – за назвою острівця на рукаві Янцзи, де вона була розташована. Керівником групи радянських військових, що викладали там, був активний учасник громадянської війни Василь Блюхер, що діяв у Китаї під прізвищем Галін.
Після смерті Сунь Ятсена Гоміньдан очолив Чан Кайші (1887–1975 рр.). Під його керівництвом протягом 1925–1928 рр. націоналістична партія здійснила військово-політичну операцію із об’єднання Китаю. Безпосереднім приводом до початку руху став розстріл 30 травня 1925 р. британською поліцією міжнародного сеттельменту в Шанхаї демонстрації китайських націоналістів, у результаті якого 41 особу було вбито і 14 поранено. Бажаючи захистити своїх громадян від насильства з боку китайців, військові кораблі європейських країн висадили десантні групи, що взяли під контроль окремі дільниці міста. Шокований таким втручанням у внутрішні справи країни, пекінський уряд звернувся до європейських держав із нотами протесту, однак не здійснив проти інтервентів жодних активних дій. Тим часом, обурені поведінкою європейців у Шанхаї, розпочали страйк китайські робітники в британській колонії Гонконг. Спроби порозумітися із страйкарями та придушити виступи силою зброї були безрезультатними. Гонконгський страйк тривав майже 16 місяців.
Політичним наслідком подій у Шанхаї 30 травня 1925 р. стало проголошення 1 липня 1925 р. національного уряду в Гуанчжоу.
Військова операція об’єднання країни, чи як її називає китайська історіографія, “Північний похід”, розпочався 9 липня 1926 р. Сили створеної для цього походу Народно – революційної армії (НРА) налічували близько 100 тис. солдатів та офіцерів. Їм протистояло 350 тис. бійців Чжан Цзоліня, 250 тис. – У Пейфу та 200 тис. – Сунь Чуаньфаня. Однак в арміях дуцзюнів був надзвичайно низький бойовий дух солдат, процвітали корупція та зловживання офіцерів. Офіцерський корпус був за духом найманцями і не виявляв бажання битися до кінця.
З огляду на успішне розгортання наступу проти північних дуцзюнів, лідери Гоміньдану вирішили вчинити тиск на західні держави, які все ще користувалися привілеями, наданими їм нерівноправними договорами. Європейці традиційно виявляли більше симпатій до слабкого центрального уряду країни. Однак, остерігаючись посилення впливів СРСР у регіоні, західні уряди змушені були обережніше ставитися до китайських націоналістів. Ще 18 грудня 1926 р., побоюючись втрати своїх привілеїв у Китаї, Великобританія запропонувала іншим європейським країнам переглянути нерівноправні угоди з Китаєм. Більшість західних країн сприйняли британську ініціативу негативно.
4 січня 1927 р. без опору з боку європейців війська Гоміньдану зайняли сеттельменти у Ханькоу, а 6 -7 січня – британські концесії у Цзюцзяні. Посилення Гоміньдану змусило європейські держави піти з ним на прямі переговори. У лютому 1927 р. Вашингтон погодився скасувати права на екстериторіальність американських представництв. У британських концесіях 15 березня 1927 р. було введено новий режим управління, розпущено британські муніципалітети й замінено їх китайськими. Однак західні держави не відкидали й варіантів збройного захисту своїх громадян у Китаї. З цією метою євроєпейські країни до квітня 1927 р. зосередили в китайських територіальних водах понад 200 військових кораблів зі значними контингентами морської піхоти на борту.
У лютому 1927 р. війська Чан Кайші продовжили наступ у напрямку на Шанхай – Нанкін. 22 березня було захоплено Шанхай, а наступного дня – Нанкін. Після вступу гоміньданівських сил до Нанкіна, в місті почалися грабунки та вбивства іноземців. Було спалено багато будинків, розгромлено американське, британське та японське консульства. У відповідь на це американські та британські кораблі, що стояли на Янцзи, розпочали обстріл міста. Під час обстрілу загинуло близько 2000 солдатів НРА, а в місті почалися пожежі. 11 квітня 1927 р. уряди США, Великобританії, Франції, Італії та Японії звернулися до гоміньданівської влади з ультиматумом, в якому зажадали покарати винних в нападах на іноземців у Нанкіні, заплатити компенсацію завданих під час заворушень збитків та надалі не допускати подібних подій.
Пекінський уряд розірвав дипломатичні стосунки із СРСР. Приводом до цього став обшук, який китайська поліція вчинила в радянському посольстві в Пекіні 6 квітня 1927 р. Незадовго до цього під час спроби непомітно пробратися до британського посольства був арештований заступник радянського військового аташе. На території посольства СРСР китайці вилучили багато документів, які свідчили про підривну діяльність СРСР щодо Китаю. Публікація цих документів викликала міжнародну кризу в стосунках більшовицької Росії із західними державами. Крім цього у радянському посольстві було арештовано групу китайських комуністів, яких підозрювали в антидержавній діяльності.
У квітні 1928 р. ударом у напрямку Шаньдуня НРА продовжила “Північний похід”. Занепокоєні поразками союзників, японці ввели свої війська в Цзінань. Після того як 1 травня 1928 р. війська Чан Кайші підійшли до Цзінаня, там почалися сутички з японцями. Скориставшись своєю технічною перевагою і кращим вишколом війська, японці вибили підрозділи НРА з міста, причому загинуло 3254 китайці й лише 15 японських солдатів. Значна частина вбитих з китайського боку належала до цивільного населення й була закатована японцями. Токіо давав зрозуміти, що буде протистояти об’єднанню та посиленню Китаю.
10 жовтня 1928 р. гоміньданівський уряд у Нанкіні оголосив себе загальнонаціональним. Було опубліковано головні “Конституційні положення” і встановлено період “політичної опіки Гоміньдану” терміном на 6 років. Однак номінально поширена на всю територію Китаю влада Гоміньдану в багатьох місцях була лише уявною.
Впевнено почувався правитель Маньчжурії Чжан Сюелян. У липні 1929 р. він спровокував міжнародний конфлікт. За його наказом китайські сили встановили контроль над Китайсько-Східною залізницею, яка, за угодою 1924 р., вважалася спільною власністю СРСР та Китаю. Москва відреагувала дуже різко. Дипломатичні стосунки з Китаєм було розірвано, а на китайському кордоні почалася концентрація радянських військ. 18 листопада 1929 р. спеціально сформована Далекосхідна армія під командуванням В. Блюхера вторглися на територію Китаю й завдала силам Чжан Сюеляна нищівної поразки. Угоду про припинення вогню було підписано 22 грудня 1929 р. у Хабаровську. Згідно з цією угодою, на залізниці відновлювався режим співволодіння.
2. На початку новітньої історії за рівнем розвитку Монголія була однією з найбільш відсталих країн Азії.
З ХVIII до початку ХХ ст. Монголія входила до складу Цінської імперії. Після початку Сіньхайської революції у Китаї 1911 р. була проголошена її незалежність у формі теократичної монархії. Державу очолив лідер ламаїстської церкви богдо-геген Джебзун-Дамба Хутухта VІІІ. Так була відновлена монгольська національна державність. Проте Китай був категорично проти виходу Монголії з його складу. Міжнародний статус так званої Зовнішньої Монголії остаточно визначила російсько-монгольська угода 1915 р. в Кяхті. Вона визнавалась автономною державою в складі Китаю, що знаходилась під опікою Росії. Китай визнавав її право на самостійну внутрішню політику, зобов’язувався не посилати туди війська і представників адміністрації. Монголія могла укладати з іншими державами будь-які угоди, крім політичних. Політичні і територіальні питання щодо Монголії мали обговорюватись Китаєм і Росією за участі її представників. Залежність Монголії від Китаю фактично була номінальною. Як автономна держава в складі Китайської республіки вона існувала до 1919 р., коли Богдо-геген був проголошений ханом Монголії і зосередив у своїх руках духовну і світську владу.
У цей час за допомогою Росії почалося формування національної армії. Проте в листопаді 1919 р. війська північнокитайського мілітариста Сюй Шучжена окупували Монголію і ліквідували її автономію. Монгольська армія була роззброєна, національні органи влади розпущені. На останньому етапі громадянської війни в Росії в жовтні 1920 р. в Монголію вступила біла кінно-азіатська дивізія під командуванням барона Р. Ф. Унгерна, який на початку 1921 р. оволодів столицею країни Ургою.
В цей час виникають та активізуються революційні організації, які орієнтувалися на більшовицьку Росію, насамперед Монгольська народна партія (з 1925 р. – Монгольська народно-революційна партія). В 1921 р. пробільшовицькі сили утворюють тимчасовий народний уряд на чолі з Д. Сухе-Батором. Він звернувся до командування Червоної Армії з проханням вступити на територію Монголії і взяти участь у боях проти білих військ. Радянський експедиційний корпус під командуванням К. Неймана і бійці Сухе-Батора 6 липня 1921 р. зайняли Ургу. 11 липня 1921 р. Д. Сухе-Батор проголосив перемогу народної революції у Монголії.
У 1924 р. була проголошена Монгольська Народна Республіка, яка в наступні десятиліття розвивалася у тісному союзі з Радянською Росією, а потім з СРСР.
3. Індія залишалась британською колонією. Нею управляв генерал-губернатор, який мав титул віце-короля і підпорядковувався безпосередньо англійському уряду. Колонізатори створили ефективний бюрократичний апарат. Індія поділялася на провінції на чолі з губернаторами або верховними комісарами. Крім того, там залишилось близько 600 князівств, які перебували під постійним контролем.
В 1919 р. був прийнятий Акт про державне управління Індією (Акт Монтегю-Челмсфорда). При віце-королі створювався дорадчий орган – центральні законодавчі збори, члени яких частково обирались, частково призначались, а їх рішення носили дорадчий характер.
Одночасно був прийнятий закон Роулетта, який забороняв свободу слова, зборів, демонстрацій, встановлював жорсткий поліцейський режим, надавав віце-короля і губернаторам провінцій право заарештовувати і висилати без висунення звинувачення і без суду будь-яких осіб.
Оголошення Акту Монтегю-Челмсфорда і закону Роулетта викликало масові акції протесту. У квітні 1919 р. сталися криваві події в місті Амрітсарі (Пенджаб), де англійські війська розстріляли мирний мітинг. Амрітсарський розстріл спричинив зростання антианглійських виступів і піднесення національно-визвольного руху.
В 1920–1922 рр. Індійський національний конгрес на заклик свого лідера Махатми Ганді проводив першу кампанію громадянської непокори під лозунгом надання Індії самоуправління.
Одним із дієвих методів боротьби з колонізаторами став бойкот англійських товарів, аж до спалення у серпні 1921 р. в Бомбеї за присутності М. Ганді великої кількості дорогих англійських тканин.
Масовим заходом став також бойкот перебування у Індії наступника британського престолу принца Уельського в 1921 р. Після трагічних подій у Чаурі Чаура, де селяни спалили будинок з поліцейськими, М. Ганді оголосив про припинення кампанії.
У 1922 р. ІНК прийняв рішення припинити кампанію, що викликало глибоке розчарування його лівого крила і народних мас, адже здавалося, що поставлена мета незабаром буде досягнута. Перша кампанія громадянської непокори закінчилася безрезультатно.
В кінці 20-х років англійський парламент створив комісію Саймона, якій доручалося підготувати пропозиції щодо реформи управління Індією. На противагу їй ІНК організував комісію під головуванням Мотілала Неру і запропонував їй розробити індійську конституцію. “Конституція Неру-старшого” передбачала надання Індії статусу домініона.
Англійські власті відхили пропозиції Індійського національного конгресу. Це стало приводом для другої кампанії громадянської непокори, яка відбувалася в 1930–1931 рр.
Налякані розмахом антианглійських виступів, власті пішли на переговори з ІНК. Зокрема, М. Ганді отримав запрошення на конференцію “круглого столу” в Лондоні.
Проте після поїздки в Європу він дійшов висновку, що англійська сторона не збирається нічого принципового змінювати в становищі Індії та ініціював в 1931 р. третю кампанію громадянської непокори, для якої характерними були індивідуальні форми.
В 1935 р. був опублікований новий закон про управління Індією, який зокрема розширював право голосу (кількість виборців у 12–ти куріальній системі зросла з 1 до 12 %) та надавав ряд переваг мусульманам.
В 1937 р. за новим законом були проведені вибори в провінційні законодавчі збори, які завершилися перемогою конгресу.
4. Афганістан залишався відсталою країною з феодально-патріархальними відносинами.
Після війни з Англією 1878–1880 рр. Афганістан перетворився в напівколоніальну державу. Його зовнішня політика була підпорядкована Англії. Культурні та економічні зв’язки із зовнішнім світом суттєво обмежувались, а європейці взагалі не допускались у країну. У внутрішні справи еміра Англія не втручалась.
Перед Афганістаном гостро стояла необхідність завоювання національної незалежності і проведення ефективних реформ у сфері державного управління, економіки, культури. Передові погляди на розвиток країни виражав рух молодоафганців, до якого входили поміщики, пов’язані з ринком, купці, інтелігенція, офіцери. Молодоафганці були невеликою групою реформаторів, їх соціальна база була дуже слабкою, але вони активно готувалися до рішучих дій. Об’єктивно, вони захищали капіталістичний шлях розвитку.
У лютому 1919 р. в Афганістані відбувся державний переворот. До влади прийшов емір Аманулла-хан, один із лідерів молодоафганців. Його підтримала армія і населення Кабула. В країні встановився молодоафганський режим (1919–1929 рр.), який ставив своєю метою проведення радикальних перетворень.
28 лютого 1919 р. Аманулла-хан проголосив незалежність Афганістану від англійських колонізаторів. Його уряд звернувся до британських властей із пропозицією переглянути англо-афганські відносини на основі рівноправності сторін. Англія відповіла відмовою. В цій ситуації молодоафганці шукали підтримку і союзників і знайшли розуміння своїх проблем у більшовицького уряду Росії. У березні 1919 р. Афганістан і Радянська Росія взаємно визнали один одного і заявили про співробітництво у боротьбі проти зовнішніх ворогів. Для обох країн це був перший крок на шляху міжнародного визнання.
Боячись втратити свої геополітичні і стратегічні позиції в Афганістані, Англія розв’язала війну, яка закінчилась перемогою афганського народу. В серпні 1919 р. був підписаний мирний договір, за яким Англія визнавала незалежність і суверенітет Афганістану.
Молодоафганський уряд вів переговори з Радянською Росією про укладання двостороннього договору. Аманулла-хан надіслав кілька листів лідерам більшовиків, у тому числі В. Леніну. В грудні 1919 р. Кабул після багаторічної міжнародної ізоляції прибула перша іноземна мі-
сія – делегація Туркестанської Радянської Республіки.
28 лютого 1921 р. молодоафганський і більшовицький режими підписали договір про дружбу. Радянська Росія добровільно передавала Афганістану частину земель у при-
кордонних районах Середньої Азії, надавала грошову і військову допомогу, дозволяла транзит вантажів через свою територію на пільгових умовах.
5. Як відомо, в 70-х роках ХІХ ст. Іран потрапив у залежність від Англії і Росії. Під час Першої світової війни Іран оголосив про свій нейтралітет, але воюючі держави не взяли його до уваги. Північ Ірану захопили російські війська, південь – англійські. Після виводу російської армії в 1918 р. Англія окупувала колишні російські зони впли-
ву – Гілян, Хорасан, частину Іранського Азербайджану. Звідси здійснювалась антирадянська інтервенція у Російський Азербайджан і Середню Азію.
9 серпня 1919 р. іранський уряд, у порушення конституції і без санкції парламенту (меджлісу), підписав з Англією кабальну угоду. Під контроль англійських представників ставилась армія, фінанси, торгівля, інші сфери життя. Іран перетворювався у протекторат.
Антинаціональна політика правлячих кіл викликала піднесення визвольного руху у кількох центрах.
У квітні 1920 р. почалося повстання проти шахського уряду та англійської окупації в Іранському Азербайджані. Його очолив лідер партії азербайджанських демократів шейх М. Хіабані. У виступах брали участь ремісники, дрібна буржуазія, інтелігенція, національна торгова буржуазія. Висувалися такі вимоги: ліквідація англо-іранської угоди, зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, надання Азербайджану автономії, проведення демократичних реформ. Шахський губернатор і чиновники були позбавлені посад. Демократи взяли владу в свої руки. Був створений національний уряд на чолі з М. Хіабані. Нова влада ввела контроль над цінами на продовольство і товари першої необхідності, відкрила школи та медпункти для народу. У вересні 1920 р. повстання було придушене об’єднаними силами шахських і англійських військ. Шейх М. Хіабані загинув.
Ще одним важливим центром національно-визвольного руху стала провінція Гілян. В роки Першої світової війни тут виник партизанський рух дженгелійців (дженгель – ліс) на чолі з Кучек-ханом. Вони виступали за здобуття національної незалежності під лозунгами ісламу. Дженгелійців підтримували селяни, міська біднота, торговці, частина великих купців, поміщиків, мусульманського духівництва.
Радянська Росія, більшовики Закавказзя намагалися впливати на ситуацію у Гіляні. В травні 1920 р. Волзько-Каспійська флотилія розгромила залишки білогвардійських частин, які втекли на територію Ірану, в порту Ензелі на південному узбережжі Каспійського моря. Радянські представники зустрілися з Кучек-ханом і запропонували йому допомогу. Була досягнута домовленість про спільні дії, виник єдиний фронт, в який увійшли патріотично настроєні поміщики і купці, інтелігенція, середні міські верстви, сільськогосподарські робітники, іранські комуністи. Програма фронту включала такі пункти: ліквідація нерівноправних договорів, встановлення республіки, захист особи і майна громадян, рівноправність всіх національностей, захист ісламу.
5 червня 1920 р. була проголошена Гілянська Радянська республіка. Створювався революційний уряд і революційна військова рада на чолі з Кучек-ханом. Проте досить швидко виникли розбіжності між групою Кучек-хана і комуністами. Останні відстоювали ідею негайної соціалістичної революції в Гіляні як складової частини світової революції, вимагали рішучих дій, наприклад, реквізиції майна багатих, боротьби проти ісламу. Кучек-хан стояв на поміркованих позиціях і виступав за вирішення політичних завдань, в першу чергу за здобуття Іраном незалежності. Свою точку зору на тактику боротьби мала і група радикальної інтелігенції, яка, ігноруючи відсутність збройних сил, намагалася розпочати похід на Тегеран. Конфронтація привела до розриву і відновлення єдиного фронту, через деякий час недавні союзники знову стали ворогами. В листопаді 1921 р. бригада перських козаків, якій допомагали англійські війська, розгромила Гілянську республіку.
Третім центром визвольного руху був Хорасан. Влітку 1921 р. тут розпочалося повстання військових і жандармських частин, якими командував полковник М. Тагі-хан Пасіян. Його підтримала національна і дрібна буржуазія, інтелігенція. Стихійно зародився селянський рух. Вимогами повсталих були: визволення Ірану з-під контролю Англії, скликання парламенту, забезпечення демократичних свобод. Уряд кинув на розгром повстання ханські загони курдських племен, в одній із сутичок з ними М. Тагі-хан загинув. Основні сили повстанців зазнали поразки, а розрізнені селянські загони продовжували боротьбу ще протягом року.
В іранському суспільстві існували досить впливові сили, зацікавлені в нормалізації відносин з Росією. Радянсько-іранські дипломатичні відносини були встановлені в 1920 р. У Москві почались переговори, які завершились підписанням договору від 26 лютого 1921 р. Радянська сторона відмовилась від угод царського уряду, які порушували суверенітет Ірану, від режиму капітуляцій і права екстериторіальності. Було визначено лінію державного кордону. Сторони заявили про невтручання у внутрішні справи одна одної. Ірану безвідплатно передавалась на його території власністю царського уряду на суму близько 70 млн. руб. золотом, а також власність Російського кредитного банку на суму 64 млн. руб. золотом. Спеціальна стаття передбачала умови введення радянських військ в Іран, якщо виникне така необхідність. Договір також вирішував питання про кордон у Закавказзі.
Важливу роль у політичній боротьбі початку 20-х років відіграв полковник бригади перських козаків Реза-хан. Він займав посаду військового міністра в кількох урядах, був прем’єр-міністром, провів багато вдалих військових операцій. Реза-хан спирався на військову силу, але одночасно він прагнув здобути собі політичних союзників, став ініціатором створення Партії оновлення – Таджедат. У боротьбі за владу він вдало використав у своїх цілях можливості парламенту і претендував на оцінку своїх дій як законних. 31 жовтня 1925 р. після довгих дебатів парламент, за конституцією не маючи на це права, вирішив скасувати династію Каджарів, передати тимчасову владу Реза-хану і скликати Установчі збори. 12 грудня 1925 р. ці збори проголосили Реза-хана шахом Ірану. Нова династія отримала назву Пехлеві.
6. Участь Османської імперії в Першій світовій війні на боці німецького блоку мала надзвичайно тяжкі наслідки для турецького суспільства.
За роки Першої світової війни в Османській імперії було мобілізовано в армію 2,85 млн. чол., людські втрати досягли близько 2,47 млн. чол., в тому числі 500 тис. чол. вбитими, 400 тис. чол. – пораненими, 1,57 млн. чол. – полоненими, зниклими безвісті. Державний борг за час війни зріс у три рази і перевищив річний бюджет більш ніж у 20 разів. Загальні витрати на війну оцінюються в 10 млрд. золотих франків.
Неспроможність правлячих кіл захищати національні інтереси, тяжкі військові поразки та їх наслідки, нестерпне становище широких верств населення викликали масове незадоволення в країні, яке проявлялось у стихійних виступах проти влади. Заворушення охопили турецьку армію, великого розмаху набуло дезертирство. Багато військовослужбовців зі зброєю в руках переховувались у гірських районах Східної Анатолії, об’єднуючись у збройні загони.
Після підписання Радянською Росією Брест-Литовського мирного договору молодотурки розпочали збройну інтервенцію в Російському Закавказзі. Навесні і влітку 1918 р. турецькі війська окупували південну Грузію, велику частину Вірменії та Азербайджану. 15 вересня 1919 р. турки зайняли Баку. Перекидання кращих дивізій у Закавказзя ослабило турецькі позиції на македонському і палестинському фронтах. Скориставшись цим, війська Антанти розгромили тут турецьку армію та просунулись далеко вглиб турецьких територій. Подальший опір був марним.
30 жовтня 1918 р. султанський уряд підписав з державами Антанти Мудроське перемир’я. Воно передбачало демобілізацію армії, здачу військових кораблів, видачу військовополонених. Туреччина втрачала арабські землі. Держави Антанти залишали за собою право окупувати чорноморські протоки і будь-які інші стратегічні пункти. В Стамбул були введені англійські війська. Мудроське перемир’я означало крах Османської імперії, переможці приступили до розподілу її земель. Розпочалась антитурецька інтервенція, в якій взяли участь Англія, Франція, Італія, Греція. Під загрозу було поставлене саме існування Туреччини як самостійної держави.
У відповідь на такі плани в країні сформувався національний рух під керівництвом генерала Мустафи Кемаля. Виникли патріотичні організації – товариства захисту прав. В них для боротьби за спільні інтереси об’єдналися національна буржуазія, дрібна буржуазія, офіцерство, інтелігенція, селянство, робітники. В 1919 р. товариства провели два з’їзди і створили координуючий орган – Представницький комітет.
Під тиском національно-патріотичного руху султан скликав у Стамбулі парламент (меджліс), який прийняв “Національну клятву” – декларацію, що проголошувала право Туреччини на суверенітет.
У відповідь 16 березня 1920 р. держави окупували Стамбул, розігнали парламент, заарештували і вислали багато депутатів. Частина з них втекла в Анатолію і підтримала кемалістів. У квітні 1920 р. був обраний новий парламент – Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), які почали працювати в Анкарі. ВНЗТ проголосили себе єдиною законною владою в Туреччині і створили уряд на чолі з М. Кемалем. У країні склалося двовладдя: одночасно існували султанський уряд у Стамбулі і кемалістський в
Анкарі.
У боротьбі проти зовнішніх ворогів Мустафа Кемаль прагнув залучити в союзники Радянську Росію. Він виходив з того, що більшовицький режим, який перебував у подібній ситуації, переживав такі ж проблеми в роки іноземної інтервенції та громадянської війни, надасть йому матеріальну і військову допомогу. З ініціативи М. Кемаля розпочалися контакти з керівництвом Радянської Росії, були встановлені радянсько-турецькі дипломатичні відносини (1920 р.). Проводились консультації про підготовку двостороннього договору.
10 серпня 1920 р. султанський уряд підписав з Антантою Севрський договір, за яким Туреччині залишалась невелика територія в Центральній Анталії. Решта її земель розподілялась між Англією, Францією, Італією і Грецією. Північний схід Анатолії відходив дашнакському уряду Вірменії. На південному сході планувалось створити державу Курдистан під протекторатом Англії. Зона проток виділялась в особливий район під міжнародним контролем. Стамбул залишався за Туреччиною умовно, якщо договір буде лояльно виконуватись. Туреччина переставала існувати як самостійна держава.
Уряд в Анкарі не визнав Севрського договору і розпочав підготовку до боротьби з іноземними загарбниками. Проте, втрачаючи власні території, кемалісти вели агресивну політику в Закавказзі проти незалежних національних держав Вірменії та Грузії, захопили частину їх земель. Інтереси кемалістів у даному регіоні зіткнулися з більшовицькими. Восени 1920 р. Червона Армія силою зброї ліквідувала уряд дашнаків у Вірменії, уряд меншовиків у Грузії і встановила Радянську владу в Закавказзі. Після цього відновилися радянсько-турецькі переговори, почалось обговорення територіальних проблем. Більшовики пішли на поступки і задовольнили ряд претензій кемалістів. 16 березня 1921 р. в Москві було підписано договір “Про дружбу і братерство” між Туреччиною і РРФСР. Сторони заявляли, що вони поділяють принципи братерства націй і право народів на самовизначення, зазначали “існуючі між ними солідарність у боротьбі проти імперіалізму” і визнавали, що “будь-які труднощі, створені для одного з двох народів, погіршують становище іншого”. Радянський уряд відмовлявся від режиму капітуляцій, нерівноправних договорів. Врегульовувалися територіальні питання, встановлювався кордон між РРФСР і Туреччиною. Було домовлено, що остаточний міжнародний статус проток повинен бути вироблений конференцією чорноморських держав. Одночасно укладались угоди про фінансову допомогу і поставки озброєння кемалістському уряду. 13 жовтня 1921 р. в Карсі був підписаний договір про дружбу між закавказькими республіками і Туреччиною, 2 січня 1922 р. в Анкарі – договір між Україною і Туреччиною. Протягом 1921 р. – перших місяців 1922 р. більшовицький режим направив у дар анкарському уряду понад 33 тис. гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, боєприпаси, 2 військові кораблі і 10 млн. руб. золотом.
У 1921–1922 рр. кемалісти здобули ряд важливих перемог над інтервентами. Визвольна війна турецького народу завершилась його перемогою. 24 липня 1923 р. був укладений мирний договір між державами Атланти і Туреччиною в Лозанні (Швейцарія). Визнавалась незалежність Туреччини в межах її основних земель (Східна Фракія, Мала Азія, західна частина Вірменського нагір’я, північна частина Сирійсько-Месопотамського плато), тобто в рамках нинішніх кордонів. Скасовувався режим капітуляцій, міжнародний фінансовий контроль, політичні привілеї іноземних концесіонерів. В деяких питаннях анкарський уряд пішов на поступки. Туреччина зобов’язалась виплатити борги Османської імперії і зберегти протягом 5 років низькі ввізні мита на товари західних країн. Лозаннський договір був актом міжнародного визнання турецької суверенної держави.
7. Упродовж кількох століть арабські землі входили до складу Османської імперії. До початку новітніх часів арабські землі Африки перейшли у володіння Англії (Єгипет, Судан), Франції (Алжир, Туніс, Марокко), Італії (Лівія), Іспанії (частина Марокко). Були створені колоніальні адміністрації, хоча в деяких країнах залишились і місцеві династії, від імені яких здійснювалось управління. Після Першої світової війни Англія отримала мандат на Ірак, Трансйорданію і Палестину, Франція – на Сирію та Ліван. Зміцнився вплив Англії в країнах Аравійського півострова і Перської затоки.
Під час Першої світової війни Англія оголосила Єгипет своїм протекторатом. В 1918–1923 рр. тут розгорнулась масова боротьба проти режиму протекторату. Її очолила національна буржуазія, яка створила прогресивну партію Вафд. У 1919 і 1921 рр. у країні вибухнули повстання, спрямовані проти англійських колоніальних порядків. Розуміючи, що стара система потребує заміни, Англія домоглася від єгипетської верхівки підписання договору, включивши до нього статті, що зберігали її економічні і геополітичні позиції (військова присутність, контроль над зоною Суецького каналу, над зовнішньою політикою, особливі повноваження англійського верховного комісара, режими капітуляцій).
28 лютого 1922 р. Англія оголосила Єгипет незалежною державою. В 1923 р. тут була встановлена конституційна монархія на чолі з королем Фаудом. Єгипту надавалась конституція. Створювались парламент і національний уряд, які працювали під наглядом англійського верховного комісара. На парламентських виборах партія Вафд завоювала більшість голосів і стала правлячою. Вона не завжди послідовно захищала національні інтереси, припускалась помилок, йшла на компроміси, її критикувало і праве, і ліве крило визвольного руху. Ситуація в країні не відзначалась стабільністю. Була скасована і знову відновлена конституція.
Сирія і Ліван стали підмандатними територіями Франції. В адміністративному відношенні вони підпорядковувались французькому верховному комісару в Бейруті. На Сирію і Ліван була покладена виплата частини державного боргу колишньої Османської імперії. Загарбання цих країн посилило економічні позиції французьких монополій на Близькому Сході, дозволило їм усунути німецьких і англійських конкурентів. Скориставшись ситуацією, французькі підприємці захопила ряд вигідних концесій, встановили контроль над фінансовою системою нових володінь. Французькі власті примусово провели обмін золотої валюти Сирії та Лівану на знецінені паперові франки і викачали в такий спосіб значну кількість золота. Відбулось пряме розграбування національних багатств підмандатних територій, захоплення чиновниками різних рангів земельних володінь, що раніше належали Султанському двору і вищому духівництву. З Сирії та Лівану вивозились матеріальні цінності, продовольство. Росло загальне невдоволення політикою французької адміністрації.
Специфічною рисою суспільно-політичної ситуації Лівану була наявність у ньому християнських і мусульманських релігійних общин, що ворогували між собою.
На території Сирії розгорнулася боротьба між угрупованнями місцевої знаті за владу, за право створити маріонеткові монархії. Особливу активність проявляв Фейсал аль-Хашімі, який зрештою був висланий французькими з країни і став королем Іраку.
В 1925–1927 рр. у Сирії відбулося національне повстання, головною метою якого було досягнення незалежності. В ньому взяли участь широкі верстви населення під патріотичними гаслами. По всій країні створювалися партизанські загони, які вели бої з французькими військами. Головними центрами повстання були гірська область Джебель-Друз і оази навколо Дамаска. Визнаним героєм повстання став шейх Султан аль-Атраш. Французьким військам із великими зусиллями вдалося розгромити повстанців і ліквідувати їх бази.
Безпосереднім наслідком збройної боротьби стали маневри французьких властей, зміна тактики, спроби залучити до співробітництва певні кола ліванського і сирійського суспільства. У 1926 р. Ліван, в 1930 р. Сирія одержали від Франції статус республіки при збереженні дії мандату. Вводилися конституції. Обирались парламенти, створювались уряди. Їх діяльність контролювалась властями, вони неодноразово розпускалисьі відновлювали свою діяльність.
В 1943 р. Сирія і Ліван вилучили зі своїх конституцій статті про французький мандат і проголосили себе суверенними державами.
Ірак до Першої світової війни вважався відсталою і безперспективною провінцією Османської імперії.
В 1921 р. Англія створила в Іраку конституційну монархію на чолі з королем Фейсалом аль-Хашімі. В усі державні органи призначалися англійські радники, на місцях реальна влада знаходилась у руках англійських інспекторів. За англо-іракським договором 1922 р. королівський уряд повинен був керуватися порадами англійського верховного комісара в питаннях зовнішньої політики і фінансів. Англія залишила в Іраку свої війська. Згодом була прийнята дуже обмежена конституція, розроблена в британському міністерстві колоній (1924 р.). Англійські монополії добились надання їм виключних прав на розвідку і видобуток нафти на всій території країни, за винятком південних районів.
Система мандату (1920–1932 рр.) викликала обурення і опір іракського народу. В містах неодноразово відбувались антианглійські демонстрації, спостерігались заворушення племен Центрального Іраку. Місцева еліта була незадоволена тим, що не мала впливу на національну політику. Великі держави вимагали від Англії проведення курсу “відкритих дверей” і допущення своїх капіталів у Ірак. У цій ситуації Англія вирішила відмовитися від мандату і знайти інші засоби контролю.
В 1930 р. був підписаний новий англо-іракський договір строком на 25 років, який набирав чинності з моменту скасування мандату. Ірак оголошувався незалежною державою. Англія одержувала права консультанта з міжнародних питань. Укладався воєнний союз, згідно з яким Англія могла використовувати територію Іраку та його комунікації.
В 1923 р. Англія офіційно відмовилась від мандату і домоглась прийому Іраку в Лігу Націй. Договір 1930 р., незважаючи на масові протести, набрав чинності.
У зв’язку з крахом Османської імперії прагнення створити під своєю владою об’єднану арабську державу продекларували правителі аравійських князівств – емір Хіджасу та шериф Мекки Хусейн аль-Хашимі і правитель Неджду Абд-аль-Азіз ібн-Абдарахман ібн-Фейсал ібн-Сауд. Між ними розгорнулася запекла боротьба. В роки Першої світової війни кожному з них обіцяла сприяння Англія. Сини Хусейна еміри Фейсал, Абдаллах, Алі та Зейд воювали зі своїми збройними загонами проти турків спільно з британськими військами. Ібн-Сауд, який був не лише правителем Неджду, але й керівником секти ваххабітів, підписав з Англією антитурецьку угоду, та від участі в боях ухилився, не бажаючи мати Хусейна аль-Хашимі своїм союзником. Представник Хіджасу брав участь у роботі Паризької мирної конференції.
Сини Хусейна Фейсал і Абдаллах стали королями англійських підмандатних територій Іраку та Трансйорданії.
В 1919 р. Ібн-Сауд розпочав бойові дії проти армії Хусейна і завдав йому поразки біля оази Тураба. Для стримування саудівського наступу були задіяні англійські війська. В 1922 р. була проведена демаркація кордонів володінь Ібн-Сауда з Іраком і Трансйорданією, де створювалась нейтральна зона.
В 1924 р. Хусейн проголосив себе халіфом правовірних. Духовним лідером мусульман-сунітів його визнали лише Сирія, Палестина, Ірак і Трансйорданія. Ібн-Сауд назвав Хусейна самозванцем і використав цю обставину як привід для Недждохіджаської війни, з якої вийшов переможцем. Емір Хусейн відрікся від престолу. Ваххабіти зайняли Мекку. Ібн-Сауд був проголошений королем Хіджасу, султан Неджду і приєднаних областей. 20 травня 1927 р. Англія визнала незалежність володінь Саудидів. 18 вересня 1932 р. був виданий декрет “Про об’єднання частин арабського королівства”, яке одержало назву Саудівська Аравія.
Палестина була оголошена підмандатною територією Англії. Ще з 80-х років ХІХ ст. сюди почали переселятись євреї, в основному з країн Східної Європи. Кількість переселенців була невеликою, приблизно 4 тис. чол. на рік. В кінці ХІХ ст. активізували свою діяльність сіоністи – найбільш радикальні європейські націоналісти. Вони обрали Палестину місцем для створення європейської держави на тій підставі, що в далекому минулому вона була історичною батьківщиною євреїв. Колонізацію Палестини фінансували великі капіталісти Західної Європи і Америки, в першу чергу Е. Ротшильд і Д. Вольфсон. 2 листопада 1917 р. міністр закордонних справ Англії лорд А. Бальфур опублікував декларацію, в якій обґрунтовувалась ідея створення у Палестині “єврейського національного осередку”. Декларацію підтримали США, Франція та Італія.
25 квітня 1920 р. на конференції в Сан-Ремо Військова рада Антанти надала Англії мандат на управління Палестиною. Англія зобов’язувалась сприяти імміграції євреїв н а “історичну батьківщину” і забезпечити умови для створення там їх “національного осередку”. В тексті мандату згадувалось також “існуючі неєврейські общини” та “інші групи населення”, що теж мали певні права, які не конкретизувались. Неєврейське населення Палестини на той час складало близько 90 % від загальної кількості. Англійський уряд декларував “повну неупередженість” у діяльності колоніальної адміністрації, проте на практиці підтримував єврейську общину, бо збирався спиратися на неї в боротьбі проти арабського національно-визвольного руху.
8. З усіх країн Африки, розташованих на південь від Сахари, лише дві – Ефіопія і Ліберія – зберегли політичну незалежність. Решта територій Африки була розподілена між європейськими державами. Найбільшими були британські колоніальні володіння. У Західній Африці Англія захопила Нігерію, Золотий Берег, Гамбію і Сьєрра-Леона; в Східній Африці їй належали Кенія, Уганда, Занзібар і Сомалі. Під її контролем перебувала майже вся Південна Африка. В 1910 р. був створений Південно-Африканський Союз, що мав статус домініона.
Франція створила другу за величиною колоніальну імперію, яка включала Західну і Екваторіальну Африки, Мадагаскар і частину Сомалі. Бельгії належала величезна африканська країна Конго, територія якої у 80 разів перевищувала площу метрополії. Менші володіння мали Італія, Португалія та Іспанія. Німецькі колонії за рішенням Паризької мирної конференції були розподілені між Англією, Францією, Бельгією та Португалією.
ЛІТЕРАТУРА
1. Віднянський С. В. Міжнародні відносини і зовнішня політика (від 1914 року і до наших днів: Навчально-методичне видання (спеціальність 8.000006 – Зовнішня політика). – Київ: Видавничий дім «ДЕМІД», 2006. – 52 с.
2. Марущак М. Й. Історія дипломатії ХХ століття: Курс лекцій. – Львів: Військовий інститут, 2000. – 403 с.
3. Новейшая история стран Европы и Америки. ХХ век. В двух частях. / Под ред. А. М. Родригеса, М. В. Пономарева. - Ч. 1. - М.: Владос, 2003. - 463 с.
4. Новітня історія країн Європи та Америки (1918-2007): навчальний посібник для самостійної роботи студента / Л.М. Мицик, Ю.В. Кузьменко.- Київ: Академвидав, 2008. - 543 с.
5. Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки. Навч. посібник за ред. Баран З.А., Кипаренко Г.М., Мовчан С.П., Швагуляк М.М. - Львів, 2005. -225 с.
6. Новітня історія країн Азії та Африки: навчально-методичний посібник для студентів історичного факультету заочної форми навчання /В.С. Степанков, В.А. Дубінський. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський національний університет, 2008. - 127 с.
7. Пронь С. В. Міжнародні відносини та зовнішня політика. 1914-1991 роки: Навчальний посібник. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім.. Петра Могили, 2009. – 140 с.
8. Сергійчук І. М. Новітня історія країн Азії та Африки (1918-кінець ХХ ст.). – Суми: ВТД «Університетська книга», 2003. – 288 с.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 392 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |