Читайте также:
|
Найважливішим мірилом ефективності економічної глобалізації сьогодні є людський вимір, на відміну від попередніх етапів розвитку капіталістичної ринкової системи, які характеризувались домінуванням критеріїв максимізації прибутків та рівня матеріального споживання. Перед кожною країною є практично необмежені можливості долучитись до міжнародних стандартів виробництва і споживання, освіти й охорони здоров’я, універсальних демократичних інститутів та культурних цінностей, а також підвищити стандарти життєдіяльності населення та знизити рівень бідності в суспільстві.
Основними складовими, що формують людський потенціал є:
– демографічна ситуація в конкретній країні
– стан ринку праці;
– оплачувана праця найманих працівників;
– створювана інтелектуальна власність.
Саме людський потенціал характеризується найбільшою активністю та найменшою передбачуваністю розвитку порівняно з іншими елементами системи ресурсного забезпечення. Проаналізувати конкретну країну з точки зору людського розвитку можна за допомогою таких показників як:
– чисельність населення у країні;
– статево-віковий склад;
– середній вік населення;
– стаж працюючих;
– кон’юнктура ринку праці.
Як підтверджує міжнародна практика, за умов глобалізації стимулюється перенесення виробництва та робочих місць до країн знизькою вартістю робочої сили, широко застосовуються нестандартні форми зайнятості, спостерігається погіршення умов праці у відсталих країнах, послаблюється соціальний захист найманих працівників і, як наслідок – зростає розрив в доходах і якості життя між населенням розвинутих країн і країн, що розвиваються, а також наростають міжрегіональні і внутрішньокраїнові асиметрії соціального розвитку.
Природа соціальної поляризації навіть в умовах глобалізації залишається незмінною, вона як і раніше є породженням відносин приватної власності на засоби виробництва і має своїм природнім наслідком нерівність в доходах різних верств суспільства. Тому, незважаючи на досягнення глобальним капіталізмом цивілізованих форм, соціальний статус людини у суспільстві обумовлений володінням об’єктами власності – матеріальними, інтелектуальними, інформаційними та іншими.
Тому соціальна політика набула макрорегіонального характеру, а не реалізується лише на національному рівні. Арсенал її інструментів найбільш широкий у розвинутих країнах світу, де нерівномірність у первинному розподілі особистих доходів населення суттєво пом’якшується не лише завдяки податковій та соціальній політиці держави (через забезпечення високого рівня добробуту для широких верств населення, підтримку доходів низькооплачуваних категорій громадян на соціально прийнятному рівні, коригування механізму розподілу національного доходу та суспільного багатства, розвиток державних систем освіти, охорони здоров’я та житлового будівництва), але й активній участі корпоративного сектору у формуванні сегменту соціальних послуг (соціальна відповідальність бізнесу, дотримання ним громадянських та особистих прав працівників, а також забезпечення охорони праці і здоров’я).
Оскільки невід’ємним компонентом глобалізаційних детермінант сегментації світового ринку праці є мобілізація людського ресурсу, то варто зазначити, що розміщення трудових ресурсів безпосередньо пов'язане з процесом розселення населення. Останнє є невід'ємною складовою територіальної організації продуктивних сил, так як його стан характеризується сукупністю взаємозв'язаних і взаємозалежних поселень, що розглядаються як форми територіальної організації виробництва і розселення. Нерівномірне розселення населення призводить до формування просторової асиметрії розміщення трудових ресурсів.
Просторова асиметрія розміщення трудових ресурсів – це сформована в результаті існуючих відмінностей в регіональній структурі і взаємодії елементів природного, соціального і міграційного відтворення населення концентрація значної кількості трудових ресурсів на території одних регіонів (країни) і одночасно низький ступінь їх концентрації в інших регіонах.
Вплив конкретних чинників на розміщення трудових ресурсів обумовлений, по-перше, істотними відмінностями в територіях, на яких розміщується і розвивається виробництво, і, по-друге – специфікою функціонування самих виробництв, що відносяться до різних галузей. Розміщення трудових ресурсів з часом може змінюватися під впливом науково-технічного прогресу і умов соціально-економічного розвитку.
Вступ розвинених держав у фазу постіндустріалізму обумовлює суттєву трансформацію об’єктної структури міжнародної конкуренції, результатом чого стає розгортання запеклої боротьби між глобальними корпораціями, підприємствами немонополізованого сектору та державами не лише за володіння природно-сировинними, фінансовими, інвестиційними та інформаційними ресурсами, але й за право монополізації сегменту найбільш креативного та високоосвіченого людського ресурсу. Досягнення даними країнами світу цієї стратегічної мети стало можливим як завдяки розвитку національного людського ресурсу, так і на основі реалізації ефективних міграційних стратегій щодо залучення висококваліфікованих іноземних фахівців. Серед останніх найефективнішими є механізми залучення зарубіжного «інтелекту» через навчання іноземців, селективний відбір спеціалістів вищої кваліфікації та потрібного профілю через рейтингову систему залучення іноземної робочої сили та квазі-міграційні заходи через інструменти аутсорсингу, які дозволяють віртуальне залучення робочої сили до виробничих процесів на території іноземних країн без зміни фізичного місця її перебування.
Серед комплексу проблем, породжених глобальною фазою розвитку світового господарства, однією з найгостріших є поглиблення асиметричності соціального розвитку країн і регіонів, а також наростання диференціацій у їхній соціальній структурі. У той час, як нерівність в доходах населення провідних країн світу має тенденцію до поступового нівелювання, все більш поглиблюється розрив між ними та бідними країнами, а також стають рельєфнішими країнові диспропорції соціального розвитку в групі найбідніших держав та асиметричність внутрішньокраїнового та міжрегіонального соціального розвитку.
Розрізняють дві різноспрямовані тенденції у розвитку соціальної поляризації країн за системою кількісних та якісних параметрів:
1) поглиблення розриву в доходах і якості життя між населенням розвинених країн і країн, що розвиваються, наростання міжрегіональних і внутрішньокраїнових асиметрій соціального розвитку;
2) поступове нівелювання країнових диференціацій у показниках дитячої смертності, очікуваної тривалості життя при народженні, охопленні населення початковою освітою та грамотності дорослого населення.
Таким чином, політика подолання соціальної нерівності в тих чи інших країнах/регіонах повинна формуватися на принципах територіальної справедливості, гармонізації соціуму і природного середовища, економічного зростання, сталого розвитку, удосконалення системи управління територіями, розвитку інфраструктурного забезпечення та іншими заходами соціального вирівнювання.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 162 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |