Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Затримання особи, яка вчинила злочин

Читайте также:
  1. В яких відповідях названі показники (характеристики) злочинності?
  2. В якій відповіді названа законодавча ознака злочину?
  3. В якій відповіді названа ознака злочину?
  4. Взаємодія державних правоохоронних органів з виявлення, запобігання та розслідування економічних злочинів
  5. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкритя злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
  6. Відмінність злочину від інших правопорушень
  7. Г) юридичні та фізичні особи, які у визначеному законом порядку можуть набути право користування землею для відповідних цілей і мають у зв’язку з цим певні права й обов’язки.
  8. З якого моменту вважається закінченим злочин «Втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність»?
  9. Загальна характеристика злочинів у сфері обігу наркотичних засобів психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інших злочинів проти здоров’я населення
  10. Загальні положення кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті

(защищаются устно при защите отчета по лабораторным работам)

 

1. В каких пределах изменяется величина pH почвенного раствора?

2. Что называют кислотностью почвы?

3. Типы кислотности.

4. Что такое ППК.

7. Что такое рН

 

Затримання особи, яка вчинила злочин

Частина 1 ст. 38 встановлює “Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посяган­ня, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допу­щено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи”. Відповідно до ч. 2 ст. 38 перевищенням зазначених заходів визнаєть­ся умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затри­мання злочинця.

Правомірне затримання злочинця потерпілими або іншими особамине насильницькі дії, спрямовані на короткострокове позбавлення волі особи, яка вчинила злочин, з метою доставлення її органам впади, якщо ці дії викликані необхідністю затримання і від­повідають небезпечності вчиненого посягання і обстановці затри­мання злочинця.

Затримання злочинця можливе лише за наявності для цього підстави, тобто злочину. Звичайно підставою затримання служить очевидне для потерпілих або інших осіб злочинне посягання на правоохоронювані інтереси (наприклад, розбійний напад, крадіжка, посягання на життя або здоров’я людини тощо). Затримання особи за відсутності такої підстави може свідчити про незаконність дій і тягнути за собою відповідальність за ст. 146 КК як за незаконне поз­бавлення волі.

Затримання злочинів має ознаки, що характеризують: 1) мету затримання; 2) особу, яка підлягає затриманню; 3) характер дій при затриманні; 4) своєчасність затримання; 5) необхідність заподіяння шкоди і, нарешті; 6) співрозмірність шкоди, заподіяної злочинцю при його затриманні

Мета затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК дії потерпі­лих та інших осіб визнаються правомірними, якщо вони мали сво­єю метою затримання злочинця і доставлення його органам влади. У зв’язку з цим виокремлюють дві мети таких дій: 1) кінцева – доставлення злочинця відповідним органам влади (у відділ міліції, прокуратуру, виконком місцевої ради, військовій владі тощо) і 2) най­ближча – затримати злочинця, тобто позбавити його особистої волі. Якщо ж дії по затриманню злочинця були здійснені для досягнення іншої мети (наприклад, для самосуду), то це виключає їх правомір­ність. Слід мати на увазі, що затриманню надає правомірності саме наявність у затримуючих зазначеної мети, а не фактично досягну­тий результат (наприклад, злочинець вирвався і сховався, утік із за­критого приміщення тощо).

Особа, яка підлягає затриманню. КК регулює затримання лише злочинця, а не інших правопорушників, тобто затримання осо­би, яка вчиняє або вже вчинила злочинне посягання. Переконання в тому, що затримується саме злочинець, а не інша особа, повинно ґрунтуватися на усвідомленні тим, хто затримує, очевидності злочину. Якщо ж потерпілий сумлінно помиляється щодо злочинності вчиненого або особи злочинця, то питання про відповідальність за необгрунтоване заподіяння шкоди повинне вирішуватися за прави­лами затримання так званого уявного злочинця, що аналогічні пра­вилам про уявну оборону.

Характер дій при затриманні. Затримання злочинця полягає в діях потерпілих або інших осіб, пов’язаних із позбавленням зло­чинця особистої волі, а також заподіянням йому (у разі потреби) шкоди. Такі дії збігаються з фактичними ознаками об’єктивної сто­рони деяких злочинів, наприклад, незаконного позбавлення волі, вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень та інших насильницьких дій, знищення або пошкодження майна. Затримання, далі, може ви­знаватися правомірною дією, якщо воно було здійснено на короткий проміжок часу, тобто було короткостроковим. Час затримання, що є необхідним і достатнім для передачі злочинця органам влади, визна­чається конкретними обставинами затримання. Але в будь-якому разі, затриманий злочинець при першій же реальній можливості повинен бути переданий органам влади. Затримання злочинця на тривалий строк за відсутності в тому потребине виключає відпові­дальності особи за ст. 146 КК.

Своєчасність затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК затри­мання може бути вчинене лише в момент або безпосередньо післявчинення злочинного посягання. Початковим моментом виникнення права на затримання злочинця є початок злочинного посягання, коли об’єкт посягання піддався безпосередній загрозі негайного заподі­яння шкоди. Право на затримання зберігається і під час посягання, що продовжується, а також безпосередньо, тобто відразу ж після завершення злочину (затримання по “гарячих” слідах, що за дани­ми деяких досліджень має місце майже в 90% випадків). Тому затри­мання, зроблене через деякий час, тобто не безпосередньо після вчи­нення злочинного посягання, є неправомірним.

Необхідність заподіяння шкоди при затриманні. Затримання злочинця, не пов’язане із заподіянням шкоди його життю, здоров’ю або майну, завжди більш бажане. Проте злочинці часто відмовляють­ся виконувати вимоги того, хто затримує, намагаються зникнути з місця злочину, чинять опір або навіть нападають на осіб, що їх за­тримують. У таких випадках громадянин нерідко змушений заподі­яти злочинцю відповідну шкоду, тому що в потерпілих або інших осіб відсутня реальна можливість без серйозної небезпеки для себе або інших осіб здійснити ненасильницьке затримання злочинця. У цьому разі має значення кількість осіб з обох сторін, вік, фізичні сили, озброєність злочинця і громадянина, а також всі інші умови, що у своїй сукупності свідчать про відсутність реальної можливості затримати злочинця без заподіяння йому шкоди. І, навпаки, одне лише ухилення від затримання в обстановці, коли громадянин мав і усвідомлював явну можливість затримати особу без заподіяння йому шкоди, так само як і відсутність протидії з боку злочинця свідчить про відсутність потреби в заподіянні шкоди. Якщо, проте, така шкода була усе ж таки заподіяна, то це повинно тягти відповідальність гро­мадянина на загальних засадах.

Співрозмірність шкоди, що заподіюється злочинцю під час його затримання. Вимушене (необхідне) заподіяння шкоди не може бути безмежним, тому що злочинець навіть фактом учинення зло­чину і прагненням ухилитися від затримання не ставить себе поза законом. Застосовані до нього в кожному випадку насильницькі за­ходи повинні мати визначені межі. Ці межі залежать від відповід­ності шкоди, що заподіюється, двом взаємопов’язаним обставинам, а саме: 1) небезпеці посягання і 2) обстановці затримання злочин­ця. Небезпека посягання визначається: а) цінністю блага, на яке спря­моване посягання; і б) характером і розміром шкоди, заподіяної цьо­му благу, або реальною загрозою заподіяння цієї шкоди. Тому, чим більш небезпечним є посягання, тим більш широкими є межі запо­діяння шкоди для затримання особи, що вчинила посягання. Так, при ухиленні від затримання, наприклад, вбивці, ґвалтівника, учасника розбійного або бандитського нападу тощо відповідним є заподіян­ня йому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень). І, навпаки, при вчиненні посягання порівняно невеликої суспільної небезпеки, граничним є нанесення злочинцеві нетяжкої шкоди (у всякому разі такої, що не перевищує середньої тяжкості тілесних ушкоджень), оскільки більш тяжка шкода була б явно невідповідною невеликій небезпечності самого посягання.

Проте не завжди заподіяння злочинцеві шкоди, що навіть відпо­відає небезпеці посягання, свідчить про його співрозмірність. Так, якщо в особи була реальна можливість затримати злочинця із засто­суванням більш м’яких засобів, але вона, усвідомлюючи цю можли­вість, заподіює йому тяжку шкоду, така шкода не може бути визна­на співрозмірною, оскільки вона була більш, ніж достатньою для успішного затримання. Тому закон і передбачає,що співрозмірною може бути визнана лише така шкода, яка відповідала не тільки не­безпеці посягання, айв обстановці затримання злочинця, тобто тим умовам, що характеризують реальні сили, можливості і засоби по­терпілого або інших осіб для успішного затримання злочинця. Така обстановка може варіюватися від відносно сприятливої до неспри­ятливої для особи, яка затримує. Відносно сприятлива обстановка свідчить, що потерпіла або інша особа має явну, наприклад фізичну перевагу над злочинцем, і усвідомлює, що наявна можливість успіш­но здійснити затримання без заподіяння злочинцеві тяжкої шкоди. І, навпаки, несприятлива обстановка затримання означає, що той, хто затримує, перебуває в невигідному, програшному становищі порівняно зі злочинцем і усвідомлює, що успішне затримання можливе лише у разі заподіяння злочинцю тяжкої шкоди. У той же час, слід мати на увазі, що через хвилювання, переляк, несподіваний напад тощо громадянин може сумлінно помилятися в оцінці небезпечності посягання або характеру обстановки затримання, що природно може потягнути спричинення злочинцю і більш тяжкої шкоди, за яку той, хто затримує, не підлягає відповідальності.

Перевищення меж заподіяної злочинцю шкоди під час його затримання є неправомірним і означає, що злочинцю заподіяна неспіврозмірна шкода. Перевищити зазначені межі – означає заподі­яти злочинцю надмірної шкоди, тобто порушити умову про її співрозмірність. Згідно з ч. 2 ст. 38 ККперевищення меж заподіяння шкоди злочинцю при його затриманніне умисне заподіяння йому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), яка явно не співрозмірна або з небезпечністю вчиненого посягання, або з обстановкою затримання злочинця. Тому, наприклад, вимушене заподіяння тяжкої шкоди хулігану, що ухиляється від затримання, який вчинив, наприклад, напад, не пов’язаний з посяганням на осо­бу, свідчить про явну невідповідність цієї шкоди небезпеці вчиненого ним. Так само заподіяння, наприклад, убивці смерті в обстановці, при якій громадянин очевидно мав і усвідомлював реальну можли­вість затримати його шляхом заподіяння менш тяжкої шкоди, гово­рить про явну невідповідність заподіяної шкоди у відносно сприят­ливій обстановці затримання.

Тут важливо враховувати суб’єктивне відношення того, хто за­тримує, до шкоди, що ним заподіюється. Він повинен розуміти, що заподіювана тяжка шкода явно не відповідає небезпеці вчиненого посягання або явно більш ніж достатня для затримання особи, що його вчинила. Інакше кажучи, перевищення меж заподіяння шкоди при затриманні можливе лише за наявності умислу.

Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, тяг­не за собою відповідальність лише в двох випадках, спеціально пе­редбачених у ст. 118 (умисне вбивство при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця) та ст. 124 КК (умисне заподі­яння тяжкого тілесного ушкодження злочинцю за таких обставин). Заподіяння злочинцю іншої шкоди є некараним.

 

4. Крайня необхідність

Частина 1 ст. 39 КК установлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особічиохоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

У частині 2 ст. 39 ексцес крайньої необхідності визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Таким чином,крайня необхідністьце вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення небезпеки, що загрожує, якщо вона в да­ній обстановці не могла бути усунена інтими засобами і якщо заподі­яна шкода є рівнозначною або менш значною ніж шкода відвернена.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідноїпідстави, що складається з двох елементів: 1) небезпеки, яка безпо­середньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспіль­ства або держави; 2) неможливості усунення цієї небезпеки інши­ми засобами, крім заподіяння шкоди ним інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану край­ньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликаєть­ся обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки,що загрожує.

Перший елемент підстави крайньої необхідності – це наяв­ність небезпеки, що може бути викликана різними джерелами. Та­ким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об’­єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або зни­щувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити сти­хійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тва­рин і ін. Небезпечність заподіяння шкоди може викликатися також різноманітними процесами технологічними, виробничими, патоло­гічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (го­лод або холод), та загрожують загибеллю людей тощо. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) люди­ни (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загро­зою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхід­ності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (на­приклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, поведінка в стані неосудності, фактичної помил­ки, внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам).

Небезпека повинна загрожувати саме правоохоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров’я, тілесна недоторканість, особиста сво­бода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронюваними інте­ресами, яким загрожує небезпека, можуть також бути безпека ви­робництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небез­пеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави зовнішній безпеці, обороно­здатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення небезпе­ки, що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого).

Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тоб­то безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася в за­подіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Почат­ковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існуван­ня такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді осо­ба може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках повинно розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсут­ність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, інши­ми засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось ді­яння, передбаченого КК.

Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов’язаних із можли­вістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не знаходиться в стані крайньої необхідності, а значить, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декі­лькох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов’язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інте­ресам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка за­подіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхідності

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронюваних інтересів з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого – осо­ба перебуває в такому становищі, при якому єдиним засобом усунен­ня цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронюваним інтересам. Ця особливість, за якої відбувається сутичка “права з правом”, накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності.

Ознаки діяння, то вчиняється в стані крайньої необхідності, характеризують: 1) його мету; 2) спрямованість (об’єкт)заподіянняшкоди; 3) характер дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5)межізаподіяння шкоди.

Мета крайньої необхідності.Слова в ст. 39 КК, що дія в стані крайній необхідності застосовується “для усунення небезпеки” озна­чають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпека буде усунена шляхом зни­щення або пошкодження джерела небезпеки, шляхом перевезення людей у безпечне місце за допомогою взятого без дозволу чужого транспорту тощо.

Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам дер­жави, суспільства або особі. У літературі вважають, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам “третіх осіб”, тобто підприємствам, установам, організаціям або окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не пов’язані зі створенням цієї небезпеки. Типовим є приклад, коли водій сільгосп­підприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить у лікарню потерпілих від аварії, що виникла не з вини водія, а в цей час молоко викрадається невідомими. Шкода в такому випадку заподію­ється сільгосппідприємству, яке ніяким чином не причетне до виник­нення небезпеки, що загрожувала потерпілим. Проте у ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, що ру­хається з гори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Іноді стверджують, що за правилами крайньої необ­хідності слід розглядати заподіяння шкоди тому, хто нападає, якщо ним явно є особа неосудна, малолітня або така, що діє в стані фактич­ної помилки. Але це не так. У цьому випадку має місце необхідна оборона, ознакою якої є заподіяння шкоди саме тому, хто посягає, не­залежно від його фізичних або психічних властивостей.

Характер дій. Відповідно до закону крайня необхідність при­пускає лише активну поведінку суб’єкта. За своїми зовнішніми озна­ками крайня необхідність може виражатися, наприклад, у різних самоправних діях, пов’язаних із вилученням майна, його ушкоджен­ням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних пра­вил безпеки, заподіянням шкоди життю або здоров'ю людини, поз­бавленням його особистої волі тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різноманітні види злочинних посягань. Так, умисне знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під погрозою вбивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого в ст. 328 КК, тощо.

Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необ­хідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана “передчасна” і “спіз­ніла” крайня необхідність), може тягнути відповідальність на зага­льних засадах.

Межі заподіяння шкоди. КК не визначає межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблений, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що ви­значає перевищення меж крайньої необхідності як умисне заподіян­ня шкоди більш значної, ніж шкода відвернена. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Інакше кажучи, закон пов’язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично за­подіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що загрожує.

Визначення рівної або меншої значимості заподіяної шкоди пе­редбачає її порівняння зі шкодою, що загрожує. Але відвернена шкода – це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що погрожує, а заподіяна шкода – це завжди шкода фактична, реаль­на. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різ­ної суспільної значущості і це здатне ускладнити оцінку їхньої співрозмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров’ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна).

Тому вирішення питання про порівняльну їхню ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень,за вартістю знищеного або ушкодженого майна тощо). У разі ж зіставлення якіс­но неоднорідних видів шкоди критеріями виступають загальновизна­на людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визна­ється людина і її права та свободи; правосвідомість і правова куль­тура населення тощо. У будь-якому разі КК визнає правомірним позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності для поря­тунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) – це умис­не заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шко­да є більш значною, ніж відвернена шкода (ч. 2 ст. 39 КК). Тому умис­не позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необ­хідності для порятунку життя однієї особи повинно визнаватися ексцесом крайньої необхідності, оскільки це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою. Іноді вва­жають, що такий ексцес має місце за наявності можливості усуну­ти небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шко­ди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої не­обхідності, бо наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала в самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі.

Треба мати на увазі, що особа, у стані крайньої необхідності ча­сто перебуває в екстремальній ситуації, є непідготовленою до від­вернення небезпеки, що виникла, відчуває сильне душевне хвилю­вання тощо. У зв’язку з цим ч. 3 ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж край­ньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилюван­ня, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оціни­ти відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес край­ньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте перевищення меж крайньої необхідності враховується законом як обставина, яка пом’якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборониза такими ознаками: 1) за джерелом небезпеки: джерелом небезпеки при необхідній обороні є діяння людини, а при крайній необхідності – небезпека може бути породжена не тільки діянням людини, а й стихійними силами, тваринами тощо; 2) за підставою: підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, що викликає необхідність у його не­гайному відверненні або припиненні; підстава крайньої необхідності – небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інте­ресам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди; 3) за тим, кому заподіюється шкода: при необхідній обороні шкода повинна бути запо­діяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода за­подіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка “права з не правом”, а при крайній необхідності, навпаки, сутичка “права з пра­вом”; 4) за характером заподіяної шкоди: при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 5) за відповідальністю при ексцесі: перевищення меж не­обхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 і 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядаєть­ся як обставина, яка пом’якшує покарання.

 

5. Фізичний або психічний примус

Частина 1 ст. 40 КК передбачає, що не є злочином дія або без­діяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтере­сам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслі­док якого особа не могла керувати своїми діями Частина 2 цієї статті зазначає, що питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можли­вість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішу­ється відповідно до положень статті 39 цього Кодексу.

Підставою виключення злочинності діяння у випадку, що ана­лізується є непереборний фізичний примус, під безпосереднім впли­вом якого особа заподіює шкоду правоохоронюваним інтересам.

Фізичний примус. Фізичний примус не можна ототожнювати тільки з насильством, тобто протиправним фізичним впливом на людину (наприклад, застосування фізичної сили, нанесення удару, побоїв, тілесних ушкоджень, введення в організм різноманітних препаратів тощо). До фізичного примусу також належить позбавлення людини волі. Отже, фізичний примус – це протиправний насильницький вплив на особу або незаконне позбавлення її волі з метою примусити її вчинити злочин (наприклад, не перешкоджати проникненню у сховище, видати чуже майно тощо).

У науці кримінального права розрізняють непереборний та переборний фізичний примус. Не­переборним визнається такий фізичний примус, при якому особа ціл­ком позбавлена можливості керувати своїми діями (бездіяльністю).

Ознаками, що характеризують “діяння” особи, яка зазнала непереборного фізичного примусу, є: 1) збіг діяння з об’єктивними ознаками якогось злочину; 2) відсутність волі особи в такому діянні. Вчинені особою дії або бездіяльність за об’єктивними своїми ознаками можуть збігатися, наприклад, із розголошенням відомос­тей, що становлять державну таємницю, шпигунством, розтратою чужого майна, зловживанням службовим становищем тощо. Але дані дії, проте, злочинними не визнаються, оскільки позбавлені такої обов’язкової ознаки кримінально-правового діяння, як його волимість (особа не здатна керувати своїм вчинком). Отже, виключаєть­ся кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди правоохоро­нюваним інтересам.

Інша ситуація має місце у випадку переборного фізичного примусу, а також психічного примусу. Переборним визнається такий фізичний примус, при якому особа зберігає можливість керувати своїми діяннями. Наприклад, двоє злочинців підійшли до службової машини і почали вимагати, аби водій звільнив салон. Коли він відмовився, вони із застосуванням сили примусили водія передати їм радіотелефон та радіоприймач. Водій виконав вимогу, хоча злочинці були підлітками, а він сам у минулому був майстром спорту і міг би у цій ситуації перебороти фізичний примус.

Психічний примус – це погроза застосування до особи фізич­ного насильства або заподіяння матеріальної або моральної шкоди (наприклад, погроза вбити, знищити або пошкодити майно, поши­рити відомості, що ганьблять особу, тощо) із метою спонукати її вчи­нити злочин. Психічний примус хоча й обмежує можливості особи керувати своїми діями, проте ніколи не паралізує цілком її волю, внаслідок чого ця особа все ж таки має можливість обрати той або інший варіант поведінки, як і при переборному фізичному примусі.

Якщо такий примус створював стан крайньої необхідності (напри­клад, особа під впливом побоїв або погрози вбивством викрала чуже майно), то питання про кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам вирішується за правилами ст. 39 КК, тобто залежно від того, чи викликав зазначений примус стан крайньої необхідності і якщо викликав, то чи було допущено або не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. В іншому випадку особа підлягає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах, хоча вчинення злочину під впливом фізичного або психічного примусу повинно враховуватися як обста­вина, яка пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

 

 


Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2021 год. (0.013 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав