Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Особливості драматургії В.Винниченка

Читайте также:
  1. I.3.Особливості політичного становища гетьманів у 1648-1667 роках.
  2. Банківські системи зарубіжних країн, особливості їх побудови та функціонування
  3. Біографічні особливості М. Драгоманова
  4. Біографічні особливості М. Костомарова
  5. БІОХІМІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ "ПОТОЧНОГО" ВІДНОВЛЕННЯ
  6. БІОХІМІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МЕТОДИКИ ЗАНЯТЬ
  7. БІОХІМІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБІГУ ВІДНОВНИХ
  8. Бюджет ЄС, його призначення і особливості. Організація бюджетного процесу. Бюджетна стратегія. Що необхідно вирішити Україні в цій царині для майбутнього вступу до ЄС?
  9. Види навчання. Особливості проблемного, розвивального, модульно-розвивального навчання.
  10. Види ораторського мистецтва. Особливості академічного красномовства

 

 

 

Володимир Винниченко – унікальне явища в українському письменстві.

Украй суперечлива постать геніального письменника, цікавого художника, «архіпоганого» політика не вкладається в рамки пересічної особи. В цій людині уживалися кілька еґо, адже, з одного боку, це був митець світового розміру з надзвичайно глибокою естетикою екзистенціаліста на кшталт Сартра, Камю, Гайдеггера; ніцшеанець за переконаннями, напівбуддист за розумінням будови світу та місця в ньому людини, а з другого боку, натура напрочуд уразлива, людяна, вірна українській ідеї. Одначе такий сплав низки еґоцентризмів дав нам митця водночас і трагічного, і, як це не парадоксально, багато в чому цинічного, відтак феноменального в нашій культурі. Недарма за право назвати Винниченка своїм змагалися московська та українська еліти.

Винниченко займає виняткове місце в історії української драматургії. Його драми відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Своєю формою і своїм змістом вони витворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми – драм Ібсена, А.Чехова, М.Метерлінка, К.Гауптмана, А.Стріндберга. Їхня тематика, як і тематика інших творів письменника і драматурга, була цілком традиційною – дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого "я". Але інтерпретація цих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка були новаторством в українській літературі початку 20 століття.

Українська драматургія кінця XIX – початку XX ст. зазнавала принципових змін: закінчувалася діяльність класиків нової української літератури й, зокрема, корифеїв українського театру, розпочалися нові інтерпретації реальності, а головне – змінювалися критерії та цінності. У такій ситуації В. Винниченко намагався не тільки осмислювати й оцінювати дійсність, а ще й прогнозувати хід її розвитку.

З появою творчості В. Винниченка українська література зробила величезний крок уперед. І. Франко здивовано запитував: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості»[1].

Майстерність Винниченка-драматурга виявилася передусім у творенні конфліктів, що випробовують героїв на моральну витривалість, збереження, на відстоювання свого «я». В першій же своїй п'єсі «Дисгармонія» (1906р.) Винниченко порушує проблему внутрішнього вибору, точніше – внутрішнього роздвоєння особистості, яка розпинає себе на ідейному хресті суспільного обов'язку. У цьому розділенні ідеального та реального людини і її долі – сутність етичного конфлікту в творчості В. Винниченка.

Письменник наголошує, що людина повинна знайти в собі сили для протидії жорстоким обставинам, вона одна відповідає за свої вчинки, й тільки вільна внутрішньо особистість здатна знайти гідний вихід із соціально-морального конфлікту. І ніхто не повинен чинити насильство над людиною. Нема такого Бога, якому слід віддати на заклання душу, вважає герой п'єси «Великий Молох» (1907).

Якщо в цілому визначити суть конфлікту в драмах В.Винниченка, то можна стверджувати, що супротивники героїв переважної більшості п’єс драматурга окреслені без будь-яких натяків і недомовок, зіткнення їх різкі і непримиренні. Однак ці антиподи зла не стають його рівноправними представниками. Зло сприймається значно ширше, ніж дії окремих людей, і складається не тільки з того, що відбувається з цими чи іншими персонажами в даній ситуації, але й з того, що існує десь поза драмою, поза життєвою сферою її героїв. У В.Винниченка, як і в західноєвропейських авторів-модерністів, нелегко віднайти традиційне співвідношення сил, коли конфлікт розвивався в зіткненні головної дійової особи з чітко визначеним середовищем або ж у боротьбі двох виразно заявлених таборів персонажів[2].

Твори В.Винниченка досить часто мають трагічний фінал. Усвідомлення неминучості смерті і бажання продовжити життя – найбільш складне і парадоксальне філософське завдання, осмислити яке намагався й український митець.

Екзистенціал смерті як феномен людського буття не раз опиняється у центрі уваги Винниченка. Він показує, як у хаосі невизначеності, всезагальної відчуженості, пошуку життєвого шляху людина стає самотньою, роздвоєною і дезорієнтованою. Герої творів письменника намагаються віднайти ту опору, відштовхуючись від якої можна знайти орієнтири буття (п’єси "Між двох сил", "Брехня", "Пісня Ізраїля", "Пророк"). Винниченко психологічно точно змальовує відчуття героїв "на межі", але разом з тим його цікавить, як страх смерті змінює, деформує людську свідомість. Незвичайні, "межові" обставини, за яких відбувається дія, стають моментом істини.

Поширення нігілістичних орієнтацій, незадоволення, відчай визначають теми творчості письменника. В межі такого міркування входять п’єси В.Винниченка "Дисгармонія", "Великий Молох", "Базар", "Гріх". Кризу свідомості сучасника В.Винниченко розумів як "дисгармонію" – роз’єднаність розуму й почуттів. Поняття духовної роздвоєності людини наявне вже в ранніх творах письменника, найбільш чітко оформлюється у драмі "Дисгармонія" і пов'язане, перш за все, з розчаруванням соціально-політичними та етичними моделями суспільства. У центрі уваги митця – дисгармонійна особистість, інтелігент, що знаходиться в конфлікті з самим собою, відчуває суперечнiсть мiж власним життям у собi самому та життям у суспiльствi. Письменник намагається відшукати шлях до відновлення гармонії у душі людини, пропонуючи власну концепцію - "чесність з собою".

Чесність із собою - мотто Володимира Винниченка. Ідея Винниченкової "чесності з собою" постає як логічний наслідок визнання людини вільною у "світі без Бога". І для Винниченка, і для екзистенціалістів "світ без Бога" означає свободу. Отже, людина приречена керуватись власним вибором у питаннях моралі й відповідати за цей вибір – насамперед перед собою. "Чесність з собою" – це те, що письменник хотів протиставити світовій дисгармонії, це екзистенційний вибір українського мислителя.

Екзистенційна тривога за руйнування єдності світобудови поєднувалась у В.Винниченка з турботою про зміцнення національної самосвідомості. Значну частину творів письменника наскрізь проймає українська національна ідея, ідея формування української нації як нації модерної й державної.

Проблему національного самовизначення В.Винниченко піднімає на екзистенційний рівень. Певним чином таке поєднання було обумовлене власною драмою письменника – ідея національного визволення не суміщалася з соціалістично-комуністичними позиціями. Ця Винниченкова роздвоєність найбільш повно проявляється у п'єсі "Між двох сил", в якій відображене, з одного боку, протистояння між національними та соціальними пріоритетами, а з другого, протистояння між особистим та індивідуальним. Дуже влучно це психологiчно-естетичне явище охарактеризував М.Жулинський: «Володимир Винниченко, по сутi, продовжує художнє дослiдження внутрiшнього свiту полiтизованої людини, революцiонера, який пiдкорює себе, своє особисте життя, свої морально-етичнi засади i принципи служiнню iдеї i намагається пiзнати, де лежить ота межа мiж особистим i суспiльним, мiж чеснiстю з собою i "служiнням народовi", яку змушений переступати революцiонер i цим самим прирiкати себе на моральну поразку, на втрату свого «я», своєї суверенностi.»[3]

Драматург проводить художнє дослідження внутрішнього світу політизованої людини, революціонера, котрий підпорядковує всього себе, свої морально-етичні засади і принципи служінню ідеї і намагається збагнути, де лежить ота межа між особистим і суспільним, між "чесністю з собою" і "служінням народові", яку змушений переступити революціонер і цим самим прирікати себе на моральну поразку, на втрату свого "я" своєї суверенності."[4]

Новий аспект бачення людини через призму iдеалу вирiзняють драматургiю зрiлого В.Винниченка, як художнє явище, де через внутрiшнє життя людини постає час, епоха, а не навпаки, коли до сутностi людини автор добирався через аналiз соціальних та психологічних конфлiктiв. Найхарактернiшим в цьому аспектi явищем є драма "Чорна Пантера та Бiлий Ведмiдь".

Психологічні параметри художніх пошуків В.Винниченка охоплюють найделікатніші грані буття людської душі. У цьому плані п’єса “Закон”, котру дослідники назвали “зразком мінімальної кількості характерів, демонструє один з найнапруженіших сюжетів. Кохання, материнство, подружня вірність, сила інстинктів – це та низка проблем, морально-етична сутність котрих має служити формуванню цілісної особистості.

Суперечність між власним життям у собі самому та життям у суспільстві під призмою художньо-психологічного аналізу В.Винниченка стає уроком, що застерігає від абсурдності буття у випадку, коли особистість іде на компроміси з такими глобальними поняттями як честь, совість, милосердя, доброчинність, коли втрачаються в суспільстві точні орієнтири істини, коли самодостатність людського життя піддається сумніву заради хибної тимчасової злочинної ідеї.

Як бачимо, думання і почування В.Винниченка-драматурга органічно вплітаються в контекст мистецько-культурних течій початку ХХ ст., часу деструкції традиційних типів художнього мислення і пошуків нових форм мистецького самовираження в процесі психологізації мистецтва взагалі.

Гуманістичний та художній ідеал драматурга формувався у відповідності до етичним норм і моральних законів, які виражали суть сучасної йому епохи. Абсолютне чуття часу, його драм зробило В.Винниченка найяскравішим виразником трагедійних конфліктів. Прийнявши естафету філософської драми від Лесі Українки, В.Винничснко прагнув “знайти, створити нову сферу моральних відносин людства, в якій було б більше розуму і раціональності взагалі” (П.Христюк).

Провідним пафосом драматургії В.Винниченка стає розвинене трагічне начало, спровоковане необхідністю вибору, що постає перед його героями, які намагаються поєднати несумісне, згармонізувати протилежне. Світовідчуття Винниченкових героїв, народжених на екзистснційній основі, криє в собі серйозні уроки, коли людська драма має спонукати читача чи глядача до вироблення неодноплощинного мислення.

Проблема гармонiї, котра включає в себе дiю волi, розуму, серця як чинникiв моральностi, пiддається сумнiву з точки зору обов'язку особистостi перед суспiльством, що вступає у конфлiкт з природним бажанням особистостi. Моральнi основи "чесностi з собою" i "непокори обов'язкам" опираються на вищий критерiй: ступiнь розвитку в людинi соцiального iнстинкту. Винниченкове означення "щось бiльше за нас" — багатошарове. Воно не просто могутнiй iнстинкт, закладений в кожному з нас. Це внутрiшнiй стан Духу, який пориває людину до високого вчинку, вписуюси її у свiт непроминальної гармонiї мiж усiм живим, iстинним, неперебутнiм.

Шляхи досягнення можливостi морального вибору, творення етично-психологiчної ситуацiї для повного виявлення свободи у цьому виборi для своїх героїв – це той комплекс обставин, який цiкавить В.Винниченка у процесi творення драм.

Драми Володимира Винниченка – це стихія, бунт, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі дозволеного. Проте фiлософiя його драматургiї опиралася на всеохопний аналiз буття людського "я" в його глибиннiй сутностi, поза дрiбним, другорядним, одномоментним, що могло б спричинити дисгармонiю.

Головні персонажі Винниченкових п'єс - люди неординарні, з глибокою душею, тому в середовищі людей безликих і сірих їхня поведінка розцінюється як вульгарна, морально низька.

А що ж сам автор? Звернемося до роману С.Процюка « Маски опадають повільно: Роман про Володимира Винниченка», в якому внутрішні діалоги та монологи виписані так, що вони постають живими перед очима. Незважаючи ні на славу, ні на громадську активність, ні навіть на те, що у його житті нарешті з’явилася потрібна жінка, герой, так само, як і в дитинстві, перебуває в глибокій екзистенційній самотності. Бо, зрештою, чим було його життя, як не спробою здобути увагу, — жінок, читачів, пізніше від дітей. Чи не тому йому такі близькі залежності — від флірту, цигарок та «коханого вероналу». Згідно з концепцією Винниченка, життя – то вже написаний роман, так давно створений, що людським розумом того осягнути не можна. Всі події, що відбуваються з нами, змінити чи замінити нам не до снаги, позаяк «роман» почався і має закінчитися саме так, як він задуманий. Сповідуючи таку концепцію людського буття і буття глобального, письменник доходить висновку, що жодної відповідальності перед собою і суспільством людина не несе. Проблема «нещасної свідомості» у Винниченка трактується дещо інакше, аніж, скажімо, в Альбера Камю саме з цієї причини, хоча в них спільна екзистенція: вони впевнені, що сюжет «роману» абсурдний, а гріх – «страхачка», придумана лише задля того, аби той сюжет пожвавити.

«Маски неврортика і Мефісто, політичного лідера й успішного письменника, художника і публіциста, женозвабника й експериментатора над душами то оживали, то пригасали. Одна перекривала іншу. За ними було важко, майже неможливо впізнати месіанське лице того, хто утримував усі ці парсуни в одній особі»[5].

Лише вкінці, у саду матері, куди перед смертю покликала його Марія, перша його жінка, «маски, що служили захистом замолоду, були звичкою в зрілі роки, але стали зайвими у пору падолисту життя, опадали повільно». Проте нікому не вдалося побачити оголеного обличчя письменника.

 

Висновок

 

Винниченко кардинально змінив творчі засади мистецтва, поклав край реалізмові (причому вже у своїх ранніх творах) і проклав шлях модернізмові, застосував у своїй творчій практиці психоаналіз як метод, проголосив можливість вибирати свою віру, свою надію, свою любов. Він досліджував психологічні таємниці людини, аналізував першопричини її поведінки, гру інстинктів, поєднання соціальних і біологічних чинників. Його драматургія була вільна від побутово-етнографічних деталей, зосереджувалася на малодослідженому попередниками типажі.

Драми Винниченка виконували провокативну функцію, шокували публіку, привертали загальну увагу до, здавалося б, випробуваних віками традицій, спонукали ламати їх, пропонуючи взамін усталених норм, екстравагантні моделі поведінки, але однозначної відповіді на роблеми не давали.

 

 


[1] Іван Франко Мозаїка із творів,що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах Новини нашої літератури Володимир Винниченко. Краса і сила. Видавництво «Вік».У Києві 1906, стор.411 Електронний ресурс: http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/franko/mosaic/23.html

[2] Хороб С. Драматичний конфлікт у п’єсах В.Винниченка/С.Хороб//Нариси з поетики української літератури кінця XIX початку XX століття. – Івано- Франківськ, 2000. –С.145

[3] Жулинський М. Його пером водила сама історія: Історичні передумови появи драми "Між двох сил" В.Винниченка / М.Жулинський // Вітчизна. – 1991. - №2. – С.61

[4]Там само. – С.62

[5] Процюк С. Маски опадають повільно: Роман про Володимира Винниченка / Степан Процюк. - К.: ВЦ «Академія», 2011. С. -




Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 918 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав