Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Словесний супровід обрядів та ритуалів

Магічні обряди та ритуали поєднували в собі різноманітні прийо­ми та дії — рухи, жести, маніпуляції з використанням певних речо­вин, предметів. Але первісне усі вони будувались на вірі у магічну дію слова, його вплив на сили, що існують у світі. Тому словесний супровід всіх магічних дій був обов'язковим (ймовірно у найдавнішо­му її вияві магія зводилась тільки до мовленнєвої форми). М. Косто­маров писав: «З глибокої давнини слову... приписувалась всемогут­ність, і це вірування залишається в силі до цих часів. Існувала в уявленні таємнича наука, уміння поєднувати слова певним чином,

невідомим для людської громади і відомим лише відунам і відьмам. Наші предки язичники, як і їх нехрещені потомки, вірили, що сло­вом можна зцілити людину і нагнати на нього хворобу, врятувати від небезпеки і погубити. Слово могло повідомити воді, зіллю, різним предметам та речовинам лікувальну і нищівну силу чи збільшува­ти ту, яку знання знаходило вже в самій природі. Слово могло пере­творити людину в тварину, в дерево, в камінь, і сам відаючий силу слова міг також перетворюватися за допомогою слова, міг літати в повітрі, не топитись у воді, не горіти у вогні, коротше кажучи — володіти і керувати усією вселенною». Із вірою у магічну дію слова пов'язувалось поширене повір'я про вроки - наслання немочі на людину словом чи словесною думкою.

Багато дослідників висловлюють думку про те, що словесні фор­мули, якими супроводжувались давні магічні обряди та ритуали, були першими текстами усної народної творчості та основою для її по­дальшого розвитку. Вони, як магія в цілому, тісно пов'язувались із міфологією від найдавніших її часів. Підтвердження цієї думки зна­ходимо у М. Новикової: «Ритуал — це драматизація міфу, його «ро­зігрування» в особах і предметах. Міф — це вербалізація ритуалу, його втілення і тлумачення у слові. Для певного прастану людської думки «слово» і «діло» взагалі ледве чи не синоніми».

Говорячи про най архаїчніший шар розвитку суспільства, вона за­значає: «Дослідники первісної культури людства показали: що дав­ніша та чи інша культура (або її етап), то частіше зображується в ній: звір, а не людина; жінка, а не чоловік; мертвий, а не живий. У найдаль­шій ретроспективі первісна свідомість взагалі більше зосереджується на нелюдському: йдеться про світ духів і тотемних тварин, про знаки природних сил і стихій». І далі: «В архаїчній свідомості мертвий могутніший від живого: духи предків забезпечують добробут родові своїх живих нащадків, — і навпаки. Звір могутніший від людини: від наявності звіра залежить існування людини, — не навпаки. Жінка могутніша від чоловіка: вона дає відродження та примноження життя; роль чоловіка або довгий час не усвідомлюється зовсім, або вважається супутньою, другорядною. Нарешті, мертвий, звір, жінка ближчі до при­родних першопочатків: мертвий — тому що він «повернувся» в землю, ліс, небо...; звір або птах — тому що вони одвічно там живуть; жінка — тому що... вона не менш наочно носить у собі й «повертає» у світ живих — живе життя, дитину». З такого погляду, тексти, в яких зберігається ця закономірність, відносяться до найдавніших часів.

Такими є словесно-поетичні магічні формули, без яких не обхо­дився жоден обряд чи ритуал, — замовляння, заклинання, прокляття (закляття), клятви.

Замовляння — словесна формула усної творчості, якою супро­воджувались обряди та ритуали, і яка, начебто, мала магічну силу та здатність впливати на оточуючий світ людей та духів з ме­тою отримання певної користі для їх виконавця (виконавців). Замовляння стосувались найрізноманітніших сфер людського жит­тя та діяльності.

Враховуючи тематику, Г. Сухобрус відповідно класифікувала цей жанр, виділяючи такі тематичні групи: господарські (на добрий уро­жай, на успішне рибальство, полювання, бджільництво та ін.); ліку­вальні (на забезпечення здоров'я); родинно-побутові (на зміцнення волі, розуму, на забезпечення щасливої любові, шлюбу, родинного доб­робуту і т. д.); суспільно-громадські (проти панів, начальства тощо).

Такий поділ можливий, хоча, на наш погляд, остання група у цій класифікації дещо надумана чи розуміється дослідницею занадто спрощено, оскільки навіть у первісному суспільстві існували важ­ливіші громадські справи — війни, розподіл земель та здобичі. При­чому в тогочасній свідомості за тих умов управління навряд чи спа­дало на думку здійснювати замовляння проти начальства (яке ста­новили жерці, що самі й здійснювали усі ритуали), виникнення пан­ства теж відноситься до значно пізнішого періоду. Суттєвим недо­ліком згаданої класифікації є те, що її автор не розмежовує замов­ляння та заклинання.

Щодо текстів замовлянь, які дійшли до нас, то найбільшими та найвиразнішими групами є лікарські, любовні, господарські та сімей­но-побутові замовляння.

Лікарські, в свою чергу, можна поділити на менші групи, в за­лежності від конкретної потреби:

— замовляння кровотечі — у них, як правило, фігурує образ води — ріки, потоку, — за аналогією до потоку крові, чи здатності водою змивати кров:

1) Калиновим мостом ішло три сестри: Калина, Малина і Шипши­на. Не вміли вони ні шити, ні прясти, тільки вміли сікти-рубати,
ріки пропускати: одна ріка водяная, друга ріка огняная, третя ріка
кров'яная. Водяною огонь заливати, кров'яною кров унімати;

2)Було собі красне море, їхав чоловік красним возом, красними
волами, красні колеса, красне ярмо, красна війя, красні притики, красне
море рубати, хрещеному, народженному, молитвенному Іванові кров
замовляти;

З) Летів орел через море, спустив крило, заткнув жерло. Злетів півень на камінь, крилами махає: чорний камінь, не движись, християнська кров, встановись у нарожденного, молитвенного, хрещеного Івана;

— замовляння зубного болю: головним образом тут є неповний місяць, покійники чи жителі потойбіччя:

1)Місяцю-князю! Вас три у світі: Один на небі, другий на землі,
третій в морі, камінь білий. Як вони всі не можуть докупи зійтися,
так не можуть у мене, раба Божого Івана, зуби боліти! Нехай тобі
золота корона, а мені щастя й здоров'я;

2)Місяць у небі, кит-риба в окіяні, дуб на землі. Як оці три брати
зійдуться, то тоді і раба Божого Івана зуби будуть боліти;

3)«Ти, місяцю Адаме, молодик! Питай ти мертвих і живих:

У мертвого зуби не болять?» — «У мертвого зуби ніколи не болять: кості задубіли, зуби заніміли, ніколи не будуть боліть». — «Даруй, Господи, щоб і у мене, раба Божого нарожденного, молитвяного, хреще­ного Івана зуби заніміли, ніколи не боліли!»;

— замовляння укусу змії: тут є частими звертання до гадюк,
змій:

На Сіянських горах, на морських плитах стояв дуб, на тім дубі Семенове гніздо, у Семеновім гнізді Олена - змія. Приходжу я до ясного сонця: «Олена - змія! Збери всіх лютих змій, збери, розпитай, котра люта змія упустила жало, нехай вона вийме жало, рану залиже, опух потушить»;

— замовляння окремих хвороб чи хворобливих станів: про­
пасниці, сухот, хвороб очей. Наприклад:

1)Добридень, пропасниці! Єсть вас сімдесят сім, а я принесла вам
снідання всім;

2)їхав Юрій на білім коні, білі губи, білі зуби, сам білий, в біле одягся,
білим підперезався, веде за собою три хорти: один білий, другий сірий,
третій червоний. Білий більмо злиже, сірий сльозу, а червоний кров;

— замовляння в років:

1)Як навідліг рукою не робити, так моєму лицю і тілу від нікого не
боліти: як неба й землі нам не міряти, так і мені не наврокувати;

2)Уроки-урочища, підіть собі на луги, на ліси дрімучії, на степи
степучії, де глас чоловічий не заходить, де півні не співають; піди собі,
болість очная;

— замовляння з побажанням загального здоров'я і довголіття:

Тобі, місяцю, сповні, мені на здоров'я. Тобі, місяцю, насвітитися, мені по світу надивитися, добре находитися!

Любовні замовляння, в залежності від особи, що здійснює їх, чітко поділяються на дві групи:

— замовляння дівчини (жінки) з метою «привернути» парубка
(чоловіка):

1) Місяцю Владимиру, ти високо літаєш, ти все бачиш, ти все чуєш,
як невольники й невольниці плачуть за батьком та за матір'ю, за
дітками маленькими; як корова за телям, як лошиця за лошам, як
ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за
мною нарожденною, хрещеною і молитвяною рабою Божою Іван
плакав;

2)Ви, зорі-зоряниці, вас на небі три сестриці: одна нудна, друга
привітна, а третя печальна. Беріть голки і шпильки, горове каміння,
бийте його і печіть, паліть і нудіть; не дайте йому ні спать, ні
лежать, ні їсти, ні пить — других любить. Тягніть до мене наро-
жденного, хрещеного і молитвяного козака Івана до нарожденної,
хрещеної і молитвяної раби Божої Марії;

— замовляння парубка (чоловіка) з метою «привернути» дівчи­
ну (жінку):

1)Стою на порозі, вижу сволок, а зо сволока на клямку, а з клямки на
Марію. Як мати моя за мною побивається, так би за мною убивалась
Марія;

2)Як голубу без очей, так би тобі, раба Божа Марія, за мною без
ночей.

Господарські замовляння можна поділити на менші підгрупи залежно від виду діяльності (землеробство, скотарство, бджільництво, будівництво тощо). Ось, наприклад, замовляння, пов'язані з бджільниц­твом:

1)Як тієї води ніхто не може обернути на свій обичай, так щоб мої
бджоли жодний уречи не міг;

2)Водо Иорданко, омиваєш, луги, береги, бервіння, коріння, — омий моєї
пчоли от прозору жіночого, парубочого, дівочого — головки, крильця,
утроби, ніжки.

Окремі господарські замовляння виконувались лише в конкрет­ний час, наприклад, садячи капусту, господиня повинна була вдаритись у ноги, промовляючи: «Щоб моя капусточка була з кореня коренис­тая, а із листу головистая!». Своєрідними замовляннями супрово­джувався початок посіву, перший вигін худоби на пасовиська тощо.

Сімейно-побутові замовляння — різноплановіші, бо можуть стосуватись різноманітних ситуацій чи обставин життя родини. Се­ред них значну групу становлять магічні формули, спрямовані на дитину (її зростання):

Дубе, дубе! Ти чорний: у тебе, дубе, білая береза, у тебе дубочки синоч­ки, а у березочки дочки. Тобі, дуб і березо, шуміть та густи, а рожден-ному, хрещеному рабу Божому Івану спать та рости!

В окрему групу можна виділити замовляння проти переляку та дитячого плачу:

Гора з горою, камінь з травою, риба з водою! Як камінь закаменів, так щоб крикливці заніміли!

Значну групу становлять замовляння, пов'язані з певними про­цесами людського організму: чхання, гикавки та ін. Не розуміючи причин цих явищ, людина трактувала їх по-своєму: людину моро­зить — значить хтось нею трясе, людина чхнула — значить її відвідав якийсь дух (якщо поганий, то вона захворіє, тому ще й досі зберег­лось видозмінене замовляння «Будь здоровий», щоб відвернути хво­робу, а добрий дух — щоб підтвердити правоту людських слів, тому подекуди це виявляється у словесній формулі — «Правду кажу»).

Можна виділити також замовляння, приурочені до певних риту­алів, пов'язаних із календарно-обрядовими святами. Такими, зокре­ма, є замовляння морозу, зими (чи смерті) у час зимових ритуалів: «Смерте, смерте, іди на ліси, Йди на безвість, йди на море; І ти, морозе, великий і лисий, Не приходь до нас із своєї комори...»; замовляння під час ритуалу биття вербою (за законами контагіозної магії з ме­тою стимулювати життєві сили) на Вербну неділю: «Не я б'ю, верба б'є: За тиждень Великдень! Будь здоровий, як вода, Будь багатий, як земля!» або: «Не я б'ю, верба б'є: За тиждень Великдень! Не вмирай, не вмирай, Великодня дожидай!»; замовляння до вінків на Купала: «Пливи, пливи, віночку, до мого миленького» та ін.

М. Новикова подає класифікацію українських замовлянь на ос­нові їх форми. За цим принципом вона поділяє їх на такі різнови­ди: замовляння-звертання, замовляння-моління, замовляння-описи ритуальних дій та епічні замовляння. Ця класифікація теж є не зовсім вдала, оскільки важко провести межу між звертаннями та моліннями (які теж є звертаннями); можливо, не варто окреслювати окрему групу епічних замовлянь.

На нашу думку, доцільніше виділити такі групи: Звертання-лю- нологи, діалоги, оповіді. Замовляння у формі звертань-монологів були своєрідними язичницькими моліннями до сил природи, явищ, духів-істот. Найархаїчніші з них стосуються давніх культів, наприклад, вогню, який вшановували як божество, а в домах зверталися до Ове-на — домашнього вогню. Відповідно до систем культів та первісних уявлень про світ, у замовляннях знаходимо також звертання до:

сонця:

Добрий день тобі, сонечко яснеє, ти святе, ти ясне-пре красне; ти чисте, величне й поважне; ти освіщаєш гори, і долини, і високії могили, — освіти мене, рабу Божу перед усім миром — добротою, красотою, любощами й милощами; щоб не було ні любішої, ні милішої од раби Божої нарожденної, хрещеної, молитвяної Марії. Яке ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична, прекрасна перед усім миром християнським. Навіки віків, амінь;

місяця:

Усі перед тобою, місяцю, і я, нарожденна, хрещена, молитвяна раба Божа Марія. Саме голо зерно пшениці, сонце мені у вічі, місяць мені у плечі...;

зорі:

Зорі, зірниці, єсть вас на небі три рідні сестриці, четверта хрещена, нарожденна Марія. Ідіть ви, зберіть ви красу, покладіть на хрещену нарожденну Марію. Як ви ясні, красні межи зірками, щоби була така красна межи дівками;

води:

Водо Єлено! Очищаєш луги і береги, очисть мене від усього злого, болісті й слабості;

дерев, тварин та птахів:

Гад, гад, земля горить, тебе спалить, і я горю, тебе спалю! Гад, гад, вода (камінь, трава, пісок) горить, тебе спалить, і я горю, тебе спалю!

А, крім того, — до природних явищ (морозу, дощу, хмари); до різноманітних міфологічних істот (домових, русалок, нечистих духів); уособлених хвороб — пропасниці, моровиці та ін.

Вірячи у сили, до яких говорилися замовляння, давня людина очікувала відповіді на своє прохання. Ця віра більшою мірою відби­лась у замовляннях-діалогах, особливість яких полягає в тому, що у них сама людина відповідала на своє звертання.

Дещо відрізняються замовляння-оповіді, які не можна назвати звертаннями. Суть їх полягає у вірі предків у магічну силу слова як такого: «На Осіянській горі, там стояв колодязь кам'яний; туди йшла дівка кам'яна, кам'янії відра, кам'яний коромисел, кам'яна коса, кам'яна вона вся; коли вона відтіля води принесе, тоді з рож-денного, хрещеного раба Божого Івана кров потече».

Якщо перші дві групи замовлянь є первісними елементами дра­ми, яка в основному складається з монологів та діалогів, то третя група, безумовно, більше пов'язана з казкою та народним епосом в цілому. Тут є багато образів-персонажів — князя, білогривого коня, сокола, орла, річки, дороги та ін., які пізніше часто зустрічаються у казковій природі; а також художньо-поетичних засобів (потрійні повтори). Замовляння, які входять до цієї групи, часто завершують­ся «ключами», якими «замикається» сказане: «Замикаю я вас (слова) тридев'ятьма замками, закриваю я вас тридев'ятьма ключами» або «Всі ці слова до слова закриваю замками міцними й ключ — в воду...» Втративши своє первісне пояснення, замовляння згодом пе­реходять у зміненому вигляді у розряд забобонів.

За структурною будовою, за поетикою заклинання близькі до за­мовлянь.

Заклинання — це замовляння, у яких вимагається виконання певної дії, що супроводжується певними погрозами або можливими негативними наслідками у разі його невиконання. У цьому плані вони подібні до заклять.

Закляття (прокляття) - це магічні словесні формули, дія та вплив яких спрямовані на те, щоб завдати шкоди іншому. У цьому і полягає їх основна відмінність від замовлянь.

У прадавній язичницькій свідомості ще не існувало таких по­нять як добро та зло (це розмежування приходить разом із христи­янством, в якому є розуміння гріха). Тому в уявленні прадавніх лю­дей їхні уявні божества не поділялись на «добрих» та «злих». Усі сили та духовні істоти, яким вони поклонялись (вогонь, вода, дощ; пізніше їх уособлення в образах Сварога, Перуна, Дани та ін.), могли приносити користь або завдавати шкоди. Отже, людина починає дія­ти відповідно до своїх уявлень, намагаючись шкодити своїм воро­гам. Це вона здійснює за допомогою заклинань (чи заклять), причо­му звертається в них до тих же сил, що і у замовляннях:

1)На коні їду, а гадюкою поганяю, усім, усім моїм неприятелям і
супостатам роти затикаю. Гадючий хвіст, а жаб'яче черево, як
приїду я між пани, то щоб стали вони, як сухе дерево.

2)Каменія вам на язик, каменія вам на язик, каменія вам на губи,
зуби і уста, каменійте ви самі!

У заклинаннях часто звучить побажання, щоб людина перетво­рилась у якийсь предмет — дерево, камінь, звіра, або щоб природні сили розправились із нею, чи забрали її зі світу живих. На відміну від замовлянь, які згодом стають забобонами, закляття переходять до розряду прокльонів (проклять): «щоб тебе Перун уперіщив», «щоб тебе грім побив», «щоб тебе вітер розвіяв», «щоб ти крізь землю провалився», «хай тебе трясця возьме» та ін.

На основі віри давніх племен у те, що сили природи є свідками усього, що відбувається в житті людини, і можуть впливати на все, що стається, виникає ще один жанр давньої словесної творчості — клятви.

Клятва (присяга) — це словесна формула, якою людина скріплює правоту своїх слів чи виконання даної обіцянки. При цьому вона, як правило, прикликає за свідків вогонь, землю (з'їдає грудку землі чи бере у руку), небо чи духів (піднімає праву руку вверх). Обов'язко­вим елементом клятви виступає закляття у видозміненій формі — звернене на себе. Ним людина, яка дає клятву, заклинає себе, що означає: «якщо я не виконаю сказаного, то нехай це завдасть мені шко­ди». Такими, зокрема, були клятви не розкривати таємниць ініціантів, які посвячувались у певну громаду. Нерідко вони включали еле­мент суворого прокляття того, хто розголосить заборонені знання. Так, у клятві не розкривати нікому таємниці «Устиянських книг», ініціант, що вступав до громади кобзарів, промовляв: «хто її одкриє, хай тому язик одпаде і рот перекоситься. Чиє вухо третю повість з 12-ї Устияниці почує, хай він оглухне нічною глухотою, хай він зро­биться німий, як смертельна пустиня, хай йому очі витечуть, а білий світ зробиться йому чорним, як ніч під землею...».

Зважаючи на об'єкт клятви, їх можна поділити на кілька груп, кожна з яких буде представляти інший історичний період. У най архаїчніші часи клялися сонцем, вогнем, силами природи, що відпові­дало певним уявленням; пізніше — язичницькими божествами; ще пізніше — собою чи кимось із близьких.

Як правило, усі тексти були неримованими, а лише ритмізовани­ми і виконувались речитативом. Віршова форма таких замовлянь є свідченням їх пізнішого походження або трансформації первісного варіанта у більш сучасний, силаботонічний.

Дослідження вище згаданих жанрів усної народної творчості є складною проблемою з кількох причин. По-перше, вони становлять най­давніший пласт словесності народу. Тому тексти, які дійшли до нас, значно деформовані. По-друге, їх езотеричність (таємничість, своєрід­ний код) та сакральність (священність) стали перешкодою у їх фіксу­ванні та записуванні. По-третє, навіть з текстів, що дійшли до нас, зро­зуміло, що словесне їх виголошення супроводжувалось певними діями чи символічними зображеннями, імітуваннями прикликуваної сили.

Наприклад, говорячи: «Топчу, топчу ряст: дай, Боже, потоптати і того року діждати», — людина повинна була топтати ряст. Очевидно, що паралельно з текстами (1) «Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь той віск! Щоб твоє серце за мною так топилось, як топиться той віск, і щоб ти мене тогді покинув, коли найдеш той віск!» або (2) «Переляк, перелячище! Я ж тебе яйцем викочую, а водою виливаю, на пущі і на сухий ліс відсилаю...» здійснювались певні маніпуляції з указаними предметами — воском, яйцем. Чи, наприклад, кляну­чись землею, людина повинна була з'їсти грудку землі, а після замов­лянь, звернених до води, випити «замовлену» чи непочату воду. Тому вивчення цих жанрів лише в їх словесному вияві носить однобічний характер. Щодо синкретичних характеристик (поєднання слова з дією), подібними до замовлянь та заклинань є ворожіння, які умовно можна назвати «практичною релігією» язичників.

Ворожіння — це система словесно-обрядових дій, в основі яких лежить віра у зв'язок людей з потойбічним світом, які здійснюються з метою дізнатись про майбутнє та впливати на нього чи зміню­вати його. Ці дії виконувались певними людьми (віщунами, чаклу­нами, чарівниками), функції яких полягали у тому, щоб «регулювати» стосунки між живими і душами померлих, які, відповідно до тогочас­них вірувань, могли допомагати людям своїми порадами та вчинками.

Серед давніх язичницьких ворожінь — спірітуалізм (спілку­вання з душами померлих); гаруспікація (гадання на внутрощах вбитої тварини, з крові якої потім робили кров'янку — жертовну тотемну страву); ворожіння за черепом, кістками людей чи тварин (головний прийом тут скапулімантія чи омоплатоскопія — прові­щення за лопатковою кісткою); птаховолхвування — ворожіння за польотом птахів чи їх поведінкою (кування зозулі, спів солов'я тощо); за громом (в якій фазі місяця гримить); ворожіння, пов'язані з кален­дарно-астральними культами — розміщенню небесних світил (горо­скопи); за фазами місяця, за часом народження людей; згодом — гадання на картах та костях (які подекуди, як і інші види ворожінь, переходять в азартні ігри) та ін.

При цьому могли використовуватись найрізноманітніші предме­ти, речі, що належать певній людині, елементи чи відбитки тіла (кров, волосся, слід тощо). Важливого значення тут набували елементи культів — вогню (свічок, попелу, воску); води (дзеркала); рослин та тварин (коріння, насіння; частини тіл тварин, особливо роги, кістки); предметів (заколки, шпильки, голки); культові матеріали — дерево, камінь, кварц, кришталь, скло; прості та дорогоцінні метали; кош­товне каміння. Ворожіння також використовувались, щоб приноси­ти користь чи шкоду. Із цим, окрім вище згаданих, була пов'язана магія вузла (тут кожен тип вузла мав своє значення та назву; пов'я­зана з цим магія прядильництва і ткацтва), магія родючості (землі та людей, пов'язана з цим магія оборювання села чи певної тери­торії) та інше.

Цікавими є відомості М. Костомарова про найдавніші ворожіння, що здійснювались при язичницьких храмах Дажбога — над вином, яке виливали у ріг, що знаходився в руці ідола; над білим конем, який, як вважалось, належав божеству, і на якому можна було їздити лише окремим жерцям за певних обставин. Ворожіння відбувалося в такий спосіб: у землю навхрест устромляли списи чи мечі, а кінь повинен був між ними (чи під ними) проходити або їх перестрибува­ти. При цьому вважалось поганим знаком, коли кінь спіткнувся, спостерігали також, яку ногу він піднімає першою. Були теж ритуа­ли, пов'язані з киданням жереба. Зафіксовані ворожіння з допомо­гою ритуальних дощечок, по-різному пофарбованих з кожного боку (як правило, на біло та на чорно).

М. Костомаров звертав увагу на те, що в часи двовір'я язичницькі волхвування супроводжувались принесенням у жертву християн, використанням священних орлів чи інших птахів, які, як і коні, зберігались при капищах і використовувались лише в окремих ви­падках (зокрема, на війні). Упродовж часу свого функціонування магія завжди супроводжувалася спірітуалізмом (викликанням духів), що базувався на анімістичних уявленнях та вірі у силу духів помер­лих предків.

Записи словесних формул, якими супроводжувались ворожіння, відсутні, оскільки вони завжди зберігались у таємниці. Виконання та поетика магічних жанрів усної народної творчості дуже своєрідні. Вони, як правило, здійснювались уночі, а «ніч у цих (і багатьох інших — обрядових, казкових, легендарних) випадках є, безумовно, значущою, як час дії. І значущою, як опозиція до дня».

Пізніше християнство пояснюватиме: «Замовляння — це магія, а магія — це звертання до темних сил, до «нечисті». Тому ці риту­али супроводжувались тривогою, жахом, цьому сприяло і своєрідне голосове оформлення. Вони могли виконуватись у формі нашіпту­вань, шептань, зі зміною голосу. Зокрема О. Знойко, описуючи архе­ологічні розкопки капища Хвойки храму Дажбога, зазначає: «Ка­міння примхливих обрисів із сірого пісковику з різними, інколи на­скрізними отворами, очевидно, мало дивну властивість химерно зміню­вати звуки, то притишуючи їх, то посилюючи і змінюючи напрямок так, начебто вони «йшли з неба» — від богів». Цікавою з цього приводу є згадка І. Срезневського про виконання своєрідних архаїч­них язичницьких творів «кощунів», які, за його словами, подібні до байок: «Инии гудуть, инии бають ему кощунать». «Гудіти» означа­ло грати на музичних інструментах — сопілці, гуслах. Отже, цей жанр виконувався з музичним супроводом, а про їх язичницьке спря­мування робимо висновок із слова «кощунствувати», що набуло ви­разно негативного значення. Хоча слово «кощуна» (яке етимологічне походить від «кощей» — її виконавець або об'єкт звертання, В. Балу-шок, вслід за І. Срезневським, пояснює слово «кощей» як «ініціант у лімінальній, порубіжній фазі ініціації») збереглося до 12 ст. у пере­кладній літературі (де воно вживалося замість грецького слова «міф»), характер виконання цих творів до кінця не з'ясовано. Можливо, вони виконувалися речитативом, подібно до дум.

Дехто із сучасних дослідників вважає, що кощуни творились спе­ціальною верствою волхвів — кощунниками, і окреслює зміст цих творів так: "Центральний персонаж "кощун" — Кощій (Кащей) — володар "кощного", потойбічного, мертвого, "зимового" царства, який

полонив дівчину і тримав у полоні певний період (період зимового омертвіння природи), після чого цю дівчину визволяв, убиваючи Кощія, позитивний герой (князь, царевич). Влада зими припинялася, й наста­вало пробудження природи, починався новий землеробський цикл. У далекому минулому ворожіння здійснювались лише жерцями-чаклунами. Згодом ця традиція поширилась в народі. До нашого часу дійшли відголоски святкових ритуальних ворожінь, а то й цілі магіч­но-обрядові дійства. З найрозгорнутіших та найбільш поширених є:

1) ворожіння на Андрія (так звані святочні Андріївські вечор­ниці). Вони зберігають навіть відголоски тотемічних вірувань най­давніших часів — при виконанні магічних ритуалів не другорядна роль відводиться тваринам, які сприймаються як душі предків: дівча­та випікають ритуальні коржики, які кладуть на вулиці, закликаю­ чи собак, і спостерігають, у якому порядку собаки їх їдять. Хлопці кусають ритуальну калиту (спеціально випечений для цього калач, підвішений під сволоком). Подібні ритуали поєднуються з різнома­нітними табу (заборона говорити, сміятися); культом води (яку не­ рідко носять ротом з річки чи криниці) тощо. На Андрія існує тра­диція ворожіння з підслуховуванням (дівчата підходять близько до хат, намагаючись підслухати, про що там говорять, і сприймають це як провіщення на майбутнє). До наших днів дійшли окремі тексти, якими супроводжувались ворожіння у цей день, на зразок: «Андрію,
Андрію, конопельки сію, Спідницею волочу, заміж вийти хочу...»;

2) ворожіння у час зимових свят здійснювались за допомогою води (дзеркал), вогню (свічок), різноманітних ритуальних предметів (воску, трав, макового чи іншого насіння тощо). На Слобожанщині ще донедавна зберігалась традиція на Новий рік розпалювати риту­альне вогнище на ріці біля ополонки, за допомогою якого ворожили дівчата (підпалювали головешки і, кидаючи в ополонку, спостеріга­ли, як вони гаснуть). Тоді дівчата шукали дивовижне зілля нечуй­вітер, яке, за повір'ями, могло робити людину «нечуваною та невиди­мою». Більшість ворожінь були спрямовані на вибір майбутнього судженого, провіщення подружньої долі. Поширеними були ворожін­ня на сон: дівчата, лягаючи спати, здійснювали певні ритуали, про­мовляючи: «З ким вінчатися, з тим за руки триматися», вірячи, що
у сні побачать свого судженого;

3) весняні ворожіння в основному Пули спрямовані на вибір су­дженого. Найпоширенішим з тих, що супроводжуються традицій­ними текстами — Вербовая дощечка (ритуал, що проводився на річці на умовному хисткому мості):

Вербовая дощечка лежала.

По ній гречна панночка ходжала,

По ній греча панночка ходжала, Та й на свого милого чекала,.. Звідки буйний вітронько повіє, Звідти її миленький приїде...;

4) купальські ворожіння здійснювались у день Івана Купала. Тут чітко простежуються культи води і вогню, культ дерев і трав. Най­поширенішими були ворожіння за сплетеними вінками (свіжим чи зів'ялим). Вінки кидали на воду, спостерігаючи, як вони пливуть (рівно, крутяться, тонуть, стоять на місці тощо). При цьому теж про­мовлялись тексти-замовляння: «...Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку, за миленьким, за миленьким...» або:

Далі водою їх пускала...

— Поплинь, віночку по синій хвилі,

Поплинь, віночку, де живе милий!

Існували також різноманітні ворожіння при купальському вогні (перестрибування парами, спалювання в ньому предметів тощо).

Усі ворожіння здійснювались вночі, а дні, коли це відбувалось, вважались часом розгулу «нечистої сили» чи особливої активності духів померлих предків. Цілий ряд ворожінь, не приурочених до конкретних свят, теж поєднують елементи язичницьких культів води, вогню, землі (закопування різноманітних предметів у землю), небес­них світил (ворожіння за сонцем, місяцем, падаючими зорями), тва­рин і рослин (використання їх частин — шерсті, кісток; коріння чи квітів тощо), предметів (дзеркал, посуду, воску, перстенів, хусток, по­ясів, взуття тощо). Поряд з елементами одягу, використовуються, за законами гомеопатичної магії, частини чи сліди тіла людини (волос­ся, нігті, відбитки стіп, долонь) — як замінники самої людини.

Праслов'яни вірили у силу сказаного слова та виконаної дії (що може бути і позитивною, і негативною). Знаючи їх ставлення до ска­заного, їх віру в силу вимовленого слова чи дії, неважко зрозуміти виникнення в їх середовищі різноманітних табу. Табу — це релігій­на заборона, накладена на предмет, дію чи слово. Термін «табу» був запозичений з полінезійської мови капітаном Куком. Ряд вчених розглядають табу як прояв магії за подібністю (заборона робити певні речі, бо вони здатні викликати подібні їм у природі чи житті). Забо­рони властиві усім народам на найнижчих рівнях розвитку і супро­воджуються вірою у неминуче покарання за порушення табу. Деякі заборони не поширювалися на жерців. Найпоширенішими словес­ними табу були заборони називати ім'я духа чи божества а також померлого, оскільки вважалось, що таким чином викликають на­званого до себе. Серед табу на дії найпоширенішими були заборони на переступання певної межі (вхід на якусь територію), на підслуху­вання та підглядання як вивідування здатностей та характеристик духів чи божеств; на спілкування з певними людьми; споживання окремих страв. Поширеним видом табу, що зберігався довгий час в українському фольклорі (а подекуди зберігається й нині), є заборона сміятися. Це табу чинне в певні дні чи за певних обставин (побутувало повір'я, що не можна сміятись у п'ятницю). Широко відома заборо­на сміятись на Андріївських чи інших вечорницях під час ворожін­ня чи кусання калити. У першому випадку вважалось, що сміх руй­нує провіщення, у другому навіть допускались певні покарання -того, хто засміявся, обмазували сажею або писали по його обличчі.

Цей найдавніший пласт обрядово-словесних дій відбився у бага­тьох жанрах народної творчості.