Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Давня праслов'янська міфологія

На основі язичницьких вірувань та релігійних уявлень формуєть­ся давньослов'янська міфологія. Українська міфологія як сукупність народних міфів розвивалася як частина загальнослов'янської міфо­логії. У літературознавчому словнику зазначено: «Українська міфо­логія не зафіксована цілісно: елементи давніх міфологічних уяв­лень, сюжетні мотиви ритуальних дійств опосередковано збереглись у фольклорних творах (казках, легендах, обрядових піснях, баладах), часто у поетично трансформованих формах».

Міф (від гр. тythos — слово, переказ,) — розповідь про богів, духів, героїв, надприродні сили та ін., які брали участь у створенні світу, Або «сказання про давні вірування народу, щодо походження землі, явищ природи, богів, героїв, Всесвіту». Донедавна у радянській науці міфами вважались вигадані нереальні оповіді. Але сучасні дослідники розглядають міф дещо в іншому значенні: не «як казку, вигадку, фанта­зію, а так, як його розуміли в первісних і примітивних суспільствах, де міф навпаки означав «справжню, реальну подію» і, що ще важливіше, подію сакральну, значущу, яка служила прикладом для наслідування».Міф як явище світової та національної культури еволюціонує. Він зародився як найпростіше уявлення про оточуючий людину світ. Як вказує О. Фрейденберг, первісними міфами найдавніших племен були предмети-фетиші, які для первісної людини були втіленням космосу та його творця. Підставою для цього було образно-асоціатив­не мислення наших далеких предків, для яких кожен найпростіший образ сприймався розгорнуто метафорично, багатозначно. Згодом розминулись міфи, що існували у рухах та жестах (особливо при ритуаль­них танцях: рука вверх — образ неба, знак життя; вниз — підземелля, смерть; рух по колу — хід небесних світил тощо). Це приводить до ритмізації міфу, поєднання його зі звуком — з'являються міф-крик, вигук; міф-плач; міф-сміх; згодом — міф-питання-відповідь, міф-пісня. У цьому розумінні міф ще не має оповідних функцій, він є не суцільною оповіддю, а лише метафоричним сприйманням речей, світу природи.

Лише згодом міф оформлюється у слова, але речі, рухи, звуки зберігають міфічне значення. Тому «міф становить систему значень (метафор), які не зв'язані причинно-наслідковою залежністю, і в од­наковій мірі означають, хоч і на різний лад, основний смисл міфу (образ)... тут центральний образ не є визначена конкретна катего­рія... сам як образ поза межами метафор він не існує... Значення міфу незалежно не існує... воно може передаватись і існувати, бути вираженим тільки в метафорі».

Таким чином, міфічне мислення — це особливий вид світовідчут­тя, специфічне чуттєве уявлення про явища природи і життя. Воно полягає у творенні в уяві іншої реальності, ілюзорної дійсності, що будується на основі правірувань. Його основна форма — це образ, його сутність — це вербалізація речі, руху, дії, згодом — ритуалу. Лише з часом міфи оформлюються в суцільні оповіді, які є розшире­ними метаформами, сакралізуються, стають священними сказаннями.

Міфи існували на всіх територіях, причому міфи народів світу мають багато спільних рис і мотивів. Г. Булашев вважає, що в осно­ву давньоукраїнської міфології «без сумніву покладено загальноарійський міф, що знайшов собі ясне відлуння навіть у космогонічних переказах американських індійців чи певаї». М. Костомаров виділяв три джерела витоків міфологічного мислення пранародів: 1) перене­сення язичницьких ознак на природу, що оточувала людину; 2) уяв­лення про загробне життя і вшанування покійників; 3) вбачання

таємничої сили у речах чи явищах та волхвування.

Давній праслов'янський міф — це не стільки оповідь про ство­рення світу, як сукупність поглядів, на основі яких пояснювали при­родні та суспільні явища, здійснювали ритуали та обряди, — тобто своєрідна система уявлень людини про Всесвіт. Труднощі досліджен­ня української міфології полягають у тому, що вона майже не зафіксо­вана у писемній формі, а існуючі згадки про стародавні вірування надто фрагментарні. Окрім того, побутуючи усно, міфи з часом видо­змінювались, підпадаючи під різноманітні впливи. З уривків пра­давніх міфів, які дійшли до нас, важко вибудувати єдину систему.

Говорячи про світоглядний пласт праслов'янських племен, О. Знойко виокремлює в ньому міфи різного етнокультурного похо­дження. Принаймні чітко виділяються два періоди: перший — до часу трипільської культури, коли основним заняттям давніх племен було скотарство та полювання; другий — трипільської культури, по­в'язується з переорієнтацією праслов'ян на землеробство. У сучасній системі фольклору міфічні елементи побутують і в епічній, і в ліричній (передусім пісенній) формі. З огляду на давність їхнього походжен­ня, важко сказати, яка з цих форм була первинною. Вірогідно й те, що міфи могли виникати паралельно у різних формах.

За тематичним принципом міфи можна поділити на кілька циклів.

1. Героїчні — найдревніші міфи. Герої в них — космічна катего­рія і втілюють в собі весь видимий світ. Він є втіленням різних стихій або проходить їх, має зв'язок із небом і підземеллям; є части­ною природи, розуміє мову птахів, звірів, риб. Нерідко герой постає
божеством чи має божественну природу.

2. Космогонічні — про створення світу, елементів Всесвіту та ви­никнення життя. Одним з найархаїчніших міфів цієї групи є «Міф про перший вік творіння» із «Записок о Южной Руси» П. Куліша, де, за словами М. Сумцова, збереглися «уламки давньослов'янського міфу про участь у створенні світу миші і горобця і про походження світу з яйця». Інший міф побутує не тільки в оповідній, а і в пісенній формі серед моря ріс явір (дерево світу), на якому три голуби радилися, як світ «сновати». Вони створили землю з піску, небо — з золотого каменю.

Є ще один міф — про Білобога (уособлення добра, світла) та Чорнобога (уособлення зла, мороку) і про їхню боротьбу при ство­ренні світу, а також міфи про те, як цар Вогонь і цариця Вода світ сотворили. До цієї ж групи належать міфи про створення небесних світил та природних явищ. В одному з них Сонце постає як красива панна в золотих шатах, Місяць — як парубок, що хоче з нею одружи­тись, але згодом закохується в Зорю. За це Сонце своїм мечем роз­рубує Місяця навпіл, і з того часу він стає щербатим. У міфах Місяць часто постає як цап, що басує з цапенятами (зорями), або як голова вужа, що ховається у Чумацькому Шляху.

3. Антропогонічні та антропологічні — про створення люди­ни та її життя. В одному з них оповідається, що людина при наро­дженні отримує свою зірку - рожаницю. Прамати при появі на світ дитини починає прясти нитку її життя, прив'язавши її початок до зірки, а коли людина вмирає, — перерізує нитку, і зірка падає.

4. Тотемічні — про тотемних предків різних племен. Сюди відно­симо міфи про чоловіка та вужа (знак Дани), якого чоловік годує молоком, і який потім за це віддячується (насправді вужі не їдять молока, його, очевидно, приносили в жертву вужам або богині Дані);
а також — про козу, козла (цапа), які є символом Перуна.

5. Теогонічні -- про походження богів. Це - міфи про наро­дження Місяця в сузір'ї Перуна, про народження Коляди, Дани, інших божеств, а також міф про Зорю, яка сповіщає про появу на світ богів та різдво Всесвіту.

6. Анімістичні — про духів, що наповнюють світовий простір. Сюди відносяться численні оповіді про водяників, лісовиків, домови­ків, перелесників, русалок і таке інше. Так, перелесник уявлявся кри­латим змієм, який влітав уночі в хату і, вдарившись об підлогу, ставав красивим парубком, а водяник — володарем підводного царства.

7. Календарні — про річні цикли природи та обряди, пов'язані зі зміною пір року та господарською діяльністю. Ось, як в одному з них пояснюється зміна пір року: Живе золота Жар-Птиця (сонце),що може одним своїм пером освітити сад. Зимовий Холод її викра­дає, але вона встигає знести золоте яйце, з якого навесні знову наро­джується джерело світла і тепла. Коли нова Жар-Птиця виростає, настає літо. Міф «Зоря, ключі, роса і мед» оповідає про те, що Зоря на світанку відмикає ключами небесні ворота і випускає сонце на небо. Сонце (Полель) женеться за Зорею (Ладою), але вона останньої миті стає росою і падає на землю. Бджоли п'ють «святу росу» і приносять мед, народжується життя. До цього циклу належать також міфи про
богів. Наприклад, міф про боротьбу Велеса з Перуном, в якому гово­риться, що Велес викрадає череду худоби (в інших варіантах — лю­дей або дружину Перуна), за що Перун періщить стрілами небо і землю. Велес ховається за каміння, під деревами, перетворюється в різних істот. Дощ, який іде із «прорваного неба», поїть землю, що дає життя тваринам і рослинам.

8. Культовобіографічі, історичні — про події, випробування та вчинки окремих персонажів (богів, героїв) — об'єктів культів. Серед них — міф про Василіска — Дракона-царя, в якого голова півня (сим­вол сонця, вогню), а тулуб і хвіст — жаби й змії (символ води). Пошире­ним був міф, який у різних формах зберігся до цього часу, про культ Золотого Плуга за царя Тарчитая і царевича Колоксая, а також міф про морську пані, в яку закохане сонце, і яка бризкає на нього водою. До цього циклу належать міфи про походження Дніпра та Дунаю з крові богатирів-богів та інші про виникнення річок, озер, гір тощо.

9. Есхатологічні — про кінець світу та потойбіччя.

Ці теми можуть переплітатись та поєднуватись, героями в них можуть виступати і божества, і люди, і фантастичні персонажі.

З розвитком людської свідомості (особливо - реалістичного світосприймання) міфічні оповіді значно трансформувались. Дещо в них застигало у прадавній формі, інше сприймалось як уявне, фанта­стичне. Головною ознакою давньої української міфологи є те, що в ній відображена тогочасна народна свідомість. Серед найприкметніших рис міфологічної поетики чітко виділяється алегоричність — характер образотворення, в якому відбиваються давні погляди та вірування, а також численні епітети, порівняння, паралелізми, ме­тафоричність та асоціативність як ознаки давнього мислення. Незважаючи на те, що до нашого часу не збереглись міфи у чистому вигляді, залишки міфософії знаходимо в образах та звичаях, у бага­тьох фольклорних жанрах — замовляннях, колядках, щедрівках, вес­нянках, купальських піснях та ін. Тісно пов'язаний з давньослов'янською міфологією і народний епос, зокрема легенди, перекази та бу­вальщини, які черпають з неї фабули, сюжети, мотиви та образи. Багато міфологічних елементів знаходимо і в казках, але вони відрізняються від міфічного світосприйняття своїм ставленням до дійсності (тобто не сприймаються як реальність). На думку Г. Булашева, «жоден з розрізнених членів міфічного переказу не живе в народі окремо, сам по собі; всі вони взаємо переходять один в одного, пов'язуються міцними узами повір'я, з'єднуються і зміщуються, підпо­рядковуючись грайливій фантазії народу, зображувальній і художній. Часто загадка переходить у цілу поему, і поема скорочується до за­гадки; прислів'я народжується з легенди і стає невід'ємною части­ною поеми, хоча й ходить в устах народу окремо; клятва й замовлян­ня відчленовані від переказу, розвиваються в цілу легенду або ста­ють звичайним прийомом в епічній оповіді; навіть прикмета, зви­чайно домислювана, а не висловлювана, іноді стає щедрим джерелом для епічного вимислу».

Знання давньої міфології відкриває нові можливості до розумін­ня інших жанрів усної народної творчості та фольклору як функ­ціональної системи в цілому.

На основі давньої української міфології (великою складовою частиною якої є демонологія) виникло безліч повір'їв, які побутують у багатьох варіантах і мають свої особливості та відмінності на різних територіях.

Повір'я — пласт народної творчості, в якому відобразились народний світогляд, язичницькі релігійні вірування, міфологічні де­монологічні уявлення та погляди, табу. Визначальною ознакою повір'їв є те, що вони не існують в композиційне довершеній епічній формі, а побутують як система уявлень та поглядів без сталого словесного оформлення. У сучасній системі усної народної творчості повір'я значно чисельніші, ніж міфи, їх велика кількість дійшла до нашого часу в первісному вигляді або з незначними змінами. За тематикою повір'я можна поділити на такі ж групи, як і міфи. В них також чітко виражені елементи анімізму, тотемізму та фети­шизму, хоча, на відміну від міфів, простежується тісніший зв'язок з життєдіяльністю людей. Такими є повір'я про цвіт папороті (Перунів цвіт), який з'являється раз у рік на Купала і приносить щастя людині, яка його знайде. О. Потебня звертає увагу на те, що цвітіння папороті, за уявленнями, супроводжується землетрусом, громовицею і спалахами блискавки, що уподібнює її до Перуна. Тому на деяких територіях вважали, що цвіт папороті захищає від грому та блискав­ки, або ж має здатність викликати дощ і грозу. Анімістично-тотемі-стичні вірування позначились на повір'ях про змій чи вужів, що стережуть закопані скарби чи тварин-охоронців. Останні вважалися залежними тваринами (як правило, це були коні), яких або приноси­ли в жертву і хоронили разом з їхніми умерлими власниками, або закопували живцем разом із багатством, і з того часу вони були зв'язані з цією могилою чи місцем поховання.

За народними уявленнями коні-охоронці можуть з'являтись у тих місцях, де заховані скарби, і взагалі здатні до надзвичайних дій, долання будь-яких перешкод. Подекуди існують повір'я, що ці коні стають крилатими, або, виринаючи з-під землі, виносять свого володаря, і тоді люди можуть бачити вночі вершника на коні, який виходить з могили. Є цілий ряд повір'їв про тварин, які лякають людей, — зокре­ма, про вовків, що виють і клацають зубами; ведмедів, що ревуть; квочку, що лізе в очі; козеня, що скаче на шию; зрідка — левів, що лежать на скринях; змій.

Риси анімізму та тотемізму спостерігаємо у повір'ях про те, що білий цап (символ Перуна) є ворогом домовиків, які заплутують гри­ви коням; про русалок, які можуть залоскотати людину, але бояться запаху полину; про чугайстерів, які, зустрічаючи в лісі людину, зму­шують її танцювати; про людей-вовкулаків, що вночі обертаються на вовків; про перелесника, який вночі прилітає до жінок і кохаєть­ся з ними, тому його імені не можна згадувати проти ночі та ін. Ці та інші міфологічні сюжети та повір'я здавна цікавили дослідників усної народної творчості. Вже у 19 ст. їх вивчали Манжура, Сумцов, Драгоманов та інші.

Коли повір'я втрачають оповідну форму, вони продовжують існу­вати у вигляді забобонів. Забобони — це численні вірування та уявлення, пов'язані з пересторогами, обмеженнями, заборонами, пер­вісна міфологічна мотивація яких частково або повністю втраче­на. Численні забобони, які дійшли до нашого часу, стосуються най­різноманітніших сфер людського життя, родинно-сімейного укладу, господарської діяльності.

Наприклад, існувало багато пересторог щодо того, в які дні можна починати чи виконувати певну роботу, а в які ні. Особливими днями вважалися середа (день Лади) та п'ятниця (день Дани). Цілий ряд забобонів стосувався новонародженої дитини, мерця, людини, яка вирушала в дорогу, тому дітям клали певні предмети-обереги у колис­ку, мерцям — у гріб, за людиною, що на довгий час покидала домівку, виливали глек чистої води, щоб чистим був шлях назад. На багатьох територіях було заборонено наступати на поріг чи зупинятись на ньому. Це, очевидно, пов'язано з тим, що як межа між хатою та вулицею, поріг вважався межею між цим світом та потойбічним. Вважа­лось, що під ним перебувають душі предків, що, можливо, пов'язано з традицією закладати живих тварин чи людей у фундамент будівель. Дотепер існують забобони, яких люди дотримуються за традицією, пояснення яких повністю втратилось. Наприклад, чому потрібно сісти людям перед дорогою чи тричі постукати об дерево, щоб не занепала справа, про яку говориться. У цьому сенсі зрозумілими стають слова М. Новикової, що «забобон — це віра, що втратила свою світовидчу систему, а тому — й істинний сенс кожної з частин цієї системи».