Читайте также:
|
81. Найважливішою пам'яткою давньоруського права справедливо вважається «Руська Правда», в якій вміщено давні норми звичаєвого права та «княжі устави». Це перше на Русі законодавче зведення дало початок розвитку ранньофеодального писаного права як права привілею. «Руська Правда» була зводом норм державного законодавства, або князівського права. Вона була одночасно зводом норм як матеріального, так і процесуального права.У статтях «Руської Правди» йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно. Право власності відрізнялося від права володіння, передбачався порядок відібрання власником виявленого ним свого майна, що знаходилось у володінні іншої особи. Поява й розвиток приватної власності сприяли оформленню інститутів зобов'язальною та спадкового права, а сімейно-шлюбні відносини буди компетенцією церкви.
«Руська Правда» містила багато статей, які свідчать про достатньо високий рівень розвитку кримінально-правового регулювання.
Однак не існувало різниці між кримінальним правопорушенням та цивільно-правовим, а таке поняття як злочин взагалі було відсутнє. Будь-яке нанесення потерпілому матеріальних або моральних збитків визначалося як «образа».
Види покарання пов'язувалися з намірами злочинця та пройшли історичний розвиток від помсти до можливості грошового викупу, або застосування кримінального покарання. Усі види покарання у своєму комплексі підтримували правопорядок і мирне співіснування членів суспільства, поєднували завдання матеріального вирівнювання шкоди потерпілому, а також сприяли утриманню князівської влади.
82. «Устава на волоки» ― государственный правовой документ («устава») о проведении волочной померы в Речи Посполитой, изданный великим княземСигизмундом II Августом 1 апреля 1557 года. Из-за недостаточной проработки изначального документа впоследствии к «уставе» принимались дополнения и изменения — 20 октября 1557 года, 20 мая, 20 июня и 20 октября 1558 года[1]. «Устава» содержала в себе принципы, согласно которым должно было быть построено государственное земельное хозяйство во всей Речи Посполитой, хотя первоначально документ касался только западных областей государства. Документ известен в составе 6 книги публичных дел (528 по общему счёту) Литовской метрики. Волочная помера определяла земельные участки ― волоки (от 16,8 до 21,8 га в зависимости от местности), дававшиеся семьям. «Устава на волоки» носила характер как экономического трактата, так и практического хозяйственного руководства и состояла из 49 статей. Документ не содержит введения, цели проведения реформы в нём не указаны, сам текст и деление на статьи весьма бессистемны. 1-6 статьи содержали перечень обязанностей людей, отправлявшихся на войну. 7-8 статьи ― обязанности сельских старост и войтов, 9-14 статьи определяли статус государственных городов, не имевших магдебургского права, 15-19 статьи определяли повинности крестьян, 20-25 регламентировала создание и функционированиефольварков.
Самой большой и главной, по которой, собственно, и названа «Устава», была статья 29, содержащая правила измерения земли на волоки и расселения там крестьян. Остальные статьи определяли отношение к лесным угодьям, рекам и озёрам.
В декабре 1557 года в Уставу был внесен ряд поправок. Количество крестьянских повинностей выросло, крестьяне фактически утратили возможность ухода от своего пана.
83. В Статуте 1529г. юридически закреплялись основы общественного и государственного строя, правовое положение населения, порядок создания, состав и полномочия некоторых органов государственного управления.
В 30-40-х годах XVI в. в Великом княжестве Литовском произошли значительные социально-политические изменения. Укрепилось правовое положение шляхты в его борьбе с магнатами. Значительную часть шляхты не удовлетворял Статут 1529 г. Наиболее настойчивой в требованиях принять новый Статут была волынская шляхта. На Виленском сейме 1551 г. Сигизмунд II обязался "с советом панов-рад своих" создать для исправления действующего Статута комиссию из пяти католиков и пяти православных.
Статут 1566г. был правовой системой независимого государства, связанного с Польшей только совместным правителем. На повестке дня стояла более тесная уния двух государств. Ее поддерживали уездные сеймики, которые желали шляхетского судопроизводства по польскому примеру. Высказывалось требование равенства всей шляхты перед законом, что связывалось с ликвидацией судебных привилеев магнатов.
Статут 1588г. состоял из 14 разделов, которые насчитывали 488 статей. В первый раздел были включены нормы, которые можно подразделить на две группы: нормы, касающиеся основных положений, и нормы, определяющие наказания за государственные преступления. Второй раздел охватывает нормы, регулирующие выполнение воинской обязанности шляхтой. В третьем разделе изложены нормы государственного права. В других разделах нашли отражение нормы гражданского, уголовного и процессуального права.
84. Історичні факти дослідження судової системи Запорізької Січі свідчать, що для неї були характерні принципи демократичності, безпосередності, суперництва та колегіальності, що служили гарантом захисту у суді прав особи.
Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військово-адміністративної влади, як правова система. Маючи свободу і незалежність від державних чиновників, козаки твердо стояли на сторожі звичаїв предків. Якщо на території України діяли різноманітні джерела права (“Руська Правда”, Литовські Статути, акти королівської влади, канонічне та магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі найважливіше значення мало звичаєве козацьке право, що міцно утвердилося у сфері козацьких суспільних відносин. У Запорізької Січі не було писаного закону і там впродовж всієї її історії користувались звичаєвим правом, яке було результатом правових переконань. Аналізуючи наявні документи, рівень злочинності у Запорізькій Січі не був значним, хоча панорама злочинів була широкою і різноманітною. Під вчиненим злочином розуміли матеріальну дію, яка завдавала шкоди чи особистим, чи майновим правам окремого козака або всього Війська Запорізького, а також формальну дію, яка полягала в порушенні встановлених правових звичаїв. Можна виділити такі групи: злочини проти життя, природи і моралі, особи, честі і свободи, військової дисципліни, публічного і приватного майна Покарання у запорізьких козаків залежало від ступеня тяжкості вчиненого злочину. Покарання на Запоріжжі мало за мету, в першу чергу, покарати злочинця або відплатити за його злочин. Але не меншим мотивом була потреба забезпечити охорону населення Січі від злочинців та їх шкідливої діяльності. Це попередження стосувалось також всього населення, і цим система кар виконувала виховну функцію. Варто зауважити, що на Запоріжжі не тільки карали злодіїв, але й тих, хто переховував або купував крадені речі. Мета покарання включала також відшкодування збитків окремому козакові чи Війську Запорізькому.
85. В августе 1385 г. была подписана Кревская уния, согласно которой Ягайло должен был: 1) перевести Литву на латинскую азбуку; 2) принять меры по возврату утерянных Польшей и Литвой земель; 3) возвратить Польше земли, отобранные у нее кем-либо; 4) освободить заключенных (очевидно, поляков); 5) присоединить литовские и русские земли к Короне Польской.
Негативное значение для дальнейшей судьбы Литовско-Русского государства имелаГородельская уния 1413г., которая закрепила идею литовской автономии, однако внесла в литовско-польское общество раскол на религиозной почве: уния обеспечивала права, равные с правами поляков, только католикам, которые были поставлены над православными, что привело к обострению отношений между ними.
Люблинская уния 1569 г. Начало XVI в. характеризуется для Великого княжества Литовского поляризацией стремлений различных групп населения. Польские магнаты потребовали полного объединения Польши и Литвы в одно государство, литовцы - унии с Польшей и сохранения политической самостоятельности Литвы. Белорусские и украинские магнаты были против сближения с Польшей, и некоторые из них склонялись в сторону Московского княжества.
86. Запорізька Січ, яка виникла у середині XVІ ст. і проіснувала до 1775 р., була утворена запорізькими козаками на землях. Вона була сформована як організація публічної влади всього запорізького козацтва, що виражала і захищала його інтереси і була засобом забезпечення, перш за все, загальносуспільних потреб, виконуючи функції оборони, управління і виховання. Згодом, в звязку з розшаруванням козаків за майновою ознакою, Запорізька Січ стала організацією політичної влади козацької старшини.
2. Запорізька Січ не мала всіх ознак держави, а являла собою своєрідне державне утворення, яке було:
• за формою правління - демократичною республікою, органи управління якої формувалися, в основному, для забезпечення головного завдання - оборони козацтва від зовнішнього нападу;
• за формою державного устрою - унітарною організацією, що складалася зі спілки куренів (побутово-бойових одиниць) та паланок (адміністративно-військових округів) у межах Вольностей Запорізьких;
• за населенням - самоорганізованою корпорацією самітників та утікачів, яка була заснована на колективній формі власності на землю та інше майно, формальній рівності козаків у користуванні земельними угіддями, кооперативних формах господарювання і побуту та елементах зрівняльного розподілу благ.
Запорізька Січ включала території, прилеглі до р. Дніпро від Кременчука до Дніпрового лиману.
87. После 1654 г. государственный строй Украины определялся в соответствии с Мартовскими статьями, но недолго. Со второй половины XVII в. начинается целенаправленное наступление на "права и вольности" Украины.
Вследствие сговора Москвы и Польши по Андрусовскому соглашению 1667 г. украинская территория была поделена на три части: Левобережье, Правобережье и Запорожскую Сечь. Каждая из этих частей имела свой правовой статус.
Левобережная Украина оставалась в составе Московского государства. В соответствии с Мартовскими статьями здесь сохранился аппарат власти и управления, сложившийся в годы Освободительной войны. Однако вследствие наступления царизма на автономию Украины происходит ограничение, а в конце XVIII в. и полная ликвидация ее независимости.
88.Конституція П. Орлика — визначна пам’ятка суспільно-політичної думки України на початку XVIII ст., договір, укладений між гетьманом Пилипом Орликом і українським козацтвом; повна назва — «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького. Між Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом запорозьким прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, 5 квітня1710року, в Бендерах».Козаки у 1710р. обирають гетьманом П. Орлика, який був генеральним писарем. Новообраний гетьман намагався завоювати собі підтримку як серед своїх прихильників серед населення України, з цією метою і була створена Конституція П. Орлика, її головний зміст — домовленість між гетьманом П. Орликом і соратниками-козаками зі шведським королем Карлом XII як захисником і гарантом незалежності України, на підставі якої Україна відходила під шведську протекцію, а її громадяни керувалися нею у повсякденному житті. 10 травня 1710 р. король Швеції затвердив Конституцію П. Орлика і підписав звернення до українського народу, обіцяючи продовжити війну проти Росії та обороняти кордони Гетьманщини після її визволення від росіян. П. Орлик брав на себе зобов’язання щодо обмеження гетьманського самодержавства, збільшення і розгортання козачого демократизму в керівництві, зменшення соціального гноблення міщан і селян, захисту привілеїв козацького стану, збереження особливого положення запорозьких козаків, боротьби за політичне і церковне відокремлення України від Росії.
89. Царський уряд постійно здійснював пильний нагляд і контроль за діяльністю гетьмансько-старшинської адміністрації, обмежував автономію і посилював гноблення українського народу.
Іван Скоропадський (1708 - 1722 рр.) після обрання його гетьманом Лівобережжя звернувся до Петра І з проханням підтвердити традиційні права і вільності Гетьманщини. Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини. Після Полтавської битви Скоропадський знову звернувся до Петра з такими проханнями:
1) щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів (було відмовлено);
2) щоб повернути Україні гармати, що їх взято в Батурині (було відмовлено);
3) щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України (обіцяно наказати воєводам);
4) щоб не обтяжувати населення постоями московських військ (було відмовлено).
Петро І замість затвердження «Статей» видав «Решительный» указ 1709 р. - це вже була не двостороння угода між рівними сторонами, а однобічний акт, царський наказ. Почався форсований наступ на українську автономію.
Подальшим значним обмеженням гетьманської влади було призначення до гетьмана царського резидента.Вони мали наглядати і контролювати всю діяльність гетьмана і старшини. Гетьманську столицю було перенесено на самий кордон з Московською державою до Глухова. За сенаторським указом 1720 р. в Україні заборонялося друкувати ніяких книг, окрім «церковних давніх видань».
Важливо підкреслити, що Петро І вживав всіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей - козаків та селян - відряджалося на спорудження фортець, копання каналів, будування нової російської столиці. Внаслідок цієї політики Україна за 20 років після гетьманування Мазепи дуже збідніла, що стали помічати й московські воєводи. Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння.
91.Гетьманські статті. Гетьманські статті XVII—XVIII ст. — документи державно-
правового характеру, котрі визначають суспільно-політичний устрій
України, держави — Гетьманщини XVII—XVIII ст. та порядок її
васальних взаємовідносин з Російською державою і називались
козацькими літописцями ще й конституціями. Здебільшого вони
укладалися з нагоди виборів кожного нового гетьмана як своєрідна
угода між козацькою старшиною на чолі з гетьманом та
представниками московського царя. Більшість з них посилалася на
Березневі статті Б. Хмельницького 1654, хоча, як підкреслюють
деякі історики, у підробленому вигляді. До того ж російський
царизм, проводячи політику національного гноблення та
використовуючи внутрішніх розбрат, поступово обмежував суверенні
права України і підпорядковував її інтереси інтересам російської
монархії. І, хоча до деяких пір вдавалося зберегти ті права, які в
сукупності забезпечували особливий політико-правовий статус
Гетьманщини, наступ царизму на її права посилювався, і це
стосувалося передусім самостійності гетьманської влади.
92. Б, Хмельницький при формуванні своєї армії надавав першорядне значення організації міцної розвідувальної служби. Згідно з дослідженнями істориків, вже в перші роки Національно-визвольної війни українського народу 1648 визначилася організаційна структура цього «відомства», а також об'єкти, цілі, методи і прийоми його діяльності, були значно вдосконалені в наступні роки. Згідно з «статтями про устрій Війська Запорозького», полковники і сотники повинні були постійно займатися окремими аспектами розвідки. Гетьман Хмельницький вимагав від них: «Вдень і вночі повідомляйте, що у вас робиться». Незважаючи на те, що такого поняття як школа розвідників в той час не існувало, саме військове життя було найкращою школою. Кожен загартований в боях козак легко вмів пересуватися по-пластунськи, маскуватися, подавати сигнали голосами птахів, звірів, на ходу заскакувати на коня і робити на ньому різні «трюки». Втім, збереглися свідчення сучасників про те, що головним «мозковим центром» розвідоперацій був сам Хмельницький. Він не тільки ЇХ розробляв, а й у важливих випадках приймав і відправляв розвідників, проводив з ними інструктаж. Залишається тільки дивуватися, звідки в одній людині стільки знань і талантів? За допомогою розвідувальної і контррозвідувальної служби, Б. Хмельницький шляхом поширення дезінформації прагнув посіяти у ворожому війську непевність у власних силах, панічний настрій. У своїх універсалах до населення та інструкціях до розвідників гетьман наполягав на необхідності створення в стані противника відчуття приреченості, напруги і невпевненості. Итак, впервые в практике тогдашнего военного искусства применялись принципы ведения так называемой «психологической войны». Такие методы были использованы гетманом в ходе важных сражений с врагом под Корсунем, Пилявцами и Берестечком. Наприклад, перед Корсунської битвою, яка завершилася перемогою української кінці травня 1648 p., Б. Хмельницький зумів блокувати інформацію про реальний стан речей в своєму таборі і поширив неправдиві свідчення про кількість козацького війська. Внаслідок цього командувач польською армією Н. Потоцький почав ухилятися від бою, втратив стратегічну ініціативу і вже задовго до безпосередньої битви отримав психологічну пораженіе.Псіхологіческій фактор був визначальним і при перемопі української армії під Пилявцями у вересні того ж року. Вдалими маневровими діями Б. Хмельницький створив несприятливі умови для розташування оборонного табору польських військ. Це, в свою чергу, викликало невпевненість коронного командування у своїх діях, яка поширилася і на особовий склад. Учасник тих подій з польського боку занотував у своєму щоденнику: «... У таборі ніякої дисципліни, ніякого авторитету вождів. Вночі після пароля стріляли, кричали, і ніхто за це не отримував догани, бо однаковий страх охоплював усіх, так що не було абсолютно ніякого порядку». Крім того, на другий день битви, 22 вересня, за наказом гетьмана у ворожий табір потрапляє полонений козак, переодягнений священиком. Незважаючи на тортури, він повідомляє про прихід на допомогу Хмельницькому кількох десятків тисяч татар. Насправді ж союзницькі війська налічували до п'яти тисяч воїнів. Але хитрий гетьман організував їм надзвичайно учні зустріч: було дано салют з гармат і мушкетів. Цей факт, поряд з попередньою дезінформацією мужнього козака, призвів до того, що серед поляків поповзла страшна звістка: в Хмельницький поступила Тридцяте-ісячна кримська орда! Засилання до супротивника «підставних» полонених відбувалося неодноразово і під час подальшого ведення бойових дій. Це стало важливою складовою «психологічної війни» Б. Хмельницького. Адже ворог не сподівався, що козаки, мужньо витримуючи жорстокі тортури, даватимуть заздалегідь запрограмовані і вигідні для українських свідчення. Коли під час Збаразької-Зборівської кампанії та боротьби з полками Данила Нечая польський воєначальник Лянцкоронський отримав від захоплених козаків відомості про підхід на допомогу козацькому полковнику
нібито основних козацькйх сил на чолі з самим Хмельницьким, він наказав відвести свої сили від Ста-рокостянтінова. Зрозуміло, що це було простою дезінформацією, але завдяки їй Д. Нечай отримав оперативний простір для подальших дій.
93. Государственный строй Галицко – Волынского княжества: основные особенности.
Особенностью Галицко-Волынского княжества было то, что оно долгое время не делилось на уделы. После смерти Даниила Романовича оно распалось на Галицкую и Волынскую земли, а затем каждая из этих земель стала в свою очередь дробиться. Особенностью являлось и то, что власть по существу находилась в руках крупного боярства.Поскольку галицко-волынские князья не обладали широкой эко-номической и социальной базой, их власть была непрочна. Она передавалась по наследству. Место умершего отца занимал старший из сыновей, которого остальные его братья должны были «чтити во отцово место». Значительным политическим влиянием при сыновьях пользовалась вдова-мать. Несмотря на систему вассальной зависимости, на которой строились отношения между членами княжеского дома, каждое княжеское владение политически было в значительной мере самостоятельным.
Хотя князья и выражали интересы феодалов в целом, тем не менее они не могли сосредоточить в своих руках всю полноту государственной власти. Галицкое боярство играло крупнейшую роль в политической жизни страны. Оно распоряжалось даже княжеским столом — приглашало и смещало князей. История Галицко-Волынского княжества полна примерами, когда князья, потерявшие поддержку боярства, вынуждены были покидать свои княжества. Галицко-волынские князья обладали определенными административными, военными, судебными и законодательными полномочиями. В частности, они назначали должностных лиц в городах и волостях, наделяя их земельными владениями под условием службы, формально являлись главнокомандующими всех вооруженных сил. Но каждый боярин имел свое военное ополчение, а поскольку полки галицких бояр часто превосходили численностью княжеские, в случае разногласий бояре могли спорить с князем, применяя военную силу. Верховная судебная власть князей в случае разногласия с боярами переходила к боярской верхушке. Наконец, князья издавали грамоты, касающиеся различных вопросов управления, но они часто не признавались боярами.
94. Система права Галицько-Волинського князівства мало відрізнялась від правових систем інших князівств періоду феодальної роздробленості. Продовжували діяти дещо змінені норми “Руської Правди”. Галицько-волинські князі видавали також власні акти, та більшість з них до нас не дійшли. Збереглась, зокрема, Грамота князя Івана Ростиславича Берладника 1134 р., яка врегульовувала економічні зв`язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими та іншими іноземними купцями, встановлюючи для них пільги. Так, болгарські купці звільнялись від сплати мита, коли привозили до Малого Галича товари “на ізклад”. При торгівлі “на исьвоз” (місце розташування суден) мито сплачувалось, навпаки, лише у Малому Галичі
“Рукописання” (заповіт) князя Володимира Васильковича 1287 р. закріплювало норми спадкового права у Володимиро-Волинському князівстві, а саме, визначала порядок передачі князем Володимиром права експлуатації феодально залежного населення своїм спадкоємцям, зокрема, м.Кобрин (тепер Брестської області) та с.Городел (поблизу Володимира-Волинського) і с.СадовеУ цілому цей документ свідчив про такі способи набуття феодальних землеволодінь у 13 ст.: спадкування, князівське дарування та купівля землі.
Уставна грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича 1289 р. встановлювала розміри і форми феодальних повинностей міського населення на користь державної влади. Вона була видана внаслідок законного заволодіння м.Берестя князем Мстиславом. Берестя разом з іншими містами бездітний володимирський князь Володимир Василькович заповів двоюрідному братові Мстиславу; однак жителі Берестя, скориставшись тяжкою хворобою Володимира, уклали угоду з племінником Мстислава князем холмським Юрієм І, на підставі якої він почав князювати у цьому місті та в інших містах північної частини Волині. Шляхом дипломатичних переговорів і воєнних погроз Мстислав примусив Юрія І залишити зайняті ним міста і, на початку 1289 р. вступивши до Берестя, видав грамоту, яка відображала соціально-економічні умови у державі у 13 ст.
Збереглись документи юридичного характеру, складені у 14 ст., мабуть, на основі норм “Руської Правди”, - грамоти, договори, у т.ч. міжнародно-правові, поручительства тощо, більшість з яких містять відомості про інститути права власності і зобов`язального права. Так, Грамота Олехно Ромашкевича про передачу майна Григорію Тункелю 1347 р. встановлює, що придбане внаслідок купівлі поле Григорій може продати, подарувати, обміняти та використати для своєї мети на власний розсуд, ніким і нічим не обмежений. Тож зміст Грамоти свідчить про здійснення дарування землі, сіл, садиб, млинів. Поширеним був також договір купівлі-продажу рухомого майна і договір обміну. Часто право власності на майно, придбане за угодою, підтверджувалось спеціальною князівською грамотою. Був відомим договір позики, що часто спричинювався до кабали позичальника, який був неспроможним.
Важливими джерелами права були русько-візантійські договори 860, 907, 911, 944 pp.Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії. У них можна знайти норми цивільного, кримінального, міжнародного, процесуального права.Наприклад, договір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були на службі у Візантії, саме руськими нащадками. Статті даного договору містять норми кримінального права, що трактують відповідальність за вбивство: "...якщо хто уб'є, християнина русин чи християнин русина, — нехай умре там, де вчинить убивство". Договір 944 р. дозволяє й інший варіант дій — убивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Договори містять також чимало інших норм, які встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні пошкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській Правді.
97. При розкритті першого питання теми необхідно згадати, що Галицько-Волинська держава в середині XIY ст. втратила свою незалежність. У цей час почали зміцнюватись сусідні з Україною держави — Литва, Польща, Московія. В II пол. XIII—на поч. XIV ст. відбулося об’єднання литовських земель в єдину сильну державу на засадах християнства.
1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі.
Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського, яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, бо воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення мало однакове віросповідання (литовці прийняли спочатку православну віру, а з кінця XIV ст. — католицтво). Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї і багатства.
Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе “королем Литовським і Руським”, був православним, а мати його — “руська”. З часом “руська віра”, мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, за словами М. Грушевського, робляться вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише “по-руськи”. Звички до руської культури князь Ягайло переніс до Польщі, коли став польським королем. Мовою “руською” (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був той рідкісний випадок, коли пануюча політично народність підпала під духовний і культурний вплив народності підлеглої.
Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана “Пані-Рада”. Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков.
Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XV ст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших повноважень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії.
Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину — так звану “поданщину” і брати участь у військових походах.
За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації. “Хоча довго, аж до II пол. XVI ст. не було вироблених докладних форм, ані репрезентації земель у центральних органах, ані форм місцевого самоуправління, і саме центральне самоуправління не мало характеру влади, вибраної членами федерації.
98. Источниками Украинского права были:
Обычное казацкое право – применялось в суде, в установлении военно-административного порядка, определяло порядок владения землей, купли-продажи движимого имущества, в определении некоторых преступлений и наказаний.
После воссоединения Украины с Россией источником права так же стали законодательные акты царского правительства и правовые нормы местной украинской власти. Это царские грамоты, договорные статьи, акты гетманской власти и Войсковой канцелярии. К примеры, несмотря на изменение содержания статей и грамот при избрании нового гетмана формально оставались юридическими актами, которые регламентировали общее положение Украины
99. Джерела права України-Гетьманщини.
Джерела права в Україні-Гетьманщині можна умовно поділити на п'ять основних груп: 1) звичаєве право, 2) система "попередніх прав", 3) акти української (гетьманської) автономної влади, 4) російське царське законодавство та 5) нормативні акти церковного права
Звичаєве право
Серед джерел права на українських землях періоду Гетьманщини посідало досить помітне місце. Воно виникло та оформилося під час еволюції господарчо-побутових відносин людей і спиралося на загальноприйняті "давні" норми поведінки (звичаї), вироблені за різноманітних обставин. Показовими в цьому аспекті були неписані "права й звичаї" Запорозької Січі, які, не будучи офіційно санкціонованими державною владою, фактично врегульовували все внутрішнє життя січовиків. Сукупність правових звичаїв як правил, обов'язкових до виконання нарівні з законом (у разі їх порушення - обов'язкового покарання, схожого з вироком законодавчих органів), що виникли в Запорозькій Січі та встановлювались у сфері козацтва, в винятку верстви сприяла значному поширенню козацького звичаєвого права. Його норми охоплювали всі без населення науці дістали назву "козацького права" Національна революція середини XVII ст., впливали на становлення прав та обов'язків громадян, проникали у важливі сфери суспільного життя, особливо в адміністративну, кримінально-правову і судову. Гетьмани, старшинська адміністрація, суди у своїй практичній діяльності широко використовували норми запорозького звичаєвого права
"Попередні права".
Національна революція українців середини XVII ст. формально не скасувала писаних і функціонуючих нормативних актів права попереднього державного періоду: Литовський статут 1588 року, збірники магдебурзького права - "Саксонське дзеркало", "Порядок прав гражданських" тощо. Деякий час на них майже не посилалися, тому вони фактично не діяли. Проте в судових процесах другої половини XVII-XVIII ст. (і навіть пізніше) на ці джерела дедалі частіше почали посилатись у вирішенні багатьох життєво важливих питань, навіть безпосередньо брали до уваги їхні положення. Поступово вони визначились як обов'язкові в більшості офіційних документів. Законність таких джерел права неодноразово підтверджувалася універсалами українських гетьманів. Найбільш визначним із джерел цієї групи був Литовський статут 1588 р. як найбільш досконалий у правничій площині й технічно відпрацьований. Старшинська адміністрація прямо пов'язувала цей звід нормативних актів із власним "попереднім" правом, зокрема вбачала в ньому витоки з "Руської правди". Крім того, новій генерації українських феодалів імпонувало те, що Статут не так давно був гарантією станових прав навіть православних можновладців у політичних зазіханнях польських магнатів, а також деякою мірою захищав автономістичні тенденції різних народів у складі Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої. Дослідники (О. Гуржій) зазначають, що функціонування магдебурзького права в гетьманській Україні мало свої особливості. Вони полягали в тім, що за своєю ((юрмою і змістом магдебургія на Лівобережжі під впливом місцевих умов, зокрема звичаєвих правових норм, відрізнялася від тієї, що функціонувала у країнах Західної Європи. Основні причини цього: використання в судовій практиці України не оригіналів німецьких збірок, а їх польських чи латинських переробок, в яких положення магдебурзького права були дещо трансформовані порівняно з оригіналами. Зокрема, вони передбачали великі пільги міщанам, правила функціонування міської ради та правосудних органів, заборону приймати до них простолюдців, значне обмеження юридичних прав жінки (наприклад, без заяви або присутності чоловіка чи опікуна її справа не приймалася судом до розгляду, а вона особисто не визнавалася офіційним свідком), позбавлення прав євреїв, залежність винесення вироку від станового статусу звинуваченого тощо.
Джерела права автономної (гетьманської) влади.
Важливу роль урегулюванні суспільних відносин в Україні-Гетьманщині відігравали договірні (гетьманські) статті, що підписувалися гетьманами України та козацькою старшиною, з одного боку, і російським царем та його представниками - з іншого. У цих документах визначалося не тільки державно-правове становище України у складі Росії, а й фіксувалися найважливіші проблеми внутрішнього життя України. Найбільш поширеним серед джерел права місцевого походження були нормативні акти місцевої військово-адміністративної влади і насамперед нормативні акти гетьманської влади та Генеральної військової канцелярії. Акти гетьманської влади видавались у формі універсалів, ордерів, інструкцій, листів, декретів і грамот. Провідне місце серед них посідали гетьманські універсали - офіційні акти державної влади України-Гетьманщини, які видавалися віл імені гетьмана (іноді їх видавали полковники) та містили закони й розпорядженняВидавалися також земельні гетьманські універсали. Вони стосувалися надання земель козацькій старшині "на службу" або "за службу", або церквам і монастирям "на молитву"; ствердження права власності на землі, набуті у спосіб купівлі чи спадщини. Вирізнялися також охоронні та імунітети і гетьманські універсали. Вони видавалися особам на охорону їхнього майна чи виводили певних осіб з-під компетенції адміністративних і судових органів, беручи їх під протекцію гетьмана. Окрему групу становили військові та службові гетьманські універсали (призначення тих чи інших осіб на важливі військові посади, затвердження на цивільні й духовні посади, виступи у похід, сторожову службу тощо). Що ж до рішень таких органів, як військова рада і рада генеральних старшин, то вони практично вносили мало змін у джерела права. До того ж у XVIII ст. ці органи збиралися дуже рідко і лише для виборів гетьмана та інших вищих чиновників або для вирішення питань, що вимагали подальшого затвердження царською владою
Російське царське законодавство.
Затвердження договірних статей установлювало верховенство царської влади над Україною. Однак загальна система російського права на Лівобережну Україну не поширювалася. Царські урядовці не втручались у справи української судової організації. Уводилися в дію тільки ті нормативні акти царської влади, які спеціально видавалися для цієї території. На початку XVIII ст. після "справи Мазепи" в умовах перетворення Росії в абсолютистську монархію та обмеження прав гетьманської влади посилилося втручання імператорської влади у внутрішні справи України. Це здійснювалося як через контроль з боку царських урядовців за діяльністю автономних установ, так і через збільшення кількості нормативних актів самодержавної влади, що видавалися спеціально для України. На територію України поширювалися загальноімперські законодавчі акти: царські грамоти, укази, регламенти, статути, установи й положення, зводи й накат, інструкції, маніфести. Зокрема, перші з них надавали або підтверджували магдебурзьке право, дозволяли українцям судитися "по прежним правам", визначали статус цехів, стосувалися національного фінансування й орендування. Від другої половини XVIII ст. після остаточної ліквідації гетьманства нормативні акти місцевого походження поступилися місцем загальнодержавному російському законодавству. Спостерігалося поступове, але неухильне підпорядкування національних правових інституцій великодержавницьким. У 1840-1842 pp. на території всієї України, що входила до складу Росії, було введено в дію Звід законів Російської імперії.
Нормативні акти церковного права.
Джерела церковного права не зазнали суттєвих змін. Царський уряд, зважаючи на ту величезну роль, яку відігравала в суспільно-політичному житті українська православна церква, надалі забезпечив їй особливі права й дозволив користуватися старими правовими джерелами. Навіть після підпорядкування київського митрополита московському патріархові царський уряд зберіг місцеві церковні суди. Грамотою від 15 грудня ] 686 р. московському патріархові заборонялося втручатися в діяльність українських церковних судів і приймати скарги на їх рішення. І лише у XVIII ст., зі зміною загального становища церкви в державі та посиленням утручання самодержавства в діяльність судів Української православної церкви, згідно з царським указом від 10 квітня 1786 р. перше місце серед основних джерел права Української православної церкви посів російський Духовний регламент.
Джерела права Української православної церкви того періоду умовно поділяють на дві групи. До першої відносять ті, що регулювали загальне становище церкви в суспільстві й державі. Сюди належали: Духовний та Монастирський регламенти; Статут про чинонаступництво церковне; укази імператорської влади; постанови урядового Синоду; постанови російського патріарха. До другої - джерела, в яких закріплювалися догми християнської православної віри. Це - канони або "кормчі книги"; правила, прийняті соборами Російської церкви; правила святих апостолів; нова заповідь Юстиніана; книги Святого Письма.
100. Гетьманщина за правління Богдана Хмельницького охоплювала землі площею понад 200 тисяч км²Західний кордон відповідав західній межі Брацлавського воєводства Речі Посполитої, північний і східний кордони — рубежам Київського і Чернігівського воєводств. Південні землі межували з Кримським ханатом, а після Вічного миру з кордонами Низового козацтва. У 1650-х роках козацька держава деякий час контролювала частину Південної Білорусі.В часи Хмельниччини адміністративний поділ Гетьманщини повторював структуру Війська Запорозького і відповідав ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи швидку мобілізацію козацтва[3]. Найнижчою територіальною і військовою одиницею був курінь, до якого входило декілька десятків козаків певного населеного пункту. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцеву громаду, що забезпечувала його, — виборний війт. Курені об'єднувалися у сотні, що складалися з декількох 200–300 вояків. Їхніми центрами були сотенні містечка. Військовими питаннями сотні керував призначений полковником сотник, а цивільними — городовий отаман разом із органами міщанського самоврядування. Сотня мала власну сотенну старшину — осавула, писаря і хорунжого. Найвищою адміністративно-територіальною одиницею Гетьманщини був полк. Він складав з декількох сотень й очолювався полковником, що призначався гетьманом. Центром полку було полкове місто, в якому цивільними справами завідував городовий отаман, а міщанськими — органи самоврядування. В ньому засідала полкова адміністрація — осавул, обозний, суддя, писар, хорунжий. Кількість полків не була сталою, коливаючись від 16 і більше. Автономною одиницею в складі Гетьманщини була Запорозька Січ, котра підлягала безпосередньо гетьману, не входячи до жодного з полків і обираючи власного кошового отамана.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 87 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |