Читайте также:
|
Законодавча практика зарубіжних країн знає кілька систем престолонаслідування. Вони закріплюються або в спеціальних законах, або в конституціях, або і там, і там, а також у судових рішеннях і правових звичаях.
Пріомогенітура (право первородства), коли спадкоємцем уважається первонароджений син, а у разі його смерті перш ніж престол стане вакантним – старший онук, а не наступний по старшинству син. Така система застосовувалася в стародавності в країнах Близького Сходу й набула відображення в біблійному праві.
Перший, найдавніший спосіб престолонаслідування називається САЛІЧНИМ СПОСОБОМ, або салічною системою спадкування. За нею трон і корону успадковують тільки представники чоловічої статі, тобто спадкоємці по чоловічій лінії. У сучасному світі салічний спосіб існує в основному тільки в країнах Сходу: Таїланді, Омані, Саудівській Аравії і Японії. Донедавна такий спосіб існував і в Європі: наприклад, у Норвегії й Швеції. Однак шведи й норвежці в 90-х роках XX ст. відмовилися від цього способу й змінили законодавство в цій сфері.
Другий спосіб називається КАСТИЛЬСЬКИМ (КАСТИЛЬСЬКОЮ СИСТЕМОЮ). Кастильський спосіб престолонаслідування має два варіанти: традиційний і сучасний. За традиційним способом спадкоємцем престолу є старший з дітей, але перевагою користується нащадок чоловічої статі. Тобто існує формула: "Молодший брат має перевагу перед старшою сестрою". Такий спосіб застосовується у Великобританії, Іспанії та інших країнах. За сучасним варіантом кастильської системи спадкоємцем корони вважається будь-який старший нащадок незалежно від статі. У цьому випадку працює принцип первородства. Згадані вище Норвегія і Швеція зараз запровадили цей спосіб.
Третій спосіб має кілька варіантів назви: АВСТРІЙСЬКИЙ, австро-угорський, "габсбурзький". "Габсбурзьким" він називається на честь династії Габсбургів. Як і в рамках кастильської системи, допускаються спадкоємці і по чоловічій, і по жіночій лініях, але чоловіки мають перевагу у всіх ступенях спорідненості. Жінки можуть успадковувати престол лише у разі повної відсутності будь-яких спадкоємців по чоловічій лінії. Цей варіант із достатнім ступенем умовності можна було б позначити так: двоюрідний племінник, троюрідний племінник і т. ін. мають перевагу перед дочкою короля. Ця система діяла й у Росії з 1797 по 1917 р. її запровадив імператор Павло І, і припинилася вона разом із загибеллю династії Романових. Зараз ця система не застосовується. У Австрійській імперії такий спосіб був запроваджений Прагматичною санкцією Франці-Йосифа. За відсутності спадкоємців по чоловічій лінії донька імператора Марія-Терезія отримала право на трон. Наявні в імператора дуже далекі родичі з інших монархічних династій намагалися оспорити цей підхід і розпочали війну за австрійську спадщину.
ЧЕТВЕРТИЙ СПОСІБ престолонаслідування, можна було б назвати "ПЕТРОВСЬКИМ", тому що в Росії вперше його застосував Петро І. Суть його в тому, що монарх сам призначає свого спадкоємця. Як відомо, після загибелі (убивства) його сина й спадкоємця царевича Олексія в 1721 р. Петро закріпив правило, відповідно до якого царюючий імператор сам визначає, хто буде імператором після нього. Однак Петро не встиг призначити спадкоємця, і, мабуть, єдиний раз цей спосіб був реалізований імператрицею Анною Іоаннівною, що призначила спадкоємця.
Відомі й інші способи та варіанти престолонаслідування. Мусульманська система, по суті, є виборами монарха. Колегією виборців (вона називається аш-шура, дослівно – рада) у цьому випадку є сукупність членів монархової родини та вищих духовних осіб. Як кандидат на трон розглядається будь-який родич монарха, що користується авторитетом, особливо в релігійних питаннях.
Спадкоємний принцип є генеральним для всіх монархій, хоча в історії відомі випадки, коли монархи обиралися. У 1606 р. Василь Шуйський був обраний російським царем. У 1810 р. риксдаг (парламент) Швеції обрав Йоганна Баптисте Юлія кронпринцем із правом престолонаслідування. За Велико-тирновською конституцією Болгарії 1809 р. князь обирав парламент країни. Виборча монархія сучасності є певним поєднанням монархічного і республіканського елементів. Так, у Малайзії монарха обирають султани 9 штатів (з 13 суб'єктів федерації цієї країни 9 є монархіями). Монарха – главу Об'єднаних Арабських Еміратів зі свого числа обирають глави федеративної держави.
Якщо монарх неповнолітній або недієздатний, то зазвичай у монархіях запроваджується регентство. Тобто при монарху через малолітство або за станом здоров'я не здатному виконувати свої функції є офіційна особа, що називається регентом, і ця особа від імені монарха править державою доти, доки монарх не досягне повноліття або того віку, в якому він зможе самостійно приймати рішення або поки душевно або фізично нездоровий монарх не помре. Іноді функції державного управління здійснюються особливою колегією – регентською радою. Відмінність регента від повноправного монарха полягає лише в тому, що він не має права розпоряджатися троном.
Слід зазначити, що монарх є юридично невідповідальною особою, оскільки відповідно до правової теорії монархічних Держав свою владу він одержує від Бога. За злочини відповідає лише узурпатор трону або особа, що прийшла до влади з порушенням династичних правил. Наприклад, полковник Ж.-Б. Бокасса, що прийшов до влади в Центральноафриканській Республіці в 1966 p., через 10 років оголосив свою країну монархією, а себе імператором. 20 вересня 1979 р. у цій державі за підтримки французьких збройних сил відбувся переворот, Бокасса був скинутий і підданий суду за обвинуваченням у канібалізмі. Разом із тим монарха можна примусити зректися престолу, нарешті, скинути або усунути фізично.
Обрання президента визначає місце і роль президента в житті країни. У президентській республіці й у республіці зі змішаною формою правління практично завжди застосовуються прямі вибори президента. Наприклад, прямі вибори передбачені в більшості країн Латинської Америки: Мексиці, Чилі, Перу, Колумбії, Коста-Риці; в азіатських країнах: Філіппінах, Єгипті; у Європі – у Франції. У цьому випадку президент одержує свій мандат – право на владу – безпосередньо з рук народу. Тому його легітимність і повноваження є найбільш вагомими.
До речі, у деяких країнах, побоюючись "надто великої ваги" президента, спеціально вводили непрямий спосіб обрання – за допомогою парламенту. Такі побоювання не безпідставні, тому що обраний безпосередньо громадянами президент практично незалежний від парламенту і може протиставити себе законодавчому органу, а іноді не просто протиставити, а й стати над парламентом, підкорити його собі, змінивши тим самим співвідношення (баланс) влади на свою користь, тобто порушити рівновагу між владою, яка необхідна, щоб державний механізм нормально працював. У таких випадках демократична форма правління перетворюється в режим особистої, авторитарної влади.
У президентських республіках застосовуються й непрямі вибори (США, Аргентина). У цьому випадку виборці обирають колегію вибірників, яка потім від імені виборців у другому турі обирає президента. Потрібно сказати, що незважаючи на закріплену в конституції систему непрямих виборів, у США фактично провадяться прямі вибори. Прізвище людини, обраної президентом США, стає відомим не після формального другого туру, коли оголошуються результати голосування вибірників, а вже до кінця того дня, коли свою волю висловили виборці.
Президент, обраний непрямо, також незалежний і практично не підконтрольний парламенту, як і за прямих виборів. Такий тип виборів називають позапарламентським способом обрання глав держав.
Є три варіанти обрання глави держави президента в парламентарній республіці.
1. Президент обирається тільки парламентом, і жодні інші посадові особи й представники представницької влади в цій процедурі участі не беруть. Такою є система обрання президента в Туреччині, Ірані, Ізраїлі.
2. Для обрання президента з депутатів парламенту й представників органів місцевого самоврядування створюється спеціальна виборча колегія. Це представники різних рівнів представницької влади. Класичним прикладом є Італія. Президент Італійської Республіки обирається на спільному засіданні обох палат парламенту. До членів парламенту приєднуються представники від областей (по три від області). Найменша область – Валле д'Аоста – посилає одного представника. Практично глава держави обирається членами обох палат парламенту, оскільки представників від областей лише 58, а парламентаріїв – 935. Так чи інакше, у процедурі виборів президента бере участь не тільки вища представницька, а й регіональна влада. Це зроблено, можливо, спеціально для того, щоб президент менше залежав від парламенту, оскільки в його виборах брали участь і представники регіонів. До речі, італійці встановили найсолідніший віковий ценз для кандидата на посаду президента. Президентом Італії може бути особа не молодша за 50 років.
3. У деяких федеративних державах для обрання федерального президента формується особлива колегія, що складається з депутатів федерального парламенту і представників суб'єктів федерації. Ця модель дещо схожа на італійську, але в Італії представництво здійснюється від територіальних утворень (областей), а в цьому випадку представництво від державних утворень – суб'єктів федерації. Прикладом може бути ФРН, де федеральний президент обирається Федеральними зборами, які складаються із членів Бундестагу (нижньої палати парламенту) і представників земель, обраних законодавчими органами земель (ландтагами) за принципом пропорційного представництва. Для обрання президента потрібна абсолютна більшість голосів від членів Федеральних зборів. В Індії президент обирається особливою виборчою колегією, що складається з обраних членів обох палат центрального парламенту (слово "федеральний" не вживається) і обраних членів законодавчих зборів штатів.
У Федеративній Республіці Німеччині, Італії, Індії, Латвії президент стає на посаду негайно, що характерно для країн, де президент обирається не на загальних виборах, а шляхом голосування в парламенті.
У всіх цих випадках вибори президента здійснюються переважно парламентом. Коли глава держави одержує мандат від парламенту, його влада є вторинною, похідною. Він не може вважати себе безпосереднім обранцем народу й не може протиставити свої повноваження цьому органу законодавчої влади. Обраний у такий спосіб президент має обмежені повноваження й, природно, не відіграє такої значної ролі в державному житті країни, як президент у президентській або змішаній республіці, де він обирається народом.
Парламентарна система обрання може вважатися гарантією проти узурпації або присвоєння повноважень влади президентом. На думку А.А. Мішина, найбільш демократичною системою обрання глави держави є та, за якої президент обирається парламентом (але навряд чи це має серйозне значення, оскільки за умов надслабкого президента урузпатором влади може стати глава уряду як це мало місце у Словаччині часів домінування РЗДС Мечіара). Імовірно, головне все-таки не спосіб обрання президента, а реальний поділ влади й система "стримувань і противаг", які не дадуть можливості главі держави присвоїти чужі повноваження. У будь-якому разі американський варіант сильної президентської влади свідчить, що незважаючи на те, що президент одержує владу від народу, добре розроблений механізм "стримувань і противаг" не дозволяє главі держави узурпувати владу. Крім іншого, від таких намірів американського президента убезпечують стійкі демократичні традиції, висока культура політичної еліти і громадян цієї країни.
Різними способами вирішується питання про заміщення поста президента у випадках дострокового відкриття вакансії, тобто тоді, коли президент помер, пішов у відставку або був усунутий від влади в порядку процедури імпічменту. У певних країнах закріплено, що вибулого президента заміняє віце-президент (такий порядок існує в США), і дострокові вибори президента не проводяться. У більшості парламентарних республік у випадку вакансії поста президента проводяться дострокові вибори, а між днем відкриття вакансії президента і днем, коли до виконання обов'язків приступає новий президент, його функції виконує інша посадова особа. Уже йшлося про віковий ценз для кандидата у президенти в Італії. У більшості країн президентом може бути молодша особа. Наприклад, у ФРН віковий ценз для президента – 40 років, у США й Індії – 35. Але обов'язково це має бути людина з певним життєвим досвідом. У деяких країнах обов'язковою є належність президента до панівної релігії, особливо це стосується мусульманських країн.
У певних країнах не допускається переобрання на посаду президента. Наприклад, президентом Мексики можна бути тільки один раз. Переобрання заборонено. У деяких країнах можна бути президентом не більше двох строків. Наприклад, У США президент може обиратися два рази (у сумі це вісім років). У ФРН президент обирається на п'ять років і теж може переобиратися лише один раз. В Італії та Франції більш ліберальні правила: там строк президентського мандата дуже значний (7 років), і можливість переобрання не обмежується. Очевидно, більш розумною практикою є та, де переобрання має якісь межі (але після конституційних реформ сьогодні президент Франції обирається на 5 р. і не більше ніж на два терміни підряд).
У країнах із нестійкими демократичними традиціями відсутність обмежень для переобрання призводила й призводить до того, що одна й та сама особа беззмінно займає ц" посаду протягом десятиліть. Іноді якісь формальні псевдовибори проводяться, але вони перетворюються на фарс. Такою була ситуація, наприклад, у республіках Малаві, Ліберії та інших країнах Африки. Тривалий час (32 роки) беззмінним президентом Заїру був Мобуту Сесе Секо. У 1976 р. в Тунісі президент Буріба був проголошений довічним президентом. Такий самий довічний статус присвоювався й в інших країнах ряду осіб. Довічним президентом був диктатор Ж. Дювальє на Гаїті. Тому будь-які розумні обмеження в строках перебування убезпечують країну від зловживання владою.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 39 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |