Лекція 7
1. Держава як суб'єкт майнових відносин.
2. Імунітет держави і його види.
3. Правовий режим цивільно-правових угод, чинених державою.
1. ДЕРЖАВА ЯК СУБ'ЄКТ МАЙНОВИХ ВІДНОСИН
Розвиток міжнародного співробітництва в галузі економіки, виробництва, торгівлі, науки й культури приводить до того, що держава вступає у всілякі майнові правовідносини з іншими державами, а також з міжнародними організаціями, юридичними особами й окремими громадянами інших держав. При цьому звичайно розрізняють два види правовідносин, у яких беруть участь держави. По-перше, правовідносини, що виникають між державами, а також між державою й міжнародними організаціями (по економічному й науково-технічному співробітництву, кредитні й т.д.). По-друге, правовідносини, у яких держава виступає в якості тільки однієї сторони; іншою стороною в цих правовідносинах можуть бути іноземні юридичні особи, міжнародні господарські (неміждержавні) організації й окремі громадяни.
Відносини першого виду регулюються винятково нормами міжнародного публічного права й, хоча вони тісно пов'язані з відносинами другого виду, у дійсній роботі не розглядаються. Що стосується відношенні другого виду, те це можуть бути відносини по поставці товарів, виконанню різних послуг й інші.
Держава може виступати стороною у відповідних правовідносинах при випуску їм позик, облігації яких продаються іноземним громадянам. Вона може бути стороною концесійних договорах і взагалі у відносинах, що виникають при наданні державою концесій іноземним приватним компаніям. Визначення правової природи цих відношенні особливо актуально для країн, зацікавлених у залученні іноземних інвестицій. Стосовно до Радянської держави виступ його як сторона в торговельних угодах могло мати місце тоді, коли угоди укладалися торгпредством. Однак у сучасних умовах організація зовнішньої торгівлі такі випадки вкрай рідкі, оскільки зовнішньоторговельні операції укладаються господарськими організаціями - самостійними юридичними особами. Однак якщо держава надає саме гарантію по зовнішньоторговельній операції, то в цьому випадку воно стає суб'єктом відповідних відносин.
Держава саме виступає суб'єктом майнових відносин при будівництві будинку для посольства за кордоном, оренді земельної ділянки або найманні житлового будинку. У всіх випадках ці угоди укладаються торгпредством або посольством України від імені держави. Варто строго розрізняти випадки, коли суб'єктом майнових відносин виступає держава й коли суб'єктом відносин є державні юридичні особи або будь-які інші юридичні особи.
Можливі й інші правовідносини подібного роду. Наприклад, держава може виступати в цивільному обороті за кордоном як спадкоємець выморочного майна, що залишилося після смерті громадян, або як спадкоємець за заповітом.
В області майнових відносин держава виступає як особливий суб'єкт права, оскільки воно не є юридичною особою. У західній юриспруденції була висунута теорія "розщеплення" держави в тих випадках, коли воно виступає в майнових відносинах, на дві особи: якщо воно діє в чинність свого суверенітету, те це одна особа, суб'єкт володарювання, а якщо воно укладає угоду, те це вже інша особа, що повинне бути прирівняне до прочим юридичним особам.
Із цією теорією важко погодитися по наступних підставах. Держава завжди є єдиним суб'єктом, але прояву його правосуб'єктності різноманітні. Якщо держава укладає угоду або надає позику іншій державі, то при цьому воно не губить свого суверенітету, а продовжує діяти як суверен й в економічній області, і в області міжнародних наукових і культурних зв'язків. Категорія юридичної особи - це категорія внутрішнього національного права кожної держави. Сама держава наділяє яке-небудь утворення правами юридичної особи, тобто сама держава встановлює, що те або інше утворення є юридичною особою. Хто ж може наділити державу правами юридичної особи? Тільки який-небудь правопорядок, що існує над державою, або який-небудь всесвітній уряд, про створення якого багато писали в юридичній і загальнополітичній літературі, але такого наддержавного органа немає.
2. ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ І ЙОГО ВИДИ
1. Імунітет держави ґрунтується на тім, що воно має суверенітет, що всі держави рівні. Це початок міжнародного права виражено в наступному виреченні: "Par in parem non habet imperium" ("Рівний не має влади над рівним").
У теорії й практиці держав звичайно розрізняють кілька видів імунітету: судовий, від попереднього забезпечення позову й від примусового виконання рішення.
Судовий імунітет укладається в непідсудності однієї держави судам іншої держави ("Par in parem non habet jurisdictionem" - "Рівний над рівними не має юрисдикції"). Без згоди держави воно не може бути притягнуте до суду іншої держави. Причому не має значення, у зв'язку із чим або по якому питанню держава мають намір залучити до суду.
Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в наступному: не можна в порядку попереднього забезпечення позову приймати без згоди держави які-небудь примусові міри відносно його майна.-
13 березня 1948 р. американські судові влади наклали арешт на прибулий у Нью-йоркський порт радянський пароплав "Росія", намагаючись пояснити ці незаконні дії судовим позовом двох пасажирів, які нібито одержали забиті місця під час хитавиці судна в море. Арешт був зроблений у порядку забезпечення позову. Радянське посольство з доручення уряду СРСР звернуло увагу державного департаменту США на неприпустимість накладення арешту на судно, що належить іноземній державі й користується тому судовим імунітетом, заявивши протест проти зазначених дій американської влади. Після цього подання держдепартаменту б квітня 1948 р. у федеральних судах Східного й Південного округів Нью-Йорка були винесені рішення про зняття арешту із судна.
У цьому випадку радянська держава не давала згоди на розгляд справи в суді взагалі; тут діяло загальне положення про імунітет, але й у випадку, якщо згода держави на розгляд справи є, вона не поширюється на попереднє забезпечення позову.
Під імунітетом від виконання рішення розуміється наступне: без згоди держави не можна здійснити примусове виконання рішення, винесеного проти держави.
Поряд із цими трьома видами імунітету говорять ще про імунітет власності держави. Це більше загальне поняття, оскільки не завжди питання про імунітет майна держави виникає у зв'язку з розглядом якого-небудь позову в суді.
Всі ці імунітету зв'язані між собою, тому що їхня основа одна - суверенітет держави, що не дозволяє застосовувати відносно держави які-небудь примусові міри.
Держава може дати згоду на розгляд пред'явленого до нього позову в суді іншої держави або ж на заходи щодо забезпечення позову або виконанню рішення, але така згода повинне бути явно виражено дипломатичним шляхом або іншим способом. Згода держави на незастосування до нього правил про імунітет, про встановлення певних вилучень із цих правил може бути сформульоване в міжнародних договорах, і насамперед у торговельні.
Вступаючи в цивільно-правові відносини з іноземною компанією, держава може дати в угоді, що укладає їм, згода на пред'явлення до нього позовів у суді, а також на застосування до нього мер по попередньому забезпеченню позову або ж відносно примусового виконання.
2. У минулому столітті положення про імунітет держави і його власності знаходило повсюдне застосування, і судами ряду держав був винесений ряд керівних рішень (leading case) по цьому питанню.
Потім стала розвиватися теорія так називаного функціонального, або обмеженого, імунітету. Відповідно до цієї теорії, коли держава діє як суверен, робить акт володарювання, воно завжди користується імунітетом. Якщо ж держава робить дії як приватна особа, здійснює зовнішньоторговельні операції, тобто займається якою-небудь комерційною діяльністю, то воно імунітетом не користується. Такої точки зору дотримувалися суди Австрії, Швейцарії, Бельгії, Італії, Греції. Теорія функціонального імунітету набутила застосування в практиці судів ФРН (рішення конституційного суду в 1962 й 1963 р. з питань імунітету).
Радянська доктрина виходила з того, що держава не перестає бути суверенним, коли воно виступає в економічному обороті. Держава не відмовляється від свого суверенітету й не втрачає його. Практика показала, що розмежувати дії, чинені de jure imperil (тобто як акт володарювання суверена), і дії, чинені de jure gestionis (тобто як приватна особа), на основі об'єктивних критеріїв неможливо.
У судах країн Заходу був розглянутий ряд справ, касавшихся імунітету СРСР.
Одним з них, на прикладі якого можна розібрати окремі положення, що стосуються імунітету держави і його власності, була відома справа про радянське золото, розглянута в США в 1928-1932 роках.
Для розрахунків по деяких угодах у США було вивезено й депоноване у двох нью-йоркських банках певна кількість радянського золота в злитках. Державний французький банк пред'явив позов про видачу йому цього золота не до Радянського уряду й не до Держбанку СРСР, а до нью-йоркських банок, в.яких воно перебувало. Французький банк затверджував, що в порядку надання позик царському уряду ще до революції він помістив у банк у Петербурзі певна кількість золотих злитків і що злитки, які перебувають в американських банках, і є ті самі, які в 1916 році їм були привезені в Петербург.
У позові було відмовлено. Зупинимося на деяких принципових питаннях цієї справи, на рішення яких вплинули насамперед інтереси тих американських ділових кіл, які були за розвиток торгівлі зі СРСР.
У рішенні федерального суду Південного округу Нью-Йорка від 5 червня 1931 р. значне місце зайняло питання про імунітет держави і його власності. Суд, зокрема, указав, що "одним зі звичайних властивостей державного суверенітету є вилучення від позовів з боку іноземців. Було б порушенням одного з атрибутів суверенітету, якби уряд іноземної держави залучалося в якості, відповідача на суді без його згоди". Суд визнав, що імунітетом повинне користуватися не тільки державу, не тільки уряд, але й будь-який орган Радянської держави, зокрема Держбанк СРСР, що є, як виразився суд, "частиною (party) Радянського уряду".
Важким для американського суду було питання про дипломатичне визнання. Радянський Союз не був визнаний у той час Сполученими Штатами, але він був визнаний Францією. У рішення суду говорилося: "Хоча й не відбулося визнання урядом Сполучених Штатів того, що було названо радянським режимом, ні як уряду де-юре, ні як уряду де-факто, ми тільки ховаємо голів у пісок, подібно страусам, якщо не хочемо визнати це". Виходячи із цього, суд зробив висновок, що питання про визнання не має значення, оскільки Радянська держава реально існує, а раз це так, виходить, варто визнати імунітет відносно його власності, і всякого роду заперечення, пов'язані з невизнанням держави, відпадають.
Далі суд міркував у такий спосіб: Радянська держава затверджує, що воно власник цього золота, хоча це майно перебуває у володінні нью-йоркських банків. Право власності Радянської держави на дане майно оспариваться не може. Не може бути й накладений арешт на це майно. Якщо у французького банку є яка-небудь претензія до Радянської держави, вона вправі звернутися безпосередньо до Радянської держави, але накласти арешт на майно Радянської держави не можна. Таким чином, у рішенні втримувалося принципове визнання імунітету радянського майна за кордоном. Арешт, що спочатку наклали на радянське золото, був знятий.
Із практики англійських судів з питань імунітету варто зупинитися на ділі ТАСС (1949 р.). Якийсь Крайна пред'явив до ТАСС позов у зв'язку з тим, що йому нібито був нанесений моральний збиток. Англійський суд визнав, що ТАСС не може бути відповідачем по даній справі, оскільки ТАСС - це відділ, частина Радянського уряду, що займається питаннями інформації, і, оскільки це частина Радянського уряду, позов до уряду не може розглядатися при відсутності згоди відповідача. У суд, указувалося далі в рішенні, надійшло лист радянського посольства в Лондоні, у якому приводилися витримки з уставу ТАРС і повідомлялося, що Радянський уряд і ТАРС, посилаючись на імунітет, не дають згоди на розгляд позову. Таким чином, у рішенні англійського суду по даній справі був визнаний імунітет Радянської держави і його органів.
Наведені рішення були винесені до прийняття в США Закону про иммунитетах іноземних держав 1976 року й у Великобританії Закону про імунітет держави 1978 року. У законі США 1976 року зазначено, що імунітет не буде визнаватися, "коли підставами для позову служать комерційна діяльність, здійснювана іноземною державою в Сполучених Штатах, або дія, зроблена за межами Сполучених Штатів у зв'язку з комерційною діяльністю іноземної держави поза Сполучених Штатів, якщо ця дія має прямі наслідки для Сполучених Штатів" [§ 1605(а)2]. На майно іноземної держави, що перебуває в США й використовуване для комерційної діяльності в цій країні, не поширюється імунітет від заходів щодо арешту для забезпечення позову й від заходів щодо обігу стягнення на майно на підставі судового рішення.
У законі США 1976-року вказується також, до якого критерію повинні прибігати американські суди, щоб визначити, які дії є публічно-правовими, а які приватноправовими. По цьому питанню суди в різних країнах, у тому числі й у США, виносили різні рішення, часто суперечливі. У законі США 1976 року як такий критерій обраний не мета" а характер, природа операції або окремої угоди [§ 1603(d)]. Там говориться, що "комерційна діяльність" означає або ре1улярное здійснення комерційного поводження, або конкретна комерційна дія або акт. Комерційний характер будь-якої діяльності визначається характером здійснення поводження або конкретної дії або акту, а не її метою. Англійський Закон про імунітет держави 1978 року визначає комерційна дія за допомогою опису його характеру й перерахування типів відповідних контрактів (ст. 3).
У справі по позові до радянських інформаційних агентств ТАСС й АПН (рішення федерального суду Нью-Йорка від 23 січня 1978 р.), які підготували матеріал, опублікований у газетах "Радянська Росія", "Червона зірка" й інших виданнях, тобто за межами США, позивач посилався на те, що ці дії мали "прямі" наслідку в США. Позивач доводив (і це має найбільш істотне значення з погляду застосування на практиці закону США 1976 р.), що мова йде саме про комерційну діяльність й у випадку такої діяльності імунітет не повинен надаватися. Однак суд з такими доводами не погодився. Він виходив з того, що дії інформаційних агентств не пов'язані з яким-небудь контрактом і не можуть розглядатися як комерційна діяльність. Суд прийшов до висновку, що радянські організації користуються імунітетом від юрисдикції судів відповідно до Закону США про иммунитетах іноземних держав 1976 року.
Певне практичне значення має питання про зворотну дію цього закону. Дане питання було центральним у справі Jackson v. People's Republic of China (1986 р.). Мова йшла про претензії власників облігацій, випущених урядом Китаю в 1911 році. Уряд КНР, до якого був пред'явлений позов, неодноразово заявляло, що воно не несе ніяких зобов'язань по зовнішніх боргах колишнього китайського уряду, і наполягало на визнанні імунітету. Хоча суд прийшов до висновку, що випуск державою облігацій відповідно до § 1603(6) закону США 1976 року варто кваліфікувати як комерційну діяльність, імунітет держави повинен бути визнаний, оскільки закон не може мати зворотної чинності. При розгляді цієї справи уряд КНР заявило, що теорія обмеженого імунітету не може бути обов'язкової для тих країн, які її не визнають. На думку китайського уряду, ця теорія "застосовна тільки до тієї групи країн, які неї визнали, і не застосовна у відношенні Китаю, що продовжує дотримуватися принципу абсолютного імунітету".
На рішення по даній справі послався інший суд США при розгляді в 1988 році позову власників царських позик до уряду СРСР. У позові було відмовлено з посиланням на те, що закон США 1976 року не має зворотної чинності.
Закони про імунітет, що виходять із аналогічних принципів, що й закон США, були прийняті в Канаді (1981 р.), Австралії (1981 р.), Пакистані (1981 р.), Сінгапурі (1979 р.), ПАР (1981 р.).
У законодавчі акти США, Великобританії й інших держав, прийняті в останні роки, а татці в деякі міжнародні угоди були включені спеціальні правила, що стосуються тих випадків, коли іноземне держава є власником нерухомого майна, що перебуває на території держави суду, а також випадків можливого спадкування майна іноземною державою за законом або за заповітом. Так, відповідно до Європейської конвенції про імунітет держав від 16 травня 1972 р., імунітет не зізнається, якщо іноземна держава відмовилася від імунітету; саме пред'явилася позов; суперечка виникла за трудовим контрактом, у зв'язку з нерухомістю, вимогами про відшкодування збитку, охороною прав промислової власності, а також діяльністю de jure gestionis, здійснюваної бюро або агентством держави в країні суду. Якщо порівнювати цю конвенцію із законом США 1976 року, то можна помітити, що в ній мова йде про дії не тільки комерційного, але й взагалі приватноправового характеру й що центр ваги в питанні про невизнання імунітету перенесений на наявність територіального зв'язку, необхідної для встановлення юрисдикції даної держави.
3. Комісія міжнародного права в 1991 році прийняла проект статей про юрисдикционных иммунитетах держав й їхню власність і рекомендувала Генеральній Асамблеї ООН скликати міжнародну конференцію для розгляду цього проекту.
До прийняття універсальної міжнародної конвенції по цьому питанню істотну роль продовжує грати судова практика кожної держави, хоча рішення суду однієї країни можуть використатися й у всякому разі враховуватися при розгляді аналогічної справи в іншій країні.
3. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ УГОД, ЧИНЕНИХ ДЕРЖАВОЮ
1. Угоди по зовнішній торгівлі, як правило, укладаються зовнішньоекономічними організаціями або ж безпосередньо підприємствами.
З погляду нашого права й нашої доктрини про роздільну відповідальність держави й державних юридичних осіб варто вважати, що державні зовнішньоторговельні організації як самостійні юридичні особи не повинні користуватися імунітетом, надаваним державі. У нових умовах господарської діяльності в Україні й в інших державах СНД суб'єктом зовнішньоторговельних операцій стали не тільки зовнішньоторговельні організації, але й звичайні державні підприємства. При цьому ні ті, ні інші не можуть розглядатися як органи держави, що володіють імунітетом. Оскільки зовнішньоторговельні операції здійснюються де державою, а через самостійні юридичні особи, імунітет держави не грає істотної ролі для зовнішньоторговельної діяльності.
У тих же виняткових випадках, коли зовнішньоторговельну операцію уклало торговельне представництво від імені держави, така угода повинна розглядатися як угода, зроблена самою державою.
Торгпредство - це орган, що здійснює за кордоном права держави в області зовнішньоекономічної діяльності.
Статус торгпредства визначається в принципі українським правом. Це випливає з того, що торгпредство є органом держави, а на органи держави поширюються закони цієї держави, тому особистим законом торгпредства є українське право.
У тім же випадку, коли укладений торговельний договір України з іноземною державою, положення торгпредства в даній державі визначається на основі цього договору. У торговельному договорі можуть бути передбачені деякі вилучення у відношенні тих иммунитетов, які надаються торгпредству. Ці вилучення завжди варто тлумачити строго обмежно.
Як приклад пошлемося на торговельний договір СРСР із Австрією від 17 жовтня 1955 р. У ст. 4 додатка до договору про правове положення торгпредства говориться, що імунітету й привілею, надані торгпредству, поширюються також на його торговельну діяльність із наступними вилученнями: "Суперечки по торговельних угодах, укладеним або гарантованим на території Австрії торговельним представництвом, підлягають, при відсутності застережень про третейський розгляд, компетенцію австрійських судів".
Примусове виконання остаточних судових рішень, винесених проти торгпредства по цих спорах, може мати місце, але лише відносно товарів і боргових вимог торгпредства. Таким чином, мова йде тільки про торговельні угоди, і тільки про тих, які укладені в Австрії. У відношенні всіх інших угод торгпредство повинне користуватися імунітетом у повному обсязі.
На практиці мали місце випадки, коли до торгпредства намагалися пред'являти позови колишні власники націоналізованого в СРСР майна й інші особи, у яких була мнима або дійсна претензія до Радянської держави. Суд не може розглядати такі позови до торгпредства, оскільки вилучення з імунітету торгпредства допускаються тільки у відношенні зроблених їм торговельних угод у даній країні. Якщо угоду укладає яку-небудь російську юридичну особу, то торгпредство відповідальності за угоду не несе.
Суди в країнах Заходу неодноразово намагалися представити торгпредство як особа, що несе універсальну відповідальність за дії всіх наших організацій. Однак із цією точкою зору погодитися не можна. Торгпредство - це орган держави, і тому його правове положення визначається російським правом, що встановлює, що торгпредство не відповідає по зобов'язаннях зовнішньоекономічних й інших господарських організацій, а останні не відповідають по зобов'язаннях торгпредства.
У торговельних договорах, що укладають СРСР, указувалося, що уряд СРСР несе відповідальність лише по тимі торговельним угодам, які були належним чином укладені торгпредством або гарантовані від імені торгпредства. Радянський уряд не несе відповідальності по угодах господарських організацій, а господарські організації не несуть відповідальності по угодах торгпредства.
Положення про роздільну відповідальність торгпредства, держави і юридичних осіб має повну чинність і відносно держав, з якими СРСР або України не уклали торговельних договорів. Приведемо приклад із судової практики Нідерландів.
Позов був пред'явлений до СРСР як такому й до торгпредства. Тим часом суперечка виникла по угоді однієї голландської фірми із Всесоюзним об'єднанням "Промсырьеимпорт". Суд відкинув позов, указавши, що суперечка повинен дозволятися лише відносно об'єднання.
2. Сучасна концепція участі держави в цивільно-правових відносинах, що стала складатися в 90-і роки, одержала відбиття в цивільному законодавстві України. Згідно ГК України, держава бере участь у відносинах, регульованих цивільним законодавством, на рівних початках з іншими учасниками цих відносин. По своїх цивільно-правових зобов'язаннях держава відповідає коштами, що перебувають у його власності, державної скарбниці. Ці положення, відповідно до Основ, повинні застосовуватися відповідно до автономних утворень, адміністративно-територіальним утворенням, уповноваженим ними органам. Автономні утворення й адміністративно-територіальні утворення відповідають за своїми обов'язками коштами, що перебувають у їхній власності, не закріпленими за юридичними особами в повне господарське ведення або оперативне керування.
У ряд ув'язнених Українською державою і його органами угод і контрактів з іноземними юридичними особами й іноземними державами була включена згода української сторони на відмову або вилучення від юрисдикционного імунітету і його видів.
Особливе положення держави як учасника міжнародних господарських відносин виражається й у тім, що до зобов'язань держави в принципі може застосовуватися тільки його право, крім випадків, коли держава прямо виразила свою згоду на застосування іноземного права. Тому правовідносини за договором держави з іноземною компанією або іноземним громадянином регулюються внутрішнім законодавством держави - сторони в договорі, а не законодавством іншої держави або міжнародним правом, якщо в договорі не передбачене інше.
Із цього визнаного в доктрині положення виходила Постійна палата міжнародного правосуддя у своїх відомих рішеннях про сербські й бразильські позики, винесених в 1929 році. По позові французьких власників сербських державних позик до югославського уряду палата визнала, що права й обов'язки по цих позиках підлеглі не праву Франції, де по них були випущені облігації, а законам Югославії. На думку палати, природа суверенної держави проявляється в тім, що дійсність прийнятих їм зобов'язань не може бути підлегла іншому закону, чим його власному.
З рішення Міжнародного суду ООН від 6 липня 1957 р. по франко-норвезькій суперечці про норвезькі позики також може бути зроблений висновок про те, що до договору між державою й іноземним громадянином або юридичною особою застосовується внутрішнє право даної держави. Звідси треба, що до зобов'язань по позиках у принципі повинне застосовуватися право країни, що випустила позику. Те ж саме варто сказати й про концесійні договори, хоча концесії мають певну специфіку. Всі питання концесійного договору ставляться до внутрішньої компетенції держави. Концесійний договір - це угода, правовідносини по який регулюються внутрішнім правом, і вона не є міжнародним договором.
У той же час концесію не можна розглядати і як цивільно-правовий контракт, однобічне припинення якого неправомірно. Це однобічний акт держави ("бажання"), що надає приватної компанії, у тому числі й іноземної, право здійснювати в інтересах даної держави, розвитку його економіки певну господарську діяльність. У цих же інтересах дія такого акту може бути достроково припинено, надана концесія може бути "узята назад".
Так, до початку 80-х років основні країни, що розвиваються, - експортери нафти фактично ліквідували концесії, з огляду на при цьому особливу природу концесійних договорів. В 1981 році Іран анулював всі угоди про видобуток нафти й експлуатації нафтових родовищ, укладені колишнім шахським урядом цієї країни із західними компаніями.
ЛІТЕРАТУРА
1. Лунц Л.А. Курс международного частного права. Особенная часть. - С. 74-91.
2. Лунц Л.А., Марышва Н.И., Садиков О.Н. Международное частное право. - С. 110-118.
3. Богуславский М.М. Иммунитет государства. - М., 1962.
4. Поздняков В.С. Государственная монополия внешней торговли в СССР. - М., 1969.
5. Поздняков В.С. Советское государство и внешняя торговля (правовые вопросы). - М., 1976.
6. Иванов С.И. Современные тенденции в законодательстве некоторых буржуазных государств по вопросу об иммунитете государства и его собственности (на примере США и Англии) // Сов. ежегодник международного права. 1981. - М., 1982. - С. 235-246.
7. Законодательство капиталистических стран об иммунитете иностранного государства. Обзорная информация ВНИИСЗ / Сост. И.О. Хлестова, Н. Г. Швыдак. - М., 1988.
8. Баратянц Н.Р., Богуславский М.М., Колесник А.Н. Современное международное право: иммунитет государства // Сов. ежегодник международного права, 1988. - М., 1989. - С. 165-182.
9. Хлестова И.О. Проблемы юрисдикционного иммунитета иностранного государства в работе Комиссии международного права // Сов. ежегодник международного права, 1988. - М., 1989. - С. 183-194.
10. Швыдак Н.Г. Юрисдикционные иммунитеты иностранного государства в судебной практике Франции и Швейцарии. Материалы по иностранному законодательству и международному частному праву // Труды 49 ВНИИСЗ. - М, 1991. - С. 109-182.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 66 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Тема 6. ПРАВОВИЙ СТАТУС ЮРИДИЧНИХ ОСІБ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ | | | Тема 8. ПРАВО ВЛАСНОСТІ В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ |