|
Читайте также: |
Лекція 16
1. Поняття міжнародного цивільного процесу.
2. Визначення підсудності й пророгаційні угоди.
3. Право на судовий захист і цивільні процесуальні права іноземців в Україні.
4. Процесуальне положення іноземної держави.
5. Установлення змісту іноземного права.
6. Виконання судових доручень.
7. Визнання й виконання рішень іноземних судів.
8. Нотаріальні дії.
9. Поняття арбітражу й види третейських (арбітражних) судів.
10. Арбітражний розгляд спорів в практиці українських організацій.
11. Арбітражний розгляд інвестиційних суперечок.
12. Визнання й виконання арбітражних рішень.
1. ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНОГО ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Під міжнародним цивільним процесом у науці міжнародного приватного права розуміється сукупність питань процесуального характеру, пов'язаних із захистом прав іноземців й іноземних юридичних осіб у суді й арбітражі. Термін "міжнародний цивільний процес" носить умовний характер. Звичайно до міжнародного цивільного процесу відносять наступні питання: 1) визначення підсудності відносно справ, що виникають по цивільним, сімейним і трудовим правовідносинам з іноземним, або міжнародним, елементом; 2) процесуальне положення іноземних громадян й іноземних юридичних осіб у суді; 3) процесуальне положення іноземної держави і його дипломатичних і консульських представників; 4) установлення змісту іноземного права; 5) звертання до іноземних судів з дорученнями про вручення документів і виконання окремих процесуальних дій і виконання доручень іноземних судів; 6) визнання й примусове виконання іноземних судових рішень; 7) здійснення нотаріальних дій; 8) визнання іноземних арбітражних угод; 9) розгляд спорів в порядку арбітражу; 10) примусове виконання рішень іноземного арбітражу.
Останні три питання представляють за своїм змістом цілий комплекс проблем специфічного характеру.
Питання міжнародного цивільного процесу нерозривно пов'язані з регулюванням самого змісту цивільно-правових, сімейних й інших відносин з іноземним елементом.
Розглядаючи справи з іноземним елементом, суди в Україні, так само як й в інших країнах, у принципі застосовують у цивільних процесуальних питаннях право своєї країни. При цьому можливі випадки, коли те або інше поняття по українському законодавству відноситься до матеріального права, а по праву якої-небудь іноземної держави - до процесу або навпаки. Іноземний закон, як правило, не підлягає застосуванню в українському суді по тим питанням, які по новому законодавству вважаються процесуальними. І навпаки, та обставина, що дана норма вважається в іншій країні процесуальної, не перешкоджає її застосуванню нашим судом, якщо по українському праву вона розглядається як норма матеріального цивільного права.
Характерний приклад: англійські строки позовної давності при наявності відсилання до англійського права застосовуються українським судом або арбітражем, незважаючи на те що весь інститут давнини по праву Англії віднесена до процесу.
2. ВИЗНАЧЕННЯ ПІДСУДНОСТІ Й ПРОРОГАЦІЙНІ УГОДИ
1. У міжнародному приватному праві під міжнародною підсудністю розуміється компетенція судів даної держави з дозволу цивільних справ з іноземним елементом. Наприклад, треба вирішити, чи може суд даної країни приймати до свого розгляду позови до відповідачів, що не мають у цій країні місця проживання, чи може суд розглядати справу про розірвання шлюбу між іноземцями або між вітчизняним громадянином й іноземцем і т.п. Ці питання вирішуються за допомогою норм законодавства даної держави й міжнародних угод.
Визначення підсудності варто відрізняти від визначення права, підмета застосуванню до правовідношення з іноземним елементом.
Відомі три основні системи визначення підсудності:
1) по ознаці громадянства сторін суперечки. Так, для того щоб суд якої-небудь держави (наприклад, Франції) визнав себе компетентним розглядати справу, досить, щоб суперечка стосувалася угоди, укладеної громадянином цієї держави, незалежно від місця її укладення;
2) шляхом поширення правил внутрішньої територіальної підсудності, і насамперед правила про підсудність за місцем проживання відповідача, при визначенні підсудності по справах з іноземним елементом (наприклад, у ФРН);
3) по ознаці "присутності" відповідача, що тлумачиться досить широко (наприклад, у Великобританії й США).
Законодавство й практика більшості держав допускають так називану договірну підсудність. Це значить, що за згодою сторін конкретна справа може бути віднесена до юрисдикції іноземної держави, хоча за законом країни суду воно підсудна місцевому суду, або, навпаки, справа, що за законом місця знаходження суду підсудна іноземному суду, може бути в силу угоди сторін віднесено до юрисдикції місцевого суду.
Угоди сторін, що встановлюють вибір підсудності, називаються пророгаційними угодами. Угоди такого роду відомі в договірній практиці нашої держави. У торговельних договорах звичайно встановлюється, що суперечки по угодах, укладеним торгпредством країни за кордоном, підлягають місцевій юрисдикції. Поряд із цим часто передбачається, що для суперечок по угоді може бути визначена й інша підсудність.
У нашій юридичній літературі відзначається, що при суперечці по угоді, що по українському праву може бути віднесена до угод зовнішньої торгівлі, сторони можуть обрати шляхом угоди будь-яку підсудність, точно так само, як на основі принципу автономії волі сторін українське законодавство допускає застосування за згодою сторін іноземного матеріального права.
Країни СНД уклали 20 березня 1993 р. Угода про порядок дозволу спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності. Ця угода виходить із наступних основних принципів:
1) Господарюючі суб'єкти кожної держави користуються на території будь-якої держави таким же правовим і судовим захистом своїх майнових прав і законних інтересів, що й суб'єкти цієї іншої держави.
2) За загальним правилом позивач повинен звертатися з позовом у суд за місцем перебування або місцю проживання відповідача. Установлено певні вилучення із цього правила, зокрема спори про укладення, зміну або розірвання договори будуть розглядатися за місцем перебування постачальника.
3) Установлені положення по питанню про право, що підлягає застосуванню при вирішенні спору.
4) Передбачені взаємне визнання й виконання рішень, що вступили в законну силу, компетентних судів іншої держави.
Угода в 1993 році вже було ратифіковано парламентами Росії, Казахстану й Киргизстану. Україна й Туркменістан цієї угоди не підписували.
Поряд із цим угодою 8 країн - учасниць СНД уклали 6 липня 1992 р. Угода про статус економічного суду Співдружності Незалежних Держав. Затверджено Положення про цей суд. До ведення Економічного суду віднесене вирішення, по-перше, економічних суперечок між державами й, по-друге, спорів про відповідність нормативних й інших актів держав - учасників СНД по економічних питаннях, угодам й іншим актам самої Співдружності. Україна цю угоду також не підписала.
2. Основними законами в області цивільного процесу в Україні є Цивільно-процесуальний кодекс України (ЦПК), Господарсько-процесуальний кодекс України.
Цивільний процесуальний кодекс передбачає, що суди розглядають справи, у яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства й організації. ЦПК установлює, що підсудність судам України цивільних справ по спорах, у яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства й організації, а також по спорах, по яких хоча б одна зі сторін проживає за кордоном, визначається українським законодавством, а у випадках, не передбачених цим законодавством, виходячи із правил підсудності, установлених цим кодексом.
Очевидно, що в ЦПК цей момент розуміється розширювально, тобто в тому розумінні, що вона поширюється на всі випадки правовідносин при наявності іноземного елемента.
Загальним правилом визначення підсудності є пред'явлення позову в суді за місцем проживання відповідача. У той же час ЦПК України передбачає, що позов до відповідача, що не має в Україні місця проживання, може бути пред'явлений за місцем перебування його майна або по останньому відомому місцю його проживання в Україні. З норм ЦПК України випливає, що винятково нашим судам підсудні справи по позовах про право на будову, про встановлення порядку користування земельною ділянкою, якщо будова або земельна ділянка перебувають в Україні.
У ряді випадків позови можуть пред'являтися за місцем проживання позивача, а позови про відшкодування шкоди - по місцю заподіяння шкоди. Ці положення застосовуються в судовій практиці.
Що ж стосується спеціальних правил про підсудність, про які говориться в ЦПК, то у вітчизняному законодавстві вони нечисленні. Як приклад можна привести норму, відповідно до якої український громадянин, що проживає за кордоном, вправі розірвати свій шлюб із проживаючим за кордоном чоловіком, незалежно від його громадянства, в українському суді.
У договорах про правову допомогу, ув'язнених з іншими країнами, передбачене розмежування компетенції установ юстиції. Розмежування проведене по певних категоріях цивільних справ: про позбавлення й обмеження дієздатності - по договорах СРСР із Болгарією, Польщею, Чехословаччиною; про визнання осіб безвісно відсутніми або померлими - по всіх договорах; по спорах, що виникає з особистих і майнових правовідносин чоловіка й жінки,- по договорах СРСР із Болгарією, В'єтнамом, Кубою, Польщею; по справах про розірвання шлюбу або про визнання його недійсним - по договорах СРСР із Болгарією, Угорщиною, Кубою, Польщею, Чехословаччиною; по спадкоємних справах по всіх договорах; по справах про відшкодування шкоди - по договорах СРСР із В'єтнамом, Кубою й Чехословаччиною.
Правила про розмежування підсудності є в цілому ряді багатосторонніх угод в області перевезень.
По спорах між фізичними особами, що проживають у різних країнах СНД, позови як загальне правило пред'являються в країні, де особа має місце проживання, а позови до юридичних осіб пред'являються в суди країни, на території якої перебуває орган керування юридичної особи, його представництво або філія (ст. 20 Конвенції країн СНД від 22 січня 1993 р.). У цій конвенції передбачені також й інші критерії підсудності для конкретних категорій позовів (місце знаходження нерухомості й ін.). Суди країн СНД можуть розглядати справи й в інших випадках, якщо є письмова угода сторін про передачу суперечки цим судам й якщо компетенція судів прямо не визначений конвенцією (правила про виняткову компетенцію).
3. ПРАВО НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ І ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВА ІНОЗЕМЦІВ В УКРАЇНІ
Українське законодавство, надаючи іноземцям у принципі рівну з нашими громадянами можливість здобувати й здійснювати свої права в Україні, разом з тим дає їм можливість їхнього судового захисту.
Значення, що приділяється в Україні захисту прав іноземців, знайшло своє вираження в тім, що іноземним громадянам й особам без громадянства гарантується право на звернення до суду й інших державних органів для захисту приналежних їм особистих, майнових, сімейних й інших прав.
Іноземні громадяни користуються цивільними процесуальними правами нарівні з українськими громадянами. Іноземці можуть брати участь у цивільних процесах як позивач, відповідача або третьої особи. Право на судовий захист мають в Україні іноземні підприємства й організації.
Право звертатися в суд і користуватися цивільними процесуальними правами нарівні із громадянами України надано й особам без громадянства.
Надання національного режиму в області цивільного судочинства закон не зв'язує із проживанням іноземця або особи без громадянства в Україні.
В Україні немає яких-небудь обмежень або умов, виконання яких необхідно для обігу іноземця в суд. Тим часом процесуальному законодавству ряду держав відомо правило, відповідно до якого при пред'явленні позову іноземець-позивач повинен внести грошову заставу в забезпечення судових витрат, які може понести відповідач, якщо позивачеві буде відмовлено в позові.
Торговельні договори України з іншими країнами містять спеціальні правила про взаємний вільний доступ громадян й організацій договірних сторін у суд.
Звільнення від судової застави (або іншого забезпечення в який би те не було формі) позивача на підставі того, що він є іноземцем або не має постійного або тимчасового місця проживання в даній країні, передбачено в Гаазькій конвенції з питань цивільного процесу 1954 року.
Всі договори про правову допомогу, укладені з іншими державами, установлюють, що громадяни однієї держави користуються на території іншої держави у відношенні своїх особистих і майнових прав таким же захистом, як і власні громадяни. Їм надане право вільне й безперешкодно звертатися в суди, прокуратуру, нотаріальні контори й інші установи юстиції іншої держави. Вони можуть збуджувати клопотання й пред'являти позови на рівних підставах з вітчизняними громадянами. Їм надаються однакові з вітчизняними громадянами процесуальні права, і вони не повинні вносити яку-небудь заставу при пред'явленні позову.
Такі правила були передбачені, зокрема, у Конвенції між СРСР й Італією про правову допомогу по цивільних справах 1979 року, у договорах про правову допомогу з Фінляндією (1978 р.), Грецією (1981 р.), Алжиром (1982 р.), Сирією (1984 р.), Тунісом (1984 р.), Кіпром (1984 р.).
Постанови цих договорів застосовуються відповідно й до заснованого на території договірних сторін відповідно до їх законодавства юридичним особам, а також до інших організацій, що користується процесуальною правоздатністю.
Іноземець, будучи стороною в процесі, користується в нашому суді всіма процесуальними правами нарівні з українськими громадянами. Конституція України забезпечує особам, що бере участь у справі, що не володіє мовою, на якому ведеться судочинство, право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача й право виступати в суді рідною мовою. Це конституційне положення має пряме відношення до іноземців. Якщо іноземець не володіє мовою, на якому ведеться процес, то він має право знайомити з матеріалами справи через перекладача, а також виступати в суді рідною мовою. Деякі консульські конвенції (з Великобританією, Швецією) передбачають, що консул може, якщо це дозволяють закони держави перебування, виступати як перекладач по справах капітана судна й членів екіпажа перед судами й владою держави перебування.
Іноземець може вести справи в суді особисто або через представника. У нашому праві немає інституту обов'язкового судового представництва. Представниками іноземних громадян у суді можуть бути як українські громадяни, так й іноземці.
Представником може бути будь-який адвокат. Аналогічним образом вирішується питання про представництво іноземних фірм і громадян при розгляді справ у третейських судах (арбітражах). Наприклад, у Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України сторони можуть вести Справи в цьому суді безпосередньо або через належним чином уповноважених представників, призначуваних сторонами за своїм розсудом, у тому числі з іноземних громадян й організацій.
Крім того, як представників іноземних громадян можуть виступати консули. Відповідно до правил ряду консульських конвенцій, укладених з іноземними державами, консул у силу свого офіційного положення може представляти громадян країни, його що призначила, як перед судами, так і перед іншими органами влади консульського округу.
Відповідно до Консульської конвенції між СРСР і США, консул мав право представляти інтереси громадянина держави, що представляє, відносно майна, що перебуває в державі перебування, за умови, що такий громадянин не представлений іншим способом, за умови, однак, що ніхто при цьому не уповноважує консульську посадову особу діяти як адвоката.
Для визнання повноважень консула доручення надавати не потрібно. Таке правило дотримується в консульських конвенціях, укладених з Болгарією, В'єтнамом, КНР, КНДР, Монголією, Польщею, Чехією, Австрією, ФРН й іншими країнами.
Консульські конвенції, укладені зі США, Великобританією, Японією, Швецією, Італією, передбачають у загальній формі право консулів надавати своїм громадянам юридичну допомогу й сприяння.
4. ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПОЛОЖЕННЯ ІНОЗЕМНОЇ ДЕРЖАВИ
1. Іноземна держава має судовий імунітет. Під судовим імунітетом розуміється вилучення однієї держави з-під юрисдикції іншої держави. Іноземна держава не може бути притягнуте до суду як відповідач без його згоди. Підставою цього правила є принцип суверенітету й принцип суверенної рівності держав. Судовий імунітет держави в широкому змісті містить у собі: а) судовий імунітет у вузькому змісті слова - саму непідсудність однієї держави суду іншого; б) імунітет від попереднього забезпечення позову; в) імунітет від примусового виконання судового рішення.
У США (за Законом про імунітет іноземних держав від 21 жовтня 1976 р.) заява про імунітет повинне бути зроблене в суді; державний департамент може брати участь у процесі від імені уряду, якщо суд, на його думку, неправильно тлумачить закон. У Великобританії заява про імунітет може бути зроблене в суді безпосередньо представником іноземної держави. Суд вправі звернутися по цьому питанню в Міністерство закордонних справ, причому отримані від нього відомості для суду обов'язкові. У Франції й у ряді інших країн заява про імунітет робиться відповідно до правил цивільного процесуального законодавства.
При постановці в суді питання про імунітет ураховується практика, що склалася в тім державі, де пред'явлені позов або накладений арешт. Як ми вже відзначали, сучасна практика держав у цьому питанні неоднорідне. Суди ФРН, США, Великобританії, Австрії, Швейцарії, Італії й ряду інших країн надають імунітет лише в тих випадках, коли мова йде про дії держави публічно-правового характеру.
Принцип імунітету не слід розуміти як "відмова в правосудді". Позов до держави може бути пред'явлений у його власних судах, а в судах іншої країни - лише з його згоди. Якщо ж такої згоди дано не було, позивач може звернутися до власної держави, для того щоб воно почало дипломатичні переговори з іноземною державою.
Однак найчастіше при укладенні контракту з державою або його органом у контракт включається арбітражне застереження. Вона означає згоду держави на розгляд позову до нього в порядку арбітражу.
Таким чином, претензії до держави можуть мати місце, але вони повинні розглядатися відповідно до норм міжнародного права, а також відповідно до передбаченого у випадках такого роду умовами розгляду спорів.
В Україні діє принцип абсолютного імунітету, що одержав закріплення у внутрішнім українському законодавстві. Згідно ЦПК України, "пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову й обіг стягнення на майно іноземної держави, що перебуває в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави".
У тих випадках, коли в іноземній державі не забезпечується Українській державі і його майну така ж судова недоторканність, яка забезпечується іноземним державам й їхньому майну в Україні, Кабінетом Міністрів України або іншим правочинним органом може бути запропоноване відносно цієї держави або його майна застосування відповідних мір.
2. В особливому положенні перебувають також особи, що входять до складу персоналу дипломатичних і консульських представництв, а також співробітники міжнародних організацій. Глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу, консульські посадові особи користуються імунітетом від цивільної (а також карної й адміністративної) юрисдикції. У той же час "імунітет від цивільної юрисдикції не поширюється на випадки, коли глава дипломатичного представництва й члени дипломатичного персоналу представництва вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про приналежним їм будовах на території України, спадкуванні або діяльністю, здійснюваної ними за межами офіційних функцій".
Консульські посадові особи користуються імунітетом від цивільної юрисдикції в тім, що стосується їхньої службової діяльності, але це, однак, не поширюється на позови про відшкодування шкоди, заподіяного дорожньо-транспортним випадком.
Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року, учасницею якої є Україна, установлює, що дипломатичний імунітет не поширюється на випадки:
а) речових позовів, що ставляться до приватного нерухомого майна, що перебуває на території держави перебування, якщо тільки дипломатичний агент не володіє їм від імені акредитуючої держави для цілей представництва;
б) позовів, що стосується спадкування, у відношенні яких дипломатичний агент виступає як виконавець заповіту, піклувальник над спадкоємним майном, спадкоємця або відказоотримувача як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави;
в) позовів, що ставляться до будь-якої професійної або комерційної діяльності, здійснюваної дипломатичним агентом у державі перебування за межами своїх офіційних функцій (ст. 31 конвенції).
Таким чином, дипломатичні представники підлягають юрисдикції українського суду по цивільних справах лише в межах, обумовлених нормами міжнародного права або угодами з відповідними державами. У той же час, якщо в іноземній державі не буде забезпечена така ж судова недоторканність, яка забезпечується представникам іноземних держав в Україні, стосовно представників такої держави можливе застосування відповідних заходів.
5. УСТАНОВЛЕННЯ ЗМІСТУ ІНОЗЕМНОГО ПРАВА
Суд й інші органи Української держави, а також арбітражні організації стоять на позиціях лояльного застосування іноземного законодавства у всіх випадках, коли це застосування засноване на законі, правилах міжнародного договору або на умовах угоди, укладеною нашою організацією з іноземним контрагентом. У ЦПК передбачено, що "суд відповідно до закону застосовує норми іноземного права". Іноземне право повинне застосовуватися судом так, як воно застосовується в країні, де це право діє.
Наприклад, якщо мова йде про яку-небудь статтю Цивільного кодексу Бельгії, то вона повинна застосовуватися так, як її положення тлумачаться бельгійським Касаційним судом. Та обставина, що в Бельгії, як і у Франції, діє той самий Кодекс Наполеона й що Касаційний суд Франції тлумачить цю статтю інакше, значення не має. Неправильне застосування іноземного закону тією самою мірою, як і помилка в застосуванні вітчизняного закону, служить в Україні підставою для перегляду судового рішення (у відмінність, наприклад, від практики ФРН, Франції й ряду інших країн).
Суд застосовує не тільки іноземні закони, але також звичаї й судову практику іноземних держав у тих межах, у яких останні визнаються джерелами права в цих державах. Зміст іноземного права може бути як установлено самим судом, так і доведено сторонами, зацікавленими в застосуванні цього права.
Суд зобов'язаний установити зміст іноземного права. Для цього він може звертатися до сприяння сторін, запитувати тексти законів іноземних держав у відповідних установ і наукових організацій. Для одержання відомостей про іноземне законодавство суди (а також державні нотаріальні контори) звертаються в Міністерство юстиції України, що при необхідності запитує у встановленому порядку відповідні установи іноземних держав.
При застосуванні іноземного права суд, господарський суд, третейський суд або адміністративний орган установлюють зміст його норм відповідно до їхнього офіційного тлумачення, практикою застосування й доктриною у відповідній іноземній державі.
З метою встановлення змісту норм іноземного права суд, господарський суд, третейський суд або адміністративний орган можуть звернутися у встановленому порядку за сприянням і роз'ясненням до міністра юстиції й інших компетентних органів або установам в Україні й за кордоном або залучити експертів.
Особи, що беруть участь у справі, вправі представити документи, що підтверджують зміст відповідних норм іноземного права.
Якщо, незважаючи на всі спроби, установити зміст іноземного закону не вдасться, то суд мусить застосувати українське право. У законодавчому порядку це питання одержало вирішення: "Якщо зміст норм іноземного права, незважаючи на прийняті заходи, не встановлена, застосовується українське право". Такий підхід до рішення цього питання відповідає практиці інших держав.
У цьому зв'язку відзначимо, що в Законі про міжнародне приватне право Угорщини 1979 року передбачене наступне правило: "Якщо зміст іноземного закону не може бути встановлено, те варто застосовувати угорський закон" (ч. 3 § 5).
6. ВИКОНАННЯ СУДОВИХ ДОРУЧЕНЬ
За загальним правилом, суд може виконувати процесуальні дії лише в межах своєї держави. Для здійснення таких дій за кордоном потрібне згода тієї держави, у якому вони повинні бути вчинені. Тому процесуальні дії за межами своєї країни можуть бути вчинені лише в порядку судового доручення.
Особливо часто зустрічаються два випадки, коли суду однієї держави доводиться звертатися за сприянням до судових органів іншої держави. Перший випадок - вручення документів на прохання суду особам, що перебувають за кордоном. Наприклад, у Франції відкривається спадщина, а один зі спадкоємців проживає в Києві. Французький суд звертається до нашого суду із проханням вручити повідомлення цьому спадкоємцеві про слухання справи. Потрібно не просто передати документи, а вручити їхнім офіційним чином, засвідчити, що вони отримані певною особою й що воно було ознайомлено з їхнім змістом.
Другий випадок - виконання окремих процесуальних дій, і зокрема допит свідків, що перебувають за кордоном. Якщо суд уважає, що для з'ясування обставин по даній справі необхідно допитати свідка, що проживає за кордоном, він заздалегідь складає список питань, які повинні бути поставлені свідкові. Допит провадиться через судові органи тієї країни, у якій проживає свідок.
Таким чином, під судовим дорученням розуміється звернення суду однієї держави до суду іншої держави із проханням про провадження процесуальних дій на території цієї іншої держави.
При зверненні суду однієї держави до суду іншої держави можуть застосовуватися чотири історично сформовані порядки.
Перший порядок – безпосереднє звернення суду держави А до суду держави Б.
Другий порядок - дипломатичний. Він укладається в тім, що суд держави А звертається до свого Міністерства закордонних справ, що через своє посольство або консульство звертається в МЗС держави Б з нотою. МЗС держави Б направляє доручення у відповідний суд із проханням про його виконання.
Третій порядок - виконання судових доручень у державі Б спеціальним уповноваженим, призначеним судом держави А. Цей порядок була застосована спочатку в Англії, а потім у США. Складається він у наступному: якщо суду США треба допитати свідка, що проживає у Франції, те американський суд призначає кого-небудь із французьких громадян, попередньо з ним домовившись, своїм уповноваженим, що і викликає свідка, допитує його й направляє матеріали допиту в американський суд. Але цей уповноважений не має права приймати які б те не було примусові заходи, що забезпечують явку свідка.
Четвертий порядок - виконання судових доручень шляхом передачі їхнім центральним органам юстиції (міністерствам юстиції, прокуратурі й т.п.). Суд однієї країни направляє доручення центральному органу своєї країни, що, у свою чергу, передає його центральному органу іншої країни.
Порядок виконання судових доручень установлюється в кожній країні її внутрішнім законодавством і міжнародними угодами. Основною багатобічною конвенцією, що регулює порядок виконання судових доручень, є Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 року. Конвенція допускає можливість напрямку доручень із однієї держави в інше як дипломатичним шляхом, так і шляхом безпосередньої передачі їхній компетентній владі держави перебування. При приєднанні до Гаазької конвенції 1954 року СРСР зробив заяву про те, що судові доручення повинні направлятися в СРСР у дипломатичному порядку через МЗС СРСР (відповідно в Україну через МЗС України).
Відповідно до Гаазької конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів по цивільних і торговельних справах 1965 року, документи передаються через центральні органи (як правило, ними є міністерства юстиції країн-учасниць), що, однак, не виключає інших способів передачі, причому країни-учасниці зобов'язані використати при цьому однакові формуляри. Порядок передачі судових доручень чітко передбачений Конвенцією про одержання за кордоном доказів по цивільних і торговельних справах 1970 року. Обидві ці конвенції заміняють у відносинах країн-учасниць відповідні розділи Гаазької конвенції 1954 року.
Конвенція про міжнародний доступ до правосуддя 1980 року заміняє положення розділів III-VI Гаазької конвенції 1954 року. В основному ця конвенція з деякими змінами відтворює положення Гаазької конвенції 1954 року. Найбільш істотна зміна стосується порядку зносин при наданні правової допомоги. Якщо, як відзначалося вище. Гаазька конвенція 1954 року допускала можливість спрямування доручень із однієї держави в інше як дипломатичним шляхом, так і шляхом безпосередньої передачі їхній відповідній владі, то конвенція 1980 року ввела порядок зносин судів через центральні органи, при якому передача доручень в основному повинна здійснюватися через ці органи, а не по дипломатичних і консульських каналах, хоча кожна держава може використати для такої передачі й ці канали. Таким чином, конвенція 1980 року допускає для кожної держави лише можливість використання дипломатичного порядку, але не передбачає такого обов'язку.
Виконання в Україні судових доручень іноземних судів й звернення судів України з дорученнями до іноземних судів регулюються Цивільним процесуальним кодексом і Законом України про міжнародне приватне право.
У разі якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України або міжнародним договором України. Доручення судів України про вручення документів громадянам України, які постійно проживають за кордоном, або отримання від їх доказів на території іноземної держави можуть бути виконані консульською посадовою особою України відповідно до міжнародних договорів України або в іншому порядку, що не суперечить законодавству держави перебування (ст. 80 Закону України про міжнародне приватне право).
Відповідно до ЦПК суди України виконують передані їм у встановленому порядку судові доручення іноземних судів про провадження окремих процесуальних дій (вручення повісток й інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи й огляду на місці й т.д.), за винятком випадків, коли виконання доручень суперечило б суверенітету України або загрожувало б безпеки України або коли виконання судових доручень не входить у компетенцію суду. Виконання судових доручень здійснюється судами на основі українського законодавства. Застосовуються правила Цивільного процесуального кодексу. Разом з тим радянські суди не відмовлялися при допиті свідків за дорученнями судів Великобританії або США керуватися вихідними від цих судів запитальниками (jnterroga-toires), складеними по звичайній у судах загального права формі для прямого й перехресного допиту.
Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученнями про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин українських судів з іноземними судами визначається законодавством України й міжнародних договорів України. Судові доручення українських судових органів судам іноземних держав повинні направлятися в Міністерство юстиції України, а потім за кордон через МЗС України. Доручення забезпечуються перекладом на відповідну іноземну мову.
Доручення іноземних судів про провадження в Україні процесуальних дій повинні направлятися посольствами іноземних держав у МЗС України. Він направляє доручення в Міністерство юстиції України, що, у свою чергу, направляє його відповідному суду. Документи про виконання доручення направляються українським судом через Міністерство юстиції України в МЗС України. Судові органи можуть приймати до свого виконання тільки ті доручення іноземних судів, які були отримані через МЗС України. Якщо судовий орган одержує безпосередньо від іноземного суду доручення про провадження тієї або іншої дії, то воно повинне залишатися судами без виконання.
Інший порядок виконання судових доручень установлений у договорах про правову допомогу, ув'язнених Україною з деякими країнами. Ці договори містять постанови про взаємне виконання судових доручень і доручень всіх інших установ юстиції, які займаються цивільними, сімейними й кримінальними справами. До числа таких установ крім судів, органів прокуратури й державного нотаріату відносяться також рагси, органи опіки й піклування.
Багатобічною конвенцією про правову допомогу країн СНД від 22 січня 1993 р. установлено, що при наданні правової допомоги компетентні установи юстиції зносяться один з одним через свої центральні органи, якщо конвенцією не встановлений інший порядок.
Взаємні зносини органів юстиції істотно полегшуються тим, що вони можуть користуватися при цьому своєю мовою. Надання правової допомоги, відповідно до договорів, може складатися у виконанні ряду процесуальних дій (складання й пересилання документів, проведення обшуків і виїмок, пересилання й видача речовинних доказів, допити обвинувачуваних, свідків, виконання доручень про вручення документів). Установа юстиції, до якого звернене доручення, застосовує законодавство своєї держави. Однак на прохання установи, від якого виходить доручення, воно може застосовувати процесуальні норми держави, що направили доручення, якщо це не суперечить законодавству країни виконання доручення. Всі доручення про надання правової допомоги виконуються безкоштовно.
Питання про можливості застосування в Україні при виконанні доручення процесуального законодавства відповідної іноземної держави, якщо воно не суперечить законодавству України, вирішується на прохання установи, від якого виходить доручення про правову допомогу. У цих договорах установлено, що установи реєстрації актів громадянського стану однієї країни по клопотанню установ іншої країни пересилають для службового користування виписки із книг реєстрації актів громадянського стану без перекладу й безкоштовно через свій вищий орган.
У деяких договорах (наприклад, з Фінляндією, Італією, Грецією, Алжиром, Тунісом, НДРЙ, Кіпром) передбачено, що надання правової допомоги не повинне наносити збитку суверенітету й безпеці, а також суперечити основним принципам законодавства запитуючої держави (публічному порядку).
7. ВИЗНАННЯ Й ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ
1. Дія судового рішення, винесеного судом однієї держави, у принципу обмежено межами території цієї держави. Допустимість визнання й виконання іноземного судового рішення визначається законодавством конкретної країни й міжнародних угод, у яких вона бере участь. Визнання рішення іноземного суду означає, що воно служить підтвердженням цивільних й інших прав й обов'язків у такому ж ступені, що й рішення вітчизняного суду. У ряді випадків досить, щоб рішення було тільки визнане (наприклад, про розірвання шлюбу). В інших же випадках рішення повинне бути ще й виконано, тобто піддане спеціальній процедурі з дозволу виконання (наприклад, видача екзекватури або реєстрація в спеціальному реєстрі). Таким чином, визнання іноземного судового рішення є необхідною передумовою його примусового виконання; для примусового виконання звичайно встановлюються додаткові вимоги понад тих, які необхідні для визнання рішення.
Законодавству держав відомі різні системи виконання рішень іноземних судів. Загальним для всіх цих систем є вимога взаємності як умови для виконання рішення.
В одних країнах (наприклад, в Італії) для виконання судового рішення потрібна перевірка його правильності лише з формальної точки зору, а також установлення непротиріччя його публічному порядку країни суду й виконання ряду інших умов. В інших країнах (наприклад, у Франції, у Бельгії, ряді держав Африки) необхідна видача екзекватури. У цьому випадку суд після розгляду відповідного клопотання виносить постанову про дозвіл виконання. Варто помітити, що у Франції можлива перевірка рішення власне кажучи, якщо воно винесено проти французького громадянина.
Нарешті, у третій групі країн для судових рішень, винесених у країнах, які надають взаємність відносно виконання рішень, потрібна реєстрація рішення в особливому реєстрі (наприклад, у Великобританії в суді по цивільних справах Високого суду). Реєстрація, у свою чергу, можлива при наявності ряду умов.
Відповідно до законодавства КНР (§ 204, 205 (абз. 1) ЦПК КНР), що вступили в силу іноземні судові рішення виконуються при наявності взаємності й умові, що вони не суперечать основним принципам китайського права.
Розвиток економічних відносин привело до укладення багатобічних і двосторонніх конвенцій про виконання іноземних судових рішень, що звичайно встановлює зобов'язання договірних держав виконувати рішення при дотриманні ряду умов (вступ рішення в законну силу, непротиріччя публічному порядку країни виконання, участь обох сторін у судовому розгляді й т.д.).
До багатобічних конвенцій, що регулюють визнання й виконання судових рішень, відносяться насамперед угоди, укладені між державами із близькими правовими системами. Найчастіше це угоди регіонального характеру (Кодекс Бустаманте 1928 р., конвенція між Данією, Фінляндією, Ісландією, Норвегією й Швецією 1932 р., Конвенція про виконання судових рішень держав - членів Ліги арабських держав 1952 р., Афро-Малагасійська загальна конвенція про співробітництво в області правосуддя 1962 р.). 1 лютого 1971 р. була укладена Гаазька конвенція про визнання й виконання іноземних судових рішень по цивільних і торговельних справах.
2. Порядок виконання в Україні рішень іноземних судів визначається відповідними міжнародними договорами.
Рішення іноземних судів, які не підлягають примусовому виконанню, визнаються в Україні, якщо це передбачено міжнародним договором або нашим законодавством.
Визнання й виконання рішень по окремих категоріях справ можуть мати місце відповідно до окремих міжнародних договорів України.
Що стосується визнання в Україні рішень іноземних судів по справах про розірвання шлюбу, то відповідно до Сімейного кодексу України підлягають визнанню рішення про розірвання шлюбу осіб, що постійно проживають за кордоном, включаючи випадки, коли обоє дружина - українські громадяни в момент розірвання шлюбу проживали поза межами нашої країни.
Визнання іноземних рішень такого роду не ставиться в залежність від наявності міжнародного договору; не висувається й вимога взаємності.
У договорах про правову допомогу, ув'язнених ще СРСР із іншими країнами, дотримуються наступні основні умови визнання й виконання іноземних судових рішень:
1) рішення набутило законної сили. Це визначається на підставі законодавства країни суду, що виніс рішення;
2) при вирішенні справи власне кажучи дотримані процесуальні права особи, проти якого винесене рішення (наприклад, потрібно, щоб відповідачеві був вчасно вручений виклик до суду);
3) відсутній інше рішення, що вступило в законну чинність, по суперечці між тими ж сторонами й по тім же предметі, винесена судом у державі, на території якого рішення повинне бути визнане або примусово виконане;
4) при розгляді справи й винесенні по ньому рішення дотримані правила міжнародних договорів про розмежування компетенції судів різних країн.
Загальне формулювання деяких договорів відносно можливості відмови в наданні правової допомоги з посиланням на публічний порядок поширюються й на виконання й визнання рішень. В окремих договорах додатково передбачається, що у визнанні й виконанні рішення може бути відмовлено, якщо, на думку країни, до якої звернена прохання про виконання, це може завдати шкоди її суверенітету або безпеці або суперечить основним принципам її законодавства.
Визнання в Україні рішення іноземного суду означає, що воно має таку ж юридичну чинність, яку мають рішення українських судів. Тому винесення іноземним судом рішення, що підлягає визнанню в Україні, є підставою або для відмови в прийнятті в Україні позовної заяви по суперечці між тими ж сторонами, по тій же підставі й про той же предмет, або для припинення справи. Пояснимо сказане прикладом.
Як відзначалося вище, у ряді договорів про правову допомогу передбачено, що рішення, винесене в одній державі, може бути примусово виконане на території іншої держави. Для примусового виконання судом країни виконання рішення повинне бути видане спеціальний дозвіл. Клопотання про примусове виконання подається в суд, що виніс рішення. Потім воно пересилається у встановленому порядку суду, компетентному видати дозвіл на виконання.
ЦПК передбачає, що рішення іноземного суду може бути пред'явлене до примусового виконання протягом 3 років з моменту вступу рішення в законну чинність. Це правило ставиться й до рішень іноземного арбітражу.
На підставі рішення іноземного суду й судового визначення, що вступив у законну чинність, про дозвіл примусового виконання цього рішення починається виконавче виробництво виконавчою службою України.
Відмова в дозволі примусового виконання рішень іноземного суду допускається в Україні у випадках, коли:
1) рішення по законодавству держави, на території якого воно винесено, не набутило законної сили;
2) сторона, проти якої винесене рішення, була не має змоги взяти участь у процесі внаслідок того, що їй не було вчасно й належним чином вручене повідомлення про розгляд справи;
3) розгляд справи, по якому винесене рішення, ставиться до виняткової компетенції українського суду або іншого органа;
4) є рішення, що вступило в законну силу, українського суду, винесене по суперечці між тими ж сторонами, про той же предмет і по тим же підставам, або у провадженні українського суду є справа, порушене по суперечці між тими ж сторонами, про той же предмет і по тим же підставам до порушення справи в іноземному суді;
5) минув строк давнини пред'явлення рішення до примусового виконання;
6) виконання рішення суперечило б суверенітету України або загрожувало б безпеки України або суперечило б основним принципам українського законодавства.
Рішення іноземного суду, не потребуючого примусового виконання, визнається на території Україні без якого-небудь подальшого провадження, якщо з боку зацікавленої особи не надійдуть протягом місяця заперечення проти визнання цього рішення. Зацікавлена особа може протягом місячного строку після того, як йому стало відомо про надходження рішення іноземного суду, заявити у відповідний суд заперечення проти визнання рішення іноземного суду. Це заперечення розглядається у відкритому судовому засіданні з викликом зацікавленої особи.
Визнання без особливого провадження всіх рішень по майнових справах передбачено в договорах про правову допомогу з Болгарією (ст. 46), В'єтнамом (ст. 41), Грецією (ст. 26), Кубою (ст. 45), Польщею (ст. 51).
Визнання, що не вимагає примусового виконання, покликано забезпечувати інтереси громадян договірних держав і полегшити роботу органів юстиції.
Багатобічна конвенція про правову допомогу країн СНД від 22 січня 1993 р. передбачає визнання судових й інших рішень, не потребуючі виконання (у тому числі й рішення про розірвання шлюбу).
Клопотання про дозвіл примусового виконання рішень подається в компетентний суд країни, де рішення підлягає виконанню. Воно може бути подано й у суд, що виніс рішення в справі в першої інстанцій (ст. 53 Конвенції). Суд не переглядає справа власне кажучи, а обмежується встановленням того, що умови, передбачені Конвенцією, дотримані. Порядок примусового виконання визначається по законодавству країни, на території якої повинне бути здійснене примусове виконання.
У виконанні може бути відмовлене в наступних випадках:
а) відповідно до законодавства країни, "на території якої винесене рішення, воно не набутило законної сили або не підлягає виконанню, за винятком випадків, коли рішення підлягає виконанню до набуття законної сили";
б) відповідач не прийняв участі в процесі внаслідок того, що йому або його уповноваженому не був вчасно й належно вручений виклик до суду;
в) у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і по тій же підставі на території країни, "де повинне бути визнане й виконане рішення, було вже раніше винесене рішення, що вступило в законну чинність, або є визнане рішення суду третьої держави, або якщо установою цієї Договірної Сторони було раніше порушене провадження по даній справі";
г) відповідно до положень дійсної Конвенції, а у випадках, не передбачених нею, відповідно до законодавства країни, на території якої рішення повинне бути визнане й виконане, справа відноситься до виняткової компетенції її установи;
д) відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі договірної підсудності;
е) минув строк давнини примусового виконання, передбачений законодавством країни, суд якої виконує рішення.
8. НОТАРІАЛЬНІ ДІЇ
1. У цивільних правовідносинах з іноземним елементом важливе значення має діяльність нотаріату. Кількість нотаріально оформлюваних в Україні документів, призначених для їхнього використання за кордоном, з кожним роком збільшується. В Україні нотаріальні дії здійснюють нотаріуси, що працюють у державних нотаріальних конторах або конторах, що займаються приватною практикою, а також у певних випадках інші органи. За кордоном здійснення нотаріальних дій покладає на консульські установи України.
Законодавство України про нотаріат яких-небудь обмежень для звертання до нотаріусів для іноземних громадян й юридичних осіб не встановлюють. Нотаріуси роблять нотаріальні дії в інтересах всіх фізичних або юридичних осіб, що звертаються до них.
У функції нотаріальних, контор входять: посвідчення документів, призначених для їхньої дії за кордоном (зокрема, доручень); прийняття документів, складених за кордоном; здійснення дій, пов'язаних з охороною майна, що перебуває на території України, що остались після смерті іноземного громадянина, або майна, що належить іноземному громадянинові після смерті громадянина України; забезпечення доказів, що вимагаються для ведення справ в органах іноземних держав, і т.д.
У законодавстві України про нотаріат передбачена можливість застосування нотаріусами норм іноземного права. Нотаріуси приймають документи, складені відповідно до вимог міжнародних договорів, а також роблять посвідчувальний напис у формі, передбаченої законодавством інших держав, якщо це не суперечить міжнародним договорам України.
Консульські установи України за кордоном роблять цілий ряд нотаріальних дій (вживають заходів до охорони спадкоємного майна, видають свідоцтва права на спадщину, свідчать вірність копій документів і виписок з них, роблять морські протести й т.д.). Вони, зокрема, засвідчують угоди, однак крім договорів про відчуження нерухомого майна, що перебуває на території України.
У порядку, обумовленому українським законодавством і міжнародними договорами України, нотаріуси можуть звертатися до іноземних органів юстиції з дорученнями про провадження окремих нотаріальних дій. У свою чергу, вони виконують передані їм у встановленому порядку доручення іноземних органів юстиції про провадження окремих нотаріальних дій, за винятком випадків, коли:
1) виконання доручення суперечило б суверенітету або загрожувало б безпеки України; 2) виконання доручення не входить у компетенцію державних нотаріальних контор України.
Виконання доручень іноземних органів юстиції про здійснення окремих нотаріальних дій провадиться на основі українського законодавства.
2. Документи, складені за кордоном за участю посадових осіб компетентних органів інших держав або від них вихідні, приймаються державними нотаріусами й іншими українськими органами за умови їхньої легалізації органом Міністерства закордонних справ України.
Легалізація може, наприклад, полягати в тому, що консул України у відповідній іноземній державі робить на документі спеціальний напис, що засвідчує дійсність підпису посадової особи іноземної держави. Консульські легалізації укладаються не тільки у встановленні й засвідченні дійсності підписів, але й у посвідченні відповідності документів й актів законам держави перебування (Консульський статут України). Легалізація може вимагатися й при спрямуванні за кордон документів, виданих українськими органами.
Для України діє Гаазька конвенція від 5 жовтня 1961 р., що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів. У ній беруть участь 36 держав, у тому числі США, Франція, Англія, ФРН й ін. СРСР приєднався до конвенції, в 1991 році. Суть її полягає в тому, що замість послідовних операцій по оформленню легалізації передбачається виконання єдиної формальності - проставлення так називаного апостиля органами держави, що видали документ, що є свого роду посвідчувальним написом на документі, єдиної за формою для всіх держав-учасників. Апостиль проставляється в Україні Міністерством юстиції, МВС, Прокуратурою й Архівним відомством. Апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріплює з документом. Значення конвенції полягає в тому, що вона полегшує й спрощує процедуру оформлення тих документів, що стосуються прав громадян, які повинні представлятися в закордонні організації.
Без легалізації документи, складені за кордоном, приймаються нотаріусом й іншими органами в тих випадках, коли це передбачено законодавством України й міжнародних договорів України.
Не потрібно легалізації відносно документів, переданих у зв'язку з наданням правової допомоги відповідно до договорів, укладеними СРСР і з рядом інших країн, а також у деяких інших випадках (наприклад, не потрібно на основі взаємності легалізації документів, прикладених до заявок на винаходи, що подається в СРСР і Великобританії). Всі ці угоди діють для України.
Питання, що стосуються доручень, мають істотне практичне значення в забезпеченні ефективного захисту прав й інтересів іноземних громадян й юридичних осіб в України, а також українських громадян й організацій за рубежем. До доручень застосовуються положення цивільного законодавства про договір представництва, а відносно представництва в суді діють положення цивільного процесуального законодавства.
Колізійні питання доручень регулюються ЦК України, що передбачає, що "форма й термін дії доручення визначаються по праву країни, де видане доручення. Однак доручення не може бути визнана недійсної внаслідок недотримання форми, якщо остання задовольняє вимогам радянського права".
У певних випадках від іноземців потрібне обов'язкове подання доручень (наприклад, при веденні справ по одержанню в Україні патентів). В інших випадках в Україні видаються доручення, призначені для здійснення дій за кордоном.
Українське законодавство встановлює, що консул без доручень здійснює функції по представництву. Відповідно до Консульського статуту України консул має право без особливого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони відсутні й не доручили ведення справи якій-небудь іншій особі або не в змозі захищати інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, поки ті особи, яких представляють не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав й інтересів.
9. ПОНЯТТЯ АРБІТРАЖУ Й ВИДИ ТРЕТЕЙСЬКИХ (АРБІТРАЖНИХ) СУДІВ
1. Широкий розвиток міжнародних господарських зв'язків, у тому числі співробітництва в області виробництва, науки й техніки між організаціями різних держав, робить проблеми арбітражного розгляду спорів досить актуальними.
Організації й фірми різних країн, укладаючи контракти, звичайно вважають, що арбітражний розгляд краще, ніж судове, що примирення сторін краще, ніж звертання до арбітражу, а запобігання спорів ще краще, ніж примирення. Однак не завжди можна запобігти суперечкам, урегулювати виниклий між сторонами конфлікт шляхом безпосередніх переговорів. Тому для правової забезпеченості угод великого значення набуває створення умов, що гарантують об'єктивний і компетентний дозвіл можливих суперечок. Особливо важливим є визначення підсудності спорів в порядку арбітражу при таких триваючих відносинах сторін, як відносини по виробничому співробітництву, кооперації, співробітництву при проведенні науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, у ліцензійних відносинах. В умовах сучасної науково-технічної революції увесь час розширюється коло відносин, суперечки по яких передаються сторонами на розгляд арбітражних судів.
Чітке визначення порядку розгляду можливих суперечок, створення тим самим певних гарантій виконання зобов'язань сторін покликані сприяти розвитку на взаємовигідній основі економічних відносин між країнами.
Швидке і справедливе вирішення спорів сприяє розширенню й полегшенню торгівлі й співробітництва. У переважній більшості угод, що укладають вітчизняними організаціями й фірмами інших країн, передбачається арбітражний порядок вирішення спорів.
Під третейським (арбітражним) судом розуміється суд, обраний сторонами для вирішення суперечки між ними. Склад суду визначається сторонами. На відміну від загального (державного) суду, звертання до третейського суду відбувається на підставі угоди сторін.
Для організацій і фірм, ведучих торговельні й інші операції, розгляд спорів в порядку арбітражу має істотні переваги в порівнянні із судовим порядком. Переваги ці складаються насамперед у нетривалості, у порівнянні зі звичайними судами, строку розгляду справ, у тім, що рішення арбітражу не підлягають оскарженню, а також у відносній (у порівнянні із судами) дешевині. Останнє немаловажно, якщо врахувати, що в західних країнах витрати на ведення процесу, у тому числі на адвокатів, звичайно досить високі. Більшим достоїнством арбітражу є компетентність третейських судів, оскільки арбітри обираються із числа фахівців. Нарешті з погляду організацій і фірм, істотною перевагою представляється те, що третейський суд звичайно засідає негласно.
Третейські суди, що розглядають суперечки в області торговельних й інших економічних відносин, що виникають між організаціями й фірмами різних держав, варто відрізняти від третейських судів, які можуть розглядати суперечки між державами як суб'єктами міжнародного права. Разом з тим третейські (арбітражні) суди, що розглядають суперечки тільки по правовідносинам з іноземним елементом, варто відрізняти від системи арбітражних судів, що дозволяють в Україні й в інших країнах спори головним чином між господарськими організаціями усередині країни. У відношенні третейських (арбітражних) судів, спеціально призначених для розгляду спорів з іноземними організаціями й фірмами, звичайно застосовується поняття міжнародного комерційного арбітражу.
Прийнятий в 1994 році в Україні в цій області закон називається Законом "Про міжнародний комерційний арбітраж".
2. Для передачі суперечки на вирішення третейського суду потрібно так називане третейське, або арбітражне, угода. Це угода сторін про те, що суперечки, які вже виникли або виникнуть у майбутньому між сторонами, будуть передані ними на розгляд третейського суду. Така угода може бути включене в договір, наприклад у контракт про купівлю-продаж товарів. Умова контракту про арбітраж одержала найменування "арбітражне застереження", У застереженні сторони обумовлюють, що можливі суперечки будуть дозволятися в порядку арбітражу, і визначають, у якому саме арбітражному суді. На практиці часто застосовуються типові арбітражні застереження, які обов'язкові для сторін лише у випадку їх прямо вираженої згоди на це.
Особливістю укладеної арбітражної угоди є те, що воно обов'язково для сторін й ухилитися від передачі суперечки арбітражу вони не можуть. Звичайний суд, як правило, не вправі не скасувати арбітражну угоду, не переглянути власне кажучи рішення арбітражу. Це правило одержало визнання в законодавстві й судовій практиці різних держав.
У зовнішньоторговельній практиці часто виникає питання про юридичну чинність арбітражної угоди, на підставі якого розгляд справи в порядку арбітражу повинне мати місце за кордоном.
У Франції, наприклад, визнаються арбітражні угоди, причому така угода дає підставу зробити в суді заперечення, спрямоване на припинення судового розгляду справи. Для примусового виконання іноземного арбітражного рішення потрібне розпорядження голови цивільного суду по місцю його виконання, що розглядає лише формальну правильність рішення й допустимість виконання з погляду французького публічного порядку. Аналогічним чином вирішується це питання у ФРН.
У Великобританії по Акті про арбітраж 1950 року суд може призупинити справу, почата в суді всупереч арбітражній угоді, якщо знайде для цього достатня підстава. Той же акт установлює, що іноземне арбітражне рішення підлягає примусовому виконанню у Великобританії, якщо воно відбулося на основі дійсної арбітражної угоди.
У США принцип визнання юридичної чинності арбітражних угод лише із трудом пробиває собі шлях. Особливо невизначеним є рішення питання про юридичну чинність угод, що передбачають розгляд суперечки за рубежем.
У судовій практиці США мали місце випадки, коли угода про підвідомчість суперечки зовнішньоторговельному арбітражу в Москві служило підставою для відмови в розгляді позову в суді. Можна привести такий приклад.
Американська фірма "Кемден фібр мілс" уклала контракт із організацією "Амторг", що здійснювала операції по торгівлі між СРСР і США, у якому, зокрема, було передбачено, що все суперечки з виключенням підсудності загальним судам підлягають розгляду в порядку арбітражу. Незважаючи на наявність такого арбітражного застереження, фірма позивала проти "Амторгу" у суді штату Нью-Йорк. "Амторг" заявив, що суперечка не може бути предметом розгляду суду. Після тривалого розгляду в судах штату Нью-Йорк було винесене рішення про те, що позов не підлягає розгляду в судовому порядку, оскільки арбітражне застереження носить обов'язковий для сторін характер.
Арбітражна угода (у тому числі й арбітражні застереження, включені в зовнішньоторговельний контракт) володіє відносно угоди юридичною самостійністю, автономністю. Це означає, що дійсність арбітражної угоди не залежить від дійсності того контракту, у відношенні якого воно було укладено.
Іноді при розгляді спорів це положення здобуває вирішальне значення.
В основних багатобічних конвенціях з питань арбітражу, вироблених під егідою ООН, Нью-Йоркської конвенції про визнання й приведення у виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року і Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року - під арбітражною угодою розуміються як застереження в письмовому договорі, так й окрема угода, підписана сторонами або, що втримується в обміні листами, телеграмами й т.п. Ці конвенції встановлюють незалежно від закону, застосовного до основного контракту, спеціальні колізійні правила для визначення дійсності арбітражної угоди. Якщо ж звернутися до нашого законодавства, то в Положенні про Арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті передбачається, що цей суд приймає до розгляду спори "при наявності письмової угоди між сторонами про передачу на його дозвіл уже виниклого або здатного виникнути суперечки. Угода про передачу суперечки на дозвіл Арбітражного суду може бути також виражене з боку позивача пред'явленням позову, а з боку відповідача - здійсненням дій, що свідчать про його добровільне підпорядкування юрисдикції Суду, зокрема шляхом повідомлення у відповідь на запит Суду про згоду підкоритися його юрисдикції". Отже, наше законодавство не вимагає для визнання дійсності арбітражної угоди, щоб воно обов'язково входило до складу зовнішньоторговельної операції або підкорялося вимогам, пропонованим до неї.
Для розвитку національного законодавства в області арбітражу й забезпечення певної розмаїтості у виборі сторонами контракту процедури арбітражного розгляду істотне значення має Типовий закон про міжнародний торговельний арбітраж, прийнятий в 1986 році Комісією ООН по праву міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). На основі цього Типового закону вже прийняті національні акти в Канаді (для окремих провінцій), Австралії, Нігерії, на Кіпрі, у Латвії й інших країнах.
Закон України про міжнародний комерційний арбітраж також заснований на Типовому законі ЮНСІТРАЛ.
3. У міжнародній практиці відомі два види третейських судів: так називані ізольовані й постійно діючі. Ізольований третейський суд створюється сторонами спеціально для розгляду даної конкретної суперечки. Сторони самі визначають порядок створення третейського суду й правила розгляду в ньому справи. Після винесення рішення в справі такий суд припиняє своє існування. Він одержав також назву третейського суду ad hoc (буквально - "для цього", тобто для розгляду даної справи).
На відміну від третейських судів ad hoc, постійно діючі третейські суди створюються при різних організаціях й асоціаціях, при торгово-промислових і торговельних палатах.
Характерним для постійно діючих арбітражій є те, що кожен з них має положення (або статут), свої правила провадження справ, список арбітрів, з яких сторони вибирають арбітрів.
Позитивне відношення до арбітражу як одному з підходящих способів вирішення спорів було виражено в Заключному акті Наради по безпеці й співробітництву в Європі. Держави - учасники наради рекомендували "організаціям, підприємствам і фірмам своїх країн у відповідних випадках передбачати арбітражне застереження в комерційних справах і контрактах про промислове співробітництво або спеціальні угоди". Вони запропонували також, "щоб положення про арбітраж передбачали проведення арбітражу на основі взаємоприйнятого регламенту й допускали проведення арбітражу в третій країні, з урахуванням діючих міжурядових й інших угод у цій області".
На Віденській зустрічі представників держав - учасників Наради по безпеці й співробітництву в Європі була підтверджена користь для всіх підприємств, особливо дрібних і середніх, гнучких і взаємно погоджених арбітражних" положень із метою забезпечення справедливого врегулювання спорів в міжнародній торгівлі й промисловому співробітництві. Учасники зустрічі додали "особливе значення вільному вибору арбітра, включаючи головуючого арбітра, і країни арбітражу".
4. Міжнародна практика свідчить про те, що в останні роки зросло число розглянутих у порядку арбітражного розгляду спорів, однієї зі сторін яких виступає іноземна держава. Так, 30% всіх справ, розглянутих відповідно до арбітражних правил Міжнародної торговельної палати в Парижу, доводиться на суперечки за участю держави.
Якщо держава уклала арбітражну угоду з іноземною юридичною або фізичною особою відносно можливих суперечок по якому-небудь контракті (комерційній справі), то це означає, що воно не зможе посилатися на імунітет при розгляді суперечки не тільки в арбітражі, але й у суді іншої держави, якщо цей суд у відповідності зі своєю компетенцією буде розглядати суперечку про дійсність арбітражної угоди. Наявність арбітражної угоди не означає саме по собі, що держава відмовилася від імунітету від попереднього забезпечення або відносно примусового виконання рішення арбітражу, здійснюваного за допомогою суду. Тому практика пішла по шляху включення в контракти з державою або державними підприємствами спеціальних умов із цих питань (відмов від імунітетів).
10. АРБІТРАЖНИЙ РОЗГЛЯД СПОРІВ В ПРАКТИЦІ УКРАЇНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 24 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |