Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Вона усміхнулася крізь сльози

— Чуєте? — пошепки спитав капітан Попенко. — Наче хтось заплакав… — прошепотів Василь Сергійович. — Вмикайте ліхтар. Ходімте. Вони пішли підземним коридором, сторожко вслухаючись і вдивляючись у кожен закуток, у кожне відгалуження підземного лабіринту. Враз ліхтар вихопив із темряви дві постаті, що, скоцюрбившись, притулилися у ніші. Одна була у зимовому пальті, хустці і валянках, друга у ватнику, чоботах і в шахтарській касці з ліхтарем. Якби Анатолій Петрович не сподівався побачити тут Іру Іващенко, він би, мабуть, її не впізнав. Таким страдницьким, змученим було обличчя дівчини. Вона обіймала руками «шахтаря» у ватнику, затуляючи його собою. По щоках її струменіли сльози. — Іро! Що з вами? — вигукнув капітан Попенко. — Ой! Це ви?! — скрикнула дівчина. — Як добре!.. Це… це… Жора!.. Жора!.. Жора!.. І вона знову гірко заплакала. — Що? — здивовано дивилися вони на хлопця, який похмуро мовчав, одводячи погляд. — Так далі неможливо, неможливо!.. Все що завгодно, але не ця могила, — крізь сльози причитала дівчина. І раптом… — Ой!.. — скрикнула вона. — Бережіться! Але було вже запізно. Страшної сили удар звалився на голову Василя Сергійовича, і в ту ж мить хтось рвонув із його рук ліхтар. І запала темрява. — Стій! Стій! Стрілятиму! — тріснув постріл, посипалася земля. Капітан Попенко стріляв угору. Та не встигли вони опам'ятатися, як із глибини підземного коридору почулися якісь глухі удари, потім блиснув ліхтар і почувся бадьорий голос: — Агов! Що це у вас тут робиться? Довелося якогось дядька по кумполу вдарити. Ліз на мене як трактор. — А ви хто? — озвався капітан Попенко. — Як — хто? Старший сержант Бодня. Василь Захарович. — А де той, що на вас ліз? — Як — де? Лежить отут-о. Відпочиває. — У вас є чим його зв'язати? Бо як очухається, клопіт буде. Слон, а не людина. — Я бачу. Є очкурець, аякже. На затримання йшов. Якраз вийшло до шмиги, пане капітан. — А ви звідки знаєте, хто я?.. — А мене ж хлопці спрямували. У льосі чатують. — Молодці хлопці! — сказав Василь Сергійович, нарешті підводячись і чухаючи забиту потилицю. — А як же Помпочка, пане Бодня? — А-а, то це ви дзвонили… Дякувати Богові, Помпочка сам утихомирився, спати ліг. — Пощастило. — Отож-бо… Ну, все. Зв'язати я його зв'язав, а от транспортувати доведеться гуртом. Важкий, сатана… О! І дівчина знайшлася? — він посвітив ліхтарем у нішу. — І пальто бабине на місці, і хустка, і валянці. Все гаразд. Чого ж плакати? Вона усміхнулася крізь сльози. Розділ XXVIII

І тут задзвонив телефон…

— Мовчать. Обидва, — капітан Горбатюк зітхнув. — Нічого, заговорять, — підбадьорив його Попенко. — Наберись терпіння. — Гугнявий мене менше турбує. Є свідки, потерпілі. І професор його признав, і прибиральниця з музею, і речові докази (обріз, шахтарська каска). Правда, Забарило поки що відмовляється. Мабуть, боїться… Але тут більш-менш усе зрозуміло. Ікони, старовина… Кримінальні мотиви не викликають сумніву. А от Лук'яненко… Нащо йому були ті ефемерні ризиковані підземні пошуки, коли у нього в руках реальна прибуткова справа? — А що каже дівчина? Як вона пояснює? — Плаче. Весь час плаче. Сама нічого не розуміє. Він їй тільки сказав: «Не питай мене нічого. Я тобі потім усе поясню. Я не міг інакше. Але я це робив не для себе, не для зиску. Вір мені. Я люблю тебе й хочу, щоб наше життя було чистим». — Як вона опинилася в підземеллі? — запитав Анатолій Петрович. — Сама знайшла пролам у стіні, потім його розшукала, чи як? — Ні, — похитав головою Степан Іванович. — Він приліз у льох, мабуть, за харчами… Коли вона його побачила, мало, каже, не збожеволіла. Ну, а потім… «Я тебе не покину! Хоч убий. Я з тобою!..» — А чого він узагалі лазив у льох? Не призапасив їжі? Не міг вийти за продуктами? — Хтось, каже, замкнув оті двері-грати. — Це цілком імовірно. Гугнявий. Він запевняє, що Гугнявого не знає, вперше в житті бачить. — Конкурент? З іншої парафії?.. — Хто його зна, — знизав плечима капітан Попенко. — Річ можлива, але трохи непереконлива. Професор твердить, що про закопані ікони не знав ніхто. А тут одразу аж двоє, не зв'язаних між собою. — Чому не зв'язаних? А Мадам Дисконт? Зв'язок її з Лук'яненком безперечний. І з Гугнявим теж. — А що Лук'яненко про неї каже? — Нічого не каже. Отут і починається велике мовчання. Він її не бачив, із нею не зустрічався, адреси не знає, як її звуть не пам'ятає, телефон загубив, і взагалі ніякого стосунку до справи вона не має, а невинних людей вплутувати він не буде. — Ти його затримав? — Ні. Взяв підписку про невиїзд і одпустив. А які в мене підстави затримувати? Пошуки — ще не злочин. Якби він знайшов і захотів привласнити — тоді ще можна думати… — А крадіжка з льоху? — пожартував Анатолій Петрович. — Глечик молока і тарілка сиру? Ні баба, ні Кисіль заяв не робили. Та й смішно… До того ж вона його так чекала!.. — Невже ти подумав, що я всерйоз про крадіжку з льоху?.. — Між іншим, — мовив Степан Іванович, — ти знаєш, що він їй іще сказав? — Що? — Що там хтось є, хтось живе… — Де? — У підземеллі. Він чув, як там хтось ходить. І бачив здаля вогник. — Ну, звісно, Гугнявий. — Ні. Це було після того, як ґрати Гугнявий уже замкнув. І в підземеллі його не було. До речі, той «хтось» навів Жору на льох. Жора побачив удалині вогник, а коли пішов туди, то на земляній стіні була позначка. Хрест. Жора почав копати, наштовхнувся на цегляну кладку, видовбав її і потрапив у льох. Це було саме тоді, коли він уже знемагав від голоду й спраги. І знайшов у погребі сир і молоко. — А у Гугнявого була лопата? — запитав капітан Попенко. — Ти не пам'ятаєш? — По-моєму, ні. Обріз був точно. А лопати не було. — Як же він без лопати збирався викопувати церковний скарб? — Напрошується висновок — він збирався не викопувати, а одібрати його в Жори. — Правильно. Що ж до отого таємничого «хтося», то, я гадаю, це були галюцинації. Від довгого перебування під землею, від самотності, переживань і цілком зрозумілого страху. Якою б мужньою не була людина, а в таких умовах… — Іра теж вважає, що це галюцинації. Але в нас із тобою стільки вже було неймовірних справ, що я не виключаю… — Не виключай, не виключай, — кивнув Анатолій Петрович. — Але безпосереднього стосунку до нашої справи це не має. Капітан Горбатюк не встиг нічого сказати, бо тут задзвонив телефон… Горбатюк підняв трубку: — Слухаю… Так… Так… Негайно виїжджаю! — він поклав трубку, очі його горіли. — Гугнявий хоче дати свідчення! — Я ж тобі говорив! — вигукнув Попенко. — Мабуть, на нього таки вплинули мої слова. Я йому сказав: «Не вдавайте глухонімого. Це вже просто нерозумно. Ми даремно витрачаємо час. З кожним днем ви дедалі більше позбавлятимете себе переваг, які дає щиросерде зізнання. У нашій базі, вочевидь, є відомості про вас, і незабаром я їх матиму. Ваші спільники, яких ви так намагаєтесь прикрити, я певен, того не варті. Вони ж підставили вас як цапа-відбувайла. Невже так приємно бути цапом? Із такою силою треба бути лідером, вожаком, а не цапом. Подумайте!» — От він і подумав їдьмо! Я з тобою. Не заперечуєш? — Авжеж, — кивнув капітан Горбатюк. Була одинадцята година вечора. Розділ XXIX




Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 18 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав