Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Поняття охорони праці.

Охорона праці за своєю сутністю є турботою про людину у процесі використання її праці і розглядається як охорона працездатності людини¹. З іншого боку, відносини щодо охорони праці — невід'ємна складова організації процесу праці, що створює умови для стабільної та успішної трудової діяльності громадян.

Охорону праці і здоров'я громадян віднесено до пріоритетних напрямків соціальної політики України. Так, Конституція України одним з основних соціальних прав громадян визначає право кожного на належні, безпечні й здорові умови праці, встановлює, що використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється². Право на охорону здоров'я закріплено і в Основах законодавства України про охорону здоров'я³.

Охорона здоров'я — це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя, а здоров'я — стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Право на охорону здоров'я досить широке поняття за колом суб'єктів, за оцінкою факторів впливу на здоров'я, за завданнями правового регулювання.

Закон України "Про охорону праці" визначає, що охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини у процесі саме трудової діяльності (а не праці, як це було передбачено раніше)².

Зміст охорони праці розглядають у соціальному, технічному, медико-біологічному, юридичному, галузевому та вузькоспеціальному аспектах. Кожен аспект охорони праці має свій зміст і є самостійним напрямком у системі заходів щодо безпеки життя та здоров'я у процесі трудової діяльності.

Соціальний аспект охорони праці передбачає забезпечення всебічного соціального розвитку кожної працюючої особи, захист особи. Соціальний аспект охорони праці передбачає визнання пріоритету життя та здоров'я людини у процесі виробничої та трудової діяльності. До соціального змісту охорони праці належить запобігання шкідливим наслідкам, до яких може призвести ігнорування вимог техніки безпеки та гігієни праці на виробництві. Запобігання шкідливим наслідкам потребує встановлення юридичних гарантій:

• надання технічним та санітарним правилам сили правових норм;

• запровадження нагляду та контролю за додержанням норм з охорони праці;

• встановлення відповідальності за невиконання норм з охорони праці.

Техніко-економічний аспект охорони праці має бути спрямований на удосконалення засобів праці, техніки та технологій.

Медико-біологічний аспект охорони праці враховується насамперед при нормуванні праці.

Юридичний аспект охорони праці полягає у забезпеченні права працівника на життя, охорону здоров'я, на належні, безпечні і здорові умови праці. Охорона праці в юридичному аспекті являє собою правовий інститут, що має міжгалузевий характер. Норми цього інституту захищають інтереси різних суб'єктів права: а) роботодавців та працівників, які перебувають з ними у трудових правовідносинах; б) членів виробничих кооперативів; в) студентів, які проходять виробничу практику; в) громадян, які відбувають покарання за вироком суду, в період їх роботи в організації та ін. Дія Закону України "Про охорону праці" поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих.

Державна політика у сфері охорони праці спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням². До основних правових принципів у сфері охорони праці в Україні належать:

• пріоритет охорони життя та здоров'я працівників перед економічними інтересами;

• повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

• соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• компетентність діяльності щодо забезпечення охорони праці;

• двосторонній зобов'язуючий (і працівника, і роботодавця) характер діяльності щодо додержання норм з охорони праці;

• встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

• встановлення та гарантування заходів самозахисту прав працівників на здорові та безпечні умови праці;

• обов'язковість відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку з виконанням трудових обов'язків;

• соціальне страхування ризику втрати працездатності та трудового доходу у зв'язку з нещасним випадком чи професійним захворюванням.

Загальним об'єктом охорони праці є працездатність як специфічна якість особи, тому для трудового права важливе значення має оцінка професійної працездатності особи (якісна характеристика здатності до певних видів діяльності та кількісна характеристика допустимих обсягів навантаження). Це дає можливість обмежити для конкретних категорій працівників виконання певних видів трудової діяльності чи знизити трудове навантаження (наприклад, для неповнолітніх, жінок, інвалідів).

Обмеження (заборони) виконання окремих видів трудової діяльності реалізуються як при прийнятті на роботу, так і у процесі здійснення трудової діяльності особи (наприклад, за наслідками медичних оглядів окремих категорій працівників тощо). Зниження трудового навантаження може виявлятися у встановленні певного режиму праці та відпочинку, зниженні норм виробітку, забороні залучення до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні, виконанні роботи за сумісництвом тощо.

Таким чином, як міжгалузевий інститут охорона праці є цілісною системою норм різної галузевої належності, що регулює спеціальні заходи з охорони здоров'я окремих категорій громадян, зайнятих у сфері праці, від несприятливого впливу виробничих факторів на їхню пр ацез датність.

Останнім часом у сфері охорони праці визначаються стандарти вимог, які є обов'язковими для всіх роботодавців, удосконалюється механізм управління національною системою охорони праці, державного нагляду за додержанням законодавства щодо охорони праці в Україні.

Галузевий та вузькоспеціальний аспекти охорони праці. У юридичній літературі поняття "охорона праці" в галузевому аспекті розглядається в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під охороною праці розуміють фактично трудове право в цілому, тому що його норми враховують і захищають переважно права та інтереси працівників (як система всіх норм, що встановлені в інтересах працівників). У вузькоспеціальному значенні під охороною праці розуміють норми інституту трудового права, що містяться в різних джерелах права. До них належать:

• норми, що містять вимоги щодо забезпечення здорових і безпечних умов роботи, запобігають виробничому травматизму, загальним та професійним захворюванням;

• норми, що гарантують право працівника на працю в умовах, які відповідають вимогам безпеки та гігієни, захист працівника в разі отримання травми чи захворювання у період роботи, а також травм та захворювань, які пов'язані з виконанням його трудових обов'язків;

• норми, що забезпечують участь працівників та професійних спілок у встановленні умов праці;

• норми, що забезпечують здійснення нагляду та контролю за реалізацією зазначених вимог у сфері охорони праці;

• норми, що визначають відповідальність за порушення у сфері охорони праці.

Слід врахувати, що особливістю змісту норм і правил з охорони праці є припис їх додержуватися.

2.10.1. Класифікація електромагнітних полів і випромінювань

Категорія: Підручники Інші книги Основи охорони праці

Біосфера впродовж усієї еволюції знаходилась під впливом електромагнітних полів, так званого фонового випромінювання, викликаного природними причинами. У процесі індустріалізації людство додало до цього цілий ряд факторів, посиливши фонове випромінювання. В зв'язку з цим ЕМП антропогенного походження почали значно перевищувати природний фон і дотепер перетворились у небезпечний екологічний фактор.

Класифікація ЕМП наведена на рис. 2.11.

Усі електромагнітні поля та випромінювання діляться на природні та антропогенні.

ЕМП природного походження. Навколо Землі існує електричне поле напруженістю у середньому 130 В/м, яке зменшується від середніх широт до полюсів та до екватора, а також за експоненціальним законом з віддаленням від земної поверхні. Спостерігаються річні, добові та інші варіації цього поля, а також

Рис 2 11 Класифікація ЕМП та випромінювань

випадкові його зміни під впливом грозових розрядів, опадів, завірюх, пилових бур, вітрів.

Наша планета також має магнітне поле з напруженістю 47,3 А/м< на північному, 39,8 А/м — на південному полюсах, 19,9 А/м — на магнітному екваторі. Це магнітне поле коливається з 80-річним та 11-річним циклами змін.

Земля постійно знаходиться під впливом ЕМП, які випромінює Сонце, у діапазоні в основному 10 МГц... 10 ГГц. Спектр сонячного;.випромінювання досягає і більш короткохвильової області, яка включає ■ в себе інфрачервоне (ІЧ), видиме, ультрафіолетове (УФ), рентгенівське' та гамма-випромінювання. Інтенсивність випромінювання змінюється; періодично, а також швидко та різко збільшується при хромосферних' спалахах

Розглянуті ЕМП впливали на біологічні об'єкти та зокрема на людину під час усього її існування Це дало змогу у процесі еволюції пристосуватися до впливу таких полів та виробити захисні механізми, які захищають людину від можливих ушкоджень за рахунок природних факторів. Однак все ж спостерігається кореляція між змінами сонячної активності (викликаними ними змінами електромагнітного випромінювання) і нервовими, психічними, серцево-судинними захворюваннями людей, а також порушенням умовно-рефлекторної діяльності тварин.

Антропогенні випромінювання фактично охоплюють усі діапазони. Розглянемо вплив радіохвильового випромінювання, зокрема випромінювання ВЧ та УВЧ діапазонів (діапазони ЗО кГц—500 МГц). Можливості прямого опромінення радіохвилями визначаються умовами їх розповсюдження, які залежать від довжини хвилі.

На довгих хвилях (10—1 км) ЕМП створюється хвилею, яка огинає земну поверхню та перешкоди, які на ній знаходяться (будинки, рослинність, нерівності місцевості), і йде між земною поверхнею та нижньою межею іонізаційного шару атмосфери. Вони майже не поглинаються грунтом. Сигнали потужних радіомовних станцій в цьому діапазоні фактично у будь-який час доби вільно розповсюджуються на далекі відстані.

Середні хвилі (1000—100 м) також достатньо добре огинають земну поверхню, хоча при цьому відхиляються перешкодами, які мають розмір, більший від довжини хвилі, та значно поглинаються грунтом. В зв'язку з цим віддаль розповсюдження середніх хвиль становить близько 500 км, а для обслуговування великих територій встановлюється мережа ретрансляційних станцій. В цьому діапазоні працюють радіостанції на суднах та аеродромна радіослужба. Та головну екологічну небезпеку створюють потужні радіомовні станції.

У діапазоні коротких хвиль (100—10 м) радіохвилі дуже сильно поглинаються грунтом, але для розповсюдження на велику відстань використовується к віддзеркалення від земної поверхні та від іоносфери. В цьому діапазоні працюють радіомовні станції та станції зв'язку.

На ультракоротких хвилях (10—1 м), які дуже поглинаються грунтом та майже не віддзеркалюються іоносферою, розповсюдження сигналів відбувається практично лише в межах прямої видимості. Для збільшення цієї зони використовують високо розміщені антени та ретранслятори, причому ЕМП утворюється внаслідок інтерференції прямого та віддзеркаленого променів. В цьому діапазоні працюють зв'язкові, радіомовні та телевізійні станції, розташовані, як правило, у місцях великої концентрації населення.

Випромінювання НВЧ діапазону. Активність впливу ЕМП різних діапазонів частот різна: вона значно зростає з ростом частоти та дуже серйозно впливає у НВЧ діапазоні. У даний діапазон входять дециметрові (100—10 см), синтиметрові (10—1 см) та міліметрові (10—1 мм) хвилі. Ці діапазони об'єднуються терміном „мікрохвильові".

Як і УВЧ, НВЧ випромінювання дуже поглинається грунтом та нд віддзеркалюється іоносферою. Тому розповсюдження НВЧ відбувається в межах прямої видимості.

На дециметрових хвилях працюють рядіомовні та телевізійні станції, які забезпечують в зв'язку із зниженням рівня перешкод вищу якість передачі інформації, ніж в УВЧ діапазоні.

Усі ділянки НВЧ діапазону використовуються для радіозв'язку в тому числі радіорелейного та супутникового. В цьому діапазон працюють практично усі радіолокатори.

Оскільки випромінювання НВЧ, поглинаючись поганопровідник середовищем, викликає іх нагрівання, цей діапазон широке використовується у промислових установках, які базуються н< використанні й інших ефектів, пов'язаних з НВЧ випромінюваннями Подібні установки використовуються і в побуті Вплив HBSвипромінювання на живі тканини дав підставу для розробку терапевтичної медичної апаратури. Зявдяки особливостям розповсюдження НВЧ саме цей діапазон використовується для передач енергії променем на великі відстані.

Основні поняття та визначення пожежної безпеки

Вогонь, що вийшов із-під контролю, здатний викликати значні руйнівні та смертоносні наслідки. До таких проявів вогняної стихії належать пожежі.

Пожежа - неконтрольоване горіння поза спеціальним вогнищем, що розповсюджується у часі і просторі.

Залежно від розмірів матеріальних збитків пожежі поділяються на особливо великі (коли збитки становлять від 10000 і більше розмірів мінімальної заробітної плати) і великі (збитки сягають від 1000 до 10 000 розмірів мінімальної заробітної плати) та інші. Проте наслідки пожеж не обмежуються суто матеріальними втратами, пов'язаними зі знищенням або пошкодженням основних виробничих та невиробничих фондів, товарно-матеріальних цінностей, особистого майна населення, витратами на ліквідацію пожежі та її наслідків, на компенсацію постраждалим і т. ін. Найвідчутнішими, безперечно, є соціальні наслідки, які, передусім, пов'язуються з загибеллю і травмуванням людей, а також порушенням їх фізичного та психологічного стану, зростанням захворюваності населення, підвищенням соціальної напруги у суспільстві внаслідок втрати житлового фонду, позбавленням робочих місць тощо.

Не слід забувати й про екологічні наслідки пожеж, до яких, у першу чергу, можна віднести забруднення навколишнього середовища продуктами горіння, засобами пожежогасіння та пошкодженими матеріалами, руйнування озонового шару, втрати атмосферою кисню, теплове забруднення, посилення парникового ефекту тощо.

Цілком закономірно, що існує безпосередня зацікавленість у зниженні вірогідності виникнення пожеж і зменшенні шкоди від них. Досягнення цієї мети є досить актуальним і складним соціально-економічним завданням, вирішенню якого повинні сприяти системи пожежної безпеки.

Пожежна безпека об'єкта - стан об'єкта, за якого з регламентованою імовірністю виключається можливість виникнення і розвитку пожежі та впливу на людей її небезпечних факторів, а також забезпечується захист матеріальних цінностей.

Основними напрямками забезпечення пожежної безпеки є усунення умов виникнення пожежі та мінімізація її наслідків. Об'єкти повинні мати системи пожежної безпеки, спрямовані на запобігання пожежі, дії на людей та матеріальні цінності небезпечних факторів пожежі, в тому числі їх вторинних проявів. До таких факторів, згідно з ГОСТ 12.1.004-91, належать: полум'я та іскри, підвищена температура навколишнього середовища, токсичні продукти горіння й термічного розкладу матеріалів і речовин, дим, знижена концентрація кисню.

Вторинними проявами небезпечних факторів пожежі вважаються: уламки, частини зруйнованих апаратів, агрегатів, установок, конструкцій; радіоактивні та токсичні речовини і матеріали, викинуті зі зруйнованих апаратів та установок; електричний струм, пов'язаний з переходом напруги на струмопровідні елементи будівельних конструкцій, апаратів, агрегатів внаслідок пошкодження ізоляції під дією високих температур; небезпечні фактори вибухів, пов'язаних з пожежами; вогнегасні речовини.

21.2. Складові та загальна схема забезпечення пожежної безпеки

Системи пожежної безпеки - це комплекс організаційних заходів і технічних засобів, спрямованих на запобігання пожежі та збитків від неї.

Відповідно до ГОСТ 12.1.004 -91 пожежна безпека об'єкта повинна забезпечуватися системою запобігання пожежі, системою протипожежного захисту і системою організаційно-технічних заходів.

Системи пожежної безпеки мають запобігти виникненню пожежі і впливу на людей небезпечних факторів пожежі на необхідному рівні. Потрібний рівень пожежної безпеки людей за допомогою зазначених систем, згідно з ГОСТ 12.1.004-91, не повинен бути меншим за 0,999999 відвернення впливу на кожну людину, а допустимий рівень пожежної небезпеки для людей не може перевищувати 10" впливу небезпечних факторів пожежі, що перевищують гранично допустимі значення на рік у розрахунку на кожну людину.

Об'єкти, пожежі на яких можуть призвести до загибелі або масового ураження людей небезпечними факторами пожежі та їх вторинними проявами, а також до значного пошкодження матеріальних цінностей, повинні мати системи пожежної безпеки, що забезпечують мінімально можливу імовірність виникнення пожежі. Конкретні значення такої імовірності визначаються проектувальниками та технологами.

Метою пожежної безпеки об'єкта є попередження виникнення пожежі на визначеному чинними нормативами рівні, а у випадку виникнення пожежі - обмеження її розповсюдження, своєчасне виявлення, гасіння пожежі, захист людей і матеріальних цінностей.

Основними вихідними даними при розробці комплексу технічних і організаційних рішень щодо забезпечення потрібного рівня пожежної безпеки в кожному конкретному випадку є чинна законодавча і нормативно-технічна база з питань пожежної безпеки, вибухопожежонебезпечні властивості матеріалів і речовин, що застосовуються у виробничому циклі, кількість вибухопожежонебезпечних матеріалів і речовин і особливості виробництва. На основі цих вихідних даних визначаються такі критерії вибухопожежонебезпеки об'єкта, як категорії приміщень і будівель за вибуховою і пожежною небезпекою, а також класи вибухонебезпечних і пожежонебезпечних зон. Саме залежно від категорії приміщень та будівель і класу зон за вибуховою і пожежною небезпекою, відповідно до вимог чинних нормативів, розробляються технічні і організаційні заходи і засоби забезпечення вибухопожежної безпеки об'єкта.

Згідно з викладеним вище на рис. 21.1 для більшої наочності у вигляді блок-схеми приведена загальна послідовність вирішення питань щодо забезпечення пожежної безпеки об'єкта. Характеристика окремих елементів цієї схеми і їх змістовне наповнення більш детально розглядаються далі.

Гранично допустима концентрація забруднюючих речовин (ГДК) — це максимальна маса шкідливої речовини в одиниці об'єму (мг/м3) окремих складових біосфери, періодичне чи постійне цілодобова дія якої (прямо чи через екологічні системи) на організм людей, тварин та рослин не викликає ніяких відхилень в нормальну їх функціонуванні протягом всього життя даного та наступних поколінь [1].

ГДК є єдиними для всієї території країни і на даний момент вони затверджені Мінздравом для більше як 200 шкідливих речовин, забруднюючих атмосферне повітря населених пунктів.

Всі шкідливі речовини по степені шкідливого впливу на людину діляться на чотири класи:

1 — особливо шкідливі;

2 — високо шкідливі;

3 — помірно шкідливі;

4 — мало шкідливі.

Чим шкідливіші речовини, тим складніші, масштабніші та значніші зусилля по охороні атмосферного повітря. Для кожної речовини, забруднюючої атмосферне повітря, на Україні встановлені два нормативи: максимальна разова та середньодобова ГДК.

Максимальна разова ГДК встановлюється для попередження рефлекторних реакцій у людини через подразнення рецепторів органів дихання (сприйняття неприємних запахів, чхання, алергічні явища, зміна біоелектричної активності головного мозку, світової чуттєвості очей та інше) при короткочасній дії (до 20 хв.) атмосферних забруднень. У зв'язку з тим, що концентрації забруднень в атмосферному повітрі не постійні в часі і змінюються в залежності від метеорологічних умов, рельєфу місцевості, характеру викиду, виду і інтенсивності забудови та інших причин, разові проби, у відповідності з вимогами стандартів повинні відбиратись регулярно декілька раз на добу протягом короткого проміжку часу (20.30 хв.). Найвищі значення вмісту забруднюючих домішок в атмосферному повітрі, які отримані при аналізі багаточисельних відібраних проб, називають максимальною разовою концент­рацією.

Середньодобова ГДК встановлюється для попередження загальнотоксичної, канцерогенної, мутагенної та іншої прямої чи побічної шкідливої дії на людину в умовах тривалого довгого цілодобового вдихання. Середньодобова концентрація визначається як середньоарифметичне значення разових концентрацій, для яких вказаний термін часу відбору, чи як середній вміст шкідливих домішок в пробах атмосферного повітря, які відбираються протягом 24 годин без перерви чи з рівними інтервалами між відборами. Відбір проб регламентується ГОСТ 17.2.6.01—86. Найбільша концентрація кожної шкідливої речовини в приземному шарі не повинна перевищувати максимальну разову ГДК.

111

1.3.1. Навчання з питань охорони праці при прийнятті на роботу і в процесі роботи

Організація навчання і перевірки знань з питань охорони праці працівників при підготовці, перепідготовці, підвищенні кваліфікації на підприємстві здійснюють працівники служби кадрів або інші спеціалісти, яким, керівником підприємства, доручена організація цієї роботи. Підготовка працівників для виконання робіт з підвищеною небезпекою здійснюється тільки в закладах освіти (професійно-технічні училища, центри підготовки, навчально-курсові комбінати), які одержали в установленому порядку ліцензію Міносвіти та дозвіл Держнаглядохоронпраці на проведення такого навчання. Для решти робіт підготовка, перепідготовка працівників за професіями можуть здійснюватися як в закладах освіти, так і на підприємстві. Навчальні плани та програми підготовки повинні передбачати теоретичне та практичне (виробниче) навчання з курсу „Охорона праці".

На підприємствах для перевірки знань працівників з питань охорони праці наказом керівника створюються постійно діючі комісії. Головами комісій призначаються заступники керівників підприємств, в службові обов'язки яких входить організація роботи з охорони праці. До складу комісій входять спеціалісти служби охорони праці, юридичної, виробничої і технічних служб, представники органів держнагляду за охороною праці та профспілок. Перед перевіркою знань працівників з питань охорони праці на підприємстві організовуються заняття: лекції, семінари та консультації.

Перевірка знань працівників з питань охорони праці проводиться за тими нормативними актами про охорону праці, додержання яких входить до їх службових обов'язків. Формою перевірки знань з питань охорони праці працівників є іспит, який проводиться за екзаменаційними білетами у вигляді усного опитування або шляхом тестування на автоекзаменаторі з наступним усним опитуванням. Результати перевірки знань працівників з питань охорони праці оформляються відповідним протоколом. Працівникам, які при перевірці знань з питань охорони праці виявили задовільні результати, видаються посвідчення, а при незадовільних результатах — працівник повинен протягом одного місяця пройти повторне навчання та повторну перевірку знань. При незадовільних результатах повторної перевірки знань питання щодо працевлаштування працівника вирішується згідно з чинним законодавством.

Навчання і перевірка знань з питань охорони праці посадових осіб і_сдеціалістів відповідно до ДНАОП 0.00-8.01-93 „Перелік посад посадових осіб, які зобов'язані проходити попередню і періодичну перевірку знань з охорони праці" проводиться до початку виконання ними,. роїх обов'язків, а також періодично, один раз на три роки. Тематичний план і програма навчання цієї категорії працівників складаються на основі типового тематичного плану і програми та з урахуванням вимог охорони праці для конкретних галузей і виробництв.

Заступники керівників (на яких покладені обов'язки з управління охороною праці) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, державних адміністрацій усіх рівнів, концернів, корпорацій та інших об'єднань підприємств, керівники структурних підрозділів виробничої сфери, спеціалісти служби охорони праці, члени комісії з перевірки знань з охорони праці цих органів, керівники та викладачі кафедр охорони праці вищих закладів освіти, галузевих і регіональних навчальних центрів з охорони праці, керівники підприємств, виробничих, науково-виробничих об'єднань чисельністю понад 500 працівників проходять навчання та перевірку знань у Національному науково-дослідному інституті охорони праці. Комісію з перевірки знань цієї категорії посадових осіб очолює Голова (заступник Голови) Комітету по нагляду за охороною праці України.

Посадові особи і спеціалісти, зазначені в додатку 4 Типового положення, проходять навчання з питань охорони праці в галузевих (відомчих) навчальних закладах, які в установленому порядку одержали дозвіл органів Держнаглядохоронпраці на проведення відповідного навчання. Перевірка знань цієї категорії посадових осіб і спеціалістів проводиться комісією відповідного вищого органу, склад якої затверджується наказом керівника.

Інші посадові особи і спеціалісти, які не зазначені в Переліку посадових осіб, навчання яких з питань охорони праці проводиться в навчальних закладах (додаток 4 Типового положення), проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці стосовно робіт, що вховдть до їх функціональних обов'язків, до початку роботи, а також періодично раз на три роки безпосередньо на підприємстві.

Посадові особи і спеціалісти невеликих підприємств, де немає можливості провести навчання безпосередньо на підприємстві та створити комісію з перевірки знань з питань охорони праці, а також приватні підприємці, що використовують найману працю, проходять навчання та перевірку знань у навчальних закладах, які отримали відповідний дозвіл органів Держнаглядохоронпраці. Посадові особи і спеціалісти, які при перевірці знань виявили незадовільні знання, повинні протягом одного місяця пройти повторне навчання та повторну перевірку знань з питань охорони праці.

За певних обставин (введення в експлуатацію нового устаткування, призначення на іншу посаду, на вимогу працівника держнагляду за охороною праці) посадові особи і спеціалісти можуть проходити позачергове навчання та перевірку знань з питань охорони праці.

Керівники підприємств, виробничих та науково-виробничих об'єднань, а також посадові особи цехів, дільниць, виробництв, де сталася техногенна аварія чи катастрофа, повинні протягом місяця пройти позачергове навчання та перевірку знань з питань охорони праці.

Посадові особи і спеціалісти, в службові обов'язки яких входить безпосереднє виконання робіт підвищеної небезпеки (ДНАОП 0.00-8.02-93) та робіт, що потребують професійного добору (ДНАОП 0.03-8.06-94), при прийнятті на роботу проходять на підприємстві попереднє спеціальне навчання і перевірку знань з питань охорони праці стосовно конкретних виробничих умов, а надалі — періодичні перевірки знань у строки, встановлені відповідними нормативними актами про охорону праці, але не рідше одного разу на рік.

Програми попереднього спеціального навчання розробляються відповідними службами підприємств з урахуванням конкретних виробничих умов і відповідних їм чинних нормативних актів про охорону праці та затверджуються їх керівниками.

БЕЗПЕКА ПРИ ВАНТАЖНО-РОЗВАНТАЖУВАЛЬНИХ РОБОТАХ І НА ТРАНСПОРТІ

3.3.1. БЕЗПЕКА ПРИ ВАНТАЖНО-РОЗВАНТАЖУВАЛЬНИХ РОБОТАХ

Вантажно-розвантажувальні роботи в залежності від ступеня небезпеки поділяються на чотири групи:

— малонебезпечні (метали, лісо- та будматеріали);

— небезпечні (з огляду на великі габаритні розміри);

— пилові та гарячі (цемент, крейда, вапно, асфальт);

— небезпечні (предмети і речовини, котрі при транспортуванні, вантажно-розвантажувальних роботах і зберіганні можуть стати причиною вибуху, пожежі або пошкодження транспортних засобів,

будівель і споруд, загибелі, каліцтва, отруєння, опіків, опромінення або захворювання людей або тварин).

За масою одного місця вантажі поділяються на три категорії:

— масою менше 80 кг, а також сипкі, дрібноштучні;

— масою від 80 до 500 кг;

— масою понад 500 кг.

Особливих заходів безпеки слід дотримуватись при транспортуванні небезпечних речовин, котрі можуть викликати пожежі, вибухи, отруєння працівників. Небезпечні речовини поділяються на дев'ять класів: 1 — вибухові речовини; 2 — гази; 3 та 4 — легкозаймисті рідини, речовини і матеріали; 5 — окислювальні речовини; 6 — отруйні та інфекційні речовини; 7 — радіоактивні; 8 — їдкі і корозійно активні речовини; 9 — інші.

На упаковці з небезпечними вантажами, крім стандартного маркування, повинні бути знаки небезпеки. Знак має форму квадрата, який окантований чорною рамкою, повернений на кут і поділений на два однакових трикутника. У верхньому трикутнику наносять символ небезпеки. У нижньому кутку нижнього трикутника робиться напис про небезпечність вантажу. Під ним можуть бути нанесені написи про заходи обережності.

Вантажно-розвантажувальні роботи необхідно виконувати під керівництвом відповідальної особи, що призначається адміністрацією підприємства. Ця особа перевіряє справність вантажопідіймальних механізмів, такелажу, пристосувань та іншого інвентаря, інструктує робітників, пояснюючи їм їх обов' зки, послідовність виконання операцій та значення застосовуваних при цьому сигналів. Вантажно-розвантажувальні роботи слід виконувати із застосуванням засобів малої механізації (візки, лебідки, вагонетки) та за допомогою підіймально-транспортного обладнання. Проведенню цих робіт передує складання технологічних карт і проектів виконання робіт. На місці виконання робіт вивішуються знаки безпеки. Для штучних вантажів застосовуються піддони, контейнери, пакетоформувальні засоби, а для сипких — пневмотранспорт, що виключає забруднення повітря. При виникненні небезпечної ситуації особа, відповідальна за проведення робіт, повинна вжити запобіжних заходів або припинити їх.

Майданчики, де проводяться вантажно-розвантажувальні роботи, повинні мати рівне та тверде покриття або твердий грунт, мати ухил не більше 5°, а також природне і штучне освітлення.

До робіт з вантажопідіймальними пристроями допускаються особи не молодші 18 років, які пройшли медичний огляд і спеціальне навчання, склали іспит кваліфікаційній комісії і одержали посвідчення.

У випадку, коли вага вантажу перевищує 50 кг, а також при підійманні вантажів на висоту понад 3 м слід застосовувати засоби механізації.

Правила складування вантажів: висота штабеля не повинна перевищувати 6 м для нерозбірної тари і 4,5 м — для складаної тари; З м — для вантажів у ящиках при ручному навантаженні та 6 м — при механізованому; для барабанів з карбідом кальцію — не більше двох ярусів, для кошиків з бутлями агресивних речовин — в один ряд. Ширина головного проходу в закритих складах повинна бути не менше 3 м. Під час виконання вантажно-розвантажувальних робіт з вантажами третьої та четвертої груп необхідно застосовувати засоби індивідуального захисту.

3.3.2. БЕЗПЕКА ПІДІЙМАЛЬНО-ТРАНСПОРТНОГО ОБЛАДНАННЯ

До підіймально-транспортних відносяться транспортувальні і вантажопідіймальні машини. До вантажопідіймальних машин відносяться підіймачі та крани. Серед підіймачів найбільш поширені—ліфти, електро-та автонавантажувачі. Серед вантажопідіймальних кранів широко використовуються баштові, козлові, мостові крани, кран-балки та електроталі. Аналіз травматизму при експлуатації підіймально-транспортних машин в різних галузях промисловості показує, що більшість нещасних випадків, а серед них — з важким наслідком, — припадає на роботи, при виконанні котрих використовуються вантажопідіймальні машини.

Робоча зона вантажопідіймальних машин є небезпечною зоною. Вона є джерелом виробничої небезпеки для обслуговуючого персоналу та для сторонніх осіб, котрі можуть опинитись тут. Робота біля вантажопідіймальних та транспортних машин є джерелом підвищеної небезпеки, тому що виконувати роботу за допомогою цих машин можна лише

До підіймально-транспортних відносяться транспортувальні і вантажопідіймальні машини. До вантажопідіймальних машин відносяться підіймачі та крани. Серед підіймачів найбільш поширені – ліфти, електро та автонавантажувачі. Серед вантажопідіймальних кранів широко використовуються баштові, козлові, мостові крани, кран-балки та електроталі. Аналіз травматизму при експлуатації підіймально-транспортних машин в різних галузях промисловості показує, що більшість нещасних випадків, а серед них – з важким наслідком, – припадає на роботи, при виконанні котрих використовуються вантажопідіймальні машини.

Робоча зона вантажопідіймальних машин є небезпечною зоною. Вона є джерелом виробничої небезпеки для обслуговуючого персоналу та для сторонніх осіб, котрі можуть опинитись тут. Робота біля вантажопідіймальних та транспортних машин є джерелом підвищеної небезпеки, тому що виконувати роботу за допомогою цих машин можна лише знаходячись всередині зон їхньої дії. Небезпеки, з котрими стикаються люди, пов’язані переважно з ненавмисним контактом з рухомими частинами обладнання та можливими ударами від предметів, що подають, а також при висипанні частини вантажу і з падінням самого обладнання. Це стосується і самохідного обладнання, котре нерідко переміщується з великою швидкістю. В цьому випадку додається наїзд та удар при зіткненні.

Особливістю підіймально-транспортних машин є переміщення цих машин та вантажів, котрі ними переміщуються. Конструкція підіймально-транспортних машин містить велику кількість рухомих частин. Це зумовлює їх потенційну травмонебезпечність. Під час роботи вантажопідіймальних кранів велика ймовірність динамічного впливу на елементи будівельних конструкцій. Внаслідок обриву канатів та ланцюгів, за котрі піднімається вантаж, можливі важкі наслідки: руйнування крана при перевантаженні або втраті стійкості, „набігання” вантажу на елементи конструкції крана або його зісковзування з вантажо-захоплювального пристроя.

До вантажопідіймальних кранів ставляться підвищені вимоги щодо міцності та надійності їх кінематичних ланок, а також їх стійкості. Оскільки керування більшістю кранів здійснюється з кабін, розташованих на них, то необхідно дотримуватись вимог щодо профілактики травматизму і загорань під час їх експлуатації. Актуальною є проблема забезпечення відповідних умов праці, зокрема оптимальних або допустимих значень параметрів мікроклімату, чистоти повітря робочої зони, освітлення, зниження вібрацій та шуму. Вантажопідіймальні крани повинні бути обладнані наступними запобіжними пристроями: сигналізацією, кінцевими вимикачами для автоматичної зупинки механізмів пересування крану, ходового візка та підіймання вантажозахоплювальних органів; блокуванням для автоматичного зняття напруги з крана при виході людини на галерею, блокуванням дверей кабіни; дзвінка для сигналізації; протиугінними пристроями; анемометрами для визначення швидкості вітру при роботі на відкритому місці.

Обмежувач вантажопідіймальності. Обмежувач вантажопідіймальності (рис. 1) призначений для запобігання поломок механізмів та падіння крана у випадку перевантаження. У кранів з електричним та дизель-електричним приводами обмежувач вантажопідіймальності вмикається в електричну схему, а у кранів з механічним приводом – в схему спеціальних виконавчих механізмів. Принцип роботи обмежувача: одна ланка вантажного каната в баштовому крані спирається на блок обмежувача вантажопідіймальності, встановленого на головці башти. Канат натягується під час підіймання вантажу і через блок навантаження передається на важіль. Важіль повертається, тяга деформує пружне динамометричне кільце давача зусиль. Давач зусиль перетворює зусилля динамометричного кільця в електричний сигнал, пропорційний зусиллю, що прикладене.

Обмежувач та вказівник висоти підіймання стріли. Обмежувач та, вказівник висоти підіймання стріли (рис. 2) призначений для обмеження верхнього крайнього та нижнього її положення. Регулюванням обмежувача та вказівника вильоту стріли можна досягнути того, щоб при встановленні й стріли на мінімальному та максимальному вильотах спрацьовували кінцеві вимикачі. Обмежувач – вказівник повинен перевірятись щомісячно при й холостому ввімкненні стріли та після кожного монтажу крана. Надійність спрацювання обмежувача перевіряють трикратним підійманням стріли при мінімальному вильоті та опусканням стріли при максимальному.

Обмежувач висоти підіймання гака (рис. 3) призначений для запобігання впирання гакової обойми в блок або стрілу і являє собою пристрій, котрий автоматично вимикає вантажну лебідку під час підходу гака до блока головки стріли. Обмежувач встановлюється на головці стріли. Принцип дії: в головній частині стріли встановлено кінцевий вимикач, важіль 2 котрий під дією упора 1 вимикає струм. При цьому ланка кінцевого вимикача замкнена. При підійманні гака понад припустиму висоту упор гакової обойми піднімає важіль і ланка розмикається. Принцип роботи обмежувача, котрий встановлюється на барабанні лебідки, базується на відліку обертів барабана під час навивання каната.

Обмежувач повороти башти (рис. 4) призначений для обмеження куга закручування кабеля в межах двох обертів. Він складається з кінцевого шпиндельного вимикача ВУ-250 1, встановленого на спеціальному кронштейні 2 на внутрішній обичайці поворотної платформи 3. Обмежувач приводиться в дію за допомогою шестерні, насадженої на вісь вимикача і зчепленої з вінцем опорно-поворотного круга 4. Під час роботи крана контакти замкнені і він може обертатись в обидва боки. При підході до» крайнього положення ролик розмикальної шайби натискає на виступ собачки і звільняє важіль, котрий під дією пружин розмикає контакти. При, цьому обертання крана припиняється і поворот можна здійснити лише в зворотному напрямку, оскільки друга пара нерухомих контактів замкнена.

Він призначений для вимкнення механізму пересування в кінцевих ділянках підкранового шляху. До його складу входить кінцевий вимикач 1 типу КУ-504 встановлений на рамі одного з ведучих візків, та упори 2, встановлені в кінцевих ділянках підкранового шляху. При підході до кінцевих ділянок підкранового шляху вилка кінцевого вимикача впирається в спеціальні упори, прикріплені до шпаги, повертається, розмикає електричне коло; електродвигуни механізму пересування вимикаються. Регулювання обмежувача пересування полягає в правильному встановленні упорів кінцевих вимикачів.

Обмежувач вильоту каретки. Він складається з кінцевого вимикача ВУ-250А, котрий приводиться в рух ланцюговою передачею від барабана лебідки пересуванням каретки.

Протиугінні пристрої. З метою запобігання випадкового пересування та перекидання крана під дією сильного вітру, внаслідок просідання підкранового шляху та інших факторів в нижній частині рами ходових візків між колесами встановлюють кліщові захвати (рис. 6). Кліщові захвати баштових кранів серії КБ працюють з губками, постійно підведеними під головку рейки. Це підвищує безпеку роботи крана, оскільки при цьому виключається можливість сходу візків з рейок та перекидання крана.

Анемометри. Вони призначені для вимірювання швидкості вітру та автоматичного ввімкнення сирени, котра сповіщає про силу вітру, при котрій слід припинити роботу крана. Анемометр М95 складається з давача швидкості вітру та вказівного пульта, з’єднаних між собою кабелем. Анемометри на заводі-виготовлювачі налаштовуються на задану граничну швидкість вітру для робочого стану крана. Анемометр сигналізує, якщо швидкість вітру досягає цього значення. Шкала прилада забезпечує спостереження за швидкостями вітру від 2 до 25 або від 2 до 50 м/с.

Сигналізація. Для світлової сигналізації передбачене ввімкнення ламп: зеленої – якщо швидкість вітру менша, ніж гранична; жовтої – якщо з’являються пориви вітру, швидкість котрих сягає граничного значення; червоного – коли швидкість вітру та тривалість його поривів небезпечні; для роботи крана. Для захисту давача швидкості вітру, котрий встановлений на верхній частині башти, передбачено блискавкозахист. Вказівний пульт анемометра встановлюється в кабіні машиніста. Звуковий сигналізатор небезпеки наближення до ЛЕП. Стрілові самохідні крани обладнуються приладами, котрі сповіщають звуковим Сигналом про наближення стріли крана до проводів електричної мережі бо до лінії електропередач.

ЕЛЕКТРОБЕЗПЕКА

ЕЛЕКТРОТРАВМАТИЗМ ТА ДІЯ ЕЛЕКТРИЧНОГО СТРУМУ

НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ

З кожним роком зростає виробництво та споживання електроенергії, а відтак і кількість людей, які в процесі своєї життєдіяльності використовують (експлуатують) електричні пристрої та установки. Тому питання електробезпеки набувають особливої ваги.

Динаміка зростання світового виробництва електроенергії

Роки 1970 1980 1990 2000

% до 1960р. 175 235 320 415

Електробезпека — це система організаційних та технічних заходів і засобів, що забезпечують захист людей від шкідливого та небезпечного впливу електричного струму, електричної дуги, електромагнітного поля і статичної електрики.

Аналіз виробничого травматизму показує, що кількість травм, які спричинені дією електричного струму є незначною і складає близько 1 %, однак із загальної кількості смертельних нещасних випадків частка електротравм вже складає 20—40% і займає одне з перших місць. Найбільша кількість випадків електротравматизму, в тому числі із смертельними наслідками, стається при експлуатації електроустановок напругою до 1000 В, що пов'язано з їх поширенням і відносною доступністю практично для кожного, хто працює на виробництві. Випадки електротравматизму, під час експлуатації електроустановок напругою понад 1000 В нечасті, що обумовлено незначним поширенням таких електроустановок і обслуговуванням їх висококваліфікованим персоналом.

Основними причинами електротравматизму на виробництві є: випадкове доторкання до неізольованих струмопровідних частин електроустаткування; використання несправних ручних електроінструментів; застосування нестандартних або несправних переносних світильників напругою 220 чи 127 В; робота без надійних захисних засобів та запобіжних пристосувань; доторкання до незаземлених корпусів електроустаткування, що опинилися під напругою внаслідок пошкодження ізоляції; недотримання правил улаштування, технічної експлуатації та правил техніки безпеки при експлуатації електроустановок та ін.

Електроустаткування, з яким доводиться мати справу практично всім працівникам на виробництві, становить значну потенційну небезпеку ще й тому, що органи чуття людини не здатні на відстані виявляти наявність електричної напруги. В зв'язку з цим захисна реакція організму проявляється лише після того, як людина потрапила під дію електричної напруги. Проходячи через організм людини електричний струм справляє на нього термічну, електролітичну, механічну та біологічну дію.

Термічна дія струму проявляється опіками окремих ділянок тіла, нагріванням кровоносних судин, серця, мозку та інших органів, через які проходить струм, що призводить до виникнення в них функціональних розладів.

Електролітична дія струму характеризується розкладом крові та інших органічних рідин, що викликає суттєві порушення їх фізико-хімічного складу.

Механічна дія струму проявляється ушкодженнями (розриви, розшарування тощо) різноманітних тканин організму внаслідок електродинамічного ефекту.

Біологічна дія струму на живу тканину проявляється небезпечним збудженням клітин та тканин організму, що супроводжується мимовільним судомним скороченням м'язів. Таке збудження може призвести до суттєвих порушень і навіть повного припинення діяльності органів дихання та кровообігу.

Подразнення тканин організму внаслідок дії електричного струму може бути прямим, коли струм проходить безпосередньо через ці тканини, та рефлекторним (через центральну нервову систему), коли тканини не знаходяться на шляху проходження струму.

3.6.4. Пожежонебезпечні властивості матеріалів і речовин

Горючість (спалимість) - це здатність речовини або матеріалу до горіння (рис. 3. 54). За показником горючості всі речовини та матеріали поділяються на негорючі, важкогорючі та горючі

Негорючі - речовини та матеріали не здатні до горіння на повітрі нормального складу Це неорганічні матеріали, метали, гіпсові конструкції

Важкогорючі - це речовини не здатні до займання в повітрі від

джерела запалювання, однак після його вилучення не здатні до самостійного горіння До них належать матеріали, які містять горючі та негорючі складові частини. Наприклад, асфальтобетон, фіброліт

Горючі - матеріали, які здатні до самозаймання, а також займання від джерела запалювання і самостійного горіння після його вилучення

До них належать всі органічні матеріали В свою чергу горючі матеріали поділяються на легкозаймисті, тобто такі, які займаються від джерела запалювання незначної енергії без попереднього нагрівання та важкозаймисті, які займаються від порівняно потужного джерела запалювання

Температура спалаху - найнижча температура горючої речовини, при якій над її поверхнею утворюються пари або гази, здатні спалахнути від джерела запалювання, але швидкість їх утворення ще недостатня для стійкого горіння За температурою спалаху розрізняють:

- легкозаймисті рідини (ЛЗР) - рідини, які мають температуру спалаху, що не перевищує 61°С у закритому тиглі (бензин, ацетон, етиловий спирт);

- горючі рідини (ГР) - рідини, які мають температуру спалаху понад 61°С. у відкритому тиглі (мінеральні мастила, мазут, формалін)

Займання - початок горіння під дією джерела запалювання Температура займання - найменша температура речовини, при якій вона виділяє горючі пари і гази з такою швидкістю, що після їх запалення виникає стійке горіння.

Температура спалахування - найнижча температура речовини, при якій вона виділяє горючі пари і гази з такою швидкістю, що після їх запалення виникає стійке горіння

Температура спалаху - найнижча температура речовини, при якій відбувається різке збільшення швидкості екзотермічних реакцій, що призводить до виникнення полум'янистого горіння Температури спалаху та спалахування належать до показників пожежовибухонебезпечності лише рідин та твердих речовин

Температура у вогнищі пожежі досягає 700-900°С. Особливістю пожеж, що розпочинаються у приміщенні з закритими дверима та вікнами, є порівняно повільний розвиток горіння протягом перших 30-40 хвилин через недостатню кількість повітря в зоні горіння

На розвиток пожежі у приміщеннях та спорудах значно впливає здатність окремих будівельних елементів чинити опір впливу теплоти, тобто їх вогнестійкість (рис 3 55)

Вогнестійкість - це здатність конструкцій, матеріалів затримувати поширення вогню, виражена в

годинах Усі будови і споруди за вогнестійкістю поділяються на 5 ступенів Ступінь вогнестійкості залежить від вогнетривкості та займистості будівельних конструкцій, а також від межі поширення вогню по цих конструкціях

У будівлях 1-го ступеню вогнестійкості всі конструктивні елементи неспалимі, з високою межею вогнестійкості (1,5-3 години)

2-го ступеню - також негорючі, але з меншою межею вогнестійкості (0,5-2,5 год.).

3-го ступеню - будови, які мають основні несучі конструкції негорючі, а ненесучі (міжповерхові й перекриття на горищі) - важкогорючі (0,25-2 год.).

4-го ступеню - будови, які мають всі конструкції важко спалимі (0,25-0,5 год)

5-го ступеню - всі конструкції горючі.

Багато неорганічних матеріалів хоч і не горять, але мають порівняно невелику термічну стійкість Наприклад, вапняки і мармур руйнуються при температурі 300-400°С, а шифер і азбоцементні вироби при температурі 300°С втрачають воду, стають крихкими, а при температурі 600°С при попаданні на них води - розтріскуються

Межа вогнестійкості - це час (у годинах) від початку вогневого стандартного випробування зразків до виникнення одного з граничних станів елементів та конструкцій (втрата несучої та теплоізолюючої спроможності, щільності)

Межа поширення вогню - максимальний розмір пошкоджень, см, яким вважається обвуглення або вигорання матеріалу, що визначається візуально, а також оплавлюванням термопластичних матеріалів

Пожежовибухонебезпечність об’єкта.

Класифікація виробництв за вибухо- та пожежонебезпекою

Для створення дієвої системи протипожежного захисту виробничих будівель і споруд є необхідність визначити категорії приміщень по вибухонебезпечності і пожежній небезпеці згідно ОНТП 24-86

Пожежна характеристика будівельних матеріалів та конструкцій

Виробничі будівлі і споруди будуються із різноманітних будівельних конструкцій, які мають різні межі вогнестійкості і розповсюдження вогню. Ступінь вогнестійкості характеризує можливості будівлі в цілому опиратись руйнуванню в умовах пожежі.

Усі будівлі і споруди поділяються на вісім ступенів по вогнестійкості:

Перевірка відповідності будівельних конструкцій вимогам пожежної безпеки визначається методом порівняння: порівнюються фактичні ступені вогнестійкості будівельних конструкцій, межі розповсюдження вогню по конструкціях з необхідними.