Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Небезпека замикання на землю в електроустановках

Замиканням на землю ‒ випадкове електричне з’єднання частин електроустановки, які знаходяться під напругою, із землею. Таке замикання може відбутись при пошкодженні ізоляції та переході фазної напруги (U _ф) мережі на заземлені корпуси електроустановок, при падінні на землю проводу під напругою та в інших випадках. Струм від заземлених корпусів, що опинились під напругою, переходить у землю через електрод, який здійснює контакт з ґрунтом. Спеціальний металевий електрод, який для цього використовують, прийнято називати заземлювачем. Струм, розтікаючись у ґрунті, створює на його поверхні потенціали (φ _ґ).

Людина, що стоїть на землі чи на струмопровідній підлозі в зоні розтікання струму і доторкається при цьому до заземлених струмопровідних частин електроустаткування, опиняється під напругою дотику. Якщо ж людина стоїть чи проходить через зону розтікання, то вона може опинитися під напругою кроку, коли її ноги знаходяться в точках з різними потенціалами. В обох випадках можливе ураження людини електричним струмом.

У випадку, коли корпус електроустановки заземлено, то потенціал на ньому (φ _к) буде дорівнювати добутку струму замикання на землю на величину опору заземлення і коливатиметься в межах від нуля до фазної напруги. Такий же самий потенціал буде створений і на поверхні землі біля центру заземлювача. З віддаленням від центру заземлювача потенціал на поверхні ґрунту поступово знижуватиметься, створюючи зону розтікання струму радіусом до 20 м, за межами якої φ _ґ дорівнює нулю.

Напруга дотику людини, що стоїть на землі і торкається корпусу заземленої установки, буде визначатися різницею потенціалів корпусу і поверхні ґрунту, на якій стоїть людина (U _д = φ _к – φ _ґ), і залежати від відстані між корпусом (а отже і людиною) та заземлювачем. ЇЇ величина буде тим більшою, чим більшою буде відстань між установкою та заземлювачем, і дорівнювати нулю, якщо установка розташована безпосередньо над заземлювачем.

Напругою кроку (кроковою напругою) називається напруга між двома точками електричного кола, що знаходяться одна від одної на відстані кроку (0,8 м), і на яких одночасно стоїть людина. Напруга кроку (U _к) визначається як різниця потенціалів між двома точками, на яких стоять ноги людини, і знижується в міру віддалення від точки замикання на землю та при меншій довжині кроку людини.

Незважаючи на те, що при напрузі кроку струм проходить через тіло людини шляхом “нога-нога”, який є менш небезпечним за інші, навіть невелика напруга у 60 – 70 В викликає мимовільні судомні скорочення м’язів ніг, що призводить до падіння людини, при цьому струм може проходити шляхом “рука-ноги” через життєво важливі органи.

Важкі наслідки ураження напругою кроку пояснюються незнанням елементарних заходів безпеки і правил виходу із зони розтікання струму. При виявленні замикання на землю забороняється наближатися до місця стікання струму на відстань менше 4 м у закритих приміщеннях і менше 8 м на відкритій місцевості. Для надання допомоги постраждалому потрібно користуватись електрозахисними засобами (діелектричним взуттям, рукавичками). Виходити із зони розтікання струму необхідно дрібними кроками, що не перевищують довжини ступні, або застосовуючи ходу “п’ятка-носок”.

2.7. Заходи і засоби електробезпеки

Щоб надійно й безпечно користуватись електроенергією, потрібно знати, якою є напруга у мережі, і на якій напрузі працює те чи інше електроустаткування.

Залежно від мети використання розрізняють такі види електричної напруги:

– до 42 В – використовується переважно для переносного і місцевого освітлення й роботи ручних електроприладів у небезпечних зонах (висока вологість, наявність металічних провідників тощо);

– 127 – 220 В – використовується для освітлення й роботи ручних електроприладів на виробництві та у побуті;

– 380 В – використовується при експлуатації промислових установок;

– понад 380 В – використовується для передачі електроенергії на відстань (лінії електропередач) і для живлення окремих електроустановок спеціального призначення.

Основне завдання електробезпеки – мінімізувати можливість негативного впливу електричного струму на людину. Досягти цієї мети можна за допомогою таких заходів і засобів:

– безпечною і надійною конструкцією електроустановок;

– організаційними та технічними заходами щодо безпечної експлуатації електроустановок і використання електричної енергії;

– технічними засобами захисту.

Конструкція електроустановки має відповідати вимогам технічних умов і стандартів. При цьому, залежно від засобів електробезпеки, усі електротехнічні вироби поділяються на 5 класів: 0, 0І, І, ІІ, ІІІ.

Клас 0 – електрична установка має лише робочу ізоляцію як засіб захисту.

Клас 0І – крім робочої ізоляції на корпусі установки є пристрій для підключення його до заземлювача або нульового захисного провідника.

Клас І – установка має робочу ізоляцію і виконана таким чином, що підключити її до електричної мережі можна лише після під’єднання корпусу до заземлювача (нульового захисного провідника), а при від’єднанні від мережі – корпус відключається від заземлювача (нульового захисного провідника) в останню чергу.

Клас ІІ – захист забезпечується подвійною ізоляцією.

Клас ІІІ – для живлення установки можливе використання лише малої напруги (до 42 В).

Організаційні та технічні заходи електробезпеки передбачають:

– допуск до роботи на електроустановках осіб не молодше 18 років, які мають відповідне посвідчення, пройшли інструктаж і медичний огляд;

– призначення осіб, які відповідають за організацію та проведення робіт на електроустановках, електромережах;

– встановлення знаків безпеки та захисних огорож біля струмопровідних частин;

– огородження робочих місць та вивішування плакатів безпеки; виконання робіт за нарядом не менше ніж двома працівниками із застосуванням електрозахисних засобів;

– використання механізмів і пристосувань при виконанні робіт на струмопровідних частинах та поблизу них тощо.

Технічні засоби захисту – це пристрої, що слугують для захисту людини від ураження електричним струмом. До них належать:

– ізоляція струмовідних частин;

– недоступність для випадкового дотику до струмовідного устаткування;

– захисне заземлення;

– занулення;

– захисне відключення;

– захисне розділення електромережі;

– мала напруга;

– сигналізація про небезпеку дотику;

– електрозахисні засоби.

Стан ізоляції струмопровідних частин повинен періодично випробуватись (2 рази на рік у приміщеннях зі складними умовами, підвищеною вологістю і 1 раз на рік у приміщеннях з нормальним середовищем). Ізоляція створює великій опір, який перешкоджає протіканню через неї струму. Опір ізоляції кожної установки або окремої ділянки електричної мережі має бути не меншим 0,5 МОм. Якщо опір ізоляції знижується на 50 % від початкового, мережу або ізоляцію замінюють.

Більшість приладів широкого використання на виробництві та у побуті мають подвійну ізоляцію, яка складається з робочої й додаткової. Остання запобігає дії струму на людину у випадку пошкодження основної ізоляції. Знак подвійної ізоляції позначається на інструменті у вигляді символу, що зображує два квадрати різних розмірів, розміщених один в одному.

Недоступність для випадкового дотику до струмопровідного устаткування досягається застосуванням стаціонарних огороджень і розташуванням неізольованих електропроводів на великій висоті (ЛЕП), або у недоступному місці. Для захисту від дотику до струмоведучих елементів комутаційних апаратів застосовують прилади закритої конструкції (пакетні вимикачі, рубильники).

Захисне заземлення – навмисне електричне з’єднання із землею металевих струмопровідних не струмоведучих частин, на яких може з’явитися напруга.

Заземлення – це сукупність заземлювача і заземлювальних провідників. Заземлювачі можуть бути штучні (створені спеціально для заземлення електроустановок) і природні (металеві предмети, що знаходяться в землі і мають будівельне технологічне чи інше призначення). Для штучних заземлювачів застосовують вертикальні і горизонтальні електроди. Вертикальні виготовляють зі стальних прутів діаметром 10 – 12 мм, кутової сталі розміром 40 x 40 мм або стальних труб діаметром 30 – 50 мм довжиною 2,5 – 3 м. Вертикальні електроди з’єднують стальною штабою розміром 4 x 12 мм або круглим дротом діаметром не менше 6 мм. Опір заземлюючого пристрою не повинен перевищувати 4 – 10 Ом (перевіряється щорічно).

Захисне заземлення переважно застосовується в трифазних мережах напругою до 1000 В з ізольованою нейтраллю і більше як 1000 В з будь-яким режимом нейтралі.

Основним параметром, що характеризує заземлюючий пристрій, є опір розтіканню струму, який залежить від опору землі. Наявність у ґрунті кислот і солей знижує опір розтіканню, а при промерзанні і висиханні землі такий опір зростає.

Опір розтіканню струму заземлювача визначають за спеціальною методикою.

Відповідно до “Правил улаштування електроустановок” (ПУЕ), захисне заземленняздійснюють:

– при напрузі змінного струму 380 В і вище та 440 В і вище для постійного струму у всіх електроустановках;

– при номінальних напругах змінного струму вище 42 В та 110 В постійного струму, що знаходяться в приміщеннях з підвищеною небезпекою, особливо небезпечних, а також в електроустановках, які знаходяться на відкритій місцевості;

– при будь-якій напрузі змінного та постійного струму у вибухонебезпечних установках.

Занулення – навмисне електричне з’єднання з нульовим захисним провідником металевих частин, на яких може з’явитися напруга.

Нульовий захисний провідник з’єднує корпус установки з глухозаземленою нейтраллю. Таке з’єднання на випадок пробивання ізоляції на корпус призводить до короткого замикання між фазним та нульовим провідниками, а струм короткого замикання обумовить вимикання пошкодженого обладнання (розплавлення плавких запобіжників або спрацювання автоматичних вимикачів).

Зануленнязастосовують у трифазних 4-х провідникових мережах напругою до 1000 В з глухозаземленою нейтраллю. Це мережі напругою 660/380; 380/220 і 220/127 В.

Відповідно до ПУЕ, занулення корпусів електроустаткування використовується в тих випадках, що й захисне заземлення. Слід відмітити, що одночасне заземлення та занулення корпусів електроустановок значно підвищує їх електробезпеку.

Застосування металоконструкцій будівель, трубопроводів і обладнання для утворення нульового робочого провідника заборонено.

Захисне відключення – це швидкодіючий захист, що забезпечує автоматичне вимикання електричної установки при виникненні в ній небезпеки ураження людей електричним струмом.

За конструкцією пристрої, що вимикають, можуть реагувати на напругу корпусу відносно землі (дифреле), на струм замикання на землю тощо. Час вимикання їх повинен бути не більше 0,2 с.

Захисне розділення мереж – це розділення електричної мережі на окремі електрично не з’єднані між собою ділянки за допомогою поділяючих трансформаторів. Воно спрямоване на підвищення захисної ролі ізоляції струмопровідних частин, що досягається або зменшенням ємкості мереж, або переходом від мереж з заземленою нейтраллю до мереж з ізольованою нейтраллю. Якщо єдину, сильно розгалужену мережу з великою ємкістю та малим опором ізоляції поділити на низку невеликих мереж такої ж напруги, які мають незначну ємкість та великий опір ізоляції, то це різко покращує електробезпеку.

Мала напруга – це напруга до 42 В, яка не здатна викликати небезпечну електричну дію на людину за нормальних обставин. Використовується в переносних лампах, аварійному освітленні, ручному інструменті тощо.

Простим способом сигналізації про можливу небезпеку впливу електричного струму є спеціальне маркування електрообладнання або його частин кольоровою гамою ізоляції проводів, а саме:

– силові ланцюги – чорний (темно-коричневий) колір;

– ланцюги управління, виміру, сигналізації, місцевого освітлення перемінного струму – синій (фіолетовий) колір;

– ланцюги з’єднання з нульовим проводом – голубий (сірий) колір.

– ланцюги заземлення – зелено-жовтий (зелений) колір.

Електрозахисні засоби підрозділяються на ізолювальні, огороджувальні та запобіжні.

Ізолювальні електрозахисні засоби призначені для ізоляції людини від частин електроустановок, що знаходяться під напругою, та від землі, якщо людина одночасно доторкається до землі чи заземлених частин електроустановок та струмопровідних частин (корпусів), які опинились під напругою. Використання цих засобів залежить від типу електроустановок:

– при роботах на електроустановках з напругою до 1 кВ використовують діелектричні рукавички, ізольовані штанги, інструменти з ізольованими ручками, струмовимірювальні кліщі, діелектричні калоші, килимки, ізольовані підставки;

– при роботах на електроустановках з напругою понад 1 кВ використовують ізольовані штанги, струмовимірювальні та ізолювальні кліщі, покажчики напруги, діелектричні рукавички, діелектричні калоші, килимки, ізольовані підставки.

Огороджувальні електрозахисні засоби – це переносні огорожі, щити та інші засоби, призначені для тимчасового огороджування струмопровідних частин, а також для їх заземлення.

Запобіжні електрозахисні засоби призначені для захисту персоналу. Від випадкового падіння з висоти застосовують запобіжні пояси, для забезпечення безпечного піднімання на висоту – драбини, “кігті”, для зменшення негативної дії світлової, теплової енергії та дії електромагнітного поля – захисні окуляри, щитки, рукавички, спецодяг тощо.

3. Захист від статичної та атмосферної електрики

3.1. Статична електрика та захист від неї

Статична електрика – особливий вид зарядів, що виникають при терті двох діелектриків або діелектрика і провідника. Такі заряди виникають при терті твердих діелектриків (пластмаси, синтетичні і вовняні тканини, гумові матеріали, суха деревина, сухе зерно, папір тощо), рідких (нафтопродукти, спирти, етиловий ефір тощо) і газоподібних (сухе повітря та газоподібні суміші тощо). Ці заряди можуть виникати при заправці незаземлених резервуарів і цистерн рідкими діелектриками, транспортуванні нафтопродуктів по гумових шлангах, перевезенні бензину в незаземлених автоцистернах і зливанні з них, випусканні повітря чи газів з ресиверів або пневмосистем, пневмотранспортуванні сухого зерна, борошна, механічній обробці пластмаси, терті гумових шин об асфальт та в інших випадках.

Заряди статичної електрики мають властивості накопичуватися на окремих об’єктах, що може призвести до іскрових розрядів, які є пожежо- і вибухонебезпечними. Наприклад, іскра від потенціалу на тілі людини може досягти 2,5 – 7,9 мДж, що достатньо для спалаху багатьох речовин (парів ацетону, метану тощо).

Систематичний вплив статичної електрики на тіло людини викликає порушення фізіологічних процесів, функціональні розлади центральної нервової системи, органів кровообігу. Відповідно до ГОСТ 12.10.45-84, гранична допустима напруженість електричного поля на робочих місцях не повинна перевищувати 60 кВ/м, якщо час впливу не перевищує 1 години.

Основні засоби захисту від статичної електрики полягають у відведенні зарядів у землю (заземлення цистерни з паливом, компресорних та котельних установок, трубопроводів), запобіганні виникненню та накопиченню статичної електрики, її нейтралізації.

Зменшенню заряду статичної електрики сприяє: підвищення вологості повітря до 70 %, напилення на діелектричній поверхні електропровідних плівок, добавка до нафтопродуктів спеціальних присадок (АСП-1, СИГБОЛ та ін.), що знижують електричний опір у 1000 разів і більше. В окремих випадках статичну електрику нейтралізують за допомогою спеціальних приладів – іонізаторів.

Працюючим у вибухонебезпечних приміщеннях рекомендується користуватись антистатичним взуттям, їм забороняється носити синтетичний одяг; підлогу таких приміщень вкривають антистатиками.

3.2. Атмосферна електрика та захист від неї

Блискавка – електричний розряд в атмосфері між зарядженими хмарою і землею, між хмарами, що мають різнойменний заряд. Внаслідок розряду на землю по каналу блискавки протікає струм силою до 230 – 250 кА, створюючи температуру більш як 30 000 ° С. Такі розряди мають високу пожежну небезпеку.

Розрізняють прояви блискавки:

‒ первинні (прямий удар)– це безпосередня дія блискавки на будівлю, споруду, тварину, людину, дерево, що супроводжується електричним, тепловим та механічним ефектами;

‒ вторинні ‒ характеризується появою наведених потенціалів під час близьких розрядів блискавки на металевих елементах конструкцій, в незамкнутих металевих контурах, які можуть викликати іскріння всередині будівель, споруд і тим самим ініціювати пожежу чи вибух.

Блискавкозахист – це система захисних заходів від блискавок, які гарантують безпеку людей, збереження будівель і споруд, обладнання та матеріалів від вибухів, загорання й руйнування.

Найпростішими і надійними способами захисту від блискавки є створення блискавковідводів. Вони бувають стрижневі, тросові (антени), сітчасті і комбіновані.

За рівнем блискавкозахисту будівлі і споруди поділяються на три категорії, що визначається, головним чином, класом вибухонебезпечності (згідно ПУЕ).

До першої категорії належать будівлі та споруди з вибухонебезпечними зонами класів В-0, В-1, В-20, В-21. В них зберігаються чи знаходяться легкозаймисті та горючі речовини, здатні утворювати газо-, пило-, пароподібні суміші, які можуть вибухнути за наявності іскри.

Друга категорія включає будівлі та споруди (класи В-2 В-21), в яких пароподібні суміші можуть з’явитися лише у разі аварії чи порушення технологічного процесу. Сюди ж належать склади з вибухонебезпечними матеріалами, горючими та легкозаймистими рідинами.

До третьої категорії належать будівлі та споруди з пожежонебезпечними зонами класів П-1, П-2 та П-2а, зовнішні технологічні установки, відкриті склади горючих речовин, димові труби підприємств і котелень, башти та вишки різного призначення висотою 15 м і вище.

Будівлі та споруди першої і другої категорій необхідно захищати як від прямих ударів блискавки, так і від вторинних її проявів; третьої – як правило, лише від прямих ударів блискавки.

Будь-який блискавковідвід складається з блискавкоприймача, який безпосередньо сприймає удар блискавки; несучої опори, на якій розташовують блискавкоприймач; струмопроводу, яким струм блискавки стікає на землю; заземлювача, який забезпечує розтікання струму блискавки в землі.

Блискавкоприймачі виготовляють зі сталі довжиною 1 – 1,5 м і площею поперечного розрізу не менше 100 мм. Струмопроводи виготовляють зі стального дроту діаметром не менше 6 мм. Заземлювачі роблять з металевих труб, кутників або стержнів аналогічно до заземлювачів електроустановок.

Зона захисту блискавкозахисту – це частина простору, всередині якого будівлі, споруди та інші об’єкти захищені від ударів блискавки з певним рівнем надійності 95 % (тип Б) і понад 99 % (тип А). Розкид зони захисту блискавковідводу визначають за спеціальними формулами.

Лекція 4. Пожежна профілактика

1. Поняття про пожежу. Основні причини пожеж на виробництві

2. Розвиток пожежі. Класи пожеж

3. Небезпечні та шкідливі фактори пожежі

4. Категорії виробництв та приміщень за вибухопожежною та пожежною небезпекою. Вогнестійкість будівель та споруд

5. Вибухонебезпечні та пожежонебезпечні зони, їх класи

6. Забезпечення пожежної безпеки на виробничих об’єктах

Питання самостійного опрацювання

1. Горіння, його характеристика та різновиди

2. Здатність речовин і матеріалів до загоряння

3. Способи припинення горіння та основні вогнегасні речовини

4. Первинні засоби пожежогасіння

5. Евакуація людей з приміщень при пожежах

Рекомендована література

1. Апостолюк С.О., Джигирей В.С., Апостолюк А.С. Безпека праці: ергономічні та естетичні основи. – К.: Знання, 2006. – 215 с.

– загоряння (5 – 30 хв.) – це нестійка фаза горіння з відносно низькою температурою, за якої вогонь легко погасити;

– стійке горіння (пік горіння) – ця стадія характеризується підсиленням процесів горіння (розкладу і випаровування горючих речовин), збільшенням площі і факела полум’я;

– розвинена форма горіння – відзначається великою площею, великою температурою, руйнуванням конструкцій тощо.

Відповідно до ГОСТ 27221-87 “Пожарная техника. Классификация пожаров”, встановлено 4 класи пожежі:

– Клас А – горіння твердих речовин, переважно органічного походження, яке супроводжується тлінням (деревина, текстиль, папір);

– Клас В – горіння рідких або твердих речовин, які розтоплюються;

– Клас С – горіння газоподібних речовин;

– Клас D – горіння металів та їх сплавів.

Крім цих чотирьох класів НАПБ Л.01.001.95 “Правила пожежної безпеки України” введено ще додатковий п’ятий клас (Е) для позначення пожеж, пов’язаних з горінням електроустановок.

3. Небезпечні та шкідливі фактори пожежі

Розрізняють такі небезпечні та шкідливі фактори пожежі:

а) висока температура полум’я (до 1200 – 1400 ° С) – один з надзвичайно небезпечних чинників пожежі. Однак випадки безпосередньої дії вогню на людей мають місце відносно рідко;

б) передача теплоти випромінюванням і конвекцією, що може викликати опіки та больові відчуття;

в) наявність диму, який викликає інтенсивне подразнення очей та верхніх дихальних шляхів, що негативно відбивається на рятівних роботах і пожежогасінні;

г) наявність токсичних речовин в диму, що може призвести до отруєнь і смерті;

д) підвищена температура середовища, що негативно може відбитись на органах дихання, центральній нервовій системі, викликати тепловий удар;

е) перенесення вогню на інші об’єкти іскрами, випромінюванням, конвекцією;

є) висока температура, вибухи можуть зруйнувати будівельні конструкції, що може стати причиною значних механічних травм;

ж) створення екстремальної ситуації, коли дія чинників пожежі перевищує межу психофізіологічних можливостей особистості (людину може охопити паніка, настати депресивний стан з відповідними негативними наслідками);

з) вогняний шторм – небезпечне явище під час великих пожеж, що супроводжується всмоктуванням у полум’я всього, що знаходиться поруч, у тому числі людей.

4. Категорії виробництв та приміщень за вибухопожежною та пожежною небезпекою. Вогнестійкість будівель та споруд

Згідно НАПБ Б. 07.005-86 ОНТП 24-86, за вибухонебезпекою та пожежною небезпекою приміщенні та будівлі поділяються на п’ять категорій: А, Б, В, Г, Д.

Категорія А (вибухопожежонебезпечна). Горючі гази, легкозаймисті рідини з температурою спалаху не більше 28 °С у такій кількості, що можуть утворювати вибухонебезпечні паро- і газоповітряні суміші, при спалахуванні яких розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні, що перевищує 5 к Па. Речовини та матеріали, здатні вибухати і горіти при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним у такій кількості, що розрахунковий надлишковий тиск у приміщенні перевищує 5 к Па.

Категорія Б – (вибухопожежонебезпечна). Горючий пил або волокна, легкозаймисті рідини з температурою спалаху більше 28 °С та горючі рідини у такій кількості, що можуть створювати вибухонебезпечні пилоповітряні або пароповітряні суміші, у разі спалахування яких розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні, що перевищує 5 к Па.

Категорія В – (пожежонебезпечна). Горючі і важко горючі рідини, тверді горючі і важко горючі речовини й матеріали, речовини та матеріали, здатні при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним лише горіти, за умови, що приміщення, в яких вони знаходяться (використовуються), не належать до категорій А і Б.

Категорія Г. Негорючі речовини та матеріали в гарячому, розжареному або розплавленому стані, процес обробки яких супроводжується виділенням променистого тепла, іскор, полум’я; горючі гази, рідини, тверді речовини, які спалюються або утилізуються як паливо.

Категорія Д. Виробництво, де застосовуються неспалимі речовини і матеріали у холодному стані. До цієї ж категорії дозволяється зараховувати приміщення, у яких розміщені горючі речовини у системах змащування, охолодження і гідроприводу обладнання і яких не більше 60 кг в одиниці обладнання (за умов тиску не більше 0,2 М Па), а також кабельні електропроводки в обладнанні, окремі предмети, меблі на місцях.

Найбільш небезпечні щодо вибухів і пожеж види виробництв необхідно розміщувати в одноповерхових будівлях, а в багатоповерхових – на верхньому поверсі біля зовнішніх стін.

Існує два методи визначення пожежовибухонебезпечності:

‒ детермінований – базується на нормуванні технологічного проектування;

‒ вірогідний – передбачає недопущення дії на людей шкідливих факторів пожежі з вірогідністю, що перевищує нормативну.

Поширення пожежі у будівлях та спорудах значною мірою залежить від вогнестійкості будівельних конструкцій ‒ здатності конструкції зберігати несучі та (або) огороджувальні функції в умовах пожежі.

За вогнестійкістю всі будівлі та споруди поділяють на вісім ступенів (п’ять основних та три додаткових), які характеризуються межами вогнестійкості основних будівельних конструкцій та межами поширення вогню по цих конструкціях. Найвищу вогнестійкість мають будівлі та споруди І ступеня, будівельні конструкції в яких виготовлені з негорючих матеріалів відповідної товщини (наприклад, цегляний будинок), а найнижчу ‒ V ступеня, виготовлені з горючих матеріалів (наприклад, дерев’яний будинок).

5. Вибухонебезпечні та пожежонебезпечні зони, їх класи

Окрім вибухопожежної класифікації приміщень існують вибухонебезпечні і пожежонебезпечні зони в приміщеннях.

Вибухонебезпечна зона – це обмежений простір у приміщенні або за його межами, де існують чи можуть утворюватись вибухонебезпечні суміші.

Класифікація вибухонебезпечних зон здійснюється у відповідності з ДНАОП 0.00-1.32-01 “Правила будови електроустановок”.

Газо-, пароповітряні вибухонебезпечні середовища утворюють вибухонебезпечні зони класів 0, 1, 2, а пилоповітряні – вибухонебезпечні зони класів 20, 21, 22.

Вибухонебезпечна зона класу 0 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище присутнє постійно або протягом тривалого часу. Вона може мати місце тільки в межах корпусів технологічного обладнання.

Вибухонебезпечна зона класу 1 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище може утворитися під час нормальної роботи, тобто ситуації, коли установка працює відповідно до своїх розрахункових параметрів, але виділені горючі гази і пари горючих речовин можуть створити з повітрям або іншими окиснювачами вибухонебезпечні суміші.

Вибухонебезпечна зона класу 2 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище за нормальних умов експлуатації відсутнє, а якщо воно виникає, то рідко і триває недовго.

Вибухонебезпечна зона класу 20 – простір, у якому під час нормальної експлуатації вибухонебезпечний пил у вигляді хмари присутній постійно або часто в кількості, достатній для утворення небезпечної концентрації суміші з повітрям, і (або) простір, де можуть утворюватись пилові шари непередбаченої або надмірної товщини.

Вибухонебезпечна зона класу 21 – простір, у якому під час нормальної експлуатації ймовірна поява пилу у вигляді хмари в кількості, достатній для утворення суміші з повітрям вибухонебезпечної концентрації.

Вибухонебезпечна зона класу 22 – простір, у якому вибухонебезпечний пил у завислому стані може з’являтися нечасто і існувати недовго, або в якому шари вибухонебезпечного пилу можуть існувати і утворювати вибухонебезпечні суміші у разі аварії.

Класифікація пожежонебезпечних зон виконується відповідно до Правил улаштування електроустановок (ПУЕ).

Пожежонебезпечна зона – це обмежений простір всередині або поза приміщенням, в межах якого постійно або періодично знаходяться горючі речовини. У такому приміщенні вони можуть перебувати як при нормальному технологічному процесі, так і в разі його порушення. Пожежонебезпечні зони поділяються на чотири класи: П-І, П-ІІ, П-ІІа, П-ІІІ.

Клас П-І – зони приміщень, в яких зберігаються (використовуються) горючі рідини з температурою спалаху вище 61 ° С.

Клас П-ІІ – зони приміщень, де можливе утворення горючого пилу або волокон з нижньою концентраційною межею поширення полум’я понад 65 г/м до об’єму повітря.

Клас П-ІІа – зони приміщень, в яких є тверді горючі речовини. Горючий пил і волокна відсутні.

Клас П-ІІІ – зовнішні установи та ззовні розташовані зони, де зберігаються або використовуються горючі рідини з температурою спалаху понад 61 °С, а також тверді горючі речовини.

6. Пожежної безпеки та пожежна профілактика. Система попередження пожеж

6.1. Пожежна профілактика та заходи щодо пожежної профілактики

Пожежна безпека – стан об’єкта, за якого виключається можливість пожежі, а у випадку її виникнення унеможливлюється дія на людей небезпечних факторів пожежі і забезпечується захист матеріальних цінностей.

Одним із основних факторів забезпечення пожежної безпеки є пожежна профілактика.

Пожежна профілактика ‒ найважливіша частина протипожежного захисту і є комплексом заходів, що проводяться як в період проектування і будівництва підприємств, так і в процесі їх експлуатації.

Заходи щодо пожежної профілактики розділяються на

– організаційні;

– технічні;

– режимні;

– експлуатаційні.

Організаційні заходи передбачають:

– правильну експлуатацію машин і внутрішньозаводського транспорту;

‒ правильне утримання будівель, території;

– протипожежний інструктаж робітників і службовців;

– організацію ДПД, пожежно-технічних комісій;

– видання наказів з питань посилення пожежної безпеки і т.д.

До технічних заходів відносяться:

– дотримання протипожежних правил, норм при проектуванні будівель, при упорядкуванні електропроводки і устаткування, опалювання, вентиляції, освітлення;

– правильне розміщення устаткування.

До заходів режимного характеру відноситься:

– заборона куріння в не встановлених місцях;

– проведення зварювальних і інших робіт, пов’язаних з вогнем, в пожежонебезпечних приміщеннях і ін.

Експлуатаційними заходами є:

– своєчасні профілактичні огляди;

– ремонти;

– випробування.