Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Енейська школа.

Читайте также:
  1. Австрийская школа. Взгляды К. Менгера и О. Бем. – Баварка
  2. Административная (классическая) школа.
  3. Американская неоклассическая школа.
  4. Английская классическая школа.
  5. Английская классическая школа.
  6. Биоорганическая школа.
  7. Внешняя политика России во второй половине XVIII века: основные военные кампании, сражения на суше и на море, полководцы. А. В. Суворов и его военная школа.
  8. Кембриджская неоклассическая школа.
  9. Классическая (традиционная) школа.

Представників цієї школи називали елеатами. До них, зокрема, належали Ксенофан (565—473 pp. до н. е.), Парменід (кін. VI—V ст. до н. е.), Зенон Елейський (490—430 pp. до н. е.).

Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвав богом. Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретні міркування Парменіда про суще.

Якщо Ксенофан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов’язує його ні з чим конкретним.

У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму кулі. Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням: «думка — і те, про що думка — тотожні», також тотожні «мислиме і суще». Послідовник і учень Парменіда — Зенон Елейський (бл. 490—430 pp. до н.е.) намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множинності та інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обгрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії (нерозв’язна суперечність).

17.Класичний період історії філософії Греції.

Софісти — це старогрецькі філософи середини V—першої половини IV ст. до н. е. Протагор (480—410 pp. до. н. е.), Горгій — 483—375 pp. до н. е.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об’єктивного, а значить, й істинного змісту в людських знаннях.

Основна проблема, що її вирішують софісти, — це реальність сущого. Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. Сократ (349—399 pp. до н. е.). Його внесок у розвиток філософської думки визначають як «сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінську демократію. Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його послідовників — кініків, кіренаїків та мегариків. Представником класичного періоду є філософ Демокріт. Демокріт (460—370 pp. до н. е.) — один з найвідоміших старогрецьких філософів-матеріалістів, учений-енциклопедист. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття Демокріт проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти.

18.Епоха Еллінізму і Римської імперії.

Останній, третій період історії античної філософії, пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця IV ст. до н.е. і закінчується у V—VI ст. н. е. Цей період охоплює близько восьми віків. Філософія цього періоду має кілька основних напрямів, мало пов’язаних один з одним. Це такі: епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон з Кітіону). Епікур (341—270 pp., до н. е.) — філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу «Сад».

Вчення Епікура поділяється на три частини — «каноніку» — вчення про пізнання, «фізику» — вчення про природу та «етику».

Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа також складається з атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, з часом розпадаються, а разом з ними розпадається і людська душа. Епікура перебували під впливом засновника школи кіренаїків Аристіппа: насолода — єдине благо для людини. Насолоду Епікур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у громадських та державних справах. Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 pp. до н. е.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості.

 




Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 25 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | <== 6 ==> |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав