Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тема: Аграрне право в сисемі права України

Читайте также:
  1. A) право самому решать, за кого голосовать;
  2. A) предложения вправо.
  3. A) это основные или ведущие начала процесса формирования развития и функционирования права
  4. A]дарение вещи или право в общеполезных целях
  5. A]любое имущество, включая деньги, ценные бумаги и имущественные права, если иное не предусмотрено законодательными актами.
  6. A]права и обязанности страхователя переходят к лицу, принявшему это имущество в порядке наследования
  7. C) осуществление правосудия только судом
  8. E) с момента заключения подозреваемого под стражу до уведомления его об окончании производства следственных действий и разъяснения права ознакомиться с материалами уголовного дела
  9. E) уравнение в правах дворянства и боярства.
  10. I Нормативные правовые акты

АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

(Навчальний посібник)

Поняття та предмет аграрного права.

Методи правового регулювання в аграрному праві

Принципи аграрного права

Поняття та предмет аграрного права.

За 30-річний період з 2020 до 2050 р. світова потреба в продуктах харчування дорівнюватиме кількості, виробленій за всю попередню восьмитисячну історію існування людства. Тому на перед мають вийти саме аграрні держави, серед яких Україна займає не останнє місце в світі. При цьому безумовно має зростати роль аграрного права як найефективнішого регулятора аграрних відносин та гаранта прав вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників[1].

Термін «аграрне право» вперше був введений в 1908 р. німцем Ріхардом Парком, що видав в 1927 р. книгу про основи пруського аграрного права. Пізніше цей термін широко розповсюдився. Вже в 1954 р. у Фло­ренції за ініціативою італійських учених юристів-аграрників був скликаний перший міжнародний науковий конгрес з питань аграрного права, відповідно до рішення якого в 1958 р. був створений інститут порівняльного міжнарод­ного аграрного права. У його першій асамблеї, яка відбу­лася в квітні 1960 р., брали участь і радянські вчені. Тим не менше мова йшла про порівняння саме аграрних право­відносин у капіталістичних і соціалістичних країнах[2].

Аграрне право є провідною галуззю українського права, якою врегульовані відносини щодо реформування і розвитку аграрного сектора економіки. Воно виступає основним засобом юридичного супроводження процесу аграрної реформи, що відбувається сьогодні в Україні. Разом з тим, сучасне українське аграрне право за своїм змістом не відповідає вимогам регулювання аграрних відносин становлення і розвитку вітчизняного аграрного сектору і потребує подальшого вдосконалення. Одним із найважливіших чинників, що стримує розвиток аграрного права є те, що дотепер увага законодавця переважно звертається на розв’язання поточних проблем, хоча не менш пріоритетною мала б бути діяльність органів державної влади з прогнозування аграрних відносин, які у майбутньому будуть вимагати вдосконалення правового регулювання з метою підвищення його ефективності[3].

Очевидно, такі критичні зауваження щодо змістовного наповнення сучасного аграрного права є цілком справедливими і вимагають ревізії підходів і до розуміння сутності, галузевої специфіки аграрного права України. В цьому напрямку ведеться жвава наукова дискусія, результатом якої є проведення чисельних наукових заходів. Окремо варто згадати про результати дискусії, проведеної на Всеукраїнському круглому столі на тему: «Аграрне право як галузь права, юридична наука і навчальна дисципліна»[4]. В українській аграрно-правій науці домінуючою залишається позиція щодо комплексної природи аграрного права. Проте все активніше висловлюються наукові позиції розуміння аграрного права як самостійної основної галузі права.

Грунтовний аналіз основних наукових підходів щодо сутності аграрного права проведено колективом науковців - авторів видання «Правова доктрина України», що вийшло у 5 томах, зокрема, том 4 цього видання, присвячений доктринальним проблемам екологічного, аграрного та господарського права[5]. Нижче подано основні аргументи, до яких апелюють українські та зарубіжні науковці при обстоювані власних наукових позицій з окресленої проблеми.

Так, досі комплексною галуззю вважають аграрне право відомі російські вчені Б. О. Воронін[6] та М. І. Козир[7]. Поряд з цим М. І. Козир раніше обґрунтовував ідею самостійної комплексної та інтегрованої галузі сільськогосподарського права[8] на фоні переважної наукової позиції визнання сіль­ськогосподарського права комплексною галуззю[9]. Слід за­уважити, що й українські вчені юристи-аграрники В. В. Янчук і В. З. Янчук також визнавали комплексність сіль­ськогосподарського права, правонаступником якого стало аграрне право[10]. Існує погляд Н. І. Титової, яка вважала навіть колгоспне право комплексною галуззю[11], хоча остан­нє традиційно визнавалося самостійною галуззю[12]. Таким чином, позиція щодо комплексності аграрного права є до­сить поширеною в сучасній вітчизняній аграрно-правовій доктрині[13].

На противагу усталеній позиції існує думка про само­стійність галузі аграрного права[14], що має комплексний інтегрований характер[15] або, за виразом професора М. Статівки, комплексну природу[16]. Такий підхід перегукується з відповідною концепцією російських вчених[17].

Проміжну позицію зайняв професор О. О. Погрібний з думкою, що час для визнання аграрного права самостій­ною, самодостатньою галуззю права ще попереду. При цьо­му, за його висловом, навіть визнання аграрного права самостійною галуззю ще не означатиме його перетворення на основну галузь права[18]. Таким чином, аграрно-правова наука розглядає можливість існування аграрного права в ранзі комплексної, самостійної та основної галузі.

Під галуззю права в теорії права прийнято розуміти систему юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання[19].

Як зазначає С.С. Алєксєєв, галузі права – найбільш крупні, центральні ланки структури права. Вони охоплюють основні якісно нові види суспільних відносин, які за своїм глибинним економічним, соціально-політичним змістом вимагають окремого, юридично своєрідного регулювання[20].

Структура права як складне юридичне явище характеризується багаторівневим характером, ієрархічною побудовою тощо. Тому заперечувати можливість існування поряд з основними чи традиційними галузями права інших, т.зв. комплексних галузей права, не є достатньо об’єктивним, а швидше свідчить про складність проблеми. Погоджуємось, що протиставлення самостійних і комплексних галузей права стало наслідком недостатнього опрацювання теорією права сутності категорій «самостійність» і «комплексність» у контексті можливості їх застосування у процесі характе­ристики складових частин системи права. У результаті ми одержали суперечливу теоретичну модель диференціації масиву правових галузей на первісні галузі, самодостатні, тобто спроможні самостійно врегульовувати певні суспіль­ні відносини, і комплексні, тобто похідні, залежні від само­стійних. Між тим, з боку незалежності і самодостатності сьогодні дійсно самостійною галуззю можна вважати лише конституційне право. Усі інші галузі тією чи іншою мірою залежні від нього, позбавляючись, таким чином, первісної самостійності [21].

Наголошуємо, що комплексність як предметна ознака, не свідчить про другорядність, чи «меншовартність» відповідної галузі права, а покликана, в нашому розумінні, підкреслити органічність, єдність і нерозривний взаємозв’язок кола відносин, які охоплюються відповідною галуззю права. Формування комплексних галузей права зумовлене необхідністю врегулювання об’єктивно зумовленої специфіки суспільних відносин.

Що стосується аграрного права, то його особливість зумовлена широтою взаємозв’яків, які виникають у сільському господарстві і «присвячення» цієї галузі права відповідній галузі економіки.

Особливість сучасних комплексних галузей права полягає у їх «похідності» від відповідної галузі законодавства. Тому для таких галузей важливим системоутворюючим критерієм їх формування є, по-перше, зацікавленість держави у регулюванні відповідних суспільних відносин, а, по-друге, наявність власних джерел. Як стверджує С.С. Алєксєєв, з розвитком законодавства, обумовленого потребами економічних, а також соціально-політичних і інших відносин, приймаються комплексні акти, які зачіпають цілі сфери соціального життя чи їх елементи. В цих випадках формуються комплексні галузі законодавства, в яких об’єднуються за тою чи іншою предметною, тематичною, цільовою ознакою різнорідний правовий матеріал. При чому якщо такого роду компонування юридичного різнорідного матеріалу проведено не шляхом простого компілятивного його поміщення в одному документі, а шляхом кодифікації і, відповідно, збагачення змісту права, введення у правову матерію нових специфічних системних нормативних узагальнень, то в результаті можуть скластися нові, відносно самостійні правові утворення.

Саме такий шлях у своєму розвитку пройшло сільськогосподарське (аграрне) право. Зацікавленість держави у регулюванні суспільних відносин, які склалися у сфері сільського господарства за участю різноманітних суб’єктів господарювання (не лише колгоспів), зумовила формування системи законодавства у цій сфері, що, в свою чергу, послужило підставою формування відповідної галузі права. Проте, сьогодні відбувається також і зворотній процес – аграрне право як об’єктива реальність впливає на законодавство, яким урегульовуються відносини в сфері сільського господарства, в основі якого лежить суб’єктивний фактор.

Вперше питання про необхідність становлення сільськогосподарського (аграрного) права як комплексної галузі було поставлено М.І. Козирем[22]. Його позиція знайшла підтримку серед таких вчених, як Г.Ю. Бистров, З.С. Беляєва, Н.Н. Веденін, М.І. Палладіна та ін..

Біля витоків формування сільськогосподарського (аграрного) права як комплексної галузі стояли й українські вчені. Серед них Н.І. Титова, В.З. Янчук, В.І. Семчик, О.О. Погрібний, А.Н. Статівка та ін.. Так, Н.І. Титова вперше на монографічному рівні дослідила теоретичні проблеми становлення сільськогосподарського (аграрного) права через процес формування єдиних комплексних правових інститутів (на прикладі інституту матеріальної відповідальності)[23].

Проте й досі проблема визначення природи аграрного права і його місця в системі права є дискусійною в правовій науці. Для прикладу, А.І. Бобильов[24] пропонує розглядати аграрне право як самостійну галузь права із власними предметом і методом правового регулювання.

Аграрне право поряд із комплексністю характеризується також як інтегрована та спеціалізована галузь права.

Інтегрованість – означає, що між різними видами аграрних відносин існує стійкий взаємозв’язок, створюючи таким чином комплексний механізм правового регулювання. Підставою для інтегрованого правового регулювання аграрних відносин, що виникають між суб’єктами, є те, що всі вони (суб’єкти) є користувачами, володільцями земель сільськогосподарського призначення і здійснюють виробництво сільськогосподарської продукції, або іншу діяльність, яка пов’язана з виробництво сільськогосподарської продукції.

Спеціалізованість – означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до складу аграрного права, а зазнають глибокої аграрної спеціалізації, внаслідок чого вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими, аграрно-земельними та іншими.

Щоб з’ясувати природу аграрного права, доцільно проаналізувати основні критерії розмежування норм права по галузях права. Предмет правового регулювання, без сумніву, є основним критерієм і опосередковує собою сукупність однорідних суспільних відносин, які врегульовані правом.

Традиційно предмет аграрного права України розглядають як систему суспільних аграрних, а саме: органічно взаємопов’язаних земельних, трудових, майнових, організаційно-управлінських тощо відносин. Як бачимо, предмет аграрного права сумнівно, чи можна назвати однорідним. Проте, у такій комплексній галузі права, як аграрне право, однорідність предмета правового регулювання проявляється у взаємозв’язку кола цих відносин, взаємозалежності та взаємовпливу одних на одних.Об’єднуючою всі види аграрних відносин атрибутивною особ­ливістю є їх належність до забезпечення сільськогос­подарської діяльності. Саме вказана особливість стирає всі бар’єри зовнішньої неоднорідності, виводячи комплекс однорідних аграрних відносин зі сфери правового регулювання інших галузей права [25]. Звідси, додатковим системоутворюючим критерієм галузі права доцільно вважати об’єкт правового регулювання, тобто та сфера існування суспільних відносин, яка зумовлює їхню специфіку, і на яку спрямовано інтерес учасників суспільних відносин. Об’єктом агарного права традиційно вважається сільськогосподарська діяльність.

На думку сучасного дослідника М. Лалігана, формуванню аграрного права як галузі права серйозно перешкоджає неоднорідний характер сільськогосподарського сектора, невизначеність поняття сільськогосподарської діяльності, що включає як виробництво, так і переробку і навіть випуск у продаж деяких видів продукції[26]. До прикладу, Французький аграрний кодекс містить норми цивільного, адміністративного, кримінального і інших традиційних галузей права, що відносяться до наступних об'єктів: 1) землеустрою, 2) тварин і рослин, 3) полювання і рибальства, 4) професійних об'єднань в сільському господарстві, 5) сільськогосподарського кредиту, 6) сільськогосодарської оренди, 7) соціальних питань, 8) організації сільськогосподарського профнавчання[27] [7, с. 82].

Як справедливо зазначають Г.Ю.Бистров та М.І. Козирь, сучасне аграрне право охоплює дві взаємопов’язані сфери правового регулювання. Одна з них - традиційна галузь аграрних відносин, яка виникає в сфері власне сільськогосподарської діяльності при обробітку землі, виробництві продукції рослинництва і тваринництва. Інша галузь відносин, які регулюються аграрним правом, включає в себе також діяльність підсобних підприємств і промислів у сільському господарстві, пов’язану із переробкою сільськогосподарської продукції і виробництвом продовольства[28]. Ця наукова позиція знайшла відображення й у Законі Російської Федерації від 29 грудня 2006 р. «Про розвиток сільського господарства», ст. 4 якого під сільськогосподарським виробництвом розглядає сукупність видів економічної діяльності з вирощування виробництва і переробки відповідно сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства, в тому числі надання відповідних послуг[29].

Таке широке тлумачення поняття «сільськогосподарської діяльності» відповідає вимогам сучасної ринкової економіки та інтересам сільськогосподарських товаровиробників.

Чинне законодавство України послідовно не закріплює поняття «сільськогосподарська діяльність». При аналізі понять «сільське господарство (сільськогосподарське виробництво)», «сільськогосподарський товаровиробник» та «сільськогосподарське підприємство», які визначено у Законі України від 18 січня 2001 р. «Про стимулювання розвитку сільського господарства України на період 2001-2004 років»[30] можна дійти висновку, що український законодавець також достатньо широко інтерпретує поняття «сільськогосподарська діяльність».

У Конвенції МОП «Про інспекцію праці в сільському господарстві» дається наступне визначення сільськогосподарського підприємства. Це підприємство або частина підприємства, що займається обробітком землі, тваринництвом, включаючи розведення худоби і догляд за нею, лісовим господарством, садівництвом, первинною переробкою продуктів сільського господарства самим землеробом або будь-якими іншими видами сільськогосподарської діяльності. Спираючись на це визначення можна виділити напрями діяльності сільськогосподарського підприємства, серед яких вказаний документ називає обробіток землі, тваринництво, лісове господарство, садівництво, первинну обробку сільськогосподарської продукції. У КВЕД Сільське господарство, мисливство, лісове господарство передбачено, що ця секція включає вирощування рослинних і тваринних природних ресурсів. Вона включає діяльність з рослинництва, тваринництва, лісівництва, лісозаготівлі, заготівлі лісових дикорослих продуктів і продукції розведення, мисливства чи відлову тварин у природному середовищі. Ця секція не включає діяльність з вирощування, вилову (секція B) та переробки риби та рибопродуктів (секція D). Водночас, із змісту лісового законодавства, лісове господарство не відноситься до сільськогосподарської діяльності.

Аналіз Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» в ред. Закону від 20 листопада 2012 р.[31], у якому дається взначення поняття сільськогосподарського кооперативу, дає підстави стверджувати, що до сільськогосподарської діяльності належить діяльність, пов’язана з виробництвом, переробкою, зберіганням, збутом, продажем продукції рослинництва, тваринництва, лісівництва чи рибництва, постачанням засобів виробництва і матеріально-технічних ресурсів. Із Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» також випливає, що сільськогосподарська діяльність охоплює рибництво та рибальство. Законом України від 18 вересня 2012 р. «Про аквакультуру»[32] остання чітко віднесена до сільськогосподарської діяльності.

Виникає і таке питання, чи є різниця між поняттями «сільськогосподарська діяльність» і «аграрне виробництво». Чинне земельне законодавство застосовує термін «товарне сільськогосподарське виробництво», але не розшифровує його зміст.

У проекті Закону України «Про сільське господарство» запропоновано під сільськогосподарскою діяльністю розглядати господарська діяльність суб’єктів господарювання, що здійснюється з метою виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції та продукції її переробки з власної сировини. В свою чергу сільськогосподарська продукція – продукція рослинництва і тваринництва, що включає одержану у природних та штучних умовах продукцію рослинних культур, вирощування свійських тварин і птиці, вирощування та вилову риби у внутрішніх водоймищах, розведення бджіл, шовкопрядів, плазунів, слимаків, інших наземних ссавців, безхребетних та комах, продукти їх переробки, консервації. А під сільськогосподарським виробництвом у проекті розуміють процес одержання та переробки сільськогосподарської продукції на власній сировині, надання сільськогосподарських послуг.

Таким чином, в сучасних умовах розвитку ринкових відносин у аграрній сфері економіки з метою уніфікації розуміння поняття «сільськогосподарська діяльність» є принципово важливим визначити на рівні закону як нормативно-правового акту вищої юридичної сили це базове поняття. Його законодавче визначення по-суті визначить і межі предмета правового регулювання аграрного права, що буде додатковим аргументом у користь цієї галузі права та критерієм розмежування від інших галузей права.

Повертаючись до предмету правового регулювання аграрного права як основного галузеутворюючого критерію, зауважимо, що в структурі аграрних відносин базовими є земельні відносини. Проте, не всі земельні відносини охоплюються предметом аграрного права України, а лише ті, які пов’язані із використанням земель сільськогосподарського призначення, у першу чергу, як основного засобу виробництва. Використання земель сільськогосподарського призначення здійснюється різноманітними аграрними суб’єктами господарювання – фермерськими господарствами, сільськогосподарськими виробничими кооперативами, особистими селянськими господарствами тощо, на різних правових титулах – на праві власності, на праві оренди тощо.

Справедливим та обгрунтованим є зауваження Л.К. Єркінбаєвої, яка вважає, що сільськогосподарська діяльність тісно зв'язана з використанням землі, в одному випадку, яка виступає як основний засіб виробництва, а в другому, як просторовий базис для розміщення об'єктів переробки і реалізації. Наприклад, в рослинництві виробництво безпосередньо пов'язане із землею і немислиме без неї, а в бджільництві такої прямої залежності немає, хоча законодавець бджільництво визнає видом аграрного виробництва. Тут ми хочемо відзначити, що зв'язок із землею ставить певні межі, як для економічного, так і для правового поняття сільськогосподарської діяльності[33].

В сучасних умовах коло земельних аграрних відносин збагатилось у зв’язку із проведенням в Україні земельної та аграрної реформ та пов’язаним із ними процесом паювання сільськогосподарських угідь колективних сільськогосподарських підприємств. Подальший розвиток земельних аграрних відносин здійснюється за рахунок законодавчого закріплення приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств шляхом визначення земельної частки (паю) працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа (ст. 25 Земельного кодексу України).

Трудові відносини, які входять до предмету аграрного права мають істотну специфіку. Як зазначає Н.І. Титова, ці відносини складаються переважно як земельно-трудові або еколого-трудові відносини, оскільки праця тут – органічне використання природних якостей землі у процесі виробничої сільськогосподарської діяльності[34]. Проте, іноді, це можуть бути й «відокремлені» земельні або трудові відносини. Що має місце тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, галузі сільськогосподарської діяльності[35].

Трудові аграрні відносини, як правило, мають характер членських трудових відносин, і регулюються нормами аграрного переважно локального законодавства (наприклад, Статутом, Правилами внутрішнього розпорядку, Положенням про оплату праці та ін., які приймаються вищим органом управління юридичної особи – сільськогосподарської організації). У той же час наймана праця в сільському господарстві застосовується швидше, як виняток, і відносини, пов’язані з її використанням регулюються трудовим законодавством.

За змістом трудові аграрні відносини можна класифікувати на наступні види:

- відносини в сфері організації праці;

- по дотриманню трудової дисципліни;

- відносини в галузі оплати праці;

- у сфері охорони праці тощо.

Загалом, на особливості трудових аграрних відносин істотно впливає специфіка сільськогосподарської праці, яка характеризується наступними рисами:

- залежністю від природно-кліматичних умов;

- сезонних характер виробництва;

- відсутність безперервного у часі трудового виробничого процесу;

- перевищення часу виробництва сільськогосподарської продукції над тривалістю робочого часу;

- наявність нормального виробничого ризику;

- здебільшого колективний характер праці і т.п.

Основу аграрних відносин складають майнові відносини в сфері сільськогосподарської діяльності, які поділяються на внутрішні та зовнішні майнові відносини.

Внутрішні майнові аграрні відносини пов’язані із створенням відповідних суб’єктів аграрного господарювання – фермерських господарств тощо, формуванням їхніх майнових фондів; можливістю володіти, користуватися та розпоряджатися належним їм майном тощо. Останній різновид майнових відносин може розглядатися і як внутрішні, і як зовнішні майнові відносини. Серед зовнішніх майнових відносин особливо варто виділити договірні відносини (так, глибокою аграрною специфікою характеризуються договори контрактації сільськогосподарської продукції, оренди майна (майнових паїв) та земельних ділянок, земельних часток (паїв) тощо); деліктні відносини. При цьому внутрішні майнові аграрні відносини регламентуються нормами аграрного законодавства і входять до предмету аграрного права, зовнішні ж майнові відносини регламентуються нормами переважно цивільного законодавства і, одночасно, включені до предмета цивільного права.

Коло майнових аграрних відносин у процесі проведення радикальних економічних перетворень на селі збагатилось також за рахунок проведення паювання майна колективних сільськогосподарських підприємств із визначенням членам цих підприємств, пенсіонерам з їхнього числа майнових паїв. Останні згідно із чинним законодавством України можуть бути об’єктом різних правочинів, у тому числі і оренди. Проте, оптимальний варіант реалізації громадянами України – членами КСП своїх майнових прав – це виділення майнових паїв у натурі і отримання відповідного майна з тим, щоб у подальшому розпорядитися цим майном на власний розсуд.

Предметом аграрного права охоплюються і організаційно-управлінські відносини, які також поділяються на внутрішні та на зовнішні. Внутрішні майнові організаційно-управлінські відносини пов’язані із організацією управління всередині сільськогосподарських організацій (структура органів управління, повноваження тощо), зовнішні організаційно-управлінські відносини опосередковують відносини між суб’єктами аграрного господарювання та органами державної влади та місцевого самоврядування.

Нормами аграрного, в тому числі локального, законодавства регламентуються внутрішні організаційно-управлінські відносини. При цьому ці норми характеризуються значною мірою диспозитивності.

Зовнішні організаційно-управлінські відносини одночасно входять і до предмету адміністративного права, їхнє регулювання здійснюється імперативно. Проте, із побудовою в Україні цивілізованих ринкових відносин змінюються форми та методи управління в сфері сільськогосподарської діяльності. Проте, водночас, зростає роль публічно-правових приписів у контексті державного регулювання сільським господарством, яке не виключає управлінського впливу на учасників аграрних відносин.

Загалом можна погодитись, в сучасний період є необхідність виділити і інші групи відносин: фінансові, відносини по захисту прав і інтересів сільськогосподарських товаровиробників, з охорони довкілля в сільському господарстві[36].

По­тенційну привабливість має питання про можливість включення до предмета аграрного права фінансових від­носин, зокрема у сфері оподаткування, адже окремі подат­ки і збори, сплачувані сільськогосподарськими товарови­робниками безперечно наділені аграрною специфікою (фік­сований сільськогосподарський податок, збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства). Але додатковою перешкодою до перспективи виокремлення аграрних фінан­сових відносин стало прийняття Податкового кодексу Укра­їни[37], який встановив вичерпний перелік податків і зборів та поширив свою виключну дію на них.

Сьогодні все ширше розглядається питання включення до предмета аграрного права відносин із забезпечення про­довольчої безпеки[38]. Але проблематика продовольчої без­пеки розглядається поки що на локальному рівні окремих публікацій, тоді як розширення кола аграрних відносин потребує щонайменше монографічного обґрунтування[39].

Н.І. Титова пропонує розширити предмет аграрного права, включивши до нього також і соціальні аграрні відносини. Ця пропозиція, без сумніву, заслуговує на підтримку, в тому числі й з огляду на конституційні положення про те, що людина, її життя та здоров’я, честь та гідність є найвищою соціальною цінністю. При цьому, на наш погляд, соціальні відносини, які охоплюються предметом цієї галузі права також можна поділити на два самостійні види. Один з них традиційний – це відносини щодо забезпечення пріоритетності соціального розвитку села, його сталого розвитку. Інший – пов’язаний із формуванням соціального статусу селянина як центрального суб’єкта аграрних відносин та правовідносин. В.М. Єрмоленко переконаний, що в Україні накопичи­лась суттєва аргументна основа, вивчення якої дало змогу дійти узагальнювального підсумку про належність сучасних відносин соціального розвитку села до предмета аграрного права на рівні рівноправної складової[40].

Відтак, заслуговує на увагу пропозиція П.Ф. Кулинича щодо необхідності постановки питання про перехід аграрного права на на вищий щабель розвитку та формування на його базі нового правового утворення – сільського права як комплексної галузі права правової системи України. На думку вченого, вітчизняна юридична наука має приділити більшу увагу дослідженню проблематики щодо формування права сільської місцевості та агро екологічного права, які поряд з аграрним (агровиробничим) правом мають розглядатися як базові інститути більш широкого, ніж аграрне право, комплексного галузевого утворення у структурі права України – сільського права[41].

Таким чином, аграрне право як галузь права – це система правових норм, які регулюють аграрні відносини, тобто комплекс взаємопов’язаних земельних, трудових, майнових, організаційно-управлінських, соціальних тощо відносин у сфері сільськогосподарської діяльності.

 

Методи правового регулювання в аграрному праві.

Поряд з предметом правового регулювання важливою кваліфікаційною ознакою галузі права вважається метод правового регулювання. Це – специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносин, здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних засобів[42].

Методи аграрного права характеризуються наявністю норм-приписів, норм-заборон та норм-дозволів, що свідчить про поєднання публічно-правових та приватно-правових начал у регулюванні суспільних аграрних відносини.

Загалом, враховуючи комплексний характер аграрного права як галузі права, методи аграрного права можна охарактеризувати як поєднання елементів методів тих галузей права, складові яких охоплюються предметом цієї галузі права. Таким чином, при регулюванні майнових аграрних відносин будуть використовуватися методи рівності сторін, диспозитивного впливу тощо; при регулюванні організаційно-управлінських аграрних відносин основними методами будуть метод імперативного впливу, метод влади-підпорядкування, координації тощо.

Водночас, для аграрного права, як, можливо, жодної іншої галузі права характерний метод локальної правотворчості. Його застосування до регулювання сучасних аграрних відносин зумовлена значною мірою, по-перше, істотними прогалинами у законодавстві, а, по-друге, об’єктивною потребою врахування специфіки сільськогосподарських відносин у конкретних суб’єктах господарювання тощо.

Принципи аграрного права

Принципи права – це основні вихідні засади, ідеї, положення, які закріплені в правових нормах і відображають закономірності певної галузі права. Принципи права мають значення особливої ланки структури права, пронизують зміст права на всіх рівнях його побудови, всі елементи правової системи. Особливе значення принципів у структурі права полягає у тому, що вони представляють собою основоположні регулятивні елементи структури. Як глибинні елементи вони і здатні спрямовувати розвиток і функціонування всієї правової системи, визначати лінії судової і юридичної практики, сприяти усуненню прогалин у праві, відміні застарілих і прийняттю нових юридичних норм[43].

Таким чином, принципи не лише визначають зміст відповідної галузі права, а є тим рушійним саморегулівним елементом, що зумовлює розвиток галузі права.

Для комплексних галузей права принципи права як суб’єктивний фактор, що засвідчує роль держави у регулюванні відповідних суспільних відносин, відіграють особливе значення. Вони є тією вирішальною класифікаційною ознакою, що дозволяє виокремити відповідну галузь права.

Аграрне право характеризується власними специфічними принципами, які відображають його об’єктивний характер, що відповідає рівню розвитку суспільних відносин в даній сфері.

Загалом, принципи аграрного права – це виражені у нормах права, які регулюють аграрні відносини, основні вихідні засади, ідеї, положення, які визначають зміст цієї галузі права.

Зміст аграрного права, на думку професорів М.І. Козиря і Г.Ю. Бистрова, відображають наступні принципи: а) врахування специфіки і особливостей сільськогосподарського виробництва; б) рівність учасників аграрних правовідносин; в) право добровільного вибору селянами форм трудової та господарської діяльності; г) розширення системи юридичних гарантій для свободи аграрного підприємництва; д) закріплення за державою регулятивних функцій в сфері аграрного підприємництва; е) органічний зв'язок трудової діяльності з природно-кліматичними умовами аграрного підприємництва, екологічна спрямованість цієї діяльності та ін.[44].

Проте, найповніше розкрила зміст принципів аграрного права проф. Н.І. Титова. Автор виділила загальні принципи, які повинні відображатись у законодавстві (в тому числі – й в аграрному):

1) спрямованість на зміцнення юридичних засад правової демократичної держави;

2) спрямованість на гарантування прав людини;

3) відповідність об'єктивним закономірностям сучасного сус­пільного розвитку, його науковим засадам;

4) відповідність усіх нормативно-правових актів Конституції України;

5) врахування ієрархічної послідовності та внутрішньої гармонії нормативно-правових актів;

6) підвищення ролі законів як основних елементів законодавчої системи;

7) кодифіковане й системне правове забезпечення суспільного розвитку (для усунення існуючого спонтанного розвитку законо­давства, численних фактів його доповнень та змін і формування стабільного законодавства).

У той же час, проф.. Н.І. Титова вказувала на систему спеціальних принципів аграрного права, наявність яких зу­мовлена особливостями мети та змісту аграрних відносин. При цьому, на її думку, слід враховувати 2 таких фактори:

1) селяни своєю працею створюють життєво необхідні й неза­мінні блага для всього суспільства: виробляючи сільськогосподарську продукцію, вони вирішують одну з найважливіших суспільних проблем — продовольчу;

2) аграрні відносини безпосередньо або опосередковано пов'язані з процесом сільськогосподарського землекористування.

Серед принципів аграрного права вченою виділялись наступні:

- пріоритетність сільського господарства в системі всіх інших галузей народного господарства. Основною складовою цього принципу є пріоритетність сільськогосподарського землекористування серед інших видів користування землею.

- рівність суб'єктів аграрних відносин;

- право до­бровільного вибору селянами організаційно-правових форм господарства та господарювання;

- тісний органічний взаємозв'язок трудових і земельних відносин;

- стабільна державна підтримка сільськогосподарського товарови­робника. Дер­жава повинна забезпечувати охорону земель сільськогосподарсько­го призначення, створювати соціально-економічні умови життя й праці селянина;

- принцип реаль­ної гарантованості суб 'єктивних прав селян як громадян України й як суб'єктів аграрних відносин[45].

Очевидно, перелік принципів, зокрема спеціальних, аграного права, не є вичерпним. Їх особливістю є і те, що вони не закріплені законодавчо і переважно обґрунтовуються в аграрно-правовій доктрині. Але їх значення полягає у тому, що вони можуть застосовуваись як засіб подолання прогалин у праві, що у випадку певної загальмованості розвитку аграрного законодавства має важливе значення для розвитку аграрного права загалом. Той факт, що вони не є нормативно закріплені не є перешкодою застосування аналогії права при наявності прогалин у правовому регулюванні аграрних відносин. Як зазначає О.Ф. Скакун, принципи права можуть бути прямо сформульовані в законодавчих актах чи виникати із загального змісту таких актів, зумовлювати тим самим напрямки правотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності[46]. При цьому, як справедливо зауважує Т.О.Коваленко, виникає питання щодо того, які саме принципи - загальнолюдські (міжнародні), загальноправові (загальні, основні), міжгалузеві, галузеві повинні застосовуватись при аналогії права у аграрних відносинах. Враховуючи специфіку предмета аграрного права України та його методів, виходячи із потреби гарантування продовольчої безпеки держави та права кожного на достатнє харчування, при подоланні аграрно-правових прогалин пріоритет матимуть галузеві принципи, загальні засади саме аграрного права України. У випадку їх відсутності можливим є застосування конституційних, загальноправових та міжнародних правових принципів[47].

Розгляд питання допустимості юридичної аналогії для подолання прогалин аграрно-правового регулювання буде неповним без з'ясування меж її застосування в аграрному праві України. Використання аналогії не є універсальним способом подолання прогалин правового регулювання аграрних відносин, адже юридичні прогалини класифікуються на подоланні та неподоланні, останні з яких не можуть бути заповнені шляхом аналогії. Чинне аграрне законодавство України не містить переліку випадків, коли юридична аналогія не допускається. Не визначені обмеження застосування юридичної аналогії ні в ЦК України, ні в процесуальних кодексах - ЦПК України та КАС України. Лише КК України містить спеціальну норму щодо недопустимості застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією (ч. 4 ст. 3). Тому в аграрному праві юридична аналогія не допускається за умови чіткої законодавчої вказівки на вид нормативно-правового акта, який повинен регулювати певні аграрні відносини[48].

В теорії права чітко зазначається, що аналогія у всіх випадках допустима лише тоді, коли дане питання прямо не врегульоване в законі і законодавець не пов'язує настання юридичних наслідків лише із конкретним законом[49].

Водночас, наголошуємо, що принципи права є по-суті самостійним джерелом права, тому їх небхідно розглядати у темах, пов’язаних із дослідженням джерел права.




Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 22 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

<== 1 ==> | 2 |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.02 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав