|
Читайте также: |
агатство тенденцій духовного життя епохи відображено у становленні різних напрямів наукового знання. Естетична теорія розвивається, передусім, на основі філософії Відродження, яка переосмислює ідеї античного та середньовічного неоплатонізму відповідно до нового образу світу та нового розуміння сутності й призначення людини в ньому. О. Лосєв наголошує: філософія Ренесансу — це світський неоплатонізм; йому властиве звеличення людини й естетичне розуміння буття. Філософія Ренесансу опирається на античний неоплатонізм (Плотин, Прокл), що становив ніщо інше, як космологізм. Від античного неоплатонізму вона, зокрема, увібрала розуміння матеріального світу як продукту еманації Єдиного, тому світ поставав величним і піднесеним. Зі середньовічного неоплатонізму з його теорією абсолютної особистості, а отже, теологічного за сутністю, філософська естетика Ренесансу бере ідею людської особистості як універсального творчого начала світу і підносить її у центр світу. Отже, філософія й естетика мають антропоцентричний характер. В естетиці Ренесансу людина постає як особистість, "абсолютна не у своєму надсвітовому існуванні, а в своїй суто людській здійсненності". Особистість мислить себе в нову епоху як суто індивідуальне буття, прагне абсолютизувати себе у своєму "гордому індивідуалізмі" та ні від кого не залежному бутті. Саме на цій підставі естетика ренесансного неоплатонізму характеризується як антропоцентрична. До суттєвих естетичних характеристик антропологізму Відродження дослідники пропонують долучити також його "артистичний" характер.
Філософсько-естетичні основи Ренесансного неоплатонізму започаткував один з найвідоміших мислителів не лише доби Ренесансу, а й новочасної європейської філософії Микола Кузанський (1401—1464). Німець за походженням з глухого селища на півдні Німеччини, з нижчої суспільної верстви (батько — рибалка), він став папським кардиналом і єпископом, який однак, сприяв своєю творчістю більшій секуляризації європейського суспільства, ніж будь-хто зі світських гуманістів цієї епохи. Основні праці філософа — "Про вчене незнання", "Про здогадки", "Про розум", "Про дарунок отця світів", "Про красу". Ідеї естетики у працях М. Кузанського становлять складову його онтології, гносеології, етики. Названий синтез знання розкриває суттєві сторони учення філософа про буття та пізнання. По суті філософія М. Кузанського в основі своїй є естетичним образом світу, створеним універсальною абсолютною особистістю — Богом, а відтак світ досконалий у кожному його вияві.
Поряд з ідеєю все проникливої краси світу — естетичої онтології — правомірно, на думку О. Лосева, розглядати естетику М. Кузанського у "вузькому значенні слова". Зокрема, це стосується розуміння всіх речей світу як неповторних, оскільки кожна річ є актуалізоване Все, але Все "стягнуте" конкретним образом, тобто у вигляді цілісного буття речі.
Цілісна концепція прекрасного викладена в праці М. Кузанського "Про красу", яка в своїх теоретичних побудовах спирається на "Ареопагітики", зокрема стосовно ідеї еманації (витікання) краси з божественного Ума та розуміння світла як першо-образу краси. Поняття прекрасного трактується М. Кузанським на основі вчення про діалектичну триєдність буття: згортання, розгортання й інакшість. Прекрасне поєднує названу триєдність, постаючи цілісністю форми, що виявляє себе єдністю пропорції та гармонії. Розгортання цілісності породжує відмінності добра та краси. Зрештою, зв'язок між добром і красою, в якому краса починає усвідомлювати себе, породжує нову якість: любов як вищий і кінцевий пункт прекрасного [9, с. 143]. Сутність краси М. Кузанський визначає так: "...ми маємо бачити в понятті прекрасного три сторони: по-перше, сяйво форми, — чи то суттєвої чи випадкової, — що прояснює пропорційні й визначені частини матерії, як тіло називається прекрасним від чистоти кольору, що сяє в пропорційних членах; по-друге, здатність пробуджувати тяжіння до себе, а саме — оскільки прекрасне є добро і кінцева мета; по-третє, здатність збирати все воєдино, єднає ж прекрасне цілісністю своєї форми, сяйво якої і робить річ прекрасною" [21, с. 64]. Тобто, три елементи краси відповідають трьом ступеням розвитку буття: єдності, відмінності, зв'язку. Діалектичний характер розуміння краси вкладається у своєрідну формулу: "єдність у багатоманітності''. Кінцеве призначення краси — це не буття її у власній самодостатності, а її творчо-породжувальна сила, метою якої є адекватне — духовне переживання краси, а отже, піднесення духу до рівня досконалої краси. Цю діалектичну ідею філософ висловив майже в афористичній формі: "Любов — остання ціль краси: краса прагне любові... А ми маємо турбуватися про те, щоб від краси чуттєвих речей сходити до краси нашого духу..." [21, с. 64]. Важливою особливістю краси в естетиці М. Кузанського є розуміння її універсальною властивістю буття. У кожному чуттєвому явленні краси відсвічує бесконечна єдина краса. Вона адекватна всім своїм чуттєвим виявам, адже все в сущому є творінням абсолютної краси. Відтак зазнає заперечення ідея ієрархічних рівнів краси, краси нижчої та вищої, більшої й меншої. Краса естетизує всіляке буття. Там, де є форма, оформленість, там присутня і краса.
Другий величезний період у розвитку ренесансного неоплатонізму в філософії й естетиці пов'язаний з діяльністю Платонівської академії у Флоренції на чолі з Марсиліо Фічіно (1433^1499). Особливо плідний період її діяльності припадає на 70—80-ті роки XV ст. Платонівська (Флорентійська) академія зосередила навколо себе людей, захоплених творчістю Платона та неоплатоніків. Це було товариство інтелектуалів-однодумців. Сам Фічіно переклав усі твори Платона, всього Плотина, а також Ямвліха, Прокла, Ареопагітики та ін. До відомих праць філософа, де порушуються проблеми естетики, належить твір "Коментарі на "Бенкет” Платона". Інтерес до Платона і прагнення його нового прочитання диктувалися опозиційним ставленням до середньовічної схоластики та схоластизованого Арістотеля. У філософії Платона гуманісти знайшли для себе філософську основу нового розуміння натурфілософії, етики, естетики. Так, особливий інтерес у вченні Платона викликали ідеї творчої сили любові та краси. У названому трактаті М. Фічіно розглядає прекрасне як дещо безтілесне, як відображення в чуттєвих матеріальних речах божественної краси (ідея божественних форм краси). Красу філософ ототожнює з любов'ю, тобто вони взаємно передбачають одна одну. Любов він трактує як діалектику вмирання одиничного суб'єктивного буття та воскресіння в іншому і завдяки іншому, адже свідомість того, хто любить, забуває про себе, коли звертається до предмета свого почуття. Відтак любов філософ вбачає найвищою цінністю. Спорідненою любові постає краса. Цінність її — у прагненні "насолоджуватися красою". Відповідно до вчення Платона, Фічіно виділяє два типи краси: тілесну та духовну. Духовна є вищою, наближеною до божественної. Ступені краси він вибудовує згідно з усталеною ієрархією. Божественна краса — промінь, що проникає спочатку в ангельський розум, потім — у душу всього світу, далі — в природу і, зрештою, в матерію. Краса в естетиці М. Фічіно визначається через поняття "гармонія", що має свою диференціацію. Філософ розглядає відповідність гармонії трьом видам краси, а саме: гармонія душ, тіл і звуків. Стосовно гармонії тіл, то вона не тотожна пропорційності частин. Для пояснення відмінного в красі людського тіла від пропорційності як такої, М. Фічіно вводить нове поняття — "грація". Воно дало змогу пояснити красу як індивідуальну неповторність виявлення пластичності та гармонії рухів, у яких відсвічує людська душа. Саме Фічіно, завдяки введеному ним поняттю "грація", уперше вносить в естетику ідею індивідуальної неповторності вияву краси. Поняття "грація" згодом широко увійшло в естетику Відродження як засіб конкретизації поняття "гармонія". Доробком М. Фічіно в історію естетики стало також нове тлумачення поняття "потворне". Якщо в працях попередників, скажімо, в М. Кузанського, потворному немає місця у гармонійному світі, створеному досконалим божественним розумом, то у працях неоплатоніків потворне розглядається наслідком спротиву матерії діяльності божественної краси, що прагне одухотворити її.
У "Коментарі до канцони про любов Джироламо Бенів'єні" розглядається вчення Платона про природу любові. Трактат написаний у дусі традицій неоплатонізму і розглядає любов у філософському сенсі — як бажання краси. У такий спосіб етика поєднується з космологією й естетикою — ідеєю краси та гармонійного облаштування світу. Гармонія розглядається як центральне поняття, що надає визначеності поняттю "краса", адже термін "гармонія" в широкому сенсі "можна вживати для позначення сформованості будь-якого творення". Єдність, в основі якої е сутнісна визначеність, становить сенс краси, відкриваючись як така в своїх чуттєвих виявах. У трактаті сутність гармонії прояснюється через містичну інтуїцію на ґрунті ідеї Бога. Він відкривається власною сутністю у своїх творіннях. Як зауважують дослідники, метафізична естетика Дж. Мірандоли відповідала внутрішнім переконанням, ідеалам і практиці великих художників Відродження (Леонардо, Шкеланджело, Дюрер). Згідно з метафізичною естетикою Дж. Мірандоли, вірність природі спрямована не просто на передання зовні сприйманого. Йдеться про те, щоб осягнути й у художньому творі виявити та відкрити сутність, істину, внутрішню закономірність світу та всього створеного [14, с. 347]. Отже, естетика Відродження спрямовується на пошук істини, прагнучи виявити "и не лише у метафізичних роздумах, а й у практично-пошуковій, науково-дослідницькій діяльності та художній творчості.
Філософія Ренесансу розглядає людину як автономна істота, як живу цілісність. Єдність душі і тіла - це перевага людини перед іншими створіннями. Людина є почуття тіло з характерними для нього численними естетичними достоїнствами.
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 20 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |