Читайте также:
|
Основні положення дисертації доповідалися на наступних конференціях: Міжнародна науково-практична конференція “Становлення правової держави в України: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (2000 р., м.Запоріжжя); щорічна Міжнародна науково-практична конференція, присвячена пам’яті професора К.Г.Федорова (2001 р., м.Запоріжжя); всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства” (2002 р., м. Запоріжжя); всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми взаємодії судових та правоохоронних органів у процесі реалізації завдань кримінального судочинства” (2004 р., м. Запоріжжя).
Розроблені автором пропозиції щодо уніфікації термінології, використаної в КК України для позначення причинного зв’язку, були розглянуті Головним науково-експертним управлінням Апарату Верховної Ради України, і можуть бути враховані експертами при підготовці висновків на відповідні законопроекти (дов. № 16/3 – 474 від 19.03.2003 р.).
Публікації автора. Основні результати дисертаційного дослідження відображені в семи наукових статтях, надрукованих у фахових юридичних виданнях.
Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, метою та завданнями. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, що вміщують шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел (312 найменувань на 24 сторінках) та 13 додатків. Загальний обсяг роботи – 232сторінки, в тому числі 194 сторінки основного тексту.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі дисертації висвітлені положення, що викладені у розділі “Загальна характеристика роботи” автореферату
Розділ перший – “Філософська та кримінально-правова характеристика причинного зв’язку” – складається із трьох підрозділів.
Підрозділ 1.1. “Причинність як філософська категорія та проблема її використання в теорії кримінального права” присвячений аналізу розуміння причинності в найбільш впливових філософських вченнях історії та сучасності.
Автор розглядає діалектико-матеріалістичне вчення про причинність як методологічну основу теорій причинного зв’язку у вітчизняній науці кримінального права. Робиться висновок про те, світоглядний зміст проаналізованих філософських доктрин не завжди дозволяє їх пряме використання кримінальним правом. Акцентування уваги на тому, що каузальність є загальною та об’єктивною формою детермінації явищ світу (діалектичний матеріалізм) або являє собою апріорну категорію (І.Кант), або є психологічною звичкою свідомості (Д.Юм) для кримінального права непринципове, оскільки стосується виключно онтологічного чи гносеологічного аспекту проблеми причинності.
Основне значення для кримінального права мають лише положення про те, що причина у часі передує наслідку та є його необхідною умовою. Проте ці ідеї не є сутофілософськими, а й мають логічний зміст у вузькому його розумінні. Наприклад, міллевські методи встановлення причинного зв’язку, які використовуються вченими й експертами, є саме логічними. Переглядається поширене твердження про те, що кримінальне право в розумінні причинного зв’язку повинно спиратися лише на філософію діалектичного матеріалізму. Навряд чи кримінальна відповідальність може ґрунтуватися на застосуванні тільки світоглядних (“метафізичних”) ідей при вирішенні питання про юридичну значущість причинного зв’язку. Дисертант робить висновок про те, що кримінально-правова доктрина може створити власне розуміння причинного зв’язку, обумовлене специфікою кримінального права й потребами правозастосування.
У підрозділі 1.2. “Теорії причинного зв’язку у вітчизняній науці кримінального права” розглядаються концептуальні положення теорій причинного зв’язку, поширених серед українських, російських та радянських вчених.
Автор наводить аргументи, які свідчать про теоретичну й практичну непереконливість домінуючої у науці концепції “необхідного спричинення”.
По-перше, не зовсім достатнім та вразливим для критики є намагання її прихильників спиратися переважно на основні положення діалектичного матеріалізму. По-друге, ця теорія використовує аберації на кшталт понять “необхідний/випадковий причинний зв’язок” (насправді йдеться про необхідний або випадковий характер самих небезпечних наслідків).
По-третє, недостатньо обґрунтованим є положення, яке становить квінтесенцію цієї теорії: підставою кримінальної відповідальності є лише необхідний причинний зв’язок, а при наявності “випадкового причинного зв’язку” кримінальна відповідальність особи виключається. Як свідчить аналіз законодавства і судової практики, в багатьох умисних і в більшості необережних злочинів наслідки носять саме випадковий характер, тобто не є неминучим чи закономірним результатом вчиненого діяння, оскільки залежать від численних ситуативних факторів, що не звільняє особу від кримінальної відповідальності при умові, що вона могла передбачити настання цих наслідків або спеціально була зобов’язана їм запобігти.
Автор підтримує критичне ставлення до поширеної тези про те, що кримінальна відповідальність настає лише при умові, що діяння особи створювало реальну можливість настання наслідків. Навряд чи таке твердження можна практично перевірити при аналізі об’єктивної сторони складу конкретного злочину в процесі його кваліфікації.
І, по-четверте, теорія “необхідного спричинення” не використовується в правозастосовчій діяльності, оскільки не пропонує операціональних критеріїв встановлення юридичного значущого причинного зв’язку.
Підкреслюється конструктивність поглядів тих вчених (М.Грінберг, В.Кудрявцев, П.Матишевський, А.Тер-Акопов, Т.Церетелі та ін.), які, критикуючи теорію “необхідного спричинення”, довели можливість кримінальної відповідальності незалежно від характеру наслідків, обґрунтовуючи необхідність врахування спеціальних юридичних ознак причинного зв’язку в кримінальному праві.
Дисертант обґрунтовує переваги теорії безпосереднього (прямого) причинного зв’язку, яка є спеціально-юридичною, тобто враховує специфіку практичних потреб кримінального права. Її зміст полягає в тому, що значущим для кримінальної відповідальності є лише безпосередній (прямий) причинний зв’язок, який має місце тоді, коли між протиправним діянням особи та наслідками не існує жодних юридично релевантних проміжних подій (факторів). Причинний зв’язок є прямим і у випадку, коли винний для досягнення злочинного результату навмисно використовує технічні механізми, сили природи, осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності, осіб, які діяли в стані вибачальної помилки або осіб, які виконували обов’язковий для них наказ чи розпорядження (окрім явно злочинного). Опосередкований причинний зв'язок має місце при наявності між діянням обвинувачуваного і наслідками незалежних від його волі привхідних сил, які перервали юридично значущий каузальний ланцюг. В цьому випадку кримінальна відповідальність особи виключається. Тому не можна плутати безпосередність причинного зв’язку в юридичному сенсі з філософським значенням цього терміну.
Концепція безпосереднього (прямого) причинного зв’язку застосовується органами досудового слідства та суду, експертами. Однак ця теорія дає лише загальні орієнтири встановлення причинного зв’язку: при кваліфікації окремих категорій і складів злочинів повинна враховуватися їх специфіка.
В підрозділі 1.3. “Концепції причинного зв’язку у західній кримінально-правовій доктрині” розглядаються найбільш впливові теорії причинного зв’язку в кримінальному праві іноземних країн.
В сучасній західній кримінально-правовій науці та судовій практиці домінують три концепції причинного зв’язку: “conditio sine qua non”, “адекватної причини” і “найближчої причини”.
Перша з них, заснована німецьким вченим М.Бурі, залишається пануючою в більшості країн. Ця теорія ґрунтується на операції гіпотетичного елімінування: будь-яка дія особи, яка була необхідною умовою настання наслідку, є його причиною. Беззаперечним позитивом теорії “conditio sine qua non” є значення методу уявного виключення для встановлення причинного зв’язку. Послідовне застосування концепції “conditio sine qua non” надмірно розширює об’єктивні підстави кримінальної відповідальності. В той же час, ця теорія прямо не пов’язана з певним світоглядом, тобто не є матеріалістичною або ідеалістичною.
Висунута І.Крізом концепція “адекватної причини” застосовується переважно в державах “загального права”. Причинність розглядається її прихильниками як звичка колективної свідомості людей: явище є причиною іншого, тобто адекватне йому, якщо воно взагалі та завжди викликає настання наслідку при умові, що цей результат є типовим. Головний недолік теорії “адекватної причини” полягає в тому, що вона змішує причинність з виною, а також не дозволяє обґрунтувати відповідальність особи при вчиненні злочинів з унікальними наслідками і нетиповим розвитком причинного зв’язку. Певна схожість окремих положень концепції “адекватної причини” із теорією “необхідного спричинення”, зокрема в розумінні необхідності й типовості каузальності, дало підстави деяким сучасним дослідникам зробити висновок про тотожність цих теорій, який, однак, видається занадто категоричним. Характерно, що судова практика радянського періоду, особливо в мотивації рішень, часто слідувала саме концепції “адекватної причини”.
У країнах англосаксонського права поширена також теорія “найближчої причини”, представники якої намагаються обмежити кримінальну відповідальність вимогою наявності прямого причинного зв’язку. Вразливим місцем цієї концепції є надмірна залежність каузальності від суб'єктивного чинника. Прихильниками фінальної теорії обґрунтовано доводиться невіддільність причинності як об'єктивного процесу від цілеспрямованої діяльності людини, керованої волею. Висловлюється підтримка поширеної в західній доктрині тези про необхідність науці орієнтуватися на потреби правозастосування. Дисертант підкреслює, що врахування українськими криміналістами багатьох слушних ідей, висловлених західними вченими, є важливою умовою перегляду застарілих стереотипів та теоретичного збагачення вітчизняної кримінально-правової науки.
Другий розділ “Спеціальні питання причинного зв’язку в кримінально-правовій науці” присвячений розгляду причинного зв’язку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину, а також проблем каузальності бездіяльності та використання цієї категорії стосовно інституту співучасті.
У підрозділі 2.1. “Причинний зв’язок в системі ознак складу злочину” розглядається суспільно небезпечне діяння та його наслідки, а також їх значення для встановлення причинного зв’язку. Автор обстоює думку про те, що використані особою для досягнення злочинного результату механізми та сили природи не є частиною дії, а характеризують саме розвиток причинного зв’язку.
Причинний зв’язок встановлюється лише у тих злочинах із матеріальним складом, якщо це прямо зазначено в диспозиції відповідної статті Особливої частини КК України (тобто використаний термін “спричинило” чи аналогічний за змістом) або однозначно випливає з її тлумачення. З метою уніфікації термінології, яка вживається в диспозиціях статей Особливої частини КК України для позначення причинного зв'язку, пропонується використовувати терміни “спричинило (и)”, якщо наслідки носять немайновий характер або “завдало(и)”, якщо наслідки являють собою майнову шкоду.
Дисертант робить висновок про те, що злочини, в яких ідеться про створення небезпеки настання наслідків є самостійним видом законодавчої конструкції, а не злочинами з матеріальним складом, оскільки небезпеку настання наслідків не можна розглядати як реальні наслідки. Тому в деліктах створення небезпеки причинний зв’язок носить гіпотетичний характер.
Підкреслюється, що експерти встановлюють причинний зв’язок у злочинах, в яких він має суто конкретно-науковий аспект. У злочинах, пов’язаних із порушенням спеціальних правил, експерти можуть досліджувати лише технічні ланки каузальності, але в цілому наявність (відсутність) причинного зв’язку між самим фактом порушення певних правил та наслідками є юридичним питанням, встановлення якого належить до виключної компетенції органів досудового слідства й суду.
Дослідження компліцированого причинного зв’язку повинне відбуватися насамперед з урахуванням суб’єктивного моменту, тобто в цьому випадку юридична значущість причинного зв’язку залежить від можливості його передбачення особою.
В підрозділі 2.2. “Причинний зв’язок при бездіяльності” автор досліджує проблему каузальності бездіяльності як одну з найбільш складних в кримінально-правовій науці.
Обґрунтовується думка про те, що при бездіяльності мова йде саме про юридичну пасивність особи, тобто вона являє собою виключно кримінально-правову конструкцію, засновану на належному, яка поза рамок нормативної протиправності не існує. При бездіяльності юридичний обов’язок діяти покладається на особу лише правовою нормою і тому її відсутність – усупереч поширеним уявленням – виключає не протиправний характер бездіяльності і не причинний зв’язок, а саму наявність бездіяльності.
Таким чином, при бездіяльності йдеться про “соціальну причинність”, а не філософську або природничонаукову каузальність. В цьому зв’язку підтримується підхід (О.Бойко), згідно якого обґрунтування каузальності бездіяльності вбачається на підставі використання ідей кримінологічної детермінації. Дисертант підкреслює непереконливість поглядів противників каузальності бездіяльності, оскільки їх аргументація ґрунтується переважно на діалектичному матеріалізмі та не узгоджується із законодавством і правозастосовчою практикою.
Автор звертає увагу на дискусійний характер проблеми ймовірного запобігання наслідкам при бездіяльності. Спробою вирішення цієї проблеми є висунута Ф.Бердичевським теорія “імовірнісного причинного зв’язку”. Імовірнісний причинний зв'язок полягає в тому, що вчинення належної дії в окремому випадку лише з певним ступенем ймовірності усуває суспільно небезпечні наслідки, а тому бездіяльність можна вважати юридично значущою причиною наслідків і в тих випадках, коли вчинення особою належної дії могло лише з певним ступенем імовірності запобігти настанню цих наслідків. Достатність для кримінальної відповідальності конкретного ступеня ймовірності настання наслідків встановлює суд, тобто це питання факту.
Автор робить висновок про те, що, не дивлячись на неоднозначність теорії “імовірнісного причинного зв'язку та складність самої проблеми ймовірного запобігання наслідкам при бездіяльності, згадана концепція заслуговує на увагу і може бути використана в правозастосовчій діяльності.
Підрозділ 2.3. “Причинний зв’язок у злочинах, вчинених у співучасті” присвячений розгляду проблемних питань каузальності стосовно інституту співучасті.
Автор критично оцінює поширене у вітчизняній кримінально-правовій науці положення про те, що при співучасті слід встановити наявність причинного зв’язку між діями співучасників і фактом вчинення злочину виконавцем (в злочинах із формальним складом) або між діями співучасників, вчиненням злочину виконавцем і настанням суспільно небезпечних наслідків (у злочинах із матеріальним складом). Фактично, при вчиненні у співучасті злочинів із формальним складом питання про причинний зв'язок взагалі не ставиться. Підкреслюється, що сама по собі наявність або відсутність причинного зв’язку навряд чи є головним критерієм віднесення певних дій до співучасті: законодавець при цьому керується переважно гіпотетичною чи типовою суспільною небезпекою такого діяння. Звертається увага на обґрунтованість підходу вчених, які вважають дії співучасників умовою, а не причиною наслідків (І.Гонтарь, А.Козлов, Г.Новицький, М.Шаргородський, Н.Ярмиш та ін.). Окрім того, дисертант вважає недостатньо переконливим поширене твердження про те, що причинний зв’язок при співучасті носить опосередкований характер, тобто дії співучасників специфічним чином опосередкуються свідомістю виконавця.
Зазначений підхід, по-перше, змішує причинність як об’єктивну категорію зі свідомістю особи як суб’єктивною категорією (а їх реальна взаємодія – найскладніша філософська проблема, яку кримінальне право навряд чи може вирішити); по-друге, цим ставиться під сумнів вільний характер дій виконавця: він перетворюється на бездушну ланку ланцюга причинності на кшталт сил природи чи технічних механізмів; і, по-третє, сама ідея використання категорії причинності в її природничонауковому сенсі для розуміння інтенціональної поведінки є сцієнтистською аберацією, яка не враховує, що в основі діяльності виконавця та інших співучасників лежить мотиваційний механізм, який є телеологічним, а не каузальним.
Звертається увага і на той факт, що при аналізі об’єктивної сторони складу злочину практичним працівникам вкрай важко встановити, якою мірою дії співучасників обумовили настання наслідків, що робить такі твердження дещо гіпотетичними. Автор підкреслює, що при співучасті юридично значущий причинний зв’язок існує лише між діянням виконавця та настанням наслідків. Відносно інших співучасників доцільно наголошувати на особливому типі взаємообумовленості дій, своєрідному “соціальному” зв'язку, який, однак, не є каузальним.
ВИСНОВКИ
Проведене дослідження причинного зв’язку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину дозволило автору зробити наступні основні висновки:
1. В філософії найбільш впливовими вченнями про причинність є діалектичний матеріалізм, згідно якого каузальність – це особлива форма детермінації, що має генетичний характер, теорія І.Канта, для якого причинність є апріорною логічною категорію та погляди Д.Юма, який розумів її як психологічну звичку свідомості. Специфіка світоглядного змісту цих теорій робить їх використання при аналізі особливостей причинного зв’язку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину недостатнім.
2. Домінуючий у вітчизняній науці методологічний підхід, згідно якого кримінальне право в розумінні причинного зв’язку повинно прямо спиратися лише на філософію діалектичного матеріалізму невиправданий, оскільки не повністю враховує специфіку кримінального права.
3. Серед українських вчених панує теорія “необхідного спричинення”, зміст якої полягає в тому, що підставою кримінальної відповідальності є лише необхідний причинний зв'язок (йдеться про необхідність наслідків), а “випадковий причинний зв'язок” її виключає. Ця концепція недостатньо обґрунтована, оскільки кримінальна відповідальність настає незалежно від того, чи були наслідки необхідними або випадковими.
4. Слушною є позиція тих вчених (М.Грінберг, В.Кудрявцев, П.Матишевський, А.Тер-Акопов та ін.), які конструюють кримінально-релевантний причинний зв'язок за допомогою спеціальних юридичних критеріїв.
5. Кримінально-правова наука створює власне розуміння причинного зв’язку з урахуванням практичних потреб правозастосування. Цьому відповідає теорія безпосереднього (прямого) причинного зв’язку, яка є “спеціально-юридичною”, оскільки враховує специфіку кримінально-правових норм. Зміст цієї теорії полягає у тому, що кримінальна відповідальність настає, якщо діяння винного було найближчою ланкою каузального ланцюга. Безпосередність причинного зв’язку є його юридичною, а не філософською ознакою.
6. Серед поширених у західній кримінально-правовій доктрині і судовій практиці найбільш впливовими є концепції “conditio sine qua non”, “адекватної причини” і “найближчої причини”. Але ці теорії прямо не пов’язані з філософським світоглядом. Найбільшим позитивом теорії “conditio sine qua non” є метод уявного виключення, а концепції “найближчої причини” – вимога встановлення прямого причинного зв’язку між діянням і наслідками.
7. З метою забезпечення єдності правозастосування дисертантом розроблені пропозиції по внесенню змін до окремих постанов Пленуму Верховного Суду України, які містять загальні критерії встановлення причинного зв’язку при кваліфікації різних категорій злочинів.
8. З метою уніфікації законодавчої термінології пропонується, щоб у диспозиціях статей Особливої частини КК України для позначення наявності причинного зв’язку використовувалися лише два терміни: “спричинило” (наслідки немайнові) та “завдало” (наслідки майнові).
9. В науці кримінального права прийнято вважати, що бездіяльність як пасивна поведінка здатна спричинити наслідки. Це обґрунтовується її вольовим характером, специфікою суспільних відносин, мотивуючою здатністю тощо. Підкреслюється, що бездіяльність є юридичною категорією, заснованою на належному, яка поза рамок нормативної протиправності не існує і тому причинний зв'язок при бездіяльності існує виключно в кримінально-правовому його розумінні.
10. В доктрині домінує позиція, згідно якої при співучасті слід встановити причинний зв'язок між діяннями співучасників та наслідками, які настали в результаті дій виконавця. Це положення є спірним, оскільки ігнорує вільний характер дій виконавця, змішуючи причинність із мотиваційно-телеологічним механізмом.Стосовно співучасників можна говорити не про каузальність, а про “соціальний” зв’язок.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:
1. Тимчук О.Л. Причинний зв’язок в кримінальному праві: філософсько – методологічні проблеми // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 12.– К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. – С. 489 - 492.
2. Тимчук О.Л. Необхідний та випадковий причинний зв’язок в кримінальному праві: дискусійні аспекти // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – № 1. – С. 184 – 189.
3. Тимчук О.Л. Теорія імовірнісного причинного зв’язку в кримінальному праві: дискусійні аспекти // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – № 3. – С. 188 – 192.
4. Тимчук О.Л. Причинний зв’язок при бездіяльності // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – № 4. – С. 208 – 213.
5. Тимчук О. Причинний зв’язок в службових злочинах // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 12. – С.82 - 84.
6. Тимчук О.Л. Проблема причинного зв'язку та інститут співучасті // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2003. – № 2. – С. 279 – 286.
7. Тимчук О. Концепції причинного зв’язку в західній кримінально-правовій науці // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 10. – С. 122-124.
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 25 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Спеціалізованої вченої ради Л.А.Луць | | | АНОТАЦІЯ |