В архітектурі кінця XIX — початку XX століття з'явилося безумовне прагнення перебороти еклектизм і знайти нові форми, хоча зрозуміло, що, як писав австрійський архітектор Отто Вагнер у 1895 році, «кожен новий стиль поступово народжується з попередніх, коли нові конструкції, нові будівельні матеріали і нові задачі, що коштують перед людством, вимагають зміни застарілих форм». Таким виходом з несмаку еклектизму і спробою переосмислити стилі минулого можна назвати неокласицизм.
Неокласицизм (від «непро» — новий) — термін, прийнятий для позначення різних художніх явищ останньої третини XIX — XX століття, яким присуще звертання до традицій мистецтва античності, епохи чи Відродження класицизму (в архітектурі і музиці також і епохи барокко). У більш широкому змісті неокласицизм означає відродження будь-яких чи напрямків ідеалів мистецтва попередніх епох.
В архітектурі звичайно виділяють три періоди поширення неокласичних тенденцій. Перший починається близько 1910 року й у ряді країн продовжується до середини 1920-х років. У цей період логіка класичних форм, стриманість і лаконізм класичних пам'ятників протиставлялися безмежності художнього пошуку, що панував у ці роки, надлишку декоративності, що відрізняли багато стилів, наприклад такі, як модерн. При цьому в багатьох країнах архітектура цього напрямку використовувала деякі конструктивні прийоми, вироблені модерном, піддаючи їхньої визначеної раціоналізації.
Рисами неокласицизму відзначена архітектурна творчість таких майстрів, як О. Перре і Т. Гарнье у Франції.
Як уже говорилося вище, у XIX сторіччі з нових будівельних матеріалів застосовувалася тільки сталь. Наприкінці XIX — початку XX століття почав широко застосовуватися залізобетон, що складається з тонких круглих сталевих стрижнів товщиною від 8 до 32 міліметрів і бетону. Французу Огюсту Перре першому удалося створити типові для залізобетону архітектурні форми. Його конструкції дуже раціональні, наприклад жилою будинок на вулиці Франкліна в Парижеві {мал. 160) і гараж на вулиці Понтье. Перре мав не тільки талант архітектора, але і знання інженера.
Будучи одним з піонерів сучасного зодчества, О. Перре згодом захопився архітектурними представленнями, заснованими на класичних зразках. Кращими його неокласичними роботами можна назвати церква Нотр-Дам у Ле-Ранси, побудовану в 1922 році, і жилою будинок на вулиці Ренуара в Парижеві (1930 рік). У церкві чудово виглядає вівтарна апсида, де збірні бетонні елементи несущої стіни утворять орнамент у виді хреста {мал. /б/). При будівництві житлового будинку він широко використовував еркери, як і в більш ранньому будинку на вулиці Франкліна. Відому театральність будинку додають сильно винесені карнизи, криволінійні балконні огородження і ступінчастість у побудові обсягу.
Як і Перре, принципам класичної «елементаристської» композиції при проектуванні будинків і цілих міст випливав інший француз — Тоні Гарнье (1869—1948). Йому належить солідна праця — проект Промислового міста, уперше продемонстрованого в 1904 році. У цій роботі, що дала очевидний імпульс містобудівної думки, Гарнье підтверджує свою віру в індустріальну основу міст майбутнього. Якщо причепливо вивчати його праця, то можна чітко побачити, що Промислове місто являє собою своєрідну версію середземноморської Аркадії.
У Німеччині традиційно відносять до послідовників неокласицизму Петера Беренса. У його творчості тенденція до класичного розуміння форм помітна в побудованому в Берліні в 1910 році будинку заводу високовольтної апаратури фірми «АЭГ». Мотиви класичної архітектури тут видні в оформленні головного входу, розташованого між могутніми вежами сходових кліток, отчого заводський будинок перетворився в монумент. Ті ж тенденції проявилися й у будинку німецького посольства в Петербурзі (1912 рік). Урочистість його як би затверджувала офіційну риторику Третього рейха.
Австрійським неокласиком архітектури можна назвати професора Венскойакадемии мистецтв, керівника архітектурного відділення Отто Вагнера. Його ранні будівлі створювалися під помітним впливом Ренесансу і бароко. Тут брало верх, як в інших його сучасників і однодумців, пристрасть до орнаменту. З металевих деталей виникали візерунки, зроблені, як, наприклад, на будинку у Відні, під старовину. Центральний купол з овальними вікнами, волютами і картушами — у стилі бароко. Але під декоративними прикрасами вже почувається простий геометричний обсяг.
Одночасно з Вагнером у Відні працював інший представник австрійського неокласицизму — Адольф Лоос. Він перший зрозумів проблему, що зрештою дозволив Ле Корбюзье повним розвитком вільного планування. Висновок Лооса, був в сполученні правильності платонічного обсягу зі зручністю вільного простору, найбільше лірично був заявлений у його проекті вілли на Лидо у Венеції (1923 рік), що став платформою для канонічного зразка пуристичної вілли Ле Корбюзье в Гарше (1927 рік).
Є у Швеції будинок — стокгольмська Публічна бібліотека(1920— 1928 роки), що має неокласичний план з його осьовою «царськими сходами», атектонічним фасадом і фризом, дверима в єгипетському стилі. А в Ґетеборзі мається прибудова до ратуші (1934—1937 роки), у якій проектувальник не повторює класичні мотиви старого будинку, а знаходить рішення масштабного сполучення сучасних форм з існуючим будинком. Автор цих створінь — Энрик Гуннар Асплунд.
У російській архітектурі прагнення установити принципи класики проявилося в роботах И.А. Фоміна, И.В. Жолтовского, В.А. Щуко (до відомих добутків останнього відноситься комплекс будинків Державної бібліотеки в Москві; 1928-1938 роки). До стилізації класичних мотивів звернулися і багато представників російського модерну (наприклад, Ф. О. Шехтель).
Другий період неокласицизму в архітектурі захоплює в основному 1930-і роки. Його засоби широко використовувалися в архітектурі Італії (це був єдиний художній напрямок, що офіційно заохочувалося тут у 1930-х роках) і Німеччини для створення монументальних добутків з яскраво вираженою ідеологічною спрямованістю. Наприклад, по проекті німецького архітектора Пауля Людвіга Тресту в 1937 році в Мюнхені був побудований Будинок мистецтва. У ньому зодчий звертається до античності як вираженню домагань на владу: ряди тісно поставлених колон, голі стіни, гігантські пропорції. У Берліні вже інший архітектор, Альберт Шпейер, створює будинок Нової імперської канцелярії (1937—1938 роки), де переважає спартанський класицизм.
Третій період неокласицизму в архітектурі починається наприкінці 1950-х років. Він відноситься головним чином до розвитку архітектури США, що почали по офіційній програмі будівництво ряду будинків дипломатичних служб у декількох країнах (Індія, Греція). Для цих будівель характерне сполучення деяких композиційних прийомів класицизму з формами, диктуемыми сучасними конструкціями. Нерідко такі будинки мали виразні елементи, що асоціюються з місцевою архітектурною традицією. Найбільш значне спорудження напрямку неокласицизму в США — Линкольн-сентер у Нью-Йорку (1960-і роки, архітектори Ф. Джонсон, У. Харрисон, М. Абрамович, Э. Сааринен). Будинку центра утворять чітке і симетричне обрамлення прямокутної площі.
Модерн
Ще один напрямок, характерне для зодчества кінця XIX і початку XX століття — це модерн. Виникнення його зв'язане з підставою англійського руху «Мистецтва і ремесла» (1883 рік), вплив якого поширюється на Європу. Архітектори цього стилю по-новому визначали функціональні і формотворні принципи забудов. Вони висували на перше місце доцільність форми і художню виразність природних матеріалів.
Рух «Мистецтва і ремесла» досягло своєї вершини в архн^ тектуре і прикладному мистецтві в роботах шотландця Чарлза Реннн Макінтоша. Він проповідував в англійській архітектурі нову конетч руктивную естетику, чим наблизився до модерну XX століття. Найбільш відомими його роботами є будинок чайної Кенстон (1907— 1911 роки) і Художньо-промислової школи в Глазго (1897-і 1899 роки). Ц
Істотний внесок в архітектуру модерну вніс бельгійський зфч чий Хенри ван де Велде. Він один з основоположників бельгійської галузі стилю модерн, що носив найменування «арнуво» («нове мистецтво»). Його творчість відбиває всю складність періоду зміни епох і точно суперечливо.
Велде мав різнобічну обдарованість: він був не тільки архітектором і художником, але також літератором і музикантом, об’єднуючи в собі талант теоретика, практика і педагога. Велде навчався в Академії мистецтв в Антверпені (1880—1882 роки), а потім продовжив навчання в Парижеві в К. Дюрана.
У 1895—1896 роках Велде побудував власний особняк «Блумеиа: верф» у Еккле біля Брюсселя. Тут усі деталі ретельно проробивши в стилі модерн. Вілла тоді привернула загальну увагу. Плани і фасад будинку сконструйовані майстром відповідно до їх функцій. Але усупереч своєму ж протесту проти наслідування стилям епох Велде багато запозичав тут від вільного планування англійського котеджу.
Велде викладав в організованому їм же Вищому технічному училищі прикладних мистецтв (згодом знаменитому «Баухаузе»). Роботи, виконані в новому училищі, були представлені на виставці Веркбунда в Кельні в 1914 році. На цій виставці пролунала і знаменита мова художника, що донині вважається одним з найважливіших програмних документів архітектури стилю модерн. У виступі Велде були підведені підсумки розвитку напрямку «ар нуво», історію якого і завершила кельнська виставка.
Для цієї ж виставки в Кельні Велде побудував театр, застосувавши новаторські прийоми планування й устаткування сцени (мал. 162). Це також було популярною темою розробок багатьох представників сучасної школи. У даній роботі проявилася ще одна найважливіша тенденція: прагнення до єдності зовнішнього вигляду будинку, його інтер'єра й оформлення прилягаючої території. У цьому проекті, однак, як і раніше переважають мотиви стилю модерн, історія якого вже ішла в минуле.
Іншим найбільшим представником модерну є Антонио Гауди, великий іспанський архітектор, що переосмислив у дусі сучасного зодчества композицію готичного собору і принципи мистецтва модерн. Його роботи кінця 90-х років знаменують явне визволення від проходження якої б те ні було традиційній школі. З невичерпною фантазією використовував він можливості, закладені в мистецтві 1880-1890-х років. Приклад незвичайно самобутнього і самостійного трактування архітектурних правил стилю модерн — «Каса Бат-тло» (1906 рік), що є дійсним шедевром фантазійного перетворення цього стилю. У цьому й іншому проектах плавні лінії Га-вудь перетворив у просторово-безупинні пластичні образи, досягаючи найвищої виразності.
У стилі модерн виконаний ряд робіт австрійського архітектора Иозефа Ольбриха, наприклад «Весільна вежа» у Дармштадте(1907-1908 роки) (мал. 163). Центр комплексу на пагорбі Матильды служить одночасно і домінантою, що визначає загальний вид міста. Вежа облицьована клиникером і ритмічно розчленована кутовими стрічковими вікнами. У будинку органічно використані будівельні матеріали різного кольору: червоний клиникер, світлий тесовий камінь, зелена оксидована мідь.
Найвизначнішим майстром російського модерну в архітектурі був Федір Осипович Шехтель. Одним зі значних його створінь у цьому стилі можна назвати будинок Ярославського вокзалу в Москві (1903-1904 роки), де нове сполучається з традиційними формами, за що зодчий став мішенню першої атаки конструктивістів.
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 23 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Еклектизм | | | Інші архітектурні напрямки |