Читайте также:
|
Однією з ключових персоналій української соціології є Михайло Петрович Драгоманов (1841 – 1895 рр.) – непересічний вчений, професор Київського університету (до 1875 року).
Михайло Петрович був одним з найактивніших громадських діячів, вчених і публіцистів свого часу. Зокрема, він був членом київської „Старої Громади”, засновником “Громади” женевської. З 1876 року М. Драгоманов внаслідок реакції російсько-імперської влади перебував у еміґрації, де до кінця життя обіймав посаду професора кафедри всесвітньої історії Софійського університету.
Наукова діяльність М.П.Драгоманова як вченого охоплює широкий спектр тем, серед яких: суспільні зміни, співвідношення соціології та історії, питання національності, проблеми прогресу. Існує опінія, що саме він вперше використав поняття “ соціологія ” серед українських вчених, погоджуючись з контівським прагненням розвинути “точність” цієї науки шляхом досконалого визначення її законів. Приведемо більш детальні відомості про його наукові пошуки і деякі громадсько-політичні погляди.
У своїх соціологічних рефлексіях вчений дотримувався еволюційної теорії, при цьому він вважав, що державна форма і політичний стан конкретного соціуму еволюціонують у прямій залежності від економічних і соціальних перетворень, є похідними від останніх. Така логіка привела М.Драгоманова до висновку про нагальну необхідність дослідження історії, оскільки це обов’язково дозволить з’ясувати суспільні закони – тоді соціологія насправді набуде необхідної точності.
Стосовно суспільної структури, то вона постає у вченого, у першому наближенні, як трикомпонентна:
Говорячи про прогрес, професор називав його якісною характеристикою розвитку суспільства. Він вважав, що до прогресу призводить об’єктивний і поступальний рух історії, форми якого можуть бути різноманітними – як мирними, так і радикальними (революції тощо).
Не можна обійти увагою те, що фігура М.Драгоманова як представника української соціології не позбавлена певних протиріч – національно-політичні його погляди змінювалися. Як наголошують сучасні дослідники, він, подібно до деяких інших українських соціалістів, без оптимізму ставився до європейського шляху розвитку України, активно критикуючи “українофільство” і, особливо, його крайні ідейні позиції (праця „Що таке українофільство?”). Разом з цим, соціолог патріотично прагнув протистояти ідейному тискові на українську культуру, мову, що втілилося, зокрема у таких його працях як "Політичні пісні українського народу, XVIII - XIX ст.”, „"Нові українські пісні про громадські справи”.
5. Социологические поиски И. Франка, М. Туган-Барановского, Б. Кістяківського, М.С. Грушевського.
Великий український поет, драматург, художній перекладач Іван Якович Франко (1856 – 1916 рр.)
Соціологічні погляди І.Франка як науковця на суспільство, його прогрес і регрес загалом будувалися на ідеях позитивізму, антропологічного напрямку в теорії культури, а також на марксистських економічних ідеях. Вчений доволі своєрідно тлумачив предмет соціологічної науки, який має охоплювати людину як суспільну істоту, а також еволюцію суспільства, розвиток праці і культурних проявів (ідей, вірувань, техніки, артефактів тощо). Однією з цілей, які повинна переслідувати соціологія, була, за І.Франком, просвітницька, яка має допомогти народові усвідомити власну мету.
Визнавав український соціолог також єдність законів розвитку природи і суспільства. Так, скажімо, у своїх ранніх працях він визначав рушійною силою еволюції (у тому числі, соціальної) боротьбу за існування, хоча згодом, відійшовши від такої опінії, бачив її у єднанні людей і кооперативному раціональному здобуванні духовних і матеріальних потреб. Тут ми можемо бачити принаймні одну принципову відмінність позиції І.Франка від марксистської, яка наголошувала на неодмінному накопиченні суспільних протиріч і революційному їх розв’язанні. Погляди на владу у великого українського мислителя також відрізнялися від зазначених – її він тлумачив як результат поділу праці, а не власності.
Відомим українським економістом і соціологом тих часів є Михайло Іванович Туган-Барановський (1865 – 1919 рр.). Соціологічні пошуки його були зосереджені навколо питань соціального розвитку, соціальної стратифікації і класової боротьби. Виділяючи такі класи: наймані працівники, капіталісти і землевласники, він вважав основою соціального розвитку господарство – сукупність людських дій, спрямованих на перетворення природного світу, утворення матеріальних і духовних об’єктів для задоволення потреб.
Іншим непересічним вітчизняним українським соціологом, правознавцем, філософом і політичним діячем, який певною мірою перебував під впливом ідей та діяльності М. Драгоманова, був професор Київського університету, академік Богдан Олександрович Кістяківський (1868 – 1920 рр.), завідувач кафедри соціології Всеукраїнської Академії наук.
Б.О. Кістяківський вважав, що кристалізація соціологічного знання як самостійної царини гуманітарної науки можлива після вирішення трьох основних проблем: по-перше, питання про те, як утворювати соціально-наукові поняття; по-друге, з’ясування вірного причинно-наслідкового зв’язку у поясненні соціальних явищі і, по-третє, визначення норм соціального життя.
У свою чергу, аналізуючи соціологічні аспекти правових норм, вчений вважав, що правопорядок, який існує у звичайному соціумі, як правило, не є тотожним формально відбитому у правничих документах. Звідси він робив висновок про необхідність поглибленого дослідження права як соціального явища, правових уявлень народу, групи тощо.
На окрему увагу нашого курсу справедливо заслуговує видатна персона Михайла Сергійовича Грушевського (1866 – 1934 рр.). Він є крупним українським істориком, соціологом, масштабним громадським і політичним діячем, професором Львівського університету, головою наукових товариств (НТШ та ін.), фундатором Українського соціологічного інституту (м. Відень), академіком Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), АН СРСР, першим Президентом України.
У рамках генетичної соціології академік М. Грушевський приділяв увагу аналізу первинних, примітивних формсоціальної організації, закономірностям їх переходу у більш складні, впливу “передісторичних” форм суспільної організації на тенденції розвитку наступних. Вчений зокрема відслідковував, чи є форми і етапи суспільного розвитку універсальними для всіх народів. Відповідаючи зрештою на це питання, він висував тезу, що вони можуть бути подібними, але практично ніколи – тотожними, пояснюючи це варіативністю психологічної та моральної регуляції у різних людських спільнотах. Разом з цим великий український соціолог наголошував на існуванні загальних подібних тенденцій суспільної еволюції – процесів диференціації та інтеґрації (консолідації), які тривають у будь-якій спільноті. Чергування цих процесів М.Грушевський вважав уособленням невпинної боротьби індивідуалістичних та колективістських потягів, мотивів і прагнень.
Така позиція повністю узгоджується з іншою тезою – про неможливість тлумачення суспільних законів як автоматичних або механістичних. Іншими словами, вони є відносними. Отже, можна наочно бачити, як вітчизняна соціологія успішно подолала натуралістичні (механістичні і біологізаторські) тенденції раннього періоду свого розвитку – М.Грушевський їх прямо заперечував.
Еволюцію суспільства академік вважав стадіальною:
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 13 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Начало украинского позитивизма. | | | Функции сложного процента,используемые в оценке |