Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Національні конфлікти як форма національних відносин.

Формування нації приводить до створення держав. Як правило, це не окремий етнос, а група етносів, які склали одну націю. Будь-яка нація полі етнічна. Тому нація по суті виступає як державний етнос. Це визначає специфіку міжнаціональних відносин.

Національні відносини – це відносини між суб’єктами національно-етнічного розвитку (націями, народностями, національними групами) та їх державними утвореннями, а також між людьми різних національностей чи етнічних груп. Головні питання у національних відносинах: 1) це питання рівноправ’я чи підкорення, причин виникнення недовіри та конфліктів, досягнення певного рівня економічного, політичного та культурного розвитку етносів однієї держави; 2) питання зовнішньодержавних національних відносин та методів і умов вирішення різноманітних проблем у міжнаціональних стосунках в інтересах мирного існування та соціального прогресу.

Цікаво, що у 90-х роках 20 ст. спостерігається своєрідний етнічний бум, тобто загострення уваги до проблем національної культури та національного розвитку, що є своєрідною реакцією народів на нівелюючий вплив сучасних глобальних технологій та моделей образу життя на національну самобутність. Вчені називають цей феномен „етнічним ренесансом” чи „етнічним парадоксом сучасності”. При цьому процеси національного відродження потенційно несуть у собі можливість міжнаціональних конфліктів.

Національний конфлікт – це конфлікт між етнічними спільнотами, який характеризується певним рівнем організованої політичної дії та участю суспільних рухів, і викликаний, як правило, обмеженням чи ігноруванням прав і свобод відповідних етносів чи націй. У національний конфлікт вступають етноси, незадоволені своїми політичним та соціальним статусом. Це незадоволення активізує історичну пам’ять, давні стереотипи міжнаціональної боротьби, сприяє формуванню образу ворога, яким і виступає інший етнос.

Особливо інтенсивно розгортаються міжнаціональні конфлікти у тих країнах, де держава реально не може забезпечити реалізацію прав своїх громадян на повноцінний соціальний та культурний розвиток. При цьому, оскільки для більшості людей образ держави асоціюється з образом титульного народу, то існує реальна можливість спрямування етнічної ненависті саме на нього.

М.Гектер у зв’язку з цим висунув концепцію „внутрішнього колоніалізму”, у якій створив модель виникнення етнополітичного напруження:

1) конфліктогенне по своїй природі об’єктивне обмеження етнічних груп багатонаціональної держави у процесі її нерівномірної модернізації;

2) усвідомлення цього факту членами етнічної групи як власного пригноблення титульною нацією, або відповідною державою;

3) формування етнонаціоналізму як реакції етнічної спільноти на „внутрішній колоніалізм” Центру. Можна назвати також ситуаційні джерела етнополітичних конфліктів:

1) раптове зникнення стримуючих факторів зовнішнього середовища, що може статися через швидке послаблення вищої політичної влади чи зникнення зовнішньої загрози;

2) історичний спадок міжетнічних відносин;

3) внутрішня боротьба за лідерство у межах етнічної групи;

4) економічна ситуація;

5) рівень політичної та загальної культури.

На сьогодні виділяються головні типи етнополітичних конфліктів:

1) територіальні конфлікти, пов’язані із воз єднанням роздроблених етносів - зіткнення урядом і національним визвольним рухом, який користується підтримкою сусідньої держави (Кортах);

2) конфлікти, породжені намаганням етнічної меншості реалізувати право на самовизначення у формі створення незалежного державного утворення;

3) конфлікти, пов’язані із відновленням територіальних прав депортованих народів;

4) конфлікти, на основі яких знаходяться претензії тієї чи іншої держави на частину сусідньої держави;

5) конфлікти, пов’язані із абсолютизацією та протиставленням принципів права народів на самовизначення з вимогою територіальної цілісності держав;

6) із намаганням легітимізувати соціально-політичну перевагу корінної чи титульної нації над іншими народами;

7) конфлікти між культурно відмінними національними спільнотами.

Три головні форми вирішення етнополітичних конфліктів:

1) оперативні рішення, спрямовані на недопущення розростання конфлікту за рахунок підсилення охорони життєважливих об’єктів, ліквідною найбільш відчутних наслідків конфліктів, покарання організаторів погромів, активізація інформаційно-розяснювальної роботи і т.ін.; 2) тактичні рішення, спрямовані на урегулювання тих конфліктів, які вже виникли через економічний, політичний, силовий тиск на їх учасників; 3) стратегічні рішення, зорієнтовані на попередження криз у міжнаціональних відносинах на основі завчасного створення правових, політичних та соціально-психологічних умов для безболісного і цивілізованого розвитку національних процесів.

Питання №4. Проблеми національного розвитку в Україні.

Своєрідність національних відносин полягає у тому, що вони включають у себе усі сфери суспільного життя – економічну, політичну, соціальну, духовну.

При цьому необхідно відзначити, що нація стверджує себе серед інших націй та народностей, намагаючись ввійти у світове людство та залучити до свого життя усі етнічні утворення, що її складають. На сьогодні у науковій літературі зустрічається поняття „титульного народу” – того народу, на основі якого головним чином розвивається нація і який повинен нести відповідальність за життя інших етносів. У сучасних розвинутих країнах проголошені рівні права усіх націй та народностей. Але дискримінація (інколи латентно) існує. Як правило, представники малих етнічних груп мають менший прибуток, зайняті менш престижною працею, менш освічені, відсторонені від влади. В СССР національна дискримінація була офіційно заборонена, але цілі народи були примусово переселені. Був визначений курс на розвиток малих народів і разом з тим деякі етноси зникли. Якщо у 1926 році було 57 національних та 75 етнічних груп, то у 1979 – 35 національних та 17 етнічних. Було переслідування активних виступів на захист національної культури та національного руху за самостійність. Підвищена розповсюдженість російської мови, різке зменшення українських шкіл та вживання української мови.

У 80-х роках лише дві держави світу – СРСР та ПАР - офіційно фіксували національне походження. Україна у Європі займає найбільшу територію – 603,7 км², по кількості населення – біля 48 млн. Поступається лише ФРГ та Франції. Після росіян – українці другий по чисельності слов’янський етнос.

На поч..90-х років ХХ ст.. у світі проживало більше ніж 66 млн. Українців, - 18 млн. –проживає за межами України. В Росії – 5,7 млн., у Казахстані – 1,5,у Молдавії – 781 тис., у Білорусії – 535 тис. у Киргиз стані – 210 тис., у Прибалтиці – 250 тис., у США – 1,8 млн., у Канаді – 2 млн., у Аргентині – 560 тис., у Бразилії – 350 тис., у Австралії -220 тис.

Зараз в Україні проживають представники 120 народностей.

Більшість населення України завжди складали українці. У середині 20-х років – 80,6%, в 30-х – 73,5%, 50 – 76,8%, 80-х-90-х – 72,7%.

Росіян в Україні – у 20-х – 3 млн., в к.50-х – 7 млн., у 80-х – більше 11 млн.

У теперішній час на території України приблизно 40 млн. українців.

Проблема відносин з іншими народами. 90% людства живе у багатонаціональних державах. (Моноетнічності можна досягти лише штучно – Нахічевань – Вірменія - Азербайджан). Проблема етнічної та національної консолідації, яку можна вирішити лише через розбудову громадського суспільства та правової держави. Національна згода, толерантність.