Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

науковий;

3) стиль художньої літератури (художній);

4) офіційно-діловий.

публіцистичний стиль - це функціональний різновид літературної мови, який використовується в періодичних виданнях, засобах масової інформації.

Науковий стиль - це функціональний стиль літературної мови, який обслуговує сферу науки для передачі наукової інформації аргументовано і доказово, що зумовлює широке використання науково-термінологічної лексики, слів з абстрактним значенням, іншомовних слів; речень, ускладнених дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами, вставними словами, словосполученнями і сполученнями слів, складних синтаксичних конструкцій

стиль художньої літератури - це функціональний стиль літературної мови, який характеризується емоційністю, експресивністю, естетичної мотивованістю мовних засобів, образністю.

Уснорозмовний стиль - це стиль літературної мови, який вживається при спілкуванні з дотриманням орфоепічних норм - правильної літературної вимови звуків, наголосу в слові, інтонаційного оформлення речення - та правильним вживанням лексики.

8. Офіційно-діловий стиль

Діловий стиль задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, діяльності, ділових стосунків між державами, організаціями, членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування.

Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, гро­мадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою літературності.

Ознаки офіційно-ділового мовного стилю

1. Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу фактів, документальність, об'єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.

2. Цей стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професій­ної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб'єктивної оцінки тощо).

3. Діловий текст характеризується як рівнем стандартизації мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конс­трукцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий поря­док слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; дода­ток — після керуючого слова; обставинні слова — яко­мога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).

4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.

Підстилі

1. Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.
2. Дипломатичний — використовується в сфері між­державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.
3. Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, за­питів, повідомлень тощо.
4. Адміністративно-канцелярський — використовуєть­ся в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, дого­ворів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

12. Документ його властивості та вимоги його оформлення

Документ – зафіксована інформація з реквізитами які дозволяють її індетифікувати

Реквізити обов’язкові дані які повинен містити документ

 документ повинен видаватися повноважним органом або особою у відповідності з її компетенцією;

 документ повинен бути достовірним і мати юридичну силу, не повинен суперечити чинному законодавству;

 документ повинен мати відповідність до свого призначення;

 документ повинен бути складений за встановленою формою;

 документ має бути бездоганно відредагований і оформлений.

13. Правила оформлення сторінок, рубрикація тексту, правила оформлення заголовків

Заголовок завжди є структурним елементом тексту. Він дозволяє в короткій (стислій) формі відобразити тематику документа, а нерідко і його головну ідею. Заголовок повинен чітко відповідати тексту, бути логічно повноцінним і досить коротким.

Заголовок пишеться великими літерами. Він має бути не довшим ніж 40 знаків. Не бажано у заголовку переносити слова. Якщо заголовок великий, то його ділять (за змістом) на декілька рядків:

Текст від заголовка пишеться через 3—4 інтервали. Розміщується заголовок посередині рядка або на початку рядка від межі лівого поля. Крапка після заголовка не ставиться. Не слід писати заголовок у кінці сторінки, якщо немає місця для тексту, краще перенести його на наступну сторінку.

Короткі заголовки пишуться з проміжком в один знак між літерами в межах одного слова

Текст від заголовка пишеться через 3—4 інтервали. Розміщується заголовок посередині рядка або на початку рядка від межі лівого поля. Крапка після заголовка не ставиться. Не слід писати заголовок у кінці сторінки, якщо немає місця для тексту, краще перенести його на наступну сторінку.

Короткі заголовки пишуться з проміжком в один знак між літерами в межах одного слова

14 Правові, технічні та лінгвістичні вимоги до оформлення тексту

15 Мова і професія

Для різних видів мовленнєвої діяльності суспільство формує певні правила їх здійснення. Правила ведення мовлення, чи етикет мовлення, поділяються на правила для мовця і слухача.

Виділимо насамперед правила для мовця:

1. Доброзичливе ставлення до співрозмовника, повага до адресата.

2. Необхідно виявляти доречну у певній ситуації ввічливість (враховувати стать, вік, службовий чи суспільний статус тощо). Треба знімати надмірну категоричність.

3. Мовцеві не рекомендується ставити в центр уваги своє “я”, нав'язувати свої думки й оцінку подій.

4. Необхідним для мовця є відокремлення власного “я” слухача у центр уваги.

5. Мовцеві треба вміти вибирати тему для розмови, доречну в кожній ситуації, яка є цікавою, зрозумілою партнерові.

Залежно від мети спілкування, сфери використання мови наше мовлення по-різному оформлюється, що дає можливість говорити про стилі мовлення.

Для розмовного стилю провідною функцією є спілкування; для наукового і науково-популярного – повідомлення, пояснення; для офіційно-ділового – повідомлення, інструктаж; для публіцистичного – вплив, переконання; для художнього стилю – дія

Правила для слухача:

1. Необхідно перервати всі справи й уважно вислухати мовця.

2. Слухаючи, необхідно доброзичливо, з повагою і терпляче ставитися до мовця, бути тактовним.

3. Намагатися не перебивати мовця, не вставляти недоречних зауважень, не переводити власне слухання у говоріння.

Складання професійних документів

Документи, їх призначення і класифікація
Документ (від латин. documentus – спосіб доказу) – це матеріальний об’єкт (носій), що містить певну інформацію, оформлений у визначеному порядку і має юридичну силу відповідно до чинного законодавства.
Документи оформляють на різних матеріальних носіях: на папері, фотоплівці, магнітній і перфострічці, дискеті, перфокарті тощо.
Документи мають різне призначення (функції). Ці функції можуть бути загальними, тобто їх виконують практично всі документи, і специфічними (властивими лише частині документів).
До загальних належать такі функції документів:
інформаційна (документ як засіб збереження інформації);
соціальна (документ задовільняє певні потреби суспільства);
комунікативна (документ як засіб зв’язку між установами, підприємствами і т.д.);
культурна (документ як засіб закріплення певних культурних традицій).
Серед специфічних функцій документів найголовнішими є такі:
управлінська (документ як засіб управління);
правова (документ як засіб закріплення правових норм);
історична (документ як джерело історичних відомостей).
Документи класифікують за різними ознаками:
1. За найменуванням розрізняють заяви, листи, довідки, службові записки, протоколи і т. ін.
2. За походженням документи поділяють на службові, або офіційні (вони створюються установами, підприємствами, службовими особами, які їх представляють), й особисті (їх створюють окремі особи і це не входить у коло їх службових обов’язків).
3. За місцем створення документи бувають внутрішні (чинні лише в межах установи, підприємства, у якому створені) і зовнішні (є результатом спілкування установи з іншими установами, організаціями тощо).
4. За призначенням виділяють такі основні комплекси документації:
організаційно–правова; планова; інформаційно-довідкова й довідково-аналітична; звітна; щодо особового складу (кадрова); фінансова; з матеріально-технічного забезпечення; договірна; колегіальних органів.
5. За напрямком розрізняють вхідні і вихідні документи.
6. За формою – типові й індивідуальні.
7. За ступенем гласності – звичайні, таємні (секретні), для службового користування.
8. За стадіями створення розрізняють оригінали (створені документи), копії (повне відтворення оригіналу) і витяги (відтворення певної частини оригіналу).
9. За термінами зберігання документи поділяють на такі категорії:
документи тимчасового зберігання (до 10 років);
документи тривалого зберігання (понад 10 років);
документи постійного зберігання (без обмеження терміну).
10. За технікою відтворення документи бувають рукописні й відтворені механічним способом.
2. Реквізити документа
Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.
Основні реквізити документа:
Державний герб; емблема організації;
назва міністерства чи відомства;
назва підприємства (установи, фірми, організації);
поштова адреса, індекс, номер телефону, факсу, адреса електронної пошти;
номер рахунка в банку;
назва виду документа;
дата (стандартні способи запису дати: 01.02.04 або 01 лютого 2004 р.);
індекс (вихідний номер документа);
місце складання чи видання;
гриф обмеження доступу;
адресат;
гриф затвердження;
резолюція;
заголовок до тексту;
текст;
позначка про наявність додатка;
підпис;
візи;
відбиток печатки;
позначка про виконавця;
позначка про виконання й направлення документа до справи;
позначка про перенесення даних на машинний носій;
позначка про надходження.
Кожний документ має свій склад реквізитів, який залежить від виду документа, його змісту, призначення, способу оброблення. Усі реквізити мають постійне місце, що робить документи зручними для зорового сприймання і полегшує їх оброблення.

16. Загальне поняття про лексику. Слово як найменша самостійна одиниця мови

Лексика (від гр. lexicos - той, що відноситься до слова) - це сукупність слів, які вживаються у мові.

Наука, яка вивчає словниковий склад мови - значення слів, їх походження, зв'язок з іншими словами, має назву лексикологія

Слово - це одна з одиниць мови, яка служить для найменування предметів, властивостей, процесів чи дій. Усі слова за значенням поділяються на дві групи - самостійні та службові.

Самостійні слова - це слова, які обов'язково щось називають (центр, компанія, білий, докласти, купити, обізнаність, сум).

Службові слова не мають самостійного значення, а лише виражають різні відношення між самостійними словами (у виразах ані травички, земля і небо, посеред поля, до нестями службові слова ані, і, посеред, до).

Як одиниця мови слово характерізується такими ознаками (якими вона і відрізняється від інших мовних одиниць):

• складається із звуків і має один основний наголос;
• може поділятися на менші значущі частини - так звані морфени (корінь, закінчення, префікс, суфікс);
• має лексичне значення, тобто називає предмети, ознаки та процеси реальної дійсності.

Лексичне значення слова - це його реальний зміст, тобто те, що це слово називає.

17 лексика сучасної української мови з погляду її походження і розвитку

За походженням лексика української мови не однорідна. Окремі слова і цілі групи слів в українській мові виникли в різні епохи і з різних джерел. Отже, з погляду походження лексика сучасної української мови поділяється на кілька груп.

1. Спільнослов'янська лексика. Це найдавніший шар словникового складу української мови, успадкований через давньоруську з мови праслов'янської, що існувала до V-VI ст. н.е., а потім, розпадаючись, стала тим джерелом, а основі якого виникли і розвивалися всі інші слов'янські мови. Закономірно, що слова спільнослов'янського походження з часом зазнали певних фонетичних та морфологічних змін і вимовляються тепер відповідно до норм сучасної мови.

До спільнослов'янського лексичного фонду відносяться слова, поширені в усіх або в більшості слов'янських мов. Мати, син, дочка, батько, сестра, баба, жінка, орати, сіяти, кувати, шити, меч, граблі, вовк, коза, бик, кінь, свиня, ніс, зуб, око, борода, воля, гнів, гріх та інші.

2. Східнослов'янська лексика - та частина українського словникового запасу, яку наша мова успадкувала разом із спільнослов'янською лексикою з мови давньоруської - спільного джерела сучасних української, російської та білоруської мов. Східнослов'янська лексика, точніше, слова цієї групи виникли лише в діалектах східнослов'янської давньоруської мови в епоху її окремішнього існування й розвитку і поширені переважно в сучасних східнослов'янських мовах: білка, кішка, селезень, собака, коровай, пряник, коржик, гречка, осока, урожай, полова, мельник, селянин та інші.

3. До власне української лексики належать слова, які виникли на українському мовному грунті, тобто в період становлення і подальшого розвитку мови української народності (приблизно з XIV ст.): багаття, бавитись, будинок, вареник, гай, карбованець, кисень, паляниця, освіта, мрія, літак...

Досить значну за обсягом, стилістичними функціями і за семантичними ознаками лексичну групу становлять старослов'янізми, тобто слова, засвоєні із спорідненої старослов'янської мови, яка з ІХ ст. виконувала роль єдиної міжнародної літературної мови слов'янства. У Х ст. старослов'янська мова разом із впровадженням християнства стала поширюватись і на території Української Русі.

Засвоєння старослов'янізмів почалося ще в давньоруський період, але й пізніше тривалий час старослов'янська мова не втрачала свого значення: уста, супостат, істина, небеса, Бог, хрест, золото, вождь, святиня, собор, союз, соратник.

Засвоєння українською мовою російської лексики стало активним після возз'єднання України з Росією (друга половина XVII ст.). Частина русизмів у різні часи засвоюється шляхом безпосередніх усно-розмовних контактів: начальник, завод, чин, подвиг, хазати, а з XVIII ст. російська мова стала основним посередником у засвоєнні українською мовою іншомовної лексики західноєвропейського походження: акт, адвокат, боцман, генерал, дивізія, комісія.

До XVII ст. Білорусія і більша частина України були у складі Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої, і саме тоді формувалася по суті єдина українсько-білоруська літературно-писемна мова із спільною значною частиною лексичного фонду: бадьорий, бурчати, в'ятір, гудити, дьоготь, ківш, кажан...

18. синоніми, омоніми пароніми

Омоніми (від гр. homos - однаковий і onyma - ім'я) - це слова, які мають однакове значення і написання, але зовсім різні значення.

• коса - заплетене довге волосся;
• коса - вузька намивна смуга суходолу в озері, морі чи річці;
• коса - сільскогосподарське знаряддя.

Синоніми (від гр. synonymos - однойменний) - це слова, різні за звучанням, але близькі за значенням

Пароніми (від гр.para - поблизу, поруч і onyma - ім'я) - це слова, подібні між собою за звучанням і частково за будовою: абонент - абонемент; континент - контингент.

19. Лексикографія. Основні українські словники

Лексикографія- розділ мовознавства що розробляє теорію та практику укладення словників

тлумачні словники;*
граматичні словники;*
словники синонімів;*
словники омонімів;*
словники паронімів;*
фразеологічні словники.

20.Фахові навчально-наукові роботи юридичного спрямування.

21.Стилістична диференціація української лексики. Професійна лексика.

Стилістична диференціація лексики сучасної української мови

Слово не тільки називає предмет, дію, ознаку, поняття, а й оцінює відповідне явище дійсності, сигналізує про нейтральне, підкреслено позитивне або негативне ставлення до нього з боку мовця. Отже, крім номінативної, слово виконує також оцінно-експресивну функцію, яка виражається в усному і писемному мовленні за допомогою спеціально дібраних лексичних засобів, наявних у словниковому складі і зорієнтованих на функціональні стилі української мови – розмовно-побутовий, публіцистичний, офіційно-діловий, науковий, художній. Відмінності між стилями знаходять відображення у стилістичній диференціації лексики.

До власне професійної лексики належать слова, вживані групами осіб на позначення предметів і понять, які безпосередньо пов’язані з професійною діяльністю, родом занять. Професіоналізмам властивий високий ступінь диференціації у називанні знарядь і засобів виробництва, продуктів виробництва та їх складових частин, деталей, різних дій, процесів і супровідних умов, пов'язаних з тією чи іншою сферою діяльності.

Крім професійних слів, вживаних більшістю носіїв мови, є вузькоспеціальні, які ніби деталізують загальнонародний словник. Так, слова човен, весло, сітка, вживаються всіма, але немає потреби кожному носію мови, крім рибалок, вживати слова дуб, байдак, баркас, фелюга на позначення різних видів човнів.

22.Українська юридична термінологічна система (з історії розвитку права)

Першi спроби систематизації української правничої термінології в словниках припадають на останнє двадцятирiччя ХIХ ст.

Джерелами збору правничих термiнiв слугували актовi книги, законодавчi акти, статути, договори, грамоти, результатом чого й стало введення спецiальних термiнiв iз вказiвкою на джерело до реєстру тлумачних словникiв ХVI — поч. ХІХ ст.

«Юридично-полiтична термінологiя для слов’янської мови Австрії», що побачила свiт 1851 р. i яку можна вважати першим українським термінологiчним словником юридичної лексики. Укладачами словника були Я. Головацький. Г. Шашкевич, Ю. Вислобоцький. На основi цiєї працi аж до кiнця ХIХст. видавалися словники з правознавства, оскiльки змiни в системi законодавства й регулюваннi правових вiдносин вимагали подальшого впорядкування й унормування термiнології, зокрема правничої.

Важливий внесок у розвиток юридичної термiнографiї зробила нова правничо-термiнологiчна комiсiя, створена після заснування Академiї наук у 1919 р. За довгий перiод своєї дiяльностi (1919-1931 рр.) її члени провели кропiтку роботу, результатом якої став фундаментальний «Росiйсько-український словник правничої мови» 1926 р., який вмiстив понад 67000 слiв. Був забороненим (через цензуру влади)

Установлення жорстких умов i створення воєнної ситуацiї в радянському суспiльствi створило значну прогалину в українській лексикографії загалом, і в юридичнiй зокрема. За пiвстолiття (1927 – 1974 рр.) не видано жодного юридичного словника, хоча iсторики-термінознавці, як і їх попередники, плiдно працювали.

Новим етапом у розвитку юридичної термінології та термінографії є останнє двадцятирiччя ХХ ст. Особлива увага надається перекладним юридичним словникам.

Більшість інтернацiональних слiв та термінів виникає в українськiй лексицi в ХIХ-ХХ ст. Найбiльше значення мають такi iсторичнi джерела запозичень у росiйську мову, а з неї в українську, як німецька (наприклад, паспорт, секретар /в XVIII ст./; спекулювати, бухгалтер, контора /XIX ст./), голандська, французька (маніфест, бюджет, балістика, акт, віза, дипломат, та ін.), а останнім часом i англiйська мови (мітинг, імпічмент, електорат, мажоритарний, парламент, дефолт – протягом XIX – XX ст. тощо).

Основну і кількісно переважаючу частину правничої термінології становлять слова слов’янського походження, які належать в основному до найдавнішого лексичного шару української мови.

23)Поняття юридичного терміну. Класифікація Юр.термінів.

Юридичний термін — слово чи словосполучення, використане в законодавстві, є узагальненим найменуванням юридичного поняття, має точний і визначений зміст, вирізняється смисловою однозначністю та функціональною стійкістю.

Ю.т. можна класифікувати на три різновиди:

Під загальновживаними термінами ми, як правило, розуміємо слова, що використовуються в побуті (саме до них висувається вимога бути „загальнозрозумілими та доступними”).

Під суто юридичними - розуміють терміни, які є винаходом юристів і які застосовуються лише в правових актах.

Під спеціальними - розуміють терміни, що використовуються в інших, ніж право, галузях знань(економіка, фінанси, техніка і т.п).

24)Запозичення в юр. Термінології.

Більшість інтернацiональних слiв та термінів виникає в українськiй лексицi в ХIХ-ХХ ст. Найбiльше значення мають такi iсторичнi джерела запозичень у росiйську мову, а з неї в українську, як німецька (наприклад, паспорт, секретар /в XVIII ст./; спекулювати, бухгалтер, контора /XIX ст./), голандська, французька (маніфест, бюджет, балістика, акт, віза, дипломат, та ін.), а останнім часом i англiйська мови (мітинг, імпічмент, електорат, мажоритарний, парламент, дефолт – протягом XIX – XX ст. тощо).

25) Труднощі перекладу з російської на українську.

Найчастіше типові граматичні та стилістичні помилки перекладу з російської виникають у:
Активні дієприкметники

Прямі відповідники активних дієприкметників російської мови із суфіксами -ущ-, -ющ-, -ящ-, -вш- в українській мові відсутні,тому при перекладі їх слід відтворювати іншими засобами української мови.

Можливі способи передачі активних дієприкметників в українській мові:

· дієсловами (конструкціями типу «той, що летить», «який летить»; але не - летющий)

· віддієслівними прикметниками (наприклад, отстающий → відсталий; але не - відстаючий)

· дієприслівниками («Человек, употребляющий грязную пищу, может заболеть» → «Людина, вживаючи брудну їжу, може заслабнути»; але не - вживаючий)

· іменником іншого кореня (выступающий [на митинге] → промовець; але не - виступаючий)

· інколи можна замінити відповідним пасивним дієприкметником.

Пасивні дієприкметники

Прямі відповідники пасивних дієприкметників російської мови із суфіксами -ем- в українській мові відсутні. Їх можна передавати наступними способами:

· за допомогою описової форми (называемый → що (який) називається)

· пасивними дієприкметниками недоконаного виду, якщо вони утворюються з суфіксом -ува-, -юва- (получаемый → одержуваний, сравниваемый → порівнюваний)

· дієприкметниками з суфіксом -ан- (называемый → називаний; обнаруживаемый → відкриваний, викриваний).

Активний та пасивний стан дієслова

Розрізняють два стани дієслова: активний і пасивний.

· Дієслова, що означають дію, спрямовану від її носія, вираженого називним відмінком, на предмет, виражений знахідним відмінком без прийменника, належать до активного стану: науковці вивчають питання, робітники ремонтують будинок, співак виконував пісню, мама вмиває дитину, вітер похилив дерево, друг зустрів друга.

· Дієслова, що означають дію, спрямовану на предмет, виражений у реченні називним відмінком, від її носія, названого орудним відмінком, належать до пасивного стану: питання вивчається науковцями, будинок ремонтується робітниками, пісня виконувалася співаком. При цьому до перехідного дієслова приєднується частка -ся і воно втрачає свою перехідність.

Пасивні дієслівні конструкції з часткою -ся характерні для російської мови. Українська мова, натомість, уникає пасивних конструкцій. Тому слід, де це можливо, надавати перевагу дієсловам активного стану над пасивними дієсловами. Наприклад:

· план складається комісією → комісія складає план

· закид заперечується вірянами → віряни заперечують закид

· окремо пишуться → окремо пишемо

· дефіс не ставиться → дефіс не ставимо

· об'єкт виділяється натиском → об'єкт виділяємо натиском, об'єкт виділяють натиском тощо.

26)Особливості використання різних частин мови у професійному спілкуванні.

При складанні документів виникають труднощі не лише в доборі потрібних слів, а й у виборі відповідної граматичної форми. Найчастіше виникає сумнів щодо використання роду іменників, коли це стосується назви осіб за

професією.

Наприклад: учитель —учителька, касир —касирка, лаборант — лаборантка, лікар — лікарка, фізик — фізичка, працівник — працівниця, викладач — викладачка.

Офіційні назви посад, професій — іменники чоловічого роду, тому в ділових паперах слід вживати саме їх. Залежні слова від найменування професій узгоджуються у формі чоловічого роду.

Наприклад: старший викладач Світлана Дмитрівна; касир управління Марія

Семенівна; лаборант інституту Оксана Вікторівна; науковий співробітник Ольга Семенівна; головний прокурор Лідія Іванівна Шевченко.

Коли ж після таких сполук на позначення жіночого роду стоїть дієслово,то воно узгоджується з прізвищем і вживається у формі жіночого роду.

Наприклад: Старший викладач Г. І. Гаєвська відповідала на наші запитання. Головний лікар Л. І. Ткаченко наголосила на цих рядках наказу директора.

У ділових документах не вживають узгодження типу: наша голова наказала, старша інженер поїхала, головна лікар порадила тощо.

Не рекомендується називати осіб за місцем проживання та їх професією типу: сільчани, городяни, заводчани, дистанційники, поштарі, вживаються:мешканці села, мешканці міста, робітники заводу, службовці станції,

працівники пошти.

Досить часто в ділових паперах замість множини зустрічається однина.Наприклад: Полтавські фермери зібрали великий урожай цукрового буряку, соняшнику, картоплі.

Іноді в ділових документах іменники, що означають речовину (вода,олія, сіль, нафта, вино тощо), набувають форм множини.

Наприклад: На цьому підприємстві можна придбати сухі вина, мінеральні води, технічні мастила.

Чимало помилок у вживанні давального відмінка іменників. Так, іменники чоловічого роду мають переважно закінчення -у, хоча останнім часом надається перевага закінченню -ові, -еві: ректорові, директорові.

Багато помилок припадає і на вживання родового відмінка однини іменників чоловічого роду, де одні закінчуються на -а, -я (документа), інші на -у, -ю (протоколу, принципу, факту). У випадках сумніву, слід заглянути

до словника.

27.Іменники на позначення професій,посад,звань,їх рід та правильність вживання.

Рід іменників – назв професій, посад, звань – при виборі між наявними в мові формами іноді викликає труднощі. Орієнтуватися слід на такі правила:

- Офіційні назви посад, професій, звань – іменники чоловічого роду: професор, нотаріус, директор, секретар, завідувач. Ці слова вживаються для позначення чоловіків і жінок: Звільнити Петрову Н. Я. від виконання обов’язків диспетчера. Зарахувати Клименко А. М. на посаду лаборанта.

Це пов’язано з семантичною мотивацією слів: ці посади в минулому, як правило обіймали особи чоловічої статі.

- Відсутні відповідники жіночого роду у всіх складних назвах посад, звань: головний бухгалтер, провідний технолог, статист-дослідник, старший викладач.

- Текст набуває офіційного характеру, якщо слова, залежні від найменування посади, узгоджуються з цим найменуванням у формі чоловічого роду й тоді, коли мова йде про жінок: Головний лікар дозволив..., Змінний інженер закінчив...

Проте, якщо в документі вказується прізвище жінки, яка обіймає названу посаду, то підпорядковані слова (найчастіше дієслова) вживаються у формі жіночого роду: Нараду провела директор фірми Люткевич П. І.

- Форми чоловічого і жіночого роду мають слова: автор – авторка, аспірант – аспірантка, вихованець – вихованка, дисертант – дисертантка, поет – поетеса, студент – студентка, учень – учениця, спортсмен – спортсменка.

- Лише жіночий рід мають слова: покоївка, праля, домогосподарка, кастелянша, манікюрниця, рукодільниця, друкарка (жінка, що працює на друкарській машинці).

- Рід іменників спільного роду староста, суддя, голова, воєвода, сирота визначається синтаксично: Суддя Петрова оголосила вирок. Суддя Петров повідомив про наслідки розслідування.

- У ділових паперах не вживаються однослівні найменування осіб замісцем проживання, роботи, статусу: сельчани – жителі села, освітяни – працівники освіти, циркачі – артисти цирку, городяни – мешканці міста.

28.Відмінювання прізвищ,імен,по батькові,географічних назв.

Українські чоловічі та жіночі імена, що в називному відмінку однини закінчуються на -а (-я), відмінються як відповідні іменники І відміни.

Примітка 1. Кінцеві приголосні основи г, к, х у жіночих іменах у давальному та місцевому відмінках однини перед закінченням -і змінюються на з, ц, с: Ольга - Ользі, Палажка - Палажці, Солоха - Солосі.

Примітка 2. У жіночих іменах типу Одарка, Параска в родовому відмінку множини в кінці основи між приголосними з'являється звук о: Одарок, Парасок.

Українські чоловічі імена, що в називному відмінку однини закінчуються на приголосний та -о, відмінюються як відповідні іменники ІІ відміни.

Примітка 1. В іменах типу Антін, Нестір, Нечипір, Прокіп, Сидір, Тиміш, Федір голосний і виступає тільки в називному відмінку, у непрямих - о: Антона, Антонові, Нестора, Несторові й т.д., але: Лаврін - Лавріна, Олефір - Олефіра.

Примітка 2. Імена, що в називному відмінку закінчуються на -р, у родовому мають закінчення -а: Віктор - Віктора, Макар - Макара, але: Ігор - Ігоря, Лазар - Лазаря.

Примітка 3. Ім'я Лев при відмінюванні має паралельні форми: Лева й Льва, Левові й Львові та ін.

Відповідні імена по батькові будуть від таких імен:

Григорій- - Григор-ович-, Григор-івн-а;

Ілл-я - Ілл-іч-, Ілл-івн-а;

Кузьм-а - Кузьм-ич- (і Кузьм-ович-), Кузьм-івн-а;

Сав-а - Сав-ич- (і Сав-ович-), Сав-івна;

Хом-а - Хом-ич- (і Хом-ович-), Хом-івн-а;

Яків- - Яков-ич-, Яків-н-а.

Чоловічі імена по батькові відмінюються як іменники ІІ відміни мішаної групи, а жіночі - як іменники І відміни твердої групи.

Примітка. У звертаннях, що складаються з двох власних назв - імені та по батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Володимире Яковичу, Галино Іллівно, Михайле Кузьмичу, Андрію Сергійовичу.

29.Правопис відмінкових закінчень ІІ відміни у родовому відмінку.

30.Рід,число невідмінюваних іменників.

- Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: елегантний імпресаріо, люб’язний портьє, справедливий рефері.

- Назви осіб жіночої статі – іменники жіночого роду: літня мадам, серйозна фрау, струнка міс, люб’язна пані.

- Невідмінювані назви істот – чоловічого роду: какаду, кенгуру, поні.

- Невідмінювані назви неістот – середнього роду: тролейбусне депо, актуальне інтерв’ю, нове меню.

- Рід невідмінюваних географічних назв визначається за стрижневим словом: Батумі (місто), Марокко (країна), Гаїті (острів).

- Рід невідмінюваних назв органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд визначається за родовим поняттям: "Верже” повідомила (газета), "Темпо” опублікував (журнал).

- Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова: АЗС (станція), ФПК (факультет), ПДВ (податок).

Значення числа в невідмінюваних іменниках виражається тільки синтаксично і визначається за допомогою контексту: В одному купе сиділо троє дівчат; З усіх купе виходили люди.