Читайте также:
|
|
Право приватної власності на землю означає, що конкретно визначена на місцевості земельна ділянка належить певному громадянинові або юридичній особі. Особливістю набуття права приватної власності на землю є суб'єкти, які це право реалізують. Громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства мають різні за обсягом права щодо набуття землі у власність. Так, громадяни України можуть мати у власності будь-які землі, передача яких у власність передбачена ЗК України. Іноземні особи та особи без громадянства не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Якщо землі сільськогосподарського призначення вони прийняли у спадщину, то протягом року ці землі підлягають відчуженню. Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, можуть перебувати у цих осіб на праві приватної власності.
Юридичні особи, як було зазначено вище, теж можуть бути суб'єктами права приватної власності на земельні ділянки. Земельні ділянки згідно зі ст. 82 ЗК України набувають у власність для здійснення підприємницької діяльності у разі придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.
Зазначені особи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися належною їм земельною ділянкою. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). їхнє право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, свідоцтвом про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо), і набуває чинності після державної реєстрації земельної ділянки.
До інших цивільно-правових підстав набуття права приватної власності на землю можна віднести, зокрема, перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду (ст. 120 ЗК України).
Безоплатна передача громадянам земельних ділянок у приватну власність із земель державної і комунальної власності може здійснюватися, наприклад, при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК України) або у разі розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств. Приватизація земельних ділянок, наданих раніше громадянам у користування, як підстава набуття права приватної власності на землю згідно з ЗК України може здійснюватися при одержанні земельних ділянок членами фермерських господарств.
Особливістю права приватної власності на землю є те, що громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок лише для визначених законодавством конкретних цілей, а саме:
- ведення селянського (фермерського) господарства;
- ведення особистого підсобного господарства;
- будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);
- садівництва;
- дачного і гаражного будівництва;
- здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи.
Цей перелік видів приватного землеволодіння не є вичерпним, оскільки використання земельних ресурсів на підставі права приватної власності передбачено, по суті, для всіх категорій земель.
Передача земель у приватну власність безоплатно здійснюється в порядку і в процесі приватизації місцевими радами, на території яких розташовані ці земельні ділянки. При цьому власники земельних ділянок, переданих для ведення селянського (фермерського) господарства, не мають права протягом шести років з часу набуття права власності продавати або іншими способами відчужувати належну їм земельну ділянку, крім передачі її у спадщину або місцевій раді на тих самих умовах, на яких її було їм передано.
Земельні ділянки можуть набуватися у приватну власність:
- за плату у місцевих рад для ведення фермерського господарства понад площу, що передається безоплатно. Таку передачу землі у власність проводять за ціною, що визначається на основі грошової оцінки ділянки. Рішення відповідної ради з цього питання є підставою для укладання договору купівлі-продажу ділянки з посвідченням у нотаріальному порядку;
- за договором купівлі-продажу земельних ділянок, що перебувають у приватній власності. Договір купівлі-продажу посвідчується у нотаріальному порядку.
Право приватної власності на земельну ділянку або її частину припиняється з таких підстав:
- добровільної відмови від земельної ділянки;
- відчуження земельної ділянки місцевій раді;
- викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб;
- систематичного невнесення земельного податку у строки, встановлені законодавством України;
- використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їхніх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки;
- використання землі не за цільовим призначенням;
- невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб;
- у разі визнання недійсними угод, укладених власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних діля
5.Поняття права землекористування та його принципи.
Здійснення земельної реформи, перехід до ринкових умов господарювання на землі, законодавче закріплення різноманіття форм власності на землю і розширення можливостей використання земельних ресурсів на підставі права власності значно звузили сферу застосування права землекористування. Проте воно не втратило свого значення як передбачений законом спосіб добування корисних властивостей землі. Право землекористування в оновленому вигляді знайшло закріплення в чинному ЗК й успішно застосовується у сфері регулювання земельних відносин.
В юридичній літературі право землекористування розглядається як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, що закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення засад використання земельних ресурсів. Таким чином, право землекористування становить систему правових норм, закріплених j земельному законодавстві, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з одержанням корисних властивостей земельних ресурсів.
Водночас право землекористування можна розглядати як правовідносини, що включають сукупність наданих прав і покладених обов'язків, пов'язаних із здійсненням землекористування. У цьому зв'язку право землекористування має комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і поєднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів - користувачів земельних ділянок та регламентує їх права і обов'язки, що реалізуються у конкретних правовідносинах.
Право землекористування є правомочністю фізичної або юридичної особи щодо користування земельною ділянкою, що виникає в процесі використання земельних ресурсів. Правомочність як суб'єктивне право землекористувача, надає його володарю можливості для добування корисних властивостей конкретної земельної ділянки.
Право землекористування як важливий правовий інститут земельного правовідношення та правомочності землекористувача, базується на фундаментальних конституційних положеннях та вимогах земельного законодавства. Йому притаманні певні принципи як основні засади його правового регулювання. Вони відображені в загальних принципах земельного законодавства, що передбачені в ст. 5 ЗК, закріплені в його нормах, присвячених правовому регулюванню використання окремих категорій земель, включені у зміст прав і обов'язків землекористувачів тощо.
Основними принципами права землекористування є: його похідність від права власності на землю; використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням; раціональне використання й ефективна охорона земельних ресурсів; поєднання особливостей використання землі як основного засобу виробництва, просторово-територіального базису і природного ресурсу; пріоритетність екологічної безпеки при використанні земельних ресурсів; гарантованість прав на земельні ділянки і прав землекористувачів тощо. Не усі ці принципи належать виключно до права землекористування, і тому не дістали повного відображення у земельному законі. Це обумовлює необхідність розгляду деяких з них стосовно права землекористування.
Принцип похідності права землекористування від права власності на землю полягає у тому, що саме виникнення цього права залежить від особи, яка володіє правом власності на земельну ділянку. Якщо право користування власника землі є його правомочністю, на підставі якого він добуває корисні властивості земельної ділянки, то землекористувачі здійснюють право користування нею в обсязі й у межах, визначених власником. Таким чином, правомочність землекористувача на використання земельної ділянки спирається на право користування власника. При цьому власник може передавати землекористувачу своє право користування, як у повному, так і в обмеженому обсязі. Наприклад, держава як власник землі, що надає земельну ділянку в постійне користування через свої уповноважені органи, може передавати землекористувачу право користування в повному обсязі. Юридична або фізична особа - власник земельної ділянки, передаючи її у володіння і користування за договором оренди, може обмовити обсяг прав орендаря щодо користування, залишаючи окремі з них за собою.
Право на надання орендарем земельної ділянки в суборенду не змінює суті розглянутого принципу, тому що субарендний різновид землекористування також виникає на підставі згоди орендодавця, яким є власник земельної ділянки. Принцип похідності права землекористування від права власності виявляється й у тім, що власник земельної ділянки може вимагати припинення права землекористування на підставах і в порядку, передбаченому законом.
Принцип використання землі за основним цільовим призначенням є надзвичайно важливим для використання земельних ресурсів країни. Не зважаючи на його традиційне закріплення в нормах земельного права, у чинному ЗК цей принцип зазнав деяких змін. Так, відповідно до ч. 1 ст. 19 ЗК, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на наступні категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Відмінність наведеного категоріального розподілу земельних ресурсів від попереднього полягає не тільки в розширенні самих категорій земель на підставі відокремлення колишньої загальної категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення в самостійні категорії, а й в їхньому розмежуванні за основним цільовим призначенням. Якщо раніше землі розподілялися на категорії за цільовим призначенням, що не враховувало інші цілі їхнього використання, то тепер вони поділяються за основним цільовим призначенням, яке припускає можливості їх використання й у супутніх цілях.
Законодавчий поділ земельних ресурсів за основним цільовим призначенням більш адекватно відображає здійснення права землекористування на них. Про це свідчать реальні обставини, коли, наприклад, землі сільськогосподарського призначення використовуються не тільки з метою виробництва сільськогосподарської продукції, а й для зведення внутрішньогосподарських споруд та дорожнього будівництва, землі житлової та громадської забудови використовуються не тільки у будівельних цілях, а й для спорудження комунікацій, здійснення благоустрою тощо.
Водночас реалізація розглянутого принципу здійснюється і на рівні визначення основного цільового призначення конкретної земельної ділянки. Основне цільове призначення передбачається в рішенні про надання земельної ділянки у постійне користування і відображається в державному акті, обумовлюється в договорі оренди земельної ділянки та фіксується у державному реєстрі. Відхилення землекористувача від основного цільового призначення є правопорушенням і може стати підставою для припинення права землекористування. Тому актуальною є проблема законодавчого розмежування ознак основного та супутнього цільового призначення відповідних категорій земель.
Принцип раціонального використання та ефективної охорони земель також є традиційним у земельному законодавстві. Проте правові вимоги щодо раціонального використання й ефективної охорони земельних ресурсів не містять законодавчих критеріїв щодо землекористування. Через це вони мають юридично невизначений характер, що ускладнює забезпечення раціонального використання та ефективної охорони земель правовими засобами.
Гостра необхідність у раціоналізації землекористування в нашій країні виникла у зв'язку із розширенням екстенсивного використання земельних ресурсів. Проте раціональне землекористування є ефективним засобом їх ефективної охорони. У зв'язку з цим звертає на себе увагу постанова Верховної Ради України "Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", в якій раціональне природокористування розглядається поряд з охороною довкілля. Більш того, основні пріоритети охорони навколишнього природного середовища визначені через раціональне використання природних ресурсів. До них, зокрема, віднесено формування збалансованої системи природокористування і адекватної структурної перебудови виробничого потенціалу економіки та екологізація технологій у сільському господарстві, промисловості, енергетиці, будівництві та на транспорті. Реалізація цих пріоритетів передбачається за допомогою охорони земельних ресурсів від забруднення та нераціонального використання, а також збереження та розширення територій з природним станом ландшафту.
Принцип раціонального використання та ефективної охорони земель при здійсненні землекористування реалізується в двоєдиному нерозривному процесі. Він становить економічно необхідне й екологічно обґрунтоване використання земельних ресурсів, при якому одночасно враховуються економічні й екологічні інтереси людини і суспільства1. Тому правовими критеріями раціонального використання й ефективної охорони земельних багатств країни є додержання вимог щодо забезпечення їх родючості та екологічно обґрунтованого використання.
Законодавчі вимоги щодо раціонального використання земельних ресурсів досить різноманітні. До них, зокрема належать вимоги щодо забезпечення максимального виходу продукції в результаті використання конкретної земельної ділянки, застосування передових, апробованих і науково обґрунтованих технологій під час освоєння земельних площ тощо. Так, раціональним використанням земельної ділянки, наданої в користування може вважатись одержання максимальної кількості продукції з кожної одиниці земельної площі, зосередження внутрішньогосподарських будівель та інших засобів виробничо-господарської діяльності на мінімальних земельних площах тощо. Особливо жорсткими є вимоги ЗК присвячені використанню техногенно забруднених земель. Так, згідно з ч. 1 ст. 170 ЗК техногенно забруднені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації.
Більш конкретними є вимоги щодо охорони земель. Так, згідно з ст. 164 ЗК до них віднесено: захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб; захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів; попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь та інші вимоги.
Особливі вимоги передбачені для охорони ґрунтового шару земельних ділянок. Відповідно до ч. З ст. 168 ЗК при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, власники земельних ділянок та землекористувачі повинні здійснювати зняття, складування і зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. Додержання зазначених вимог в процесі землекористування забезпечує досягнення максимальних економічних результатів та ефективну охорону земель від негативного виробничо-господарського та іншого шкідливого впливу.
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 20 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |