Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Землі сільськогосподарського призначення як об’єкт правового регулювання.

У структурі земельного фонду України особливе місце посі­дають землі сільськогосподарського призначення, які тісно пов'язані зі сферою сільськогосподарського виробництва і на сьогоднішній день є основною категорією земель, що забез­печує проведення у нашій державі земельної реформи. До цих земель належать усі землі, основним цільовим призначенням яких є їх використання в сільському господарстві. Згідно з ч. 1 ст. 22 ЗК землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Виходячи з цього поняття, можна визначити 2 основні правові ознаки зазначених земель - на­дання для потреб сільського господарства і призначення для використання у сфері сільськогосподарського виробництва.

Земля у сільськогосподарському виробництві є незамінним чинником в силу кількох особливостей, серед яких найчастіше виділяють її обмеженість (незмінність кількості), непереміщуваність, невідтворюваність, незнищуваність, практичну не­вичерпність продуктивної сили. Поняття "земля" і "земельна ділянка" не збігаються. У власності й користуванні сільсько­господарських підприємств та громадян можуть знаходитися лише індивідуально визначені, виділені в натурі (на місцевості) земельні ділянки, що мають чіткі межі.

Землям сільськогосподарського призначення не випадково відводиться перше місце серед закріплених у законодавстві 9 категорій земель нашої країни. На відміну від інших категорій земель, які використовуються головним чином як просторово-операційний базис, ці землі є основним засобом виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловості. Це є головною особливістю зазначеної категорії земель, для якої встановлено особливий правовий режим, що характеризується таким її використанням, за якого забезпечується підвищення родючості ґрунтів, охорона цих земель, недопущення їх вилучення із сільськогосподарського обігу.

Однією з основних характеристик земель сільськогосподар­ського призначення є їх ґрунтова характеристика. Земля, як поверхневий шар, функціонує за законами природного розвитку. Вона взаємодіє з іншими природними ресурсами. Значну частину земної поверхні займають ґрунти. Ґрунт - це природне утво­рення, що складається з генетично пов'язаних горизонтів, які формуються внаслідок перетворення поверхневих шарів і атмосфери під впливом води, повітря і живих організмів; має родючість. У цьому значенні земля і ґрунт - поняття іден­тичні. Різниця між ними полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а ґрунт пов'язаний з конкретним уявлен­ням про якість землі та можливість її використання в сільському господарстві. Головне, щоб при одержанні максимальної кіль­кості сільськогосподарської продукції використання землі як унікального природного об'єкта було раціональним.

Однак не всі автори згідні з такою позицією. Деякі з них вважають, що між термінами "земля" і "ґрунт" існують істотні відмінності. Уявлення про ґрунти як про специфічні природні й господарські об'єкти не дістало відображення в законодавстві. В юридичній науці грунт визначається як самостійний об'єкт екологічних правовідносин, якому притаманна властивість ро­дючості і який є основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції.

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає характеристику їх юридичної структури (складу). Традиційно прийнято вважати, що у сільському господарстві земля функціонує в 2 якостях: як територіальна умова і як основний засіб виробництва. Тому землі сільськогосподарського призначення за юридично закріпленими способами їх вико­ристання поділяються на 2 основні види:

1) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб викорис­товуються для посівів сільськогосподарських культур і служать засобом виробництва в рослинництві;

2) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і про­гони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під госпо­дарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є лише територіальним базисом і необхідні для ор­ганізації сільськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним видів діяльності.

Земля не є результатом людської праці, а продуктом самої природи. Безпосереднім об'єктом правового регулювання ви­користання земель сільськогосподарського призначення є певна територія, що є просторовою сферою діяльності суб'єкта, на якій він може займатися виробництвом сільськогосподарської продукції та зведенням будинків, будівель, споруд й інших виробничих об'єктів, необхідних для обслуговування його основ­ної діяльності. Таким чином, для земель сільськогосподарського призначення характерне їх використання не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогосподарської продукції), що є відмітною рисою цієї категорію земель, а й як просторово-операційного базису, що притаманне усім категоріям земель.

У ЗК міститься як термін "земля", так і термін "земельна ділянка", хоч визначення дається лише останньому. Це пояс­нюється тим, що об'єктом правовідносин, пов'язаних з вико­ристанням землі, завжди є індивідуально-визначена земельна ділянка, яка згідно з ч. 1 ст. 79 ЗК становить частину земної поверхні зі встановленими межами, певним місцем розташу­вання та з визначеними щодо неї правами.

Специфічними ознаки земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення, що характеризують їх як об'єкт земельних відносин, є обмеженість їх площі, локалізованість за місцем розташування, те, що вони є нерухомим об'єктом та основним засобом виробництва в сільському господарстві.

Земельні ділянки, права на них, а також тісно пов'язані з цими ділянками об'єкти (грунт, замкнуті водойми, ліс, багато­річні плодові насадження, будинки, будівлі, споруди тощо), переміщення яких без заподіяння надмірної шкоди їх призна­ченню неможливе, знаходяться в обігу неподільно, якщо інше не передбачене законом.

У літературі існує думка, відповідно до якої землі сільсько­господарського призначення як об'єкт правового регулювання мають потрійну правову характеристику: загальний об'єкт (части­на земельного фонду), на який поширюється загальний право­вий режим використання землі; родовий об'єкт (категорія земельного фонду), на який поширюються правила особливого правового режиму, призначені для земель сільськогосподар­ського призначення; а також безпосередній об'єкт (як сільсько­господарське угіддя), на який поширюється дія норм земель­ного, фінансового, господарського й інших галузей права.

Використання земель сільськогосподарського призначення регулюється земельним законодавством як єдиного об'єкту. Це означає, що не будь-які землі підлягають сільськогосподарсько­му використанню, а лише придатні для цього; а також те, що не будь-які придатні для сільськогосподарських потреб землі можуть використовуватися як землі сільськогосподарського призначення. Так, у заповідних зонах не може здійснюватися товарна сільськогосподарська діяльність.

Мета використання земельних ділянок визначається органами виконавчої влади або місцевого самоврядування при їх наданні. Про це вказується у документах, які засвідчують права на землю, а також у документах державного земельного кадастру і держав­ної реєстрації. При цьому самовільна зміна цільового призна­чення земельної ділянки не допускається.

Важливою характеристикою земельної ділянки як об'єкта правового регулювання є її площа. При встановленні розмірів ділянок, наданих у власність або в користування, відповідні органи враховують природно-економічні, екологічні та соціальні умови, які визначаються на основі рекомендацій науково-дослід­них установ про природно-сільськогосподарське районування та нормування земель.

У ЗК зроблено спробу обмеження площі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які знаходяться у влас­ності громадян, граничними розмірами. Так, згідно зі ст. 121 ЗК громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної влас­ності у таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2 га; для ведення садівництва - не більше 0,12 га; для ведення фермерського господарства - у розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільсько­господарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на тери­торії відповідної ради розмір земельної частки (паю) визнача­ється як середній по району.

Відповідно до ст. 31 ЗК землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам-членам фермер­ського господарства на праві приватної власності; а також земель­ної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського госпо­дарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної та комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). А згідно зі ст. 32 ЗК грома­дянам України - членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) члена сіль­ськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Це право не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай).

Розмір земельних ділянок, які передаються безоплатно гро­мадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю). Відповідно до п. 13 Перехідних поло­жень ЗК на період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогоспо­дарського призначення загальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок.