Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

КУЛЬТУРИ СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Культура Стародавнього Єгипту, що бере свій ви­ток з III тис. до н.е. (офіційна версія), є однією з найста­ріших і унікальних культур Сходу.

У стародавніх єгиптян, ймовірно, вперше в історії куль­тури ми знаходимо високий розвиток почуття краси. Єгип­тяни прагнули надати краси усім предметам. Проте вони не виготовляли чудові речі виключно заради їхньої краси. Всі предмети служили якійсь практичній потребі.

Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світо­вої релігії та естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми єгиптянами вищим благом та ви­щою силою. Сонце і життєва сила, світло й краса з пра­давніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були життєдайними печатками земного життя.

Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя, особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його цінності настільки поважалися, що переходили в "загробний світ", у якому люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.

Проте єгипетська культура розвивалася дуже повільно, являючи типовий зразок застійної давньосхідної культури.

Хронологічними рамками стародавності єгипетської культури є приблизно III тис. до н.е. — IV ст. н. е. Вона поділяється на п'ять періодів: 1) Стародавнього царства (III тис. до н.е. — XXIII ст. до н.е.); 2) Середнього царства (XXI — XVIII ст. до н.е.); 3) Нового царства (XVI —XI ст. до н.е.); 4) Пізнього царства (І тис. до н. е. — IV ст. до н. е.); 5) Еллінський і Римський періоди (IV ст. до н.е. — Уст.н.е.).

Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.

Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив на античну та арабську літератури. Авто­ритет єгипетської науки, зокрема математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому світі був досить питомим.

Художня культура Стародавнього Єгипту відбила роз­виток класових взаємин рабовласницького суспільства. У ній знайшли відображення разючі контрасти між соціаль­ним становищем могутнього володаря, намісника Бога на землі — фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії — жерців та простих трудівників — землеробів, мис­ливців, будівельників, гончарів.

Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали канонізації ху­дожніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам. Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська ху­дожня культура розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних верств.

Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі інші види певним чином залежали від неї.

Монументальність форм — ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві із самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських поховань визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний ан­самбль з архітектурним комплексом.

Попередницею піраміди була так звана мастаба — ка­м'яна чи цегляна споруда прямокутної форми. З часом прагнення вирізнити з-поміж інших поховань царське веде до збільшення розмірів поховання — спочатку в периметрі, а потім і по вертикалі. Однією із перших споруд, де вия­вилася ця тенденція, є піраміда фараона Джосера на рівнині Саккара (XXVIII ст. до н.е.). її конструкція, зав­вишки 60 м, складається з кількох прямокутників, зведе­них один на одного — від найбільшого до найменшого. Вік цього велетня монументальності 4700 років. Зберег­лося ім'я творця самої грандіозної будови, зодчого Імхотепа — архітектора, астронома і лікаря.

Наявною ілюстрацією історії є піраміди поблизу Гізи, які дають повне уявлення про характер і розмах єгипетсь­кого поховального будівництва періоду Стародавнього цар­ства. Величезні гробниці фараонів IV династії Хеопса, Хефрена, Мікеріна — пам'ятники праці сотень тисяч рабів — височать серед піщаної пустелі неподалік від Каїра.

Цьому архітектурному комплексу, до складу якого вхо­дять, крім трьох пірамід, колосальний сфінкс, ритуальні храми та численні піраміди-супутниці, де поховано родичів фараона і знаті, властиві чіткий ритм і сувора геометрія.

Найбільш грандіозною за параметром та площею в Гізі є піраміда Хеопса, побудована архітектором Хеміуном. Висо­та її без шпилю 143,2 м. Складена піраміда з 2 300 000 кам'я­них брил вагою по 2,5 т кожна. Тепер це каміння змогли б перевезти 20 000 товарних ешелонів, у кожному з яких по ЗО вагонів. Сто тисяч рабів будували піраміду протягом 10 років. Вік згаданого колоса сягає 4600 років. Всередині поді­ляється на три камери, з яких третя — усипальня самого царя, обличкована бездоганно відшліфованими й ретельно підігнаними гранітними плитами. До архітектурної групи в Гізі, як уже зазначалося, входили поховальні храми. Залишки храму фараона Хефрена збереглися до наших днів. Він сто­яв на захід від піраміди, на гранітній терасі і займав чималу площу. Формою він нагадував велику мастабу. Фасад і стіни його були обличковані відшліфованим рожевим гранітом, за що його називають гранітним храмом. Рівні площини стін, масивні чотиригранні стовпи, величні скульптурні зображен­ня фараона яскраво виражають монументальний стиль, вла­стивий усьому архітектурному комплексу. У центральному залі стояли 23 тронні статуї фараона, здебільшого із алеба­стру й сланцю, і 16 гранітних колон; два його входи стерег­ли 4 лежачі сфінкси.

Закритий перехід сполучає нижній храм Хефрена з верхнім, розташованим безпосередньо біля підніжжя піра­міди. Неподалік знаходиться гігантський сфінкс — скульп­турне зображення лева з головою фараона — втілення ідеї надлюдської сили єгипетського володаря. Кам'яний колос висічено з величезного моноліту. Його висота — 20 м, дов­жина — 57. На голові сфінкса — смугаста царська хустка (немес), на чолі висічено урей — священну змію (кобру), що охороняє царську владу. Цей величний страж царсько­го пантеону і сьогодні стоїть на межі дикої пустелі, вража­ючи царською величчю і нерозгаданою таємницею, що, здається, навіки застигла на пощербленому сивою давни­ною обличчі. Монументальний страж і нині вартує Гізехсь-кий некрополь. Піраміда Мікеріна поступається своїм су­сідкам — пірамідам Хеопса і Хефрена — і стоїть на значній відстані від них. Проте вирізняється обличкуванням з чер­воного асуанського граніту, який первісне вкривав трети­ну висоти піраміди, а далі змінювався на білі плити з вап­няку. В такому вигляді піраміда проіснувала до XVI ст. н.е.

Спорудження грандіозних царських пам'ятників нега­тивно позначалося на економіці держави, відриваючи ве­личезну кількість людей від землеробства, ремісництва і тим викликало незадоволення не тільки народних мас, а й знаті.

Піраміди, збудовані після піраміди Хефрена, мають знач­но менші розміри. Якість кладки погіршується, зате порівня­но більше уваги приділяється оформленню поминальних храмів, їх стіни розписуються кольоровими рельєфами, які звеличували божественне походження царя, його переможні бойові походи тощо.

У Стародавньому Єгипті, як і в усьому стародавньому світі, обожнювали сили природи. Після розливу Нілу зміна засухи розквітом рослинності сприймалася як воскресіння бога рослинного світу Осіріса. Міф про чудесне воскресіння його породив вірування людей у загробне життя, яке, у свою чергу, зумовило виникнення й розвиток портретної скульптури. Вважалося, що душа померлого може перебувати в його скульптурному зображенні. Ось чому поряд з муміфікацією трупів у Єгипті значно поши­рився звичай ставити в місцях поховання статуї.

Давньоєгипетську скульптуру характеризує високий ступінь розвитку, незважаючи на суворі релігійні канони.

Статуям властива симетричність фігур, статичність поз, спокійна зосередженість обличчя. Все це ми спостерігає­мо в зображенні фараона Хефрена. Фронтальне положен­ня статуї, узагальненість форм, обличчя, позбавлене афек­тації, погляд, спрямований вдалечінь, — такі риси скульп­тури продиктовані культовими вимогами, з покоління в покоління залишаючись характерними ознаками єгипетсь­кої пластики. Єгипетські скульптори прекрасно володіли технічними можливостями різних матеріалів: граніту, але­бастру, піщанику, дерева, міді тощо.

Про високий рівень скульптури свідчать портретні ста­туї фараонів IV династії Джедефра, Мікеріна, Шепсескфа. Основна думка, яку прагнули донести творці різця, — зобразити фараона як втілення бога. Скульптури відзнача­ються точним відтворенням пропорцій натури і прекрас­ним моделюванням форм.

Вагоме місце в єгипетській скульптурі займають статуї вельмож. Серед досконаліших — портрети Рахотепа і його дружини — Нофрет. У них правдиво втілені індивідуальні особливості подружжя; повні щоки, товсті губи чоловіка і видовжений ніжний овал обличчя жінки. Виразне облич­чя зодчого Хеміуна — різкі лінії носа, маленькі уста, гли­бокі повіки — передає вольовий, жорсткий характер царсь­кого родича, керівника будівництва піраміди Хеопса.

Найталановитіші твори відзначаються і типізацією, і гостротою індивідуальних характеристик. Прикладом цьому є образи царського сина Каапера, вельможі Ранофера.

У цей час розвивається і дрібна пластика. Широкого розповсюдження набули статуетки селян, слуг, рабів. Ос­кільки ці твори зображали представників нижчих верств, скульптори мали право не додержуватись канону. Тому статуетки вражають своєю життєвістю, точним відтворен­ням занять давніх єгиптян. Значне місце в мистецтві Старо­давньому Єгипту посідають монументальний розпис і рельєф.

Єгипетські майстри стінопису користувалися барвника­ми мінерального походження. Білу фарбу одержували з вапняку, червону — з червоної вохри, зелену — з малахіту, жовту — з вохри, блакитну — з лазуриту.

Зміст настінних розписів залежав від їхнього призначен­ня: в поминальних храмах уславлювали царя, зображували битви, захоплення полонених, полювання, розповідали про сівбу, жнива, риболовлю, полювання в заростях Нілу, пра­цю ремісників.

Подібні сюжети виконувалися і технікою рельєфу. У скульптурі Древнього царства спостерігаються обидва види єгипетського рельєфу: барельєф і контррельєф (заглиблення контурів на поверхні каменю).

Композиція рельєфів розгортається в горизонтальних площинах, що знаходяться одна під одною. Своєрідним є також принцип побудови людської фігури на рельєфній площині: голова і ноги — у профіль, плечі і груди — у фас. Постать царя і вельмож за розмірами набагато більша від інших постатей. Додержуючись основних канонів зображен­ня, художники намагалися розширити коло сюжетів і образів, вводячи у композиції сцени праці, жанрові епізоди.

Чимало цікавих сцен, котрі знайомлять нас із побутом, звичаями і соціальним укладом Стародавньому Єгипту, зустрічаємо у рельєфах гробниць IV — V династій. На од­ному з них, зокрема, зображено отару, що переходить че­рез канал. Погонич несе на плечах ягнятко, а воно тягнеться до матері, яка (вівця) йде позаду. На іншому рельєфі — сцена, сповнена глибокого соціального змісту. Збирач по­датків люто б'є землероба, що завинив йому борг. Поряд — зображення танцюристок, які розважають свого госпо­даря. Але, незважаючи на реалістичність цих образів, ка­нонізація в єгипетському рельєфі ще довго залишається стійкою. Тут переважають геометризація ліній, контурів, чітке чергування ритму, сувора послідовність у розташу­ванні на площині фігур, максимальний лаконізм образів.

Наприкінці періоду Стародавнього царства в Єгипті відбуваються важливі соціально-політичні зміни. Постійні війни та гігантські будівельні роботи по спорудженню пірамід та храмів ущент підірвали економіку країни і при­звели до ослаблення влади фараонів. Єгипет розпався на окремі області — номи, між правителями яких точилася жорстока боротьба за владу.

Період Середнього царства відзначається боротьбою за об'єднання Єгипту, в результаті якої владу в країні захопи­ли південні володарі. Столиця країни переноситься з півночі у місто Фіви (єгипетська назва Уасет), де розпочинається інтенсивне спорудження царських гробниць і храмів.

Найвидатнішим у фіванському некрополі є поминаль­ний храм в Деїрель-Бахрі царя Ментухотепа І, родоначаль­ника XI династії, котрий завершив об'єднання країни. На стінах збереглися численні рельєфи, виконані в стилі по­передньої епохи. Цікавою особливістю будови є спряму­вання з центру храму невисокої піраміди на масивному цоколі, обличкованої плитами білого вапняку. Та головною архітектурною відзнакою споруди постає фантастична багатоколонність — 254 колони. Перед рештками колонади храму можна побачити сліди 6-ти десятків ям, вирубаних у скелі через рівномірні проміжки. Призначення цілком од­нозначне — для зелених насаджень. Отже, колись перед царським некрополем буяв декоративний сад...

Загалом мистецтво Середнього царства позначено праг­ненням наслідувати пам'ятники Стародавнього царства. Продовжується будування пірамід, щоправда, менших за розмірами. Запозичення давніх зразків спостерігається та­кож у скульптурному портреті, який втілює ідеалізований образ царя-бога.

Фіванські майстри створюють ряд прекрасних портретів, наприклад, Сенусерта III, Аменемхета III, де відчутні спроби передати внутрішній світ цих фараонів, їхні характери.

Цікаво розвивається мистецтво в центрах середньоєгипетських номів (від Єгипет. — сенатів). Гробниці монархів прикрашалися надзвичайно цікавими рельєфами та роз­писами, які правдиво розповідають про працю землеробів, полювання на хижих звірів, про розваги та ігри знаті.

Особливих успіхів єгипетські художники досягли в зображенні тварин: диких звірів, нільських чапель, гусей, котів, риб.

Реалістичні пошуки митців середньоєгипетських номів мали величезний вплив на подальший розвиток мистецтва впродовж усього періоду Середнього царства. Цей, віднос­но вільний від релігійних канонів, стиль був перейнятий фіванськими майстрами і знайшов втілення навіть у царсь­кому портреті.

Зміцнення в середині XX ст. до н.е. централізованої влади зумовлює значні зміни в архітектурі. Особливу ува­гу знову починають приділяти будівництву царських гроб­ниць і храмів.

Однією з найбільш відомих храмових споруд був так зва­ний Лабіринт з пантеону Аменемхета III, фараона XII ди­настії. Площа храму сягала 72 тис. м2 Його численні зали були оздоблені круглою скульптурою та рельєфом. Особли­ву роль в архітектурному стилі лабіринту відігравали колонади. Поряд з уже відомими з часів Стародавнього царства "рослинними" колонами, тобто колонами у вигляді стеблин лотоса чи папірусу, широко використовуються колони з канельованими стовпами, капітелі яких прикрашалися го­ловами богинь. Тут ми вперше зустрічаємо портики й тринефні зали, з яких найвищий — середній. Уперше в храмо­вому будівництві ворота оформляються двома пілонами.

Усі досягнення майстрів Середнього царства були ваго­мим внеском у загальноєгипетську культуру.

У XVIII ст. до н.е. після падіння Середнього царства Єгипет завоювали кочові племена з Азії. Завойовники яв­ляли собою конгломерат племен переважно семітського походження, чиє ядро складали і ханаанці. Манефон (єги­петський жрець, автор праці "Історія Єгипту") називає їх гіксосами (від єгипет. — гікшост — володарі чужих пустель­них країн). За його інформацією, яку цитував Иосиф Флавій, напад застав єгиптян зненацька. Мемфіс було віддано без бою. Вожді загарбників утримувалися на єгипетському троні понад 100 років — як XV і XVI "гіксоські" династії. Це ста­лося в результаті зростання соціальних суперечностей і ос­лаблення централізованої влади, напруги між можновлад­цем і народом. Отже, майже напередодні нападу гіксосів в Єгипті сталася справжня соціальна революція: "низи" по­мінялися з "верхами", "країна повернулася як на гончар­ному крузі, голота піднесла себе на місце Дев'яти богів...". Від гіксоського панування урятувалися лише верхньоєги-петські правителі в Уасеті (Фівах) XVII династії. На почат­ку XVI ст. до н. е. цареві Камосу вдалося організувати на­родне повстання, яке переросло потім у визвольну війну. Після ліквідації Яхмусом І (Амасісом) панування загарбників почався період Нового царства (XVI— XI ст. до н. е.).

Внаслідок загарбницьких війн, які Єгипет у цей період успішно вів у Сирії та Нубії, розширилися його кордони і значно зміцнилася держава. Збагачується царська скарбни­ця, поповнюється численна армія рабів. У столиці — Фівах — знову широко розгортається будівництво палаців та храмів.

Храми Нового царства прямокутні, оточені високими стінами. До храму вела широка дорога, з двох боків якої розміщені статуї сфінксів. Вхід у храм оздоблений двома пілонами з вузькими дверима між ними. За входом зна­ходився видовжений двір, обнесений колонадою, який переходить у великий широкий колонний, або гіпостільний, зал і святилище.

Видатними пам'ятками цієї доби стають Карнакський і Луксорський храми бога Амона поблизу Фів. Протягом кількох віків кожний наступний фараон добудовував ці храми, оздоблював їх гігантськими скульптурними зобра­женнями богів і царів, сфінксами, високими стелами, на­стінним живописом, рельєфами.

Оригінальним в архітектурі самих споруд є широке ви­користання різноманітних колон. Храм у Луксорі прикра­шено 151 колоною. Крім колон рослинного типу зустрічає­мо тут колони з капітелями у формі дзвона. В епоху Ново­го царства велич будов досягається не тільки монументальністю масивних колон, як це було у мистецтві Середнього царства, а й перспективою їхнього чергуван­ня. Повздовжня колонада вела погляд все далі й далі вглиб, підсилюючи ефект просторової перспективи.

Особливе місце серед архітектурних ансамблів Нового царства посідає храм цариці Хатшепсут, жінки-фараона (кінець XVI ст. до н.е.). Талановитий будівничий цього храму архітектор Сенмут розмістив на трьох терасах один на одному три прямокутники з таким розрахунком, щоб горизонталі терас чергувалися з вертикалями колон. Храм чудово вписується в навколишній пейзаж. На тлі сіро-ко­ричневих скель чітко вирізняються стрункі лінії колон. Багатству зовнішнього оформлення храму відповідало та­кож його внутрішнє оздоблення — золоті та срібні плити підлоги, численні двері, інкрустовані бронзою, скульпту­ра, стінопис. Для храму було виконано понад 200 статуй, серед яких чимало відтворювало образ самої Хатшепсут.

В історії Єгипетської держави особливу роль відігравав фараон Аменхотеп IV. Прагнучи підірвати авторитет фіванських жерців бога Амона, що протиставляли свою владу царевій, Аменхотеп ліквідував поклоніння усім бо­гам, почавши складати хвалу лише новому божеству — со­нячному диску — Атону.

Згідно з новим культом єдинобожжя фараон вважався улюбленим сином Атона. Він прийняв нове ім'я Ехнатон, тобто "блиск Атона". Ахетатоном, або "небосхилом Ато­на", було названо новозбудовану столицю. На цьому місці нині знаходиться селище Амарна, тому культуру цього періоду називають амарнською.

Мистецтву періоду правління Аменхотепа IV властиві реалістичні тенденції. Фараона, його дружину Нефертіті та їхніх дітей стали зображувати часом дуже реалістично.

Реформи Ехнатона зустріли шалений опір з боку жерців. Внаслідок двірцевої змови зійшов у "вічне царство" фара­он, і жерці Амона знову підняли голови. Новий бог був заборонений, а камені кладки храму Атона використали для подальшого будівництва храмів у Фівах. Ім'я Ехнатона було наказано викреслити з історії Єгипту.

У 1912 р. археологи відкопали майстерню Тутмоса, при­дворного скульптора Ехнатона. Всюди були сліди погрому, та серед уламків уціліли портрети Ехнатона і Нефертіті. Тутмос з геніальною майстерністю передав риси вродливо­го обличчя цариці: м'який овал, ледь помітну усмішку ніжних уст, лебедину стрункість шиї. Скульптурне зображен­ня Нефертіті увійшло до скарбниці світової культури як один з кращих реалістичних пам'яток мистецтва Стародавнього Єгипту.

Спільну мову з жерцями намагався знайти наступник Ехнатона, його юний зять Тутанхамон, який підозріло помер у молодому віці.

Гробниця фараона Тутанхамона — єдина, що збереглася до наших днів непограбованою; вона дає повне уявлення про мистецтво тієї доби. Важко перелічити усі шедеври, знайдені в гробниці. Це численні скульптури, рельєфи, статуетки, предмети художнього ремесла, розписи, мініатюри. Прекрас­на, наприклад, золота посмертна маска вісімнадцятирічного фараона.

Амарнське мистецтво значною мірою продовжило роз­виток культури Нового царства.

Фараони наступної, XIX династії, особливо Рамзес II, продовжували боротьбу з жерцями й аристократичною вер­хівкою. Для зміцнення серед народу авторитету царської влади знову розгортається храмове будівництво, насампе­ред увага скеровується на розширення храму Амона в Карнаку. Цей храм вражає грандіозним масштабом, пишним декором, великою кількістю статуй.

Рамзес II особливо дбав про те, щоб створювалися скульптури на його честь. Так, перед Луксорським храмом було поставлено шість великих статуй фараона, а в храмі Рамзеса II — грандіозну статую царя.

До кращих образів Рамзеса II належить статуя фараона, що знаходиться в турінському музеї (Італія). Реалістично зображені тіло фараона, одяг. Скульптор створив образ сильного, впевненого в собі воїна. Традиції мистецтва Амарни особливо відбилися на розписах храмів і гробниць, в яких художники прагнули відтворити побутові сцени ("Поливка саду", "Молитва під пальмою" та інші).

За Рамзеса II розгорнулося будівництво по всьому Єгип­ту. Часто храми вирубувалися в скелях Абу-Сімбела (Ниж­ня Нубія). Перед Великим храмом височіли чотири гігантські статуї царя. Безперервна війна, важке становище простолюду Єгипту призвели до значного ослаблення країни. Народні маси кілька разів піднімали повстання. Цей процес завер­шився тим, що з XI ст. до н.е. Єгипет втратив цілісність і панівне становище серед держав давнього світу. Велике бу­дівництво припиняється, знижується художня цінність па­м'ятників.

Останні спалахи високої мистецької культури спостері­гаються за фараона Шешонка І (X ст. до н. е.), який нама­гався повернути Єгипту втрачену славу. При цьому ще добудовувався Карнак. Деяке культурне відродження відбу­лося за так званої ефіопської (кушитської) ХХУ династії, підтримане царем на ім'я Шабах (VIII—VII ст. до н.е.), свідченням чого є реалістичні скульптурні твори, зокрема портрет градоначальника Фів Ментуемхта. У часи, коли він жив, Єгипет уже захопила (цар Асаргаддон) Ассирія (при­близно 670 р. до н. е).

Короткий розквіт єгипетської культури припадає на пе­ріод правління саїської династії (VII—VI ст. до н.е.). Ха­рактерним для всіх видів мистецтва стає особливе тяжіння до художніх форм Стародавнього царства. Пишність поми­нальних гробниць "саїського ренесансу", багатство їхньо­го внутрішнього декору, реалістичне трактування скульп­турних портретів, розквіт художніх ремесел — усе це мало вплив на подальший розвиток єгипетського мистецтва, незважаючи на тяжкі наслідки перського завоювання (525 р. до н.е.). Царі саїської династії правили майже 100 років, з 663 р. по 525 р. до н. е. У цьому ж році Єгипет стає перською сатрапією, підкорений армією царя Камбіза. Культурний розвиток занепадає, розчиняючись у хвилях народних повстань.

У 332 р. до н.е. Єгипет був завойований македонцями. Проте він зберігав політичну самостійність за часів династії Птолемеїв, засновником якої був воєначальник Птолемей, що захопив владу в Єгипті після смерті Александра Македонського у 323 р. до н, е. У цей період спостерігаємо повернення до старих традиційних форм культурного побуту й будівництва, що засвідчують храми в Едфу, Есні, Дендері, на острові Філе. Проте на їхній архітектурі вже позначили­ся елліністичні віяння.

Мистецтво Стародавнього Єгипту мало надзвичайно велике значення для історії світової культури. Його вплив простежується в майбутньому, в культурах інших народів. А чудові пам'ятники єгипетського мистецтва і сьогодні хвилюють нашу уяву своєю високою майстерністю, велич­ним розмахом, реалістичною вірогідністю.