Читайте также: |
|
Святі Київської Русі
Образ святості, в тому розумінні, який існував в києво-руській культурі, формується в межах християнської традиції. Але поняття святості давніше християнства, і зароджується воно спочатку в надрах народного міфологічного світосприйняття.
У праслов'янській свідомості поняття святості бере початок в індоєвропейському "svet", що означало зростання, благодатний розквіт певної животворної субстанції, який веде до визрівання плоду як завершення всього попереднього розвитку і прориву до нового, вищого стану.
Основами для церковної канонізації були й залишаються такі причини:
v життя та подвиг святого;
v чудеса;
v в деяких випадках нетління мощей святого.
Чудеса, взагалі являються головною причиною для канонізації, хоча це не є виключно так. Голубинський, який схильний приписувати для другого моменту вирішальне значення, вказує, що церковні перекази не залишили звісток про чудеса святого Володимира, Антонія Печерського і багатьох новгородських єпископів.
Святі князі
Можна нарахувати близько 50 князів та княгинь, які були канонізовані давньоруською церквою. Не знаємо точної дати, коли були канонізовані перші за часом руські святі: княгиня Ольга (прибл. 969) та князь Володимир (1015). Невідомий автор хвалебного слова князю Володимиру (сер. ХІІ ст.) жаліється на відсутність шанування його і цим пояснює відсутність чудес. Але в князя Володимира є особливі, особисті права на святість, які підкреслюються і в літописі, і в Нестора, і в похвальних словах: це його милостиня.
Рівноапостольна княгиня Ольга виступає ідеалом мудрості. Щороку 11 липня православна церква вшановує пам’ять княгині. Вславлення та вшанування княгині Ольги набрало значного масштабу вже невдовзі по її смерті, за часів правління її внука, великого князя Володимира Святославича. Головною й найпершою заслугою Ольги було прийняття нею християнства. В княжому роду Рюриковичів вона була першою книгинею-християнкою.
Вже на початку ХІ ст. славнозвісний автор “Слова про Закон і Благодать” митрополит Іларіон, згадуючи Ольгу, ставить її поряд з Володимиром Святославичем і відзначає, що вона “принесла хрест з Константинополя града”.
Тогочасні письменники порівнюють Ольгу й Володимира з імператором Костянтином Великим та його матір’ю Оленою. Це за їхніх часів християнство стало у Візантії державною релігією. Не випадково Ольгу під час хрещення в Константинополі нарекли Оленою. Автор “Повісті минулих літ”, складаючи шану їй, відзначає, що була Ольга “предтечею християнської землі, як вранішня зірка перед сходом сонця і як зоря перед світом, отож сіяла вона, як місяць вночі, так і серед людей невірних сіяла, як бісер у калі”.
Ольгу було канонізовано як святу, мабуть, ще до монголо-татарської навали. Доказ цього – сербський “Пролог” XIII–XIV ст., списаний із старішого давньоруського оригіналу. В ньому серед святих Київського краю згадано й Ольгу.
Щойно було побудовано Десятинну церкву, як Володимир взявся до перенесення молей Ольги й перезахоронення її в саркофагові, поставленому посеред храму.
Нині в Києві, у Софійському соборі, зберігається знайдений під час розкопок на місці Десятинної церкви шиферний різьблений саркофаг. У ньому, крім кісток, було виявлено каблучку, за розміром жіночу, а також жіночу туфлю. Ймовірна річ, що він належав княгині Ользі.
Що ж до Володимира, то велич його звершень, як на Іларіона, полягала не просто в тім, що він мав силу струсити з себе прах невір’я, а в тім, що він навернув в істинну віру цілий народ руський. Саме як хреститель Русі, котрий історичним актом 988 року встановив християнство як державну релігію, передовсім і вшановується Володимир у пантеоні святих.
Втім, офіційна канонізація Володимира сталася зовсім не відразу по його смерті. Маємо свідчення літопису й найдавніших пам’яток житійної літератури, що тут не обійшлося без певного “спротиву”. Мабуть, на заваді ставала відсутність чудотворень. Можливо, церковній канонізації Володимира перешкоджала й неоднозначність, притаманна, з точки погляду християнської моралі, постаті князя. Багато дещо в житті та вчинках князя не вкладалося в усталений образ християнського святого. Наймовірніше, офіційна канонізація Володимира сталася невдовзі після перемоги, здобутої Олександром Ярославичем Невським над шведами 1240 року. Річ у тім, що бойовище біля впадіння річки Іжори в Неву припало на 15 липня – саме на день смерті Володимира.
Святі Борис та Гліб виступали ідеалом страстотерпця. Вони були молодшими синами князя Володимира Святославича, котрі трагічно загинули 1015 року під час міжусобної боротьби за великокнязівський престол. Вони є визнані як чудотворці й молитовники перед Богом “за землю Руську”, “за нові люде християнські”.
Це є істотним, що невдовзі по їхній загибелі, ще до офіційної канонізації, вшанування Бориса та Гліба розпоширилось серед усіх верств народу. До їхньої могили в містечку Вишгороді, неподалік Києва, йшли на поклоніння ті, хто бажав зцілення та чуда. У літературі є різні гіпотези щодо канонізації святих. На думку історика руської церкви Макарія, перший храм на честь Бориса та Гліба, вже як канонізованих святих, побудовано у Вишгороді невдовзі після 1021 року. Двадцятими роками ХІ ст. датували канонізацію їх такі відомі дослідники, як Голубинський, Шахматов, Приселков. Ліхачов висловив припущення,що це сталося одразу ж після 1037 року.
Вшанування Бориса та Гліба скоро вийшло за межі Київської Русі. Мабуть, наприкінці того ж ХІ ст. культ святих було прийнято у Візантії. В Константинопольському храмі Софії встановлюють ікону Бориса та Гліба. В Іспагасі ставлять присвячену їм церкву. На Русі від урочистого акту 1072 року вишгородських святих вшановують загальноцерковно. День смерті Бориса – 24 липня – заносять до великих церковних свят. Крім того, в Київській Русі пам’ять Бориса та Гліба відзначали ще 5 вересня, в день смерті Гліба.
Феодосій Печерський був першим преподобним святим Київської Русі. Теодосій Печерський (930-і рр. (?) — 3 травня 1074) — церковний діяч, автор повчань.
Теодосій народився в заможній родині в м. Василеві (теперішній Васильків під Києвом), дитинство провів у Курську, куди за велінням князя переселилися його батьки.
Біографія вкладається в традиційну житійну канву. З отрочих років Т. відрізнявся надзвичайною релігійністю і своїм благочестям і смиренністю викликав гнів матері, яка сподівалася виростити сина дбайливим господарем і спадкоємцем її багатств.
Певно, ще юним Теодосій залишив рідний дім і відправився до Києва. Тут, після безуспішних спроб постригтися в якому-небудь з міських (князівських) монастирів, прийшов у печеру, де оселився з Никоном та Антонієм і був пострижений Никоном у ченці.
Теодосій став одним з перших ченців Києво-Печерського монастиря, а в 1062 р. був поставлений його ігуменом. З ініціативи Т. були зведені багато монастирських споруд і закладений Успенський собор у Києві. У 1073 р. Т. рішуче засудив київського князя Святослава, який скинув свого брата Ізяслава. Т. почив у монастирі і був похований у печері, звідки його мощі були урочисто перенесені в 1091 р. в Успенський собор.
Докладна розповідь про отрочі і юнацькі роки Теодосія і його подвижництво в монастирі міститься у великому «Житії», написаному Нестором. Відомості про Теодосія містяться також у Повісті временних літ і в Патерику Києво-Печерському.
Святий Феодосій був канонізований раніше Антонія, свого вчителя. Про час канонізації Антонія нам нічого не відомо.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 133 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |