Структурна перебудова м'язової системи у процесі фізичного навантаження.
Адаптація до фізичних навантажень системи зовнішнього дихання.
Адаптація до фізичних навантажень серцево-судинної системи.
Адаптація до фізичних навантажень системи крові.
Адаптація до фізичних навантажень системи травлення та виділення.
Адаптація до фізичних навантажень системи імунітету.
Адаптація до фізичних навантажень систем регуляції рухів.
Структурна перебудова м'язової системи у процесі фізичного навантаження.
Всі функції м'язової системи виконують три типи м'язів – гладкі, серцеві та скелетні. Гладкі м'язи скорочуються мимовільно, оскільки зміна їх тонусу не контролюється нашою свідомістю. Гладкі м'язи містяться в стінках більшості кровоносних судин та внутрішніх органів, забезпечуючи їх звуження чи розширення, і таким чином регулюють кровообіг, рух їжі по травному тракту, виділення сечі, народження дитини.
Серцевий м'яз міститься тільки в серці і займає більшу частину його структури. Він має деякі загальні властивості зі скелетним м'язом, але, як і гладкий м'яз, свідомо нами не контролюється. Серцевий м'яз має здатність до самоконтролю, деякою мірою його «настроюють» нервова та ендокринна системи.
Скелетні м'язи або ті, які довільно скорочуються, ми контролюємо свідомо. Вони мають назву «скелетні», тому що більшість з них прикріплюється до скелета і забезпечує його рух. У тілі людини нараховують понад 215 пар скелетних м'язів.
Великі фізичні навантаження, які характерні для сучасного спорту, висувають підвищені вимоги до всіх систем організму спортсмена, у тому числі й до скелетних м'язів. Зважаючи на те, що зміни в будові м'язів позначаються на їх функціональних можливостях, вивчення цих змін має велике теоретичне та практичне значення.
Вивчення змін у м'язовій системі здійснюється різними методами:
а) антропометричними;
б) функціональними (динамометричним і тонометричним);
в) мікроскопічними.
Робоча гіпертрофія м'язів
Робоча гіпертрофія м'язів (від грец. «трофос» – живлення) – збільшення обсягу клітин м'яза в результаті фізичного тренування. Оскільки сила м'яза залежить від його поперечника, збільшення його супроводжується ростом сили даного м'яза.
М'язові волокна не здатні до поділу й утворення нових волокон, тому їх гіпертрофія можлива лише за рахунок потовщення існуючих. У всякому випадку, якщо розподіл м'язових кліток відбувається, то тільки в особливих випадках і в дуже невеликій кількості. Але при значному потовщенні м'язових волокон (у результаті силових тренувань) можливе їх повздовжнє механічне розщеплення з утворення «дочірніх волокон» зі спільним сухожиллям. Робоча гіпертрофія м'яза відбувається майже або винятково за рахунок потовщення (збільшення обсягу) існуючих м'язових волокон.
Можна виділити два крайніх типи гіпертрофії м'язових волокон:
1. Саркоплазматична робоча гіпертрофія – це потовщення волокон за рахунок переважного збільшення обсягу саркоплазми (мітохондріальних білків, енергетичних субстратів – глікогену, КрФ, міоглобіну, числа капілярів та ін.), тобто нескорочувальної їхньої частини.
Найбільш схильні до цього типу гіпертрофії: повільні (І) і швидкі окислювальні (ІІ-А) волокна. При цьому типі гіпертрофії значно зростає витривалість, але мало змінюється сила.
2. Міофібрилярна робоча гіпертрофія пов'язана зі збільшенням числа й обсягу міофібрил, тобто власне скоротливого апарату м'язових волокон, зростанням маси скоротливих білків актину й міозину. При цьому зростає щільність укладання міофібрил у м'язовому волокні. Така робоча гіпертрофія м'язових волокон веде до значного росту максимальної сили м'яза. Істотно збільшується й абсолютна сила м'яза, а при робочій гіпертрофії першого типу вона або зовсім не змінюється, або навіть трохи зменшується. Очевидно, найбільш схильні до міофібрилярної гіпертрофії швидкі (II—В) волокна.
Силове тренування, як і інші види тренування, очевидно, не змінює співвідношення в м'язах двох основних типів м'язових волокон – швидких і повільних. Разом із тим, воно здатне змінювати співвідношення двох видів швидких волокон, збільшуючи відсоток швидких гліколітичних і, відповідно, зменшуючи відсоток швидких окислювально-гліколітичних волокон. При цьому в результаті силового тренування ступінь гіпертрофії швидких м'язових волокон значно більший, ніж повільних окисних волокон, а тренування витривалості призводить до гіпертрофії передусім повільних волокон. Ці розходження показують, що ступінь робочої гіпертрофії м'язового волокна залежить і від міри його використання у процесі тренувань, і від його здатності до гіпертрофії.
Силове тренування пов'язане з відносно невеликим числом повторних максимальних або близьких до них м'язових скорочень, у яких беруть участь і швидкі, і повільні м'язові волокна. Однак і невеликого числа повторень досить для розвитку робочої гіпертрофії швидких волокон, що вказує на їхню велику схильність до розвитку робочої гіпертрофії (порівняно з повільними волокнами). Високий відсоток швидких волокон у м'язах слугує важливою передумовою для значного росту м'язової сили під час спрямованого силового тренування. Тому люди з високим відсотком швидких волокон у м'язах мають вищі потенційні можливості для розвитку сили й потужності.
Тренування витривалості пов'язане з великим числом повторних м'язових скорочень невеликої сили, що в основному забезпечуються активністю повільних м'язових волокон. Тому стає зрозуміла більш виражена робоча гіпертрофія повільних м'язових волокон при цьому виді тренування порівняно з гіпертрофією швидких волокон, особливо швидких гліколітичних.
У реальних ситуаціях гіпертрофія м'язових волокон – це комбінація двох названих типів із перевагою одного з них. Переважний розвиток того або іншого типу робочої гіпертрофії визначається характером м'язового тренування. Тривалі динамічні вправи, які розвивають витривалість, при відносно невеликому силовому навантаженні на м'язи викликають головним чином робочу гіпертрофію першого типу. Вправи з великими м'язовими навантаженнями (понад 70 % від максимальної довільної сили груп м'язів, які тренуються), навпаки, сприяють розвиток робочої гіпертрофії переважно другого типу.
В основі робочої гіпертрофії лежить інтенсивний синтез і зменшений розпад м'язових білків. Відповідно, концентрація ДНК і РНК у гіпертрофованому м'язі більша, ніж у нормальному. Креатин, вміст якого збільшується в м'язі, який скорочується, може стимулювати посилений синтез актину й міозину й таким способом сприяти розвитку робочої гіпертрофії м'язових волокон.
Абсолютна сила м'язів має великі індивідуальні відмінності. Сила м'яза або групи м'язів, віднесена до площі поперечного перерізу м'язових волокон, характеризує питому силу. Вікова та статева мінливість величини питомої сили невелика, хоча індивідуальні особливості її мають, можливо, спадкову природу.
Під впливом фізичних навантажень у м'язовій системі відбувається складна структурна перебудова, в основі якої лежить робоча гіпертрофія м'язової тканини. Різні види спортивної діяльності застосовують до певних груп м'язів, які більшою мірою виконують характерну для відповідного виду спорту роботу, особливі вимоги. Тому в спортсменів різних спеціалізацій простежується неоднаковий розвиток скелетних м'язів, а, відповідно, і їхніх силових якостей.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 115 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |