Читайте также:
|
Тема 26. Публічно-приватне партнерство. Договірні форми участі держави та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності
§26.1. Інститут публічно-приватного партнерства у господарському праві України
§26.2. Правове регулювання відносин концесії державного і комунального майна та спільної діяльності, у яку залучається державне чи комунальне майно
§26.3. Угоди про розподіл продукції
§26.4. Особливості правового регулювання оренди державного та комунального майна.
Інститут публічно-приватного партнерства у господарському праві України
Визначення та ознаки публічно-приватного партнерства
В Україні ті чи інші різновиди ведення на паритетних засадах господарської діяльності публічними та приватними суб’єктами відомі починаючи з перших років практичного втілення в економіці принципів ринкового господарювання. Наприклад, в 90-х роках XX ст. набуло розповсюдження договірне використання державної та колективної власності через участь органів державної влади та профспілкових організацій у договорах про спільну діяльність (відповідне правове регулювання містилося у ЦК Української РСР від 18 липня 1963 р.). Починаючи з кінця 80-х років XX століття в СРСР, а потім і в Україні державою та іноземними інвесторами часто заснувалися так звані «спільні підприємства», які можуть послугувати прикладом використання у публічно-приватному партнерстві інституту юридичної особи (господарської організації)[1]. Виробнича діяльність спільних підприємств грунтувалася на засобах виробництва, коштах, технологіях, внесених державою та іноземним інвестором, а їх правове становище окреслювалося законодавством про іноземні інвестиції. З часом такі підприємства були перетворені у акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю.
В кінці 90-х років XX століття у відповідь на потреби практики виникли та набули законодавчого регулювання інститути угоди про розподіл продукції, концесії державного та комунального майна, відбувся розвиток корпоративного законодавства в частині правового регулювання участі публічних суб’єктів в корпоративних організаціях, в першу чергу, в господарських товариствах.
Однак, як зазначено у «Концепції розвитку державно-приватного партнерства в Україні на 2013 – 2018 роки», що затверджена розпорядженням КМ України від 14 серпня 2013 р. № 739-р, рівень залучення приватного сектору до реалізації інфраструктурних проектів в Україні є незадовільним. Зокрема, протягом 1990-2011 років в Україні за участю приватного сектору було реалізовано 40 інфраструктурних проектів, при цьому загальний обсяг інвестицій у зазначені проекти становив 12.1 млрд. доларів США, з яких близько 90 відсотків були спрямовані на реалізацію проектів у сфері телекомунікацій. Для порівняння, у країнах Африки, в найменш розвинених країнах Південно-Східної Азії та у країнах СНД за вказаний період обсяг інвестицій до інфраструктурних проектів за участю приватного сектору становив 588,5 млрд. доларів США[2].
Сутністю публічно-приватного партнерства (англійською мовою – «public-private partnership») є задоволення суспільних потреб у продукції, роботах та послугах шляхом взаємовигідного поєднання, з одного боку, державних та комунальних засобів виробництва, а з іншого – приватної підприємницької ініціативи. При цьому держава чи органи місцевого самоврядування переслідують мету збереження, примноження та ефективного використання за цільовим призначенням об’єктів права державної та комунальної власності в умовах дефіциту інвестиційних чи інших, ресурсів, а приватний суб'єкт діє з метою одержання прибутку у тих сферах господарювання, де інші форми підприємництва обмежені у застосуванні.
1 липня 2010 р. було прийнято Закон України «Про державно-приватне партнерство», яким законодавець закріпив принципи здійснення публічно-приватного партнерства у нашій країні, а також визначив сфери, форми та об’єкти його здійснення, врегулював питання використання земельних ділянок, джерел фінансування, проходження необхідних управлінських процедур, передбачив шляхи державної підтримки публічно-приватного партнерства, державні гарантії, механізми державного контролю тощо. Не зважаючи на назву, цим законом регулюється взаємодія не тільки між державою Україна в особі відповідних органів державної влади, та приватними суб’єктами, але також і взаємодія останніх із публічними суб'єктами місцевого рівня, включаючи АРК та територіальні громади. Зокрема, відповідно до ст. 1 вказаного вище Закону державно-приватне партнерство - співробітництво між державою Україна, АРК, територіальними громадами в особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами - підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому цим законом та іншими законодавчими актами. Таким чином, Законом України «Про державно-приватне партнерство» врегульовано питанні організації, здійснення та припинення договірного партнерства у сфері господарювання між приватними суб'єктами та всіма іншими публічними суб’єктами, наділеними владно-адміністративним статусом.
Слід відзначити, Закон України «Про державно-приватне партнерство» скерований, як видно із його преамбули та змісту, лише на договірні моделі ведення публічно-приватного партнерства, а інституційні форми здійснення останнього у вищевказаному законі не отримали спеціального нормативного регулювання. Тим самим, як зазначається юристами-практиками у спеціалізованій періодиці[3], створено істотну правову невизначеність стосовно інвестування об’єктів права державної та комунальної власності у статутні капітали господарських організацій. Адже правові сценарії інституційного публічно-приватного партнерства підтримуються лише загальними положеннями ст.ст. 167, 168, 169 ЦК України, де дозволяється створення юридичних осіб приватного права за участю держави, АРК та територіальної громади, якщо інше не встановлене законом, а також положеннями ч. 1 ст. 63 ГК України про можливість існування підприємств, заснованих на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності) та іншими фрагментами господарського законодавства на рівні загальних статей.
Державу Україна в договорі, що укладається в рамках державно-приватного партнерства, представляє КМУ чи уповноважений ним орган (самі ці органи відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України «Про державно-приватне партнерство» приймають від імені держави рішення про здійснення державно-приватного партнерства щодо об'єктів державної власності, проведення конкурсу та затвердження результатів конкурсу з визначення приватного партнера, а у наступному укладають договір з переможцем конкурсу на умовах, встановлених конкурсом з визначення приватного партнера). Від імені територіальної громади з аналогічними повноваженнями діє місцева рада, а від імені АР Крим - її Рада Міністрів.
Визначення приватного партнера для укладення договору (договорів) у рамках державно-приватного партнерства здійснюється виключно на конкурсних засадах, крім випадків, передбачених законом. Правила визначення приватного партнера, включаючи засади проведення відповідного конкурсу, містяться у розділі IY Закону України «Про державно-приватне партнерство», а постановою КМ України від 11 квітня 2011 р. № 384 затверджено «Порядок проведення конкурсу з визначення приватного партнера для здійснення державно-приватного партнерства щодо об'єктів державної, комунальної власності та об'єктів, які належать Автономній Республіці Крим».
Зі сторони приватного партнера у договорі можуть виступати декілька осіб, які несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, передбаченими договором, що укладається в рамках державно-приватного партнерства. Особливості участі на стороні приватного партнера декількох осіб у конкурсах на визначення приватного партнера для здійснення державно-приватного партнерства визначаються КМ України.
До ознак державно-приватного партнерства належать:
- забезпечення вищих техніко-економічних показників ефективності діяльності, ніж у разі здійснення такої діяльності державним партнером без залучення приватного партнера[4];
- довготривалість відносин (від 5 до 50 років);
- передача приватному партнеру частини ризиків у процесі здійснення державно-приватного партнерства;
- внесення приватним партнером інвестицій в об'єкти партнерства із джерел, не заборонених законодавством.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 53 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |