Читайте также:
|
Наприкінці 1657 р. в жорстку опозицію до гетьманського уряду Івана Виговського стала Запорозька Січ. В основі конфлікту, судячи з заяв запорожців, лежало передусім соціальне підґрунтя. Але, крім соціальних протиріч, у загостренні конфлікту між Запорозькою Січчю та Виговським не останню роль відіграли й політичні мотиви — прагнення січової старшини повернути Кошу лідерські позиції, поширивши його вплив на гетьманську Україну. В такому контексті спроби Виговського перебрати до своїх рук гетьманську булаву спершу на старшинській, "кулуарній" раді в Чигирині, а згодом і на розширеній раді в Корсуні — проте знову без участи запорожців — обурюють січову старшину, яка, зважаючи на зростання антигетьманських настроїв і в "городовій" Україні, йде на відвертий конфлікт із гетьманським урядом.
1а. Шукаючи союзників у боротьбі з гетьманом, в листопаді 1657 р. Січ відправляє посольство до Москви. Під час переговорів у Посольському приказі запорожці погоджувалися, щоб "царського величества воеводы у них в городех были", погоджувалися також на контроль із боку царського уряду за гетьманською елекцією: "а без воли великого государя самим нам гетманов не пременят". У разі ж смерті українського реґіментаря "обрав гетмана, вскоре слать послов до его царского величества бити челом о подтвержденье на гетманство".
Політична поступливість Коша на тлі гострого конфлікту уряду Олексія Михайловича з гетьманом Виговським дає січовим лідерам нагоду здобути підтримку царського уряду й перетворитися завдяки цьому на одну з найвпливовіших в Україні політичних сил. За результатами переговорів у Москві уряд Олексія Михайловича, попри неодноразові заклики Виговського не йняти віри бунтівникам, надсилає на Січ кошовому Якову Барабашеві царську грамоту. Вона, хоч і стримана за стилем, чітко давала зрозуміти, що Москва визнає Кіш повноправним суб'єктом українсько-московських відносин. І саме ця царська грамота, разом із коментарями та доповненнями запорожців, котрі їздили в посольство до царя, викликала нову хвилю напруги у Війську Запорозькому, епіцентр діяльності якого перемістився з Січі на Полтавщину та Миргородщину. Там на його чолі поставили авторитетного полковника, сподвижника Б. Хмельницького Мартина Пушкаря.
1б. Розрив відносин з Московією
Московський уряд з самого початку зволікав із визнанням гетьманства І.Виговського, вимагаючи від нього чимало поступок і найперше — введення до багатьох міст України царських залог на чолі з воєводами. Уже після Переяславської ради з'ясувалося, що Москва аж ніяк не збирається дотримуватися досягнутої угоди і схильна розглядати Україну як невід'ємну частину своєї держави, на яку мають поширюватися всі її закони. І це, за словами М.Брайчевського, було цілком закономірно. Надто різною була ситуація в Україні та в Московщині й царський уряд побоювався, що ті процеси, які розгорнулися в козацькому краї, можуть поширитися на московські землі. Україна в той час була республікою демократичного взірця, тим часом як Московщина демонструвала приклад деспотичного єдиновладдя. Україна фактично ліквідувала феодальне землеволодіння — у Московії воно становило основу економічної системи. Україна стояла на межі ліквідації кріпацтва — Московська держава знала найбрутальнішу форму того інституту. Україна мала міське самоврядування — у Московщині нічого подібного не існувало і т. ін. Отож, панівні верстви останньої з відразою ставилися до українських порядків, які неминуче революціонізували народні маси Московщини.
Початок громадянської війни в Україні давав Москві шанс посилити там свій вплив. Роблячи вигляд, що він прагне примирити ворогуючі сторони, московський уряд у дійсності провокував загострення боротьби між ними, надаючи зростаючу підтримку опозиції, і таким чином намагався позбутися невигідного «самостійника» Виговського, а відповідно, й обмежити самостійність Української держави. Антиурядова спрямованість московської політики поставила І.Виговського перед дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави з рівноправного союзника Московщини на її провінцію, або боронити суверенітет України. Гетьман вибирає останнє й розриває союз із Москвою.
1в.Конотопська битва:
Влада сучасної Росії хворобливо реагує на відновлення в Україні історичної пам'яті, зокрема й на відзначення перемоги під Конотопом, яка стала для росіян однією з найчорніших сторінок військового мартирологу.
Згадок про цю битву не знайти в радянських підручниках з історії. І не лише тому, що вона належить до найганебніших і наймасштабніших поразок російської зброї. Конотопська битва розвінчує чимало великодержавних міфів, особливо про "споконвічне прагнення українців до союзу з Росією".
На жаль, блискуча перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом над московським військом так і залишилася в історії України черговим змарнованим шансом здобути омріяну незалежність, показовим прикладом виграної битви й програної війни.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 135 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |