Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Основні норми усного професійного мовлення

КУЛЬТУРА УСНОГО ПРОФЕСІЙНОГО МОВЛЕННЯ

Усне мовлення – це така форма реалізації мови, яка виражається за допомогою звуків, являє собою процес говоріння і є первинною формою існування мови.

Українське усне мовлення стало сьогодні засобом широких ділових контактів – у трудовому колективі, на зборах, нарадах, конференціях, з’їздах, а також під час бесід, переговорів з діловими партнерами тощо. Ця широта суспільних функцій стає основою для розвитку та вдосконалення усної літературної мови. Недостатній рівень культури усного ділового мовлення може стати причиною значних економічних втрат. Відомий економіст Г. Карпухін стверджує, що держава на міжнародних переговорах мала значні, мільйонні втрати через неправильно або неточно складені заявки, неточності в патентній формулі, мовне безкультур’я ділових людей. Сьогодні вносять пропозиції про те, щоб до характеристики ділових якостей людини додавати ще й мовну характеристику: вміє чи не вміє чітко та лаконічно висловлювати свої думки.

Живе усне переконливе мовлення – важливий засіб багатоманітного та різноспрямованого впливу на слухача. Правильне, унормоване усне мовлення може забезпечити швидкість взаєморозуміння між учасниками комунікативного акту.

У сучасному світі є багато шкіл, центрів, факультетів і кафедр, які займаються проблемами риторики, ораторського мистецтва, ділової комунікації, мистецтва вести полеміку, дискусію тощо. Всесвітньо відомі імена Поля Сопера, Дейла Карнегі та їх послідовників, які формують риторичну культуру політиків, бізнесменів, юристів, рекламних агентів, учителів, акторів. Українську школу мистецтва публічного мовлення представляють сьогодні вчені Г. Сагач, Л. Мацько, Н. Бабич, Н. Чибісова та інші. Видатними українськими риторами минулого були Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г Сковорода. Професор риторики Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович вважав риторику „царицею душ”, „княгинею мистецтв” і вказував на такі її функції, як соціально-організаційну (засіб агітації), культурно-освітню, а також одержання знань, збудження почуттів, формування громадської думки та ін.

Прагматично-інформаційне ХХІ ст. зараховує риторику до соціально активних наук, що мають забезпечити ефективну передачу інформації через канал мови, формувати гуманістично орієнтовану мовну особистість, толерантний мовний клімат у суспільстві[1]. Одного неточного, невдало сказаного слова або хоча б погано вимовленого слова іноді досить, щоб зіпсувати усе враження. „Головна складність в оволодінні усним мовленням, – наголошують автори сучасних посібників з ділової мови, – полягає у необхідності визначити на слух, інтуїтивно доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку”[2].

Відомий вислів, який приписують Сократові, „Заговори, щоб я тебе побачив” свідчить про те, що високий рівень культури усного, зокрема професійного, мовлення є яскравим свідченням високої загальної культури людини. Видатний український педагог В. Сухомлинський вважав мовну культуру „життєдайним коренем культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності”. Боротьба за чистоту усного мовлення, вправність і культуру вислову, за збагачення усного мовлення, за вільне оперування різноманітними словесно-виражальними засобами, боротьба за чіткість, виразність та економність ділової мови – основне завдання, яке ставить сьогодні вища школа перед студентом – майбутнім фахівцем у галузі економіки, банківської справи чи будь-якого іншого фаху.

Неодмінною умовою успіху є дотримання загальних вимог, які визначають рівень культури усного ділового мовлення:

1. Ясність, недвозначність у формулюванні думки.

2. Логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення.

3. Відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення.

4. Співмірність мовних засобів та стилю викладу.

5. Різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному словниковому запасі мовця).

6. Самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побудові висловлювань.

7. Виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Цілком очевидно, що ці вимоги мають базуватися на: а) бездоганному знанні норм літературної мови, передусім тих, що реалізуються в усній формі; б) чутті мови як здатності людини відчувати належність слова до певного стилю, доречність чи недоречність його вживання в певній ситуації; вони пов’язані з: в) ерудицією і світоглядом людини; г) культурою мислення; ґ) ступенем оволодіння технікою мовлення; д) психологічною та комунікативною культурою мовця.

Отже, можна стверджувати, що вміє говорити та людина, яка може висловити свої думки з повною ясністю, вибирати ті аргументи та мовні засоби, які найбільш доцільні в цьому місці і для цієї особи, надати їм оцінного характеру, який є найбільш переконливим.

Усне літературне ділове професійне мовлення – це різновид розмовно-літературного мовлення, яке близьке до писемного. Однак існують специфічні елементи та правила, що виявляються лише в ньому і дотримання яких зробить усне мовлення виразним, доступним і зрозумілим.

Важливим елементом усного мовленняє інтонація. За допомогою інтонації у текст вносяться різні смислові та емоційні відтінки. Так, фраза, проказана „перехідною інтонацією”, здається непереконливою та малозначущою. Правдивість, природність інтонації забезпечить можливість мовцеві не тільки сказати, але й бути почутим.

Інтонаційна виразність усного мовлення передбачає вміння використовувати різні види наголосу, враховувати темп мовлення, робити паузи, змінювати висоту тону.

Наголос – це основний елемент інтонації, який пов’язаний з виділенням складу у слові або слова у реченні, фразі.

Виділяють такі основні види наголосу – словесний, логічний, фразовий.

Словесний наголос служить для фонетичного об’єднання слова. Виділення одного із складів відбувається трьома способами – підвищенням тону, посиленням голосу, збільшенням тривалості звучання. Відповідно до цього розрізняють наголос – тонічний, динамічний, кількісний. В українській мові основним фонетичним засобом є посиленням м’язової напруженості, а кількісний елемент і довгота відіграють допоміжну роль. Оскільки основою складу є голосний звук, то усі ці характеристики в першу чергу стосуються саме їх. Наприклад, у слові корисний наголошеним є другий склад, порівняно з першим і останнім складами він промовляється з відчутними змінами в голосі – ко ри сний, а також оди на дцять, три дцятеро, черго вий, но вий, зав жди, укра ї нський та ін.

На думку мовознавців, „правильне наголошування важливе для збереження не тільки внормованості, а й характерного для українця мелодійного, пісенно-плинного ладу мовлення”[3]. Наголос у слові засвоюється природно, в поєднанні зі значенням та звучанням. Незважаючи на те, що наголос в українській мові не є фіксованим, тобто не закріплений за якимось складом у слові, як, наприклад, у чеській – на першому, у польській – на передостанньому чи у французькій – на останньому, особливих труднощів для носіїв мови він не викликає. Кожен українець підсвідомо розрізняє за допомогою наголосу значення слів за мок і за мок, му ка і му ка чи форми слів сло ва і сло ва, се стри і се стри, до ро га і доро га. Однак, на жаль, помилки все ж таки трапляються і причиною цих порушень вважають значний вплив діалектного наголосу, напр.: ка жу, бе ру, пе ру або інтерференція російського наголосу, наприклад, в українських словах за гадка,лі то пис, ру ко пис, по друга, при ятель, у ро дженець, ста рий, стій кий, низь кий, за во дити, по ле жати, по си діти наголошено інший склад, ніж у відповідних російських.

У творах художньої літератури наголос виконує додаткову функцію, напр.:

Сло ва – полова, але вогонь в одежі сло ва – безсмертна чудотворна фея, правдива іскра Прометея (І. Франко) або У вас пра ва, ми ж охоронці пра ва (Л. Костенко).

Системність у наголошуванні українських слів, однак, існує і виявляється об’єднанні певних груп слів одним правилом, а саме:

1. Іменники із суфіксом -к- у формі множині мають, як правило, наголос на кінцевому складі, напр.: книж ки, гол ки, дош ки, пап ки.

2. Віддієслівні трискладові іменники на -нн(я) здебільшого зберігають місце наголосу дієслова, від яких утворилися, напр.: чи та ти – чи та ння, пи са ти – пи са ння, пі зна ти – пі зна ння. За аналогією до них ви гна ння.

Пам’ятаючи про смислерозрізнювальну функцію наголосу, не слід плутати слова ви да ння і вида ння, за сі дання і засі да ння, об’ є д нання і об’єд на ння, що відрізняються значенням.

3. У префіксальних віддієслівних іменниках наголос падає на префікс, напр.: ви няток, ви падок, ви клик, ви робіток, за гадка, при казка, по свідка, по значка, але: ви мо ва.

4. Іменники, що поєднуються з числівниками два, три, чотири у формі називного відмінка множини, мають наголос родового відмінка однини, напр.: два бра ти, три то ми, чотири си ни.

5. Іменники з частинами -лог, -метр мають наголос на останньому складі, напр.: моно лог, діа лог, некро лог, ката лог, кіло метр, санти метр, мілі метр.

6. Числівники другого десятка мають наголос на складі на, напр.: оди на дцять, два на дцять, три на дцять, чотир на дцять.

7. Числівник один, одно (одне) у формах непрямих відмінків має наголос на останньому складі, напр.: одно го, одно му, од ним. Місце наголосу змінюється у прийменниково-числівникових словосполученнях типу один до од ного, один на од ного.

8. Вказівні, присвійні займенники виявляють подібну до числівника один закономірність, пор.: цьо го, то го, мо го, тво го, сво го, але до цьо го, до то го.

9. Варто запам’ятати місце наголосу деяких часто вживаних прикметників, напр.: ко ри сний, черго вий, судо вий, пере сі чний і пересіч ний.

10. Особові форми дієслів теперішнього часу (1 особи однини і множини) часто мають наголос на кінцевому складі, напр.: пи шу, бе ру, ка жу, не су, йде мо, несе мо, бере мо. Наголос у дієслові прошу залежить від значення: про шу „будь ласка” і про шу „дія за значенням дієслова просити”.

11. Чоловічі імена типу Ан дрій ко, Ва силь ко, Се мен ко, О рест також форма родового відмінка імені Тарас – Та ра са мають наголос на другому складі.

У ряді випадків слова можуть мати подвійне наголошування, яке допускає літературна норма і фіксують лексикографічні праці, наприклад: апостроф, користування, вітчизняний, помилка. Існування таких груп слів вказує на те, що в галузі наголошення весь час відбуваються живі й активні процеси, що ведуть до витіснення одних наголосів іншими, до виділення одного основного наголосу і закріплення за іншим якихось семантичних, стилістичних або навіть словотвірних функцій. З погляду звичайного літературного усного мовлення паралельні наголоси можна не розглядати як негативне явище, однак у разі усного монологічного мовлення чергування паралельних наголосів справляє враження неохайності мовлення і вибір одного основного наголосу є природним і абсолютно необхідним[4].

Наголос, пов’язаний з виділенням у реченні слова, яке несе особливе смислове навантаження, називають логічним. Від логічних наголосів (основних і побіжних) залежить логічна виразність висловлювання. Змінюючи логічний наголос, можна надавати висловлюванню різних смислових відтінків, напр.: Андрій їде до Києва, або Андрій їде до Києва, Андрій їде до Києва.

Варіантом логічного наголосу вважають емфатичний наголос (емоційно-експресивний, виражальний), який робить виділене слово емоційно насиченим. Найчастіше він виражається подовженням наголошеного голосного (деколи приголосного) звука і передається на письмі повторенням тих самих букв, напр.: Вона ду-у-уже симпатична! Розу-у-умний!

Ступінь вираження смислових і стилістичних відтінків залежить від синтагматичного та фразового наголосу, який виділяють в межах синтагми, фрази. Ритмічно-інтонаційну та смислову єдність усного мовлення, що складається з одного чи кількох слів, називають синтагмою. Синтагма створюється мелодикою, темпом, паузами, наголосом. За допомогою пауз фраза членується на синтагми. Поділ речення на синтагми збігається з частиною мовленнєвого потоку, який вимовляється одним напором видихуваного повітря, без пауз. Синтагматичний наголос здебільшого падає на останнє слово синтагми, напр.: Я добре знаю,│ що твої спортивні успіхи великі │ і ти скоро завоюєш титул чемпіона │.

Близьким до синтагматичного є фразовий наголос. В емоційно нейтральному мовленні він стоїть на останньому слові фрази як основній одиниці мовлення, що часто відповідає реченню. напр.: Я прийду пізніше.

Існують певні правила логічного виділення слів у фразі[5]:

1. Підмет і присудок (у непоширеному реченні – один з головних членів), напр.: Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє, радіють люди, що одпочинуть, і я радію... (Т. Шевченко).

2. Протиставлення (явне або приховане), зіставлення, напр.: Не шукай правди в інших, коли в тебе її немає (Нар. творчість); Важливим є не процес виконання роботи чи обсяг затрачених зусиль, а вклад в успіх банку в цілому.

3. Нове поняття (стрижень інформації), напр.: Запрошено відомих науковців. Побудували новий банк.

4. Останнє слово у багатослівному понятті, напр.: Львівський національний університет імені Івана Франка.

5. Слова у функції порівняння, напр.: Роботу в сучасному банку можна швидше за все порівняти з греблею, ніж зі спринтом.

6. Повтори (частіше наголошується друге слово, рідше – перше), напр.: Але ж він це знав, він знав це!

7. Іменник в родовому відмінку, якщо разом з іншим іменником він виражає одне поняття, напр.: єдність протилежностей, культура поведінки.

8. Звертання, що стоїть на початку фрази, напр.: Шановний колего, смію Вас запевнити...

9. Постпозитивні означення, тобто ті, які стоять після іменника, напр.: Рішення ефективні, зміни швидкі – це умови успіху. Бажання досягти мети, здатність повірити у свої сили – важливі риси для банківського працівника.

10. Прислівник, якщо він пояснює дієслово, напр.: Фірма самостійно планує свою діяльність.

11. Пояснююче слово (чи слова) при дієслові. Саме дієслово, як правило, не наголошується, напр.: Ми стежимо за змінами.

12. Слова, що передають перелік. З двох однорідних членів речення – іменників, дієслів, прислівників – сильніше наголошується другий, з двох прикметників у ролі означення – перший, напр.: Ми вітаємо і всіляко підтримуємо атмосферу довіри.

Фразовий наголос не тотожний логічному. Відмінність насамперед полягає в тому, що перший керується законами граматичної логіки, а другий залежить від ситуації мовлення, тобто мовець вільно переміщає його в межах фрази (речення) з одного слова на інше, надаючи йому смислової ваги.

Темп мовлення разом із наголошуваністю та мелодією організовують усне мовлення. Він виявляється в інтонуванні як окремого слова, так і групи слів. Наприклад, наголошені склади в слові вимовляються повільніше, а ненаголошені – дещо швидше.

Темп значною мірою залежить від раціональності пауз – зупинок у мовленні. Пауза виконує логіко-граматичні та інтонаційно-конструюючі функції. Вважають, що вона є виразником розуму і сигналом почуттів (психологічна пауза). На письмі паузи позначають різними розділовими знаками, кожен з яких передає різну тривалість „мовчання” (кома, тире, крапка, три крапки тощо).

Промовляння фразисупроводжує висота тону, яка допомагає правильно інтонувати її і відповідно позначати на письмі за допомогою розділових знаків. Наприклад, закінчення думки графічно позначається крапкою, а в усному мовленні – пониженням тону; внутрішній (інтелектуально-психологічний) процес піднесення передають на письмі знаком оклику, в усному мовленні – значним підвищенням тону тощо. Різною є тональність початку, середини та кінця речення (фрази), вставних слів (словосполучень, речень), однорідних членів речення. З увагою на зміст та структуру українського речення розрізняють сім інтонаційних конструкцій, зокрема інтонація завершеності/незавершеності, питання, заперечення, зіставлення, перелічення та ін.[6].

Запорукою успішного усного мовлення є добре поставлений голос. Голос – це сукупність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина за допомогою голосового апарату. Слід пам’ятати, що голос від природи є слабкий, тому його треба підсилювати за допомогою резонаторів – грудної клітки, піднебіння, зубів, ротової і носової порожнини, лобних пазух. Від здоров’я цих резонаторів, їх форми і розмірів, будови гортані залежить тембр голосу, якість його звучання.

Природними властивостями голосу є:

- повнозвучність – невимушена, вільна звучність голосу;

- милозвучність – чистота і свіжість тембру, вроджена краса звуків, яка є приємною для сприйманні на слух;

- мелодійність – здатність голосу підвищуватися і понижуватися;

- злетність – властивість зберігати звучність у великому приміщенні;

- гнучкість – здатність змінюватися за висотою, силою, тривалістю і тембром;

- висота – використання мелодійного діапазону голосу;

- об’єм, або діапазон – кількість доступних для відтворення нот;

- сила – повноцінність звуків, що визначається простором, який треба заповнити;

- тривалість – збереження властивостей голосу впродовж тривалого часу.

Досягти цих властивостей голосу допоможе правильне дихання. Професійне дихання – один з важливих чинників мовленнєвої діяльності та культури.

Умови правильного дихання [7]:

1. Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний надлишок повітря, потрібного для виголошення структурно-логічної частини тексту: це позбавить від „позачергового” вдиху, який порушує плавність і ритм мовлення, спричиняє уривчастість, поверхневість дихання.

2. Витрачати повітря слід економно і рівномірно. Не допускати, щоб повітря було витрачене повністю. Поповнювати запас повітря треба непомітно і своєчасно.

3. Пам’ятати, що від глибини вдиху залежить сила видиху, отже – сила звучання голосу.

4. Вдихати і видихати повітря слід непомітно для слухача, безшумно.

Умови, за яких дихання під час мовлення буде правильним, можуть бути реалізовані систематичним тренуванням, а також дотриманням деяких гігієнічних правил:

- надміру не напружувати голосових зв’язок;

- координувати роботу носової і ротової порожнини, дбати про їх здоров’я;

- враховувати можливості зміни голосу, особливо в підлітковому віці;

- зміну голосових властивостей здійснювати невимушено, без напруження;

- пам’ятати, що голос тісно пов’язаний з внутрішнім станом людини, її настроєм, фізичним здоров’ям.

Щоб добре говорити, треба не лише володіти своїм голосом, але й мати добре відпрацьовану дикцію. Дикція – це правильна, виразна артикуляція, тобто робота мовних органів, спрямована на вимову звуків. Забезпечити якість і чистоту вимови, допомогти подолати скованість органів мовлення, поспішність чи сповільненість вимовляння можуть систематичні вправи з артикуляції, а знання орфоепічних норм, які діють у конкретний час, є еталоном дикції.

До орфоепічних норм прийнято зараховувати правила вимови звуків і звукосполучень та наголошування складів у слові.

У сучасній українській літературній мові витворилися та усталились такі основні правила вимови голосних та приголосних звуків:

1. Голосні звуки [a], [o], [у], [e], [и], [і] вимовляються повнозвучно, не зазнають редукції.

а) звуки [a], [у], [і] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця в слові звучать виразно, напр.: [зн а ти], [б у вати], [д´ і лити][8];

б) голосний [о] перед складом з наголошеним звуком [у] або [і] вимовляється з наближенням до [у], напр.: [со^уй у з], [со^уб і ];

в) голосні звуки [e], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються з легким відтінком [e^и], [и^е], напр.: [де^ирж а ва], [кни^ежк и ].

2. Приголосні звуки вимовляються виразно, чітко (за нечисленними винятками):

а) дзвінкі приголосні звуки [д], [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [дж], [з] ніколи не втрачають своєї дзвінкості, напр.: [рад], [гриб], [м^’іг], [важ], [в^’із]. Втрата дзвінкості може призвести до спотворення змісту слова, пор.: [рат´], [грип], [ваш], [м^’іх].

Винятком з цього правила є вимова звука [г], який перед наступними глухими у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю та кореневоспоріднених з ними вимовляється як парний йому глухий [х]: [лехко], [вохко], [н´іхт´і], [к^’іхт´і], [д´охт´у].

Варто також звернути увагу на вимову дзвінкого приголосного [з] у складі префіксів роз-, без- чи самостійної префіксальної морфеми: перед наступними глухими звук [з] допускає подвійну вимову – він може зберігати дзвінкість, а може втрачати голос і переходити у відповідний глухий [с], напр.: [ро з казати] або [ро с казати], [бе з перечно] або [бе с перечно].

Отже, вимова дзвінких приголосних в українській літературній мові здебільшого відповідає їх написанню.

б) глухі приголосні звуки [т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с] у середині слова перед наступними дзвінкими треба вимовляти як парні їм дзвінкі, а саме:

[д], [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [дж], [з]

| | | | | | | |

[т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с]

Отже, в словах боро ть ба, во к зал, хо ч би, про сь ба підкреслені літери на письмі позначають звуки [д´], [ґ], [дж], [з´], напр.: [бород´ба], [воґзал], [ходжби], [проз´ба].

в) звуки [в] та [й ] в потоці мовлення змінюють свої артикуляційні властивості і наближають відповідно до голосних [у] та [і], тобто їх слід вимовляти як короткі нескладові звуки [ў] та [ǐ], якщо вони стоять:

- на початку слова перед приголосним, напр.:[ўчител´], [ ǐ ти].

- у кінці слова після голосного, напр.: [знаў], [кра ǐ ].

- у середині слова після голосного перед приголосним, напр.: [праўда], [зна ǐ ти].

Грубим порушенням є вимовляти у таких випадках звук [в] з наближенням до [ф], напр.: [знаф], [казаф], [просиф].

г) шиплячі звуки [ж], [ч], [ш], [дж] в сучасній українській літературній мові тверді, напр.: [жал´], [чого], [шчос´], [чудо], [черга], [плач], [джаз].

Тільки в позиції перед звуком [і] та при подовженні (перед графічним закінченням ю, я) шиплячі пом’якшуються (напівпом’якшені), напр.: [ш^’істка], [ч^’ітко], [облич^’:а], [запор´іж^’:а].

Для вироблення навичок правильної вимови спробуйте прочитати запропонований уривочок тексту, контролюючи вимову шиплячих:

Дощ хлющить на зелен плющ,

Під плющем сховався хрущ,

Каже стиха хрущ плющу:

„Не боюся я дощу!”

ґ) шиплячі звуки зазнають асиміляції у позиції перед наступними свистячими [з], [ц], [с], [дз], тобто вимовляються як відповідні їм свистячі і навпаки, а саме:

шиплячі: [ж], [ч], [ш], [дж]

| | | |

свистячі: [з], [ц], [с], [дз]

Отже, у словах типу бе з журно, сміє ш ся, в кни ж ці підкреслені літери позначають звуки [ж], [с´], [з´], і слова треба вимовляти: [бе^иж:урно], [с´м^’ійес´:а], [ўкниз´ц´і].

д) приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [дз] перед наступними м’якими з цього ряду вимовляються м’яко, однак їх м’якість, за винятком звука [л], відповідно до орфографічних норм, на письмі не позначається, пор.: сьогодні – [с´огод´н´і], літні – [л´іт´н´і], на місці – [нам^’іс´ц´і], пальці – [пал´ц´і].

На межі морфологічних частин слова – префікса і кореня асиміляція за м’якістю виявляється непослідовно, пор.: розділити – [роз´д´ілити] але роздягальня – [розд´агал´н´а].

е) зазнають змін у потоці мовлення приголосні [д], [т]: у позиції перед шиплячими вони уподібнюються до шиплячих відповідно [дж], [ч], а перед свистячими вимовляються як [дз], [ц], напр.: підживити – [п^’іджи^евити] і квітчати – [кв^’іч:ати], відзвук – [в^’ідзвук] і здається – [здайец´с´а] або [здайец´:а].

є) звуки [дз], [дж] слід вимовляти як природні для української мови злиті, напр.: сиджу – [си^еджу], піджак – [п^’іджак], дзвін – [дзв^’ін], дзеркало – [дзеркало]. Вимова на їхньому місці інших звуків, зокрема [ж], [з] є грубим порушенням норм української мови і призводить до розхитування її фонетичної системи, яка складалася віками[9].

ж) правильно вживати звуки [г] і [ґ], пам’ятаючи, що саме вони можуть розрізняти значення слова, пор.: гніт – ґніт, гулі – ґулі, грати – ґрати. У реченні Пішов на перші гулі і набив собі ґулі ця відмінність добре відчувається. Слів зі звуком [г] в українській мові чимало, його вважають „ознакою української мови”. Значно менше слів з проривним задньоязиковим звуком [ґ]. Він, як правило, є в українських та іншомовних власних назвах (прізвищах, географічних назвах), напр.: Ґрещук, Ґузь, Мамалиґа, Ґете, Ґданськ; деяких загальновживаних словах, напр.: ґрунт, ґудзик, аґрус, дзиґа, в ряді діалектних слів, напр.: ґанок, ґринджоли, ґердан, леґінь. Звук [ґ] відповідно зберігається і в похідних від них словах, напр.: обґрунтувати, ґратка, аґрусовий. Важливо також пам’ятати, що звук [ґ] при словозміні чергується зі звуком [дз], напр.: дзиґа – дзидзі, Мамалиґа – Мамалидзі, а в прикметниках, утворених від таких прізвищ, має бути [дж], напр.: Мамалиґа – Мамалиджин, Салиґа – Салиджин [10].

Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія) як здатністьмови до плавності, мелодійності звучання. Суть милозвучності полягає в урівноваженні, послідовному чергуванні голосних, приголосних звуків та їх сполук, звукових повторів у межах слів, словосполучень, речень і тексту в цілому. Милозвучність спирається на повнозвучну вимову голосних звуків й насиченість української мови дзвінкими приголосними.

До евфонічних засобів сучасної літературної мови належать фонетичні та інші варіанти мовних одиниць і окремих їх форм, а саме:

1. Чергування прийменників у – в – уві та сполучників і – й:

- на початку речення перед приголосними вживають прийменник у, а перед голосними в, напр.: У тексті трапляються помилки але В Україні розширюється сфера банківських послуг;

- між приголосними, що закінчують і починають слово, використовують у (уві) та і, напр.: був у брата, прийшов і переміг, бачив уві сні;

- після голосного перед приголосним звуком (сполученням приголосних звуків) виступають в та й, напр.: була в брата (школі), прийшла й побачила (спитала). Прийменник у вживають лише тоді, коли наступне слово починається звуком [в], [ф], напр.: була у відпустці, прийшла у ваш дім, вся у фарбах.

Аналогічні правила діють відносно початкових звуків [в], [й] слів, якщо чергування їх зі звуками [у], [і] не впливає на зміну значення слова (вправа – управа, вроки – уроки), напр.: прийшов у читель але прийшла в чителька, хотів і ти але хотіла й ти, знав у весь твір але зібралася в ся родина. Сполучник і поєднує слова з протилежним значенням, напр.: любов і ненависть, війна і мир, теорія і практика.

- після приголосного перед голосним вживають прийменник в, напр.: зустріч в ефірі. Сполучник і у такій позиції заміняє його фонетичний варіант та, напр.: соціолог та економіст (соціологи та економісти).

2. Поява голосного звука [і] у префіксах та прийменниках у випадку збігу наступних приголосних, пор.: з тобою але зі мною, із звуків, надходити але надійшов, збити але зібрати.

3. Чергування часток ж – же, б – би, хоч – хоча, ще – іще, сь – ся, напр.: він же знав але вона ж прийшла, хоча б раз але хоч би раз, здавався смішним але здавалась нав’язливою.

4. Уживання паралельних морфологічних форм: іменників у формі давального відмінка (ректорові – ректору), дієслів (читати – читать, ходімо – ходім), прислівників (знов – знову, по-українськи – по-українському, більш – більше), займенників (тому – тім), числівників (одному – однім), прикметників (зеленому – зеленім).