Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження і їх особливості.

Читайте также:
  1. Боротьба за відродження державності України(1917-1920рр
  2. Загальна характеристика економічних теорій епохи вільної конкуренції та їх значення для розвитку ринкового господарства в країнах Європейської цивілізації
  3. Загальна характеристика форм господарства національних економік в країнах Європейської цивілізації епохи вільної конкуренції.
  4. З’ясуйте якими були особливості процесу українського національного відродження на західноукраїнських землях наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст.
  5. Італійське Відродження: видатні особистості та напрями філософствування.
  6. Критична філософія» І. Канта
  7. Культура епохи європейського відродження. «Будинок радості» Відторино да Фальтре.
  8. Марксистська філософія: основні ідеї
  9. Музичне мистецтво середньовіччя
  10. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Характерною рисою філософії середньовіччя є високий рівень одухотвореності всіх сфер людської життєдіяльності християнством. Теології (вчення про Бога) підпорядковувалися всі форми знання, в тому числі і філософія. Філософському знанню ставилися певні орієнтації: природа розглядалася як “образ і подоба духа”, а людина – як “образ і подоба Бога” – одухотворена, творча, а не просто тілесна істота. Реальність предметного світу – неістотна реальність, істинною реальністю є духовна сутність. Зовнішні, тілесні характеристики людини є неістотними, головне – духовні характеристики людини. Світ – це двоїсте буття: справжнє – Божественне, духовне, вічне і несправжнє – людське, тілесне, земне, гріховне і смертне. Бог – джерело духовності, а тому найголовнішою системою знань є теологія, що розкриває суть буття. Тому теології повинна підпорядковуватися філософія.

Найвизначнішим філософом є Аврелій Августин (354-430 рр.). У поясненні світу виходив з християнської ідеї креаціонізму – творення Богом світу у всьому його багатстві з нічого за короткий проміжок часу, творення не під впливом зовнішньої необхідності, а по своїй добрій волі. Творячи безкінечну багатоманітність речей, Бог керувався не тільки доброю волею, а й найдосконалішими прототипами всього сущого, які існували у вигляді ідей в його розумі. З точки зору Августина, всі ідеї, приймаючи матеріальну оболонку, є недосконалими копіями найдосконаліших божественних ідей. Тому все існує ніби-то у двох формах: 1) у формі найдосконалішої Божої ідеї і 2) у формах недосконалих матеріальних речей. Тому ідеї вічні – матеріальні речі кінечні.

Історичні погляди. Августин розвиває ідею провіденціалізму релігійного розуміння історії як прояв волі Бога, як здійснення передбачуваного Божественного плану спасіння людства. Бог розповсюджує свій вплив не тільки на природу та індивідуальне людське життя, а й на історичний розвиток людства. У праці “Про град Божий” Августин виділяв дві прямо протилежні людські спільності: “град земний”, тобто державу, що заснована на матеріальній спільності, на любові до себе і презирства до всього святого, Божественного. Град земний будують злочинці: Каїн перший збудував місто, а Рим збудував братовбивця Ромул. Засуджуючи егоїзм, насилля, Августин засуджує державу, особливо Римську імперію. “Град Божий” заснований на духовній спільноті людей, на любові до Бога і до Ближнього.

Розкриваючи плани Божественного провидіння, Августин відмовляється від періодизації історичного процесу по найбільших цивілізаціях як це робили історики античності, а проводить аналогію між шістю днями творіння світу Богом, шістю віковими етапами людського життя і шістю історичними епохами розвитку людства, як вони записані в Святому письмі. Кожному із шести етапів людського життя відповідає певний період історичного розвитку людства.

За шостим періодом прийде сьомий – воскресіння.

Фома Аквінський (1225/26-1274 рр.). Особливу увагу звертає на співвідношення віри і знання. Відкидати позитивну роль знань на той час уже було неможливо, це привело б до загострення конфлікту між релігією і наукою церквою і світською владою. Визнання правомірності науково-філософського знання ставили Фому перед завданням виробити доктрину, яка давала б можливість церкві контролювати науково-філософські знання.

Якщо для Августина Божественна діяльність повністю ірраціональна, то Фома вбачав у ній раціональний зміст. Хоча догмати християнського віровчення в своїй більшості недоступні логічному пізнанню, все ж вони доступні Божественному розуму. Тому теологія теж наука, але вона стоїть вище філософії і науки в людському розумінні.

Достовірність віри доказується багаточисельними чудесами, що їх твоить Бог (зцілення хворих, воскресіння мертвих, зупинка сонця і т.п.). Віра дається кожній людині, а науковим знанням володіють лише окремі люди. Далеко не кожна людина здатна обгрунтувати догмати віри логікою, більшість людей засвоюють їх з допомогою серця. Тому віра має більшу моральну цінність ніж наукові знання. Суперечність між вірою і знанням виникає тоді, коли вчений розглядає результати своєї діяльності як абсолютні істини, коли він забуває про Бога. Тому теологія завжди повинна розглядати філософську і наукову істини як відносні, а свої істини – як абсолютні, як надрозумні знання. Тому теологія це не тільки “вища, священна наука”, а і вища мудрість. Вона не залежить від науки, навпаки, результати наукових досліджень повинні узгоджуватися з вимогами теології.

В ХУ-ХУІ ст. починається епоха Відродження. В Західній Європі в надрах феодалізму починають формуватися приватновласницькі (капіталістичні) відносини. Бурхливий розвиток продуктивних сил привів до швидкого розвитку природознавства. Філософія, відвойовуючи у теології право на існування, орієнтується на природознавство. Якщо предметом середньовічної філософії було дослідження відношення людина – Бог, то філософія Нового часу досліджує відношення Людина – Природа.

Самостійності по відношенню до церкви набувають сфери економічного і політичного життя, наука, філософія, мистецтво. В цей період відроджується антична культура, античний світ духовності, спосіб мислення. В центрі філософських досліджень епохи Відродження є людина, тому цю філософію називають гуманістичною. Розуміння людини в епоху Відродження суттєво відрізняється від розуміння людини в античній філософії. У античній філософії людина була природною істотою в тому розумінні, що межі її життєдіяльності були визначені її природою. Від людини залежало, чи буде вона наслідувати природу, чи буде відхилятися від неї. Звідси раціоналістичний характер античної етики.Знання потрібне для моральної діяльності. Людина спочатку повинна отримати знання про добро, а потім діяти за законами добра, справедливості і т.п.

У мислителів епохи Відродження інший підхід до пояснення людини. Бог дав людині свободу волі, а вона сама повинна вирішувати свою долю. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від інших природних істот. В міру того, як людина усвідомлює себе творцем власного життя і долі, вона виступає творцем і природи, і самої себе. Самобутність і унікальність людської індивідуальності найвища цінність.

У розумінні природи, так само як і у розумінні людини, філософія епохи Відродження має свою специфіку. Вона полягає в тому, що природа розглядається пантеїстично: ототожненням Бога і природи. Мислителі епохи Відродження повертаються до вивчення природи, переборюючи середньовічне негативне відношення до неї.Християнський Бог втрачає свій трансцендентальний характер, він зливається, розчинюється у природі, а вона обожнюється і набуває таких рис, яких ми не зустрічаємо в античному розумінні природи. Так, знаменитий німецький лікар Парацельс вбачав у природі живу цілісність, пронизану магічними силами, котрі знаходять свій прояв у будові і функціях живих організмів.

Микола Копернік (1473-1543 рр.) доказував, що спостережуваний людиною рух Сонця і небесних світил навколо Землі пояснюється повертанням Землі навколо осі і її повертанням навколо Сонця; не Земля, а Сонце є центром планетної системи. Земля не перебуває в центрі Всесвіту в нерухомому стані, як вважали Арістотель, Птолемей та всі схоластики, а повертається навколо своєї осі. Земля повертається навколо Сонця, яке займає центр Всесвіту. Повертанням Землі навколо осі Коперник пояснював чергування дня і ночі. Рухом Землі навколо Сонця він пояснював зміни пір року.

Система геліоцентризму, заперечуючи безпосередні чуттєві дані про нерухомість Землі і руху Сонця, укріплювала і посилювала переконаність у здатності Людського розуму пізнавати те, що неможливо сприймати органами чуттів. Це було тріумфальним рухом раціоналізму. Однак в теорії Коперніка були два недоліки: 1) він розглядав Всесвіт як кінечний і нерухомий; 2) хоча Земля і перестала бути центром Всесвіту, таким центром стало Сонце.

 




Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 26 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

1 | 2 | <== 3 ==> | 4 | 5 |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав