Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Провідні течії та представники реформаторської педагогіки.

1. Соціальна педагогіка: "Індивідуальна соціалізація" особис­тості шляхом її при­єднання до "колекти­вних уявлень"(сус­пільно-моральних цінностей) (П. Нарорп, Е. Дюркгейм, В. Діль-тей, Б. Рассел. Р. Зейдель).

2. Педологія: комплекс психологічних, біологічних та соціальних знань про розвиток ди­тини у їх цілісно­сті(Е. Мейман, Е. Торндайк, С. Холл, А. Біне ).

3. Експеримента­льна педагогіка: наукове обгрун­тування принципу природовідповідності на основі ви­вчення анатомії, фізіології та психо­логії дитинства (Е. Мейман, В. А. Лай, А. Біне, Е. Торндайк ).

4. Трудова педаго­гіка: праця як навча­льний предмет і го­ловний принцип дія­льності школи, що готує до професійної діяльності та вико­нання громадських

обов'язків (Г. Кершенштейнер).

5. Теорія віль­ного виховання: принцип педоцентризму, який передбачає свободу вибору дитиною

діяльності, її вільну творчість як основу розвитку (Гурлітт, М. Мо нтессорі).

6.Прагматична педагогіка: навчання як на­буття особистого досвіду розв'язання життєвих проблем; "навчання через ді­яльність". (Дж. Дьюї, Е. Паркхерст, У. Кілпатрік)

24. Педагогічні напрями в країнах Західної європи в кінці ХІХ та на початку ХХ ст.. (неотомізм, екзистенціалізм)

На рубежі XIX—XX століть традиції гуманістичного виховання підтри­мали і розвинули численні представники реформаторської педагогіки і переду­сім засновники педагогічної течії педоцентризму О. Декролі, Р. Кузіне, Дж. Дьюї. Методологічною основою су­часних неогуманістичних педагогічних концепцій є персоналістичні філософські, соціологічні та психологічні ідеї, се­ред яких прові­дну роль відіграють екзистенціалізм, гуманістична психологічна школа та соціально-критична франкфуртська школа.

На думку представників соціально-критичної франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе та ін.), в сучасному технократичному суспільстві людина все більше відчужується, знеособлюєть­ся, втрачає своє «Я», все більше усві­домлює, що все її життя спрямовується сторонніми для неї силами, знеособле­ними соціальни­ми інститутами, як то засоби масової інформації, реклама тощо. Саме вони формують смаки людей, їх потреби, життєві цінності, сто­сунки. В уніфікованому суспільстві виникає уніфікована, або «одномірна», за Маркузе, людина.

Питання про те, як повернути людині її істинну людську сут­ність, як зробити її вільною особистістю становить центр уваги філо­софії екзистенціа­лізму. Її представники (Ж.-П. Сартр, К. Ясперс та ін.) вважають, що людина повинна творити себе сама, вірити у себе, у свої власні сили. Своєрідним гас­лом стали для прихильників цієї філософської течії слова Ж.-П.Сартра «людина є не що інше як те, якою вона творить себе». Таке «творіння себе» відбувається у життє­вих ситуаціях, коли людині доводиться робити вибір, приймати рі­шення, керуючись такими загальнолюдськими моральними катего­ріями, як доброта, довіра, терпимість, любов, вдячність, допомога.

Близькими до екзистенціалістських концепцій «олюднення» людини є і погляди представників «третьої сили» — неогуманістичної психологічної школи. Лідером цієї школи є найвидатніший американський психолог XX сто­ліття, батьки якого були вихідцями з України, А. Маслоу. У його оригінальній концепції осо­бисто­сті йде мова про те, що сутність людини є апріорно зада­ною, визначеною, за­кладеною з моменту народження у «згорнутому» вигляді. Людина залежить від своєї внутрішньо закладеної сутно­сті, тому не може мати повної свободи волі, як це стверджував Ж.-П. Сартр. Головним призначенням людини, за Маслоу, є «від­криття своєї ідентичності, свого справжнього «Я».