Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Незавершеність особистості - сутнісна ознака особистості

Читайте также:
  1. Quot;Поняття особистості визначає людського індивіда як члена суспільства, узагальнює інтегровані в ньому соціально значимі риси" (І. С.Кон).
  2. Активність - фундаментальна якість особистості.
  3. Аналіз основних наукових підходів до дослідження гендерних характеристик особистості
  4. Види контролю за ознаками.
  5. Вимоги до особистості вчителя.
  6. Вимоги до особистості вчителя.
  7. Вимоги до особистості сучасного менеджера
  8. Виховання естетичної культури особистості
  9. Вплив соціалізації, навчання і виховання на розвиток і формування особистості
  10. Змістовні ознаки особистості

 

М. М. Бахтін свого часу писав: "... не можна перетворювати живу людину на безголосний об'єкт заочного завершеного пізнання. В людині завжди є щось, що лише сама вона може відкрити у вільному акті самосвідомості і слова, що не піддається зовнішньому заочному визначенню". Йдеться про незавершеність "внутрішньої" особистості людини.

 

Ф. М. Достоєвський, формулюючи мету своєї творчості, зазначав: "При повному реалізмі знайти в людині людину... Мене називають психологом: неправда, я лише реаліст у вищому сенсі, тобто зображаю всі глибини душі людської'. У стані дійсної особистісної активності, "на порозі" справжнього життєвого вчинку, особистість завжди непе-редбачувана через те, що нікому (в тому числі і їй самій) до кінця не відомі дійсні можливості, глибини ("вершини", - сказав би Л. С. Ви-готський) особистісної природи.

 

Ф. М. Достоєвський не даремно відмовляється від психології: сучасна його (та й нинішня) наукова психологія знаходиться лише на шляху до дійсного пізнання змістовних підвалин особистості. Та сама духовність, яка у вигляді потенційного стану в ід початково зумовлює особистість як можливість, далі, по життю, зміцнюється й розвивається, піднімаючи невідомі пласти природи і роблячи людину дійсно до кінця незбагненною і нескінченною у своєму становленні, що не завершується ніколи. Незавершеність — це хоча й непізнана, але дуже важлива ознака особистості, врахування якої є абсолютно необхідним.

 

Саморегуляції поведінки — здатність, що утворює її сутнісну ознаку особистості. Відомо, що досить довгий час збалансованість психологічних процесів досягається завдяки неусвідомлюваним механізмам так званої базальної емоційної регуляції.

 

Л. І. Божович визначає особистість як "такий рівень розвитку людини, який дозволяє їй керувати і обставинами власного життя, і самою собою". В різних підходах обов'язково відзначаються якості саморегуляції саморозвитку", як фундаментальні для особистості. Ці механізми працюють незалежно від бажання людини, і сенс їх роботи полягає в забезпеченні психологічно комфортного і стабільного стану внутрішнього світу.

 

Ці механізми діють протягом всього життя людини, але з ускладненням життєвої ситуації (а це є прямим наслідком розвитку і соціалізації*) їхня дія виявляється недостатньою - занадто складними й неоднозначними стають умови життя. Тому в особистості здійснюється формування принципово нових механізмів, які управляються свідомо самою людиною. Першим з відомих є механізм вольової регуляції поведінки. В ситуації боротьби різних, а часто й протилежних, мотивів, вольове зусилля забезпечує вибір і безконфліктний подальший життєвий рух. Виникнення такого механізму є справжнім і значним надбанням особистості. Але виявляється, що він лише частково полегшує стан невизначеності і протистояння.

 

Експериментально доведено, що внутрішнє протистояння мотивів після вольової дії зовсім не припиняється і стан психологічного комфорту, як правило, не виникає (дуже яскраво це описує теорія когнітив-ного дисонансу). Напруга і внутрішня конфліктність супроводжує дію даного механізму весь час. Чому ж, в такому випадку, ми знаємо багато ситуацій, коли напруження дійсно спадає і особистість виявляється са-мовідрегульованою. Дійсно, таких ситуацій - більшість, адже інакше ми всі були б невротиками. А можливим це виявляється тому, що саморегуляцію здійснюють зовсім інші, складні і потаємні механізми.

 

Деякі з них дослідила Б. В. Зейгарник. В основі цих механізмів лежить особливе переживання, яке автор розуміє як активну діяльність (про-живання) по породженню нових життєвих смислів. Залучення додаткових смислів відбувається за рахунок розширення усвідомлення і виявлення нових контекстів діяльності. Це призводить не до загострення і придушення конфлікту, а до гармонізації сфери інтенцій. Механізм, що діє при цьому, являє собою, за словами Зейгарник, "рефлексивне відчуження негативного смислу та включення дії в більш широкий смисловий контекст".

 

Отже, ми бачимо, що процес саморегуляції передбачає не просто вольове зусилля, а перебудову смислових утворень, умовою якої є їх усвідомленість. Нові смисли породжуються лише в процесі особливих переживань. Видно, як у цій точці своєрідно перетинаються три лінії становлення особистості, що виокремлені нами в попередньому аналізі (довільність, інтеграція, переживання). В результаті відбувається те, що дістало назву механізму смислового зв'язування, коли встановлюється внутрішній зв'язок з ціннісною сферою особистості і нейтральний до цього зміст перетворюється в емоційно заряджений смисл. Результатом цієї роботи є виникнення нових ін ген цій і гармонізація внутрішнього світу особистості.

 

Найважливішими умовами дії механізму смислового зв'язування Б. В. Зейгарник вважає "розвинену уяву, володіння широкою часовою перспективою, наявність ієрархізованої смислової сфери". Або, іншими словами, даний механізм є лише в інтегрованій, зрілій особистості, адже в такому вигляді процес саморегуляції є суто індивідуальним і пов'язаним з системою цінностей і мотивів даного суб'єкту, його сприйняттям світу тощо.

 

Зейгарник наводить приклад дії даного механізму. Мова йде про зміст повісті Г. Гессе "Курортник". Головний герой (письменник) приїхав на курорт в Баден, щоб відпочити і потім плідно попрацювати. Проте його плани наштовхнулись на значні перешкоди, оскільки сусідом по кімнаті виявився надто гамірний і невихований голландець. Біля нього постійно юрбився натовп людей. Кілька ночей підряд письменник просто не міг спати.

 

Чутливий до найменшого шуму, він змушений був слухати непотрібні розмови і сміх нескінченних гостей, важкі кроки вранці, що руйнували його сон. Всі відчайдушні спроби в цих умовах відпочити і попрацювати закінчувалися повним розчаруванням. Кінець кінцем, письменник почав відчувати справжню ненависть до свого сусіда, і його життя перетворилося на справжнє пекло. Неефективними виявилися такі механізми саморегуляції, як вольове зусилля та спроби дати вихід негативним емоціям у фантазіях.

 

Тоді він приймає абсолютно парадоксальне рішення - полюбити голландця. Майстерний опис досить довгого процесу породження нового смислу і виникнення нового типу відношення до ситуації повне драматизму і вмішує всі складові цього процесу: руйнація агресивних почуттів і постановка задачі на їх зміну, пошук цінності для їхньої перебудови і звернення до євангельської заповіді "Полюби ближнього свого", надання цій цінності конкретної форми через позитивне емоційне насичення образу голландця за допомогою професійних письменницьких засобів (голландець стає головним героєм створеного вночі літературного твору).

 

Творчий процес закінчився, як пише автор "повною перемогою над голландцем". Він вже не викликав тих болісних переживань, що заважали письменнику відпочивати і працювати. Отже, герою вдалося впоратися із ситуацією завдяки дії механізму саморегуляції - смислового зв'язування.

 

Ми навели цей приклад задля того, щоб ще раз звернути увагу на те, що вищі і найскладніші механізми саморегуляції поведінки можуть здійснюватися лише всією особистістю - цілісною і інтегрованою. Отже, можна виокремити такі послідовні етапи становлення саморегуляції в системі інтеграції особистості:

 

— базальна емоційна саморегуляція - біогенез;

 

— вольова саморегуляція - психогенез;

 

— смислова, ціннісна саморегуляція - соціогенез.

 

Попередні ланки не зникають в процесі становлення, вони стають допоміжними і другорядними, але продовжують існувати. Якоюсь мірою правильним буде говорити, що переживання певних механізмів саморегуляції поведінки слід розглядати як показник рівня розвитку інтегративних процесів особистості.

 

Проблема смислу. На певному етапі свого розвитку людина зустрічається з новим для себе переживанням - стражданням від відчуття внутрішньої порожнечі і недостатності смислу життя. Це так званий екзистенціальний вакуум. Поява цього переживання означає для психолога дуже позитивну, як це не дивно, річ - у людини з'явилося прагнення відкрити сенс життя. Це прагнення В. Франкл назвав фундаментальною мотиваційною силою людини. Нам необхідно віднайти смисл буквально у всьому - в подіях, в поведінці інших людей, власних переживаннях.

 

Існує також поняття вищого, життєвого або екзистенційного смислу, яким особистість прагне наділити життя людини, страждання, смерть, кохання та інші термінальні цінності. В. Франкл пише: "Прагнення знайти смисл - первинна сила в житті людини. Цей смисл є унікальним і специфічним для кожної людини і може бути здійснений тільки нею самою; тільки тоді стає значимим те, що воля задовольняє прагнення людини до смислу".

 

Відкриття смислу означає відкриття особистістю зовнішнього світу. Це дуже важливий, кардинальний і зламний момент людського існування: людина перестає знаходитися лише всередині власного Я, лише всередині житейських ситуативних інтересів - вона виходить за конкретну ситуацію і стає людиною всього світу. Тут перетинаються лінії інтеграції і взаємовідносин зі світом - світ перестає бути "проти" людини, а, навпаки, вона опиняється всередині світу, "огортається" ним і споріднюється з ним.

 

Заслуговує на увагу заочна дискусія В. Франкла з А. Маслоу та К. Роджерсом з питання, що є головнішим у житті і розвитку особистості - смисл чи самоактуалізація. В. Франкл аргументовано доводить, що самоактуалізація (як прагнення людини стати тим, ким вона, в принципі, може стати) є лише моментом, аспектом прагнення людини до життєвого смислу, і отже - центральним напрямом розвитку особистості є відкриття смислу. Разом з тим, абсолютна більшість сучасних теоретиків психології особистості притримується саме позиції Маслоу і Роджерса, вважаючи, що саме самоактуалізація є магістральною лінією розвитку особистості.

 

При цьому не приділяється уваги тому, що ці терміни: "саморозвиток'', "самоактуалізація*', "самоздійснення", "самореалізація" — коріняться в ортодоксальному юнгіанському психоаналізі. І всі вони є синонімами юнгівської "індавідуації", адже "самоактуалізуватися" — в дійсності зовсім не означає "актуалізувати самого себе". А означає це — "актуалізувати самість", тобто дійсне під-, а потім і надсвідоме підґрунтя людської особистості.

 

Подібні уявлення стосуються концепції "розгортання" особистості. Заперечень нема - це красиві, приємні і стрункі теорії, але вони, на жаль, ненаукові. Це, швидше, філософсько-культурологічні побудування. В дискусії Франкла з Роджерсом і Маслоу неправі всі. Адже вони шукають центральне і суттєве не в об'єкті дослідження (особистості), а в своєму уявленні про цей об'єкт. Але ж це - речі зовсім інші. Якщо ж говорити про особистість, яку треба вивчати, тобто про живу конкретну людину, то для неї центральним є весь життєвий шлях і все що на ньому є - першочергове, домінантне і надсуттєве - від конфлікту на роботі до екзистенційних проблем смислу буття.

 

Науковий підхід до проблем розвитку особистості мусить адекватно відбивати цей процес, а не примушувати його. Саме в такій постановці нам здається, що логіка, яка тут запропонована, можливо й не така красива і струнка, але більш наближена до реального життя людини. Разом з тим, значний інтерес до теорій самоактуалізації не можна замовчувати і не враховувати.

 

Важлива саме логіка цілісного підходу. Адже ніхто не сперечається з тим, що, скажімо, процес самоактуалізації, або формування Я-кон-цепції, або пошук смислу життя - є дуже важливими моментами життя особистості. Але вони - саме моменти, і в цьому справа!

 

Одна логіка - вивчати розвиток особистості, як цілісний процес, що йде по окремих лініях, і бачити в цьому процесі важливі і суттєві момента..

 

І зовсім інше - взяти штучно якийсь момент, зробити його центральним і сказати, що це і є вся особистість, а її розвиток є розвитком виключно даної структури, з урахуванням його впливу на інші.

 

 

Основні вітчизняні теорії особистості Великий внесок у вивчення природи особистості та обгрунтування її методологічних і теоретичних засад зробила вітчизняна психологічна наука. Основні теорії особистості у вітчизняній психологічній науці такі: типологія особистостей Олександра Лазурського (1874-1917); культурно-історична теорія особистості Льва Виготського (1896-1934); теорія особистості Сергія Рубінштейна (1889-1960); діяльнісна теорія особистості Олексія Леонтьева (1903-1979); теорія особистості Бориса Ананьева (1907-1972); концепція особистості Григорія Костюка (1899-1982).

Вітчизняна психологічна наука використовує такі загальні поняття щодо характеристики людини: індивід, особистість, індивідуальність, суб'єкт.

Індивід — це біологічне визначення людини як представника виду homo sapiens. У цьому понятті зафіксовано факт належності до людського роду. Саме тому індивідом називають будь-яку людину з притаманними лише їй природними особливостями. Тобто кожна людина, доросла або немовля, здорова чи хвора, незалежно від її якостей є індивідом — біологічною істотою.

Дитина, розпочинаючи спілкування з людьми в процесі активної діяльності, стає соціальною сутністю, тобто особистістю. Особистість — категорія соціальна. Таким чином, якщо поняття «індивід» вказує на зв'язок людини з природою, то поняття «особистість» — на зв'язок людини та суспільства, на набуття людиною соціального досвіду.

Особистість. Слід сказати, що у вітчизняній психології немає чіткого визначення терміна «особистість». Це пояснюється тим, що особистість науковці розглядають у різних аспектах: змістовому, функціональному, ролевому тощо.

Походження терміна «особистість» має свою історію. В загальній історії людства він зазнав дивовижних пригод. Латинське слово persona початково мало значення маски, потім маска начебто «приросла» і стала відображати внутрішню сутність самої дійової особи. Персона зійшла зі сцени й зробила крок у життя. У стародавньому Римі слово «персона» означало «особа перед законом». При цьому раб персони мати не міг, тобто особистістю не вважався. У нас терміном «особистість» називали маску, яку надівали скоморохи.

У психології є понад 90 визначень особистості, що пояснюється її унікальністю. Навряд чи серед 5 млрд. населення нашої планети можна знайти двох однакових людей — у тому числі й серед однояйцевих близнюків. Але водночас особистість є поняття соціальне, воно виражає все, що є в людини надприродного, історичного. Особистість не є вродженою, вона виникає в результаті культурного та соціального розвитку, — наголошував Лев Виготський. У більшості вітчизняних авторів є загальне розуміння особистості як соціалізованого індивіда. Розглянемо докладніше основні теорії особистості у вітчизняній психологічній науці.

Типологія особистостей Олексадра Лазурського, яка здійснена ним на початку XX ст., хоч і не була закінчена, але істотно вплинула на подальші дослідження особистості. В основі запропонованої ним класифікації лежить принцип активного пристосування особистості до навколишнього середовища, яке містить не тільки речі, природу, людей, а й ідеї, духовні блага, моральні, релігійні та естетичні цінності. На основі цього принципу він класифікує два основні розділи: за психічним рівнем (нижчий, середній і вищий рівні) і за психічним змістом. На основі цих критеріїв він виділяє чисті, комбіновані, спотворені та перехідні типи особистостей різного рівня.

Лев Виготський є творцем культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. Він виділяє три основні закони розвитку особистості. Перший заторкує розвиток та побудову вищих психічних функцій, які складають основне ядро особистості. Це закон переходу від безпосередніх, природних форм поведінки до опосередкованих, штучних, що виникають у процесі культурного розвитку психічних функцій. Другий закон стосується відношень між вищими психічними функціями, які були колись реальними стосунками між людьми. Колективні стосунки та форми поведінки у процесі розвитку людини стають засобом індивідуального пристосування, формами поведінки і мислення особистості. Вищі психічні функції виникають із колективних соціальних форм поведінки. Третій закон — це закон переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план, тобто будь-яка психічна функція в процесі свого розвитку переходить із зовнішньої«чрорми у внутрішню. Основним механізмом такого переходу є інтеріоризація. Основою особистості, на його думку, є самосвідомість людини, що виникає саме в перехідний період підліткового віку. Центральним пунктом перехідного віку є усвідомлення себе певною єдністю, коли поведінка стає поведінкою для себе.

Сергій Рубінштейн писав: «Особистістю є людина зі своєю позицією в житті, до якої вона дійшла в результаті великої свідомої роботи... Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до навколишнього світу, свідомо виражає це своє ставлення так, що воно виявляється в усій її сутності» [84, с. 676-679].

Таким чином, особистість він розглядав у контексті розроблюваних ним принципів детермінізму та єдності свідомості й діяльності. За ним.

особистість у з'ясуванні психічних процесів виступає як взаємозв'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні дії. До цих внутрішніх умов належать психічні явища — психічні властивості та стани особистості.

Рішучий вплив на розвиток і формування особистості, за Рубін-штейном, мають:

— історична зумовленість;

— соціальне оточення, місце і роль людини в ньому;

— змістовна й мотивована діяльність;

— багатоплановий психічний світ і багаторівневий перебіг психічних процесів.

СЛ. Рубінштейн зазначав мотивацію як детермінацію поведінки людини взагалі: мотивація — це опосередкована процесом її відбиття суб'єктивна детермінація поведінки людини світом. Через свою мотивацію людина вплетена у контекст дійсності.

СЛ. Рубінштейн говорив про «утворення в бутті суб'єктів — центрів перебудови буття». Отже, будь-яка особистість включає «Я» як суб'єкт діяльності, якому властиві мотиви свідомої діяльності. Суб'єктом є певна людина, яка розглядається в бутті й разом з пізнанням буття творить її суб'єкт. Зміни у бутті ведуть до зміни суб'єкта як частини буття.

Активно підтримував цю позицію Костянтин Платонов, який під особистістю розумів певну людину, котра є суб'єктом перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до нього [87, с. 15]. Це його визначення можна сформулювати лаконічніше: особистість — це людина як носій свідомості. При цьому свідомість розуміють не як пасивне знання про навколишній світ, а як активну психічну форму відображення реальної дійсності, властиву тільки особистості.

Олексій Леонтьев визначав особистість як цілісне утворення, відносно пізній продукт соціально-історичного розвитку і особливий рівень онтогенетичного розвитку людини [57]. Особистість виступає як результат інтеграції процесів, які здійснюють життєві відношення суб'єкта до об'єктивної дійсності. Ці відношення передбачають наявність свідомості та самосвідомості суб'єкта.

Реальною основою особистості людини є, на його думку, сукупність її відношень до світу, що є суспільним за своєю суттю і реалізуються разом. Особистість характеризують ті психічні явища людини, які сприяють здійсненню її діяльності. Ієрархії діяльності утворюють ядро особистості.

Він виокремлював три основні параметри особистості: 1) широта зв’язків зі світом:) ступінь їхньоїієрархічності та 3) загальна структура. Власне, багатство зв'язків індивіда породжує особистість. Ієрархія мотивів і діяльність особистості утворюють її ядро, визначають життєві настанови, ідеали, зміст діяльності та характеризують загальний «психологічний профіль» особистості. Психологічними підструктурами особистості, за Леонтьєвим, є темперамент, потреби і потяги, емоційні переживання й інтереси, навички та знання, моральні риси характеру та ін.

Борис Ананьев вважав особистість суспільним індивідом, об'єктом і суб'єктом історичного процесу. Він пропонував вивчати зв'язок між інтеріндивідуальною структурою того соціального цілого, до якого належить особистість, та інтраіндивідуальною структурою самої особистості. Саме багатство і різноманітність зв'язків із соціальним оточенням визначає внутрішню (інтраіндивідуальну) структуру особистості, специфіку її психічного світу, а, з іншого боку, ця специфіка внутрішнього психічного світу визначає характер і зміст взаємин особистості із соціальним оточенням.

Інтраіндивідуальна структура особистості формується протягом житгя, являє собою цілісне утворення та певну організацію психічних властивостей особистості. На функціонування такого утворення мають вплив генетичні, функціональні, казуальні та інші фактори. У структурі особистості взаємодіють соціальні, соціально-психологічні та психофізіологічні характеристики людини. Вона будується за двома основними типами взаємозв'язків — субординаційним і координаційним, які забезпечують збереження цілісності особистості при її взаємодії із соціальним і природним середовищем.

Григорій Костюк розробив власну концепцію особистості, згідно з якою індивід стає суспільною істотою, тобто особистістю, в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати основні соціальні функції.

Соціальна сутність особистості завжди реалізується через її суб'єктивний внутрішній світ. Психічна діяльність особистості відбувається через інтеграцію психічних процесів і властивостей та здійснюється за допомогою нейрофізіологічних механізмів. Між психічним і фізіологічним існують складні зв'язки, вони взаємно обумовлені, тобто, наприклад, характер перебігу фізіологічних процесів має безпосередній вплив на психічні процеси особистості.

Костюк чітко розрізняє поняття «індивід» і «особистість». Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати нею бути. Він наголошує на єдності природного і суспільного, біологічного і соціального в житії особистості. На його думку, природне в розвитку особистості не усувається, а діє на всіх етапах життя особистості.

За Костюком, структура особистості — це стійка і динамічна система психічних властивостей, яка безпосередньо обумовлена характером її діяльності. Ця структура є ієрархічним утворенням і включає свідомість, самосвідомість, спрямованість, психічні процеси.

Отже, у вітчизняній психологічній науці під особистістю розуміють соціально зумовлену систему психічних якостей індивіда, що розглядається з огляду на найсуттєвіші соціально значущі властивості, які визначають його поведінку і діяльність.

Багатство особистості та її психологічна структура залежать від конкретних історичних, соціальних і культурних взаємин. Вона формується і розвивається безпосередньо в процесі свідомої діяльності і спілкування. Можна виділити чотири аналітичні підходи до тлумачення поняття особистості: 1) соціально-психологічний, 2) індивідуально-психологічний, 3) діяльнісншї та 4) генетичний.

Головними психічними рисами особистості є:

— ступінь сформованості провідних психічних властивостей та якостей (насамперед свідомості, самосвідомості);

— належність до системи суспільних стосунків та включеність до них;

— саморегуляція поведінки й діяльності;

— спроможність нести усвідомлено відповідальність за свої дії, поведінку і діяльність;

— активність, що виражена в певній діяльності. Співвідношення біологічного та соціального в особистості — важлива проблема, на яку існують різні погляди у західній і вітчизняній психологічній науці. Узагальнюючи їх, можна виокремити такі тенденції:

1) особистість формує суспільство, біологічні особливості людини не справляють на цей процес суттєвого впливу;

2) особистість визначають біологічні, спадкові фактори; ніяке суспільство не може змінити того, що закладено в людину природою;

3) особистість є феноменом суспільного розвитку людини; складний процес розвитку і формування особистості зумовлений єдністю біологічного і соціального. (У цьому процесі біологічні фактори виступають як природні передумови, а соціальні — як рухома сила психічного розвитку людини, формування її особистості.)

Яку з наведених точок зору слід вважати правильною? — відповідь на це запитання дістанемо, розглянувши основні фактори формування особистості.

 

 




Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 67 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | <== 6 ==> |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.014 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав