Читайте также:
|
У статті 8 Закону України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" [1] зазначено, що Головне контрольно-ревізійне управління України, контрольно-ревізійні управління в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі виконують такі функції:
o організують роботу контрольно-ревізійних підрозділів в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі по проведенню державного фінансового контролю, узагальнюють наслідки державного фінансового контролю і у випадках передбачених законодавством, повідомляють про них органам законодавчої та виконавчої влади;
o проводять у підконтрольних установах ревізії фінансово-господарської діяльності, використання і збереження фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильності визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов'язань, стану і достовірності бухгалтерського обліку та фінансової звітності;
o здійснюють державний фінансовий аудит виконання державних (бюджетних) програм, діяльності бюджетних установ, суб'єктів господарювання державного сектору економіки, а також інших суб'єктів господарювання, які отримують (отримували в періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно;
o здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених під час проведення державного фінансового контролю;
o розробляють нормативно-правові акти та методичні документи з питань своєї діяльності;
o здійснюють методологічне керівництво і контроль за діяльністю підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів, узагальнюють досвід проведення державного фінансового контролю і поширюють його серед контрольно-ревізійних служб, розробляють пропозиції щодо удосконалення державного фінансового контролю;
o проводить перевірки державних закупівель та здійснює інші функції відповідно до Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".
Контроль за використанням політичними партіями коштів, виділених з Державного бюджету України на фінансування їхньої статутної діяльності, здійснює Головне контрольно-ревізійне управління України.
Органи контрольно-ревізійної служби розглядають листи, заяви і скарги громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань. Звернення, де повідомляється про крадіжки, розтрати, недостачі, інші серйозні правопорушення, негайно пересилаються правоохоронним органам для прийняття рішення згідно з чинним законодавством.
9. Мета і завдання державної регіональної політики
У Концепції державної регіональної політики визначені головна мета і завдання державної регіональної політики:
- збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу кожного регіону та тісного співробітництва між регіонами;
- послідовне здійснення заходів щодо поступового підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіонів та ефективності територіального поділу праці, раціоналізації систем розселення;
- врахування економічних, соціальних, історико-культурних та інших особливостей регіонів під час проведення економічних реформ на місцях;
- дотримання внутрішньорегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, екологічного стану, соціально-демографічного і суспільно-політичного процесу.
Серед економічних цілей у вказаному документі визначено:
- досягнення економічно і соціально виправданого рівня комплексності та раціоналізації структури господарства регіонів, підвищення життєзабезпечення галузей виробництва у ринкових умовах;
- створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, активного проведення приватизації державного майна, земельної реформи, реформи у галузі державного оподаткування та інших ринкових перетворень;
- формування і розвиток спеціальних (вільних) економічних зон з визначенням насамперед локальних територій для їхнього розміщення, а також облаштування кордонів і налагодження на новій основі системи зв'язків між прикордонними регіонами;
- удосконалення економічного районування країни.
Серед головних цілей і завдань у соціальній сфері вказано:
- підвищення рівня добробуту і забезпечення єдиних мінімальних соціальних стандартів та соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів;
- стабілізація рівня життя населення, створення міцних засад для його підвищення в усіх регіонах;
- гарантування продовольчого забезпечення регіонів, створення високопродуктивних галузей в агропромисловому виробництві, вихід на продовольчі ринки світу;
- гарантування соціальних прав громадян, встановлених Конституцією України, забезпечення зайнятості населення шляхом удосконалення функціонування ринків праці та регулювання міграційних процесів;
- запобігання погіршенню демографічної ситуації, гострим проявам депопуляції населення;
- здійснення заходів економічного і соціального характеру, спрямованих на збільшення тривалості життя та природного приросту населення у регіонах;
- формування раціональної системи розселення шляхом збереження існуючих та створення нових населених пунктів, активізації функціонування сіл та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них.
В екологічній сфері цілі державної економічної політики такі:
- регулювання господарської збалансованості регіонів;
- запобігання забрудненню довкілля, ліквідація наслідків його забруднення;
- ефективне використання та відтворення природних ресурсів;
- впровадження економічного механізму природокористування;
- збереження генетичного фонду;
- екологічно обґрунтоване розміщення продуктивних сил регіонів.
Особливо важливим є визначити стратегічні цілі, які пов'язані з якістю економічної системи, її збереженням чи перетворенням. Вони у свою чергу трансформуються у тактичні, які фіксують крупні блоки дій з досягнення стратегічних, а тактичні - в оперативні, які визначають щоденні конкретні дії з досягнення перших і других.
Отже, необхідно мати чітке і продумане визначення стратегічних цілей, щоб потім сформувати конкретну програму їх перетворення у часі і у просторі в реальність. Неправильне формування цілей може призвести до формування нереальних планів регіонального розвитку.
До стратегічних завдань регіонального розвитку України належать:
- реконструкція економіки промислових регіонів і великих міських агломерацій через конверсію оборонних та цивільних галузей, модернізацію інфраструктури, оздоровлення екологічної ситуації, роздержавлення і приватизацію;
- подолання депресивного стану аграрно-промислових регіонів, відродження сіл і малих міст. прискорене відновлення втраченої життєдіяльності в сільській місцевості, розвиток місцевої та соціальної інфраструктур, підвищення ефективності використання сільськогосподарських та інших угідь;
- стабілізація соціально-еконмоічного становища в регіонах з екстремальними природними умовами і переважно сировинною спеціалізацією;
- продовження формування промислових вузлів і центрів з пріоритетним розвитком виробництва, пов'язаних з комплексним використанням видобувної сировини установлених екологічних стандартів;
- стимулювання розвитку експортних та імпортозамінюючих виробництв у районах, що мають для цього найбільш сприятливі умови;
- формування регіональних економічних ринків, вільних економічних зон, а також технополісів як регіональних центрів впровадження досягнень вітчизняної і світової науки, прискорення економічного та соціального прогресу;
- переспеціалізація окремих прикордонних регіонів, створення тут нових робочих місць і прискорений розвиток соціальної інфраструктури з урахуванням можливої передислокації військових частин;
- розвиток міжрегіональних і регіональних систем (транспорту, зв'язку, інформатики), які забезпечували б і стимулювали б структурні зрушення та ефективність регіональної економіки;
- подолання надмірного розриву в рівнях і якості життя населення окремих областей.
Для того, щоб економічна регіональна політика могла реально здійснюватися на практиці, цілі необхідно ранжувати відповідно до пріоритетів соціально-економічного розвитку з урахуванням виробничо-економічних і ресурсних можливостей регіону.
Для оцінки господарських пріоритетів використовують комплекс показників, серед яких, наприклад, обсяг виробництва, якісні параметри продукції і послуг, рівні соціальних стандартів (так звані соціально-економічні орієнтири), що дають можливість конкретизувати цілі; це показники наявності та використання ресурсів та показники ефективності, які відображають синтез цілей - співвідношення затрат та результатів.
При системному оцінюванні цілей регіональної політики та при обґрунтуванні напрямів її реалізації необхідно також враховувати регіональні інтереси, які можуть виступати як база оцінки щодо цілей.
На різних регіональних рівнях тісно переплітаються економічні, політичні, екологічні та інші інтереси, причому чим вищий рівень, тим більше суб'єктів вступає у відносини, тим ширше коло інтересів.
Територіальні (регіональні) інтереси - це відносини між індивідами і соціальними групами з огляду на забезпечення умов свого існування та розвитку на територіальній одиниці. Натомість галузеві інтереси пов'язані із забезпеченням умов конкретного виробництва. Якщо провідниками галузевих інтересів є певні міністерства, відомства, асоціації, профспілки, то відстоювати регіональні інтереси повинні передусім органи місцевого самоврядування.
Галузеві та територіальні інтереси взаємопов'язані та можуть збігатися повністю, частково або зовсім не збігатися. Наприклад, інтерес до охорони навколишнього середовища нині є одним з головних на будь-якому рівні.
Регіональні інтереси охоплюють не весь спектр інтересів населення, підприємств тощо. Керівники підприємств мають певні інтереси щодо функціонування цих підприємств, однак усі вони та члени їх сімей є ще місцевими жителями. Тому вони залежні від рівня і способу життя населення регіону, місцевого бюджету, місцевої виробничої і соціальної інфраструктури, політичного мікроклімату тощо. А це означає, що всі вони (хоч і різною мірою) є носіями регіональних інтересів.
У регіоні тісно переплітаються різні інтереси - особисті й колективні, колективні і суспільно-господарські, відомчі і територіальні та інші. Саме тому керуватися лише галузевими інтересами при управлінні у сьогоднішніх умовах неможливо.
Первинний загальнорегіональний інтерес полягає у гарантованій реалізації на кожній території конституційних прав та умов для цього. На основі їх реалізації формуються інтереси, зумовлені прагненням стабілізувати відтворення тих чи інших умов регіонального життя, які позитивно оцінюються населенням, суб'єктами господарювання. Стабільна основа регіональних інтересів є природною, оскільки регіон не може як, наприклад, підприємство, ліквідуватися, саморозпуститися. Регіональні інтереси - це зацікавленість у стабільному відтворенні та примноженні соціального, природно-ресурсного, демографічного, господарського потенціалу регіону. Якщо це порушується, то регіон переходить до рангу депресивного і без державної допомоги вийти з цього стану.
Також існують суттєві відмінності між регіональними та державними інтересами. Так, держава як суб'єкт господарювання зацікавлена у максимальному видобутку і переробці сировини і ресурсів. У цьому є певні інтереси і регіону: він зацікавлений у виділенні інвестицій та матеріально-технічних ресурсів, створенні нових робочих місць, розвитку інфраструктури. Проте як суб'єкт природокористування регіон не менше зацікавлений у екологічних обмеженнях і навіть забороні збільшення видобутку і переробки ресурсів у зв'язку із зниженням техніко-екологічної безпеки і погіршення якості довкілля. Проведення певної господарської політики на території конкретної адміністративно-територіальної одиниці має відповідати державним інтересам. Однак лише невелика частина регіональних інтересів автоматично реалізується через загальнодержавну політику. Саме тому регіональна економічна політика повинна зайняти чільне місце серед засобів управління економікою держави.
10. Організаційно-економічні засади управління містом
11. Регіона́льна полі́тика — сфера діяльності держави, або регіональної (місцевої) влади, щодо управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни в просторовому (регіональному) аспекті, тобто пов'язана з взаємовідносинами між державою і регіонами, а також регіонів між собою. Є складовою частиною національної стратегії соціально-економічного розвитку. В орбіту регіональної політики включаються такі напрямки:
· співвідношення і взаємодія рушійних сил регіонального розвитку (державний, кооперативний, приватний сектори національної економіки; внутрішні і зовнішні фактори і засоби;
· співвідношення національного (загальнодержавного) і регіонального аспектів розвитку, центрального і регіонального рівнів управління економікою (рівень регіональноїавтономії, ступінь централізації планування і управління);
· ставлення до завдання підйому економіки відсталих районів, освоєння нових районів і ресурсів;
· ставлення до національно-етнічних питань (в умовах багатонаціональної держави);
· регіональні аспекти демографічної політики, політики урбанізації, державної політики тощо.
З регіональною політикою тісно пов'язані регіональне планування і програмування. За своєю структурою регіональна політика може бути поділена на окремі складові: економічну, промислову, соціальну, житлову, демографічну, екологічну, науково-технічну та ін. Основні соціально-економічні аспекти в регіональній політиці пов'язані зтериторіальним поділом праці, формуванням народногосподарських комплексів, економічним районуванням і загальнодержавним плануванням (програмуванням) соціально-економічного розвитку і розміщення продуктивних сил.
12. Мета та завдання управління містом
Місто як об’єкт управління. Мета та завдання управління містом.
Вже на початку третього тисячоліття основна частина населення світу мешкає в містах. В наслідок процесу індустріалізації деякі міські агломерації простираються за межі кордонів політичних і/або адміністративних утворень, хоча й утворюють єдину міську систему. Мета управління сучасним містом полягають у тому, щоб забезпечити раціональне керування всіма міськими населеними пунктами, для того щоб розширити їх можливості до поліпшення умов життя населення.
У сучасних умовах управління містом являє собою складний процес, зумовлений багатьма факторами, що впливають на нього і мають іноді протилежну спрямованість. Насамперед йдеться про процес державотворення, який супроводжується становленням системи місцевого самоврядування як інституту демократії і в якому місто відіграє особливу роль, оскільки воно є однією з основних ланок реалізації принципів та повноважень місцевого самоврядування, відображених у Всесвітній декларації та Європейській хартії про місцеве самоврядування та закріплених у Конституції України і Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Крім того, необхідно враховувати зміну характеру відносин у нашому суспільстві: послідовний перехід до ринку, що означає функціонування різноманітних форм власності, створення підприємств різних організаційно-правових форм господарювання, дію інших законів та закономірностей у сфері економіки, побудову відносин між державою та підприємствами, державою та населенням, а також міжбюджетних відносин на новій основі.
Безпосередньо процес управління, як відомо, розглядається з двох точок зору: як процес прийняття управлінських рішень та виконання певних функцій управління. В теорії менеджменту досі відсутня єдина думка щодо кількості функцій державного управління та місцевого самоврядування. Дослідження літературних джерел з питань муніципального менеджменту дало змогу виявити такий перелік функцій управління:
• планування,
• організація,
• координація,
• керівництво,
• розпорядництво,
• командування,
• мотивація,
• контроль,
• оцінка,
• комунікація,
• представництво,
• ведення переговорів тощо.
Однак, на наш погляд, доцільно все ж використовувати розробки А. Файоля, одного з основоположників школи адміністративного управління, який розглядав п'ять основних функцій управління: планування, організацію, мотивацію, контроль і координацію.
В умовах соціально-економічних перетворень, що відбуваються, зростає актуальність завдань удосконалювання міського управління. Управління слід здійснювати ефективно й надійно, для того щоб розвиток міста відповідав вимогам стійкості його як системи. Дефекти в системі керування містом можуть привести до зниження якості життя городян, до застою, або навіть до регресу міського розвитку й деградації міського середовища.
Міське управління повинне забезпечувати соціально-економічний розвиток і відповідати складності самого міста як об'єкта управління. Проблеми й досягнення в управлінні містом неможливо оцінити без чітких критеріїв.
Для оцінки рівня розвинутості міст та ефективності управління ними необхідна чітка і ясна шкала вимірів, достовірні дані, методика порівнянь і індексації. Останнім часом багато уваги приділяється питанню оцінки ефективності керування містами за допомогою індикаторів. Це питання доцільно розглянути з декількох позицій, а саме з погляду функціонування самої системи керування (прозорість, відкритість і т.д.), з погляду поліпшення натуральних показників якості середовища (відсоток безробітних, проживаючих у житлах нижче стандартного рівня й т.д.
Концептуально виділяють три класи індикаторів ефективного управління містом, а саме,
o індикатори статики (стан міста на певний момент часу);
o індикатори динаміки (зміни, що пройшли в певний проміжок часу);
o індикатори керування.
Останнім часом за кордоном широке поширення в управлінні містом одержав комплексний метод розробки й реалізації цільових комплексних програм під назвою міський маркетинг.
Це новий термін, близький до поняття маркетинг продукції, але відрізняється від нього спрямованістю на рішення проблем міста і його територіальних утворень. Міський маркетинг містить у собі розробку й реалізацію довгострокової концепції комплексного розвитку економіки й соціальної сфери міста, поступового усунення негативних явищ і рішення складних соціально-економічних проблем.
У межах української економіки перехідного періоду можна виділити наступні основні завдання міського маркетингу:
- залучення додаткових інвестицій для розвитку виробництва й соціальної сфери;
- збереження наявних кадрів висококваліфікованих учених, інженерів, робітників, творчої інтелігенції;
- створення сприятливих умов для кваліфікованих кадрів і розвитку малого підприємництва;
- розвиток сфер бізнесу, що забезпечують поповнення міського бюджету за рахунок залучення засобів з інших міст і з-за кордону (туризм, відпочинок і т.п.);
- рішення проблем соціального захисту населення міста й забезпечення соціальних гарантій незаможним.
Варто особливо підкреслити важливість створення сприятливих умов для розвитку малого підприємництва, що сьогодні є основним джерелом доходів для великої кількості населення, що вивільняється в наслідок скорочення робочих місць у діючих виробництвах.
Основою міського маркетингу є планомірне й системне вивчення стану й тенденцій розвитку територій з метою прийняття раціональних рішень.
Для цього рекомендується вести роботу з наступних основних аспектів:
§ керування містом і його територіальними утвореннями;
§ фінанси;
§ суспільна діяльність і засоби масової інформації;
§ культура, освіта й наука, церкви й благодійні організації;
§ житло;
§ торгівля й послуги;
§ промисловість;
§ транспорт;
§ інфраструктура постачання й переробка побутових відходів;
§ будівництво й інфраструктура;
§ захист навколишнього середовища.
Всі перераховані напрямки тісно зв'язані між собою. У зв'язку із цим, окремі цілі й стратегії повинні бути об'єднані загальною філософією менеджменту, що опирається на вивчення різних точок зору. При цьому при вивченні загальної вихідної ситуації й розробці концепції маркетингу необхідно врахувати те, що до участі в роботі залучаються безліч установ і осіб з різним мисленням, здатностями й поводженням. Мета цих установ та осіб не є стабільними, вона може мінятися із часом. Отже всі точки зору повинні розглядатися з урахуванням їх взаємозалежності. Рішення окремих завдань необхідно ранжировать за ступенем їхньої пріоритетності, маючи на увазі, що дуже часто рішення однієї проблеми спричиняє виникнення нової проблеми.
Таким чином, для розробки скоректованої концепції соціально-економічного розвитку міст і його окремих територіальних утворень на основі маркетингу міста необхідно здійснити наступні кроки:
- провести аналіз заходів, пропонованих різними установами, об'єднаннями й особами, вивчити закордонний досвід рішення соціально-економічних проблем на рівні міста і його територіальних утворень (ревізія маркетингу);
- виявити потреби й можливості у розвитку соціально-економічних процесів (розробка маркетингу);
- визначити терміновість та черговість проведення заходів відповідно до наявних ресурсів (розробка проекту маркетингу);
- з урахуванням наявних пріоритетів сформулювати довгострокову й поточну концепцію маркетингу.
Найважливішим аспектом розроблювальної філософії маркетингу міст є усвідомлена орієнтація діяльності всіх адміністративних органів на зовнішнє середовище. Найважливішою умовою для здійснення міського маркетингу при рішенні завдань адміністративного менеджменту є розвиток ефективного співробітництва різних суб'єктів на стику сфер діяльності різних відомств і ринкових структур. Якщо таке співробітництво буде вдалим, то міський маркетинг дійсно буде мати інтегруючі функції.
У зв'язку із цим у міському маркетингу, можна виділити основні характеристики:
- міський маркетинг припускає здійснення адміністративного й політичного керівництва за принципом партнерства по ринку;
- міський маркетинг як концепція організації повинна відповідати розвитку ринку;
- міський маркетинг повинен виступати як концепція дій.
На основі досвіду маркетингових досліджень, у середині 80-х років за кордоном склалася система планування маркетингу, що у цей час доведена до технологічної зрілості й стала застосовуватися на практиці для комунальних і регіональних потреб. Ця система припускає можливість участі в процесі вироблення програм всіх зацікавлених установ, організацій і груп населення. При розробці концепції й організації процесу міського маркетингу необхідно забезпечувати:
- формування робочих груп, утворених на різних початках;
- керування роботою цих груп у формі керування проектом;
- контролюючий супровід кожного проекту.
Для керівного й контролюючого супроводу окремих проектів у закордонній практиці спеціально створюють комітети із представників різних організацій і установ, включаючи суспільні утворення й окремих осіб, що має відносини до предмета планування. Діяльність робочих груп націлюється на рішення окремих проблем. У своїй діяльності вони повинні дотримуватися загальної концепції соціально-економічного розвитку міста і його окремого територіального утворення. До роботи в групах доцільно залучити експертів, що володіють знаннями й досвідом по розглянутій проблемі.
Для створення великої й об'єктивної бази планування розвитку соціально-економічних процесів на основі використання концепції міського маркетингу можна використати стандартний процес, що складається з наступних стадій:
- аналіз планів і програм;
- аналіз документів (статистичних даних, що характеризують стан розвитку соціально-економічних процесів, нормативно-законодавчий бази й ін.);
- аналіз публікацій у засобах масової інформації;
- інтерв'ю з експертами.
У світовій практиці міський маркетинг виступає як філософія й спонукання до дії, охоплюючи планування, організацію й керування окремими соціально-економічними процесами. При цьому відбувається збільшення кола організацій та осіб, залучених у процес управління. Міський маркетинг дозволяє виявити перешкоди й згладити протиріччя в інтересах між громадянами й підприємствами, адміністративними органами керування й політиками.
На сьогодні в Україні державні програми розвитку міст неможливі без врахування наступних заходів:
- формування системи розподілу фінансових ресурсів між державним бюджетом і бюджетами регіонів та територіальних громад на основі принципу розподілу їх функцій та компетенції;
- завершення формування власності територіальних громад (комунальної власності);
- законодавчого врегулювання правового режиму спільної власності територіальних громад;
- розробки і затвердження системи соціальних стандартів мінімальних державних і громадських послуг, що гарантовано фінансуються з державного та місцевого бюджетів;
- вироблення механізму розподілу податкових та бюджетних повноважень між центральною, регіональною та місцевою владою щодо зміцнення власної доходної бази місцевих органів влади;
- розробки прозорої системи визначення показників бюджету та розподілу трансфертів між бюджетами різних рівнів, яка ґрунтуватиметься на об’єктивних показниках і критеріях;
- розширення переліку власних доходів бюджетів адміністративно-територіальних одиниць та створення стимулів для збільшення доходів місцевих бюджетів.
13.
Завдання державного управління не можуть бути вирішені зусиллями одних тільки центральних органів. Апарат управління має поширювати свою діяльність на всі окремі місцевості, що складають територію держави, пристосовуючи процес реалізації загальних приписів до місцевих умов.
На місцевому (регіональному) рівні повинні вирішуватися такі проблеми: забезпечення потреб населення продовольчими та непродовольчими товарами широкого вжитку, платними послугами, об'єктами соціальної інфраструктури та житлом; боротьба з безробіттям та забезпечення раціональної зайнятості; охорона довкілля, збереження і відновлення природних ресурсів; підтримка стабільного рівня цін на товари першої потреби; забезпечення нормальної екологічної обстановки, правопорядку, зайнятості. Для цього використовують увесь набір економічних й організаційних методів управління.
Органи місцевої (регіональної) влади й управління поділяються на органи місцевого самоврядування (обласні, міські, районні, селищні ради) та органи виконавчої влади на місцях (державні адміністрації відповідного рівня). Вони наділені усією повнотою державної влади на своїй території; здійснюють розпорядження і користування природними ресурсами; керують місцевими бюджетами; є самостійними учасниками ЗЕЗ; створюють умови для виконання державних і регіональних програм; забезпечують дотримання мінімальних соціальних стандартів; гарантують фінансову самостійність місцевого самоврядування.
Структура місцевого управління в Україні має свою специфіку. Вона визначається адміністративно-територіальним устроєм країни та охоплює мережу органів виконавчої влади АР Крим, областей, районів, міст, районів у містах, селищ і сіл. Ця система має дворівневу структуру:
o державне регіональне управління, яке охоплює області та регіони (АР Крим);
o місцеве самоврядування, яке є в селах, селищах та містах. Функції виконавчої влади державного управління в областях і районах, містах Києві та Севастополі згідно зі ст. 118 Конституції України виконують місцеві державні адміністрації. Вони підзвітні та підпорядковані органам виконавчої влади вищого рівня та районним і обласним радам відповідно до повноважень останніх у межах чинного законодавства.
Правовою базою діяльності місцевих адміністрацій є Закон України "Про місцеві державні адміністрації", який визначає, що
"державні адміністрації виконують повноваження державної влади та делеговані функції відповідних (обласних або районних) рад через створені управління, відділи та інші структурні підрозділи".
Специфіка діяльності місцевих держадміністрацій обумовлена їх фінансово-економічним підґрунтям, яке становлять; доходи місцевого бюджету, природні ресурси, земля, комунальна власність (об'єкти ЖКГ, міського транспорту, шляхового господарства, соціально-культурної та побутової сфери тощо).
У складі держадміністрацій є (формується) низка функціональних та галузевих відділів, управлінь та інших структурних підрозділів, які регулюють розвиток окремих галузей та сфер діяльності на території регіону.
Частина відділів та управлінь перебуває у подвійному підпорядкуванні - органу центральної виконавчої влади та органам місцевого самоврядування.
Структуру системи місцевого самоврядування, засади її організації та діяльності, зміст функцій, а також правовий статус і відповідальність посадових осіб місцевого самоврядування визначено (регламентовано) Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні".
В обласних та місцевих радах, які, власне, і є представницькими органами в регіонах й на місцях, визначаються і узгоджуються напрями розвитку відповідних територіальних господарських систем (комплексів) та регіональної державної економічної політики згідно (та в межах компетенції) з регіональними й місцевими програмами і планами соціально-економічного розвитку (які розробляють місцеві органи виконавчої влади) в контексті загальнодержавних індикативних планів, прогнозів і державних програм соціально-економічного розвитку.
Виконавчі органи місцевих рад (міських, сільських, селищних) займаються, зокрема, збором деяких податків, видачею будівельних підрядів, фінансуванням місцевої інфраструктури, підтримкою конкретних проектів, питаннями соціального захисту.
Радикальне реформування системи місцевого самоврядування в Україні передбачає оголошена адміністративно-територіальна реформа (АТР), яка передбачає наповнення місцевого самоврядування в Україні реальними повноваженнями та можливостями для реалізації покладених на нього функцій, і головне - забезпечення населення необхідними послугами.
У контексті політичної та адміністративно-територіальної реформ передбачається перегляд повноважень в управлінні державою, зокрема економікою з боку різних суб'єктів владної структури держави, що передбачає розширення повноважень і можливостей щодо управління соціально-економічного розвитку місцевим органам влади й управління.
Власне адміністративна реформа - це є вид політико-правової реформи у сфері виконавчої влади, яка спрямована на вдосконалення організаційної структури виконавчої влади, її функцій, кадрового забезпечення, взаємовідносин з місцевим самоврядуванням.
Існують також і недержавні органи управління економікою: ради експертів, асоціації (наприклад, комерційних банків), об'єднання (наприклад, підприємців, товаровиробників, представників малого бізнесу тощо), спілки (професійні, захисту прав споживачів, молодіжні, екологічні, ветеранів тощо).
Оскільки обласні й районні ради на сьогодні не мають власних виконавчих органів (а тільки виконавчий апарат забезпечення діяльності самої ради), то відповідні повноваження рад (як делеговані) здійснюються МДА.
Політичною реформою на рівні місцевого самоврядування передбачено створення власних виконавчих органів обласними та районними радами. Натомість мають бути ліквідовані районні державні адміністрації та переглянуті функції обласних державних адміністрацій. Перенесення наголосу з безпосереднього здійснення державними органами значної частини управлінських функцій на контроль за законністю здійснення цих функцій місцевими самоврядними інституціями дозволить зняти з держави відповідальність за все і вся та стане важливим чинником подальшого зміцнення як демократичних засад суспільства, так і державності.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 26 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |