Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Економічні інтереси - усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.

За своєю сутністю економічні інтереси є об'єктивними. Вони відображають місце і роль суб'єктів господарювання у системі суспільного поділу праці та економічних відносин. Водночас економічні інтереси є суб'єктивними і завжди мають своїх носіїв.

Суб'єкти економічних інтересів - окремі індивіди, домогосподарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому.

Об'єкти економічних інтересів - економічні блага (товари, послуги, інформація тощо).

В основі походження потреб лежать дві основні причини: по-перше,

фізіологічний характер – людина, як жива істота, потребує певних умов і

засобів існування; по-друге, потреба є результатом суспільних умов.

Єдність і суперечності в системі інтересів.Економічні інтереси — є формою реалізації економічних потреб, це користь,вигода, яка досягається в процесі реалізації економічних відносин. Причомувона є такою, що забезпечує самостійність, саморозвиток суб’єкта, тобтостворення умов, необхідних для його відтворення на рівні прогресивнихсоціально-економічних досягнень.Інтереси виступають як форми вияву вир-чих відн-н. Як усвідомленіпотреби, екон. інтереси поєднує та приводить в дію екон. механізм. Вкінцевому підсумку вони визнач-ся панівними формами вл-ті на засоби вир-ва,а значить, місцем певного класу чи соц. групи в екон. укладі сусп. життя.Кожен суб’єкт є носієм конкретного інтересу. Скільки суб’єктів економ.відносин, стільки і економічних інтересів.За ознакою суб’єктивності виділяють особистий, колективний і суспільнийінтереси; за ознакою важливості – головні та другорядні тощо.Для економічного життя суспільства характерна наявність різноманітнихвзаємопов’язаних і взаємодіючих інтересів, які утворюють єдину систему.Проте система економічних інтересів суспільства завжди суперечлива.Суперечності інтересів мають як суб’єктивну, так і об’єктивну основу. Уреальному житті єдності інтересів досягають через реалізацію кожного з нихв процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації.Головні способи впливу на інтереси людей:1) позаекономічний примус до праці;2) економічний примус;3) моральне і соціальне стимулювання трудової активностіЇх співвідношення різне в різних формаціях

53). Специфіка перехідної економіки в країнах різного рівня самостійного розвитку

Сьогодні у світі є три основних типи країн щодо системи господа-рювання. По-перше, це країни розвиненого ринкового господарства, в якому все більше зростає соціальна спрямованість; по-друге, країни ринкового господарства, що розвивається, де ще значне місце посіда-ють нетоварні відносини; по-третє, країни, що переходять від коман-дно-адміністративної системи до ринкових відносин, серед яких і Україна. Крім того, є країни (Куба, КНДР, певною мірою Китай) з централізованою системою управління народним господарством.

Країни, що визволилися або розвиваються, після другої світової війни внаслідок розпаду та краху колоніальної системи утворили особливу групу в ринковій підсистемі світового господарства. Хоча вони і звільнилися від колоніальної залежності, проте більшість з них і досі залишаються у статусі периферії світового господарства.

До країн, що розвиваються, належать молоді політичне неза-лежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни (в основному латиноамериканські - Аргентина, Бразилія, Мексика та ін.; азіатські - Непал, Таїланд та ін.; африканські - Єгипет, Ліберія), які хоча і досягли державної незалежності раніше або відстояли її, проте в економічному та полі-тичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що визволилися.

Отже, традиційне розуміння поняття "країни, що розвиваються", засноване на їхньому генетичному походженні. В Азії налічується 39 таких країн, серед яких 28 досягли політичної незалежності піс-ля другої світової війни. До азіатських країн, що розвиваються, належать усі держави ринкової підсистеми світового господарства, за винятком Японії та Ізраїлю, які є високорозвинутими країнами. В Африці знаходяться 52 країни, що визволилися, причому 49 з них належать до молодих незалежних держав, які досягли суверенітету в 60-70-і роки. В цілому на континенті до країн, що розвиваються, належать усі, крім ПАР. Латинська Америка представлена 33 краї-нами, що розвиваються, з яких 17 досягли державної незалежності після другої світової війни. В Океанії розташовано 9 країн, що роз-виваються. В усій цій особливій групі країн світового господарства проживає понад половини населення Землі, і вони займають понад 60 відсотків території держав земної кулі.

Сучасне розуміння поняття "країни, що розвиваються", на від-міну від традиційного, більш містке. Одним з головних критеріїв тут є рівень розвитку товарно-грошових відносин у цілому і ринко-вої економіки зокрема. Групу держав, що розвиваються, поповню-ють країни з нерозвиненою ринковою економікою - східноєвро-пейські, а також Китай, В'єтнам та ін.

Країни, що розвиваються, в традиційному їх розумінні мають спільні економічні риси:

особливе місце у світовому господарстві. Особливість ця двояка. По-перше, ці країни виникли на периферії ринкової системи світо-вого господарства; по-друге, в більшості з них товарні форми гос-подарювання нерозвинені або слабкорозвинені;

відсталість розвитку продуктивних сил. В економіці багатьох кра-їн переважають відстале сільське господарство, гіпертрофований розвиток експортного сектора, немає сформованого національного господарського комплексу;

соціально-економічна відсталість. Вона виявляється в специфіч-ній багатоукладності, якій притаманне переважання нетоварних форм господарювання. Оскільки ця риса властива виробничим від-носинам у цих країнах, вона є визначальною для подальшого роз-витку економічної системи;

низький життєвий рівень для відносно широких верств населен-ня як прямий наслідок усіх попередніх соціально-економічних оз-нак країн, що розвиваються.

Наведені соціально-економічні ознаки тісно взаємопов'язані, мають внутрішню логіку і структуру, дають змогу визначити пара-метри такої специфічної групи, як країни, що розвиваються.

54).Перехідні економічні системи: зміст і основні риси

Своєрідність перехідної економіки більш повно проявляється в її рисах, до яких відносять:
1) особливий характер неврівноваженості перехідної економіки. Річ у тому, що неврівноваженість як елемент розвитку характерна будь-якій економічній системі. Але в усталеній економічній системі неврівноваженість її функціонування є своєрідним засобом досягнення цією системою врівноваженого, стійкого стану. У перехідній же економіці її неврівноваженість має специфічний характер, оскільки переслідує іншу мету. Ця мета полягає не у поверненні економічної системи до попереднього, врівноваженого стану, а навпаки, у посиленні нестійкості існуючої системи, з тим щоб вона згодом поступилась місцем іншій економічній системі;
2) альтернативний характер перехідної економіки. Це означає, що перехідна економіка повинна обов’язково перейти до нового стану, якісно відмінного від попереднього стану економіки. Таким чином, перехідність виключає повернення до тієї економіки, яка передувала перехідній;
3) особливий характер суперечностей у перехідній економіці. Визначальними, домінуючими виступають тут суперечності між новим (прогресивним) і старим (регресивним). Це і визначає особливість існуючих суперечностей: вони не є суперечностями функціонування, а виступають як суперечності розвитку;
4) наявність у перехідній економіці особливих — перехідних економічних форм. Ці форми, відображаючи своєрідний “проміжний” стан економіки, містять у собі відповідний симбіоз, поєднання в собі елементів як старого, так і нового;
5) історичність перехідної економіки. Вона пов’язана як з історичними умовами перехідної економіки (насамперед з певним історичним терміном функціонування перехідної економіки), так і з національними особливостями останньої.
Зміст перехідної економіки вирішальним чином зумовлений її чинниками. Вони можуть бути представлені трьома групами: природно-кліматичні, виробничо-економічні, соціокультурні.
Природно-кліматичні фактори пов’язані з природним базисом суспільства: географічним розташуванням країни, забезпеченням природними копалинами, рівнем родючості ґрунтів і т. п. За певних умов природно-кліматичні фактори можуть відігравати важливу (і навіть вирішальну) роль у стимулюванні переходу від одного стану суспільства до іншого.
До виробничо-економічних факторів належать засоби виробництва, технологічні досягнення, культурно-технічний рівень головної продуктивної сили — робітника, форми організації виробництва, форми власності і т. д. Як правило, саме виробничо-економічні фактори є водночас і критерієм об’єктивної необхідності переходу від одного стану економіки до іншого, і засобом здійснення цього переходу.
Соціокультурні фактори характеризують переважно духовний аспект життєдіяльності людей. Вони взаємопов’язані з виробничо-економічними факторами, взаємовизначають один одного. До соціокультурних факторів належать культура того чи іншого народу, його традиції, ідеологія, релігія тощо.

 

55) .Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльность.

Зовнішньоекономічна діяльність регулюється державою у ході
здійснення зовнішньоекономічної політики, спрямованої на
регулювання економічних взаємовідносин з іншими країнами.
Здійснення зовнішньоекономічної політики передбачає визначення
цілей держави у зовнішньоекономічній сфері в цілому, зокрема з
окремими групами країн і країнами, а також вироблення методів і
засобів, за допомогою яких ці цілі будуть досягнуті.
Розрізняють два основні напрямки зовнішньоекономічної
політики:
а) протекціонізм, який передбачає захист власної економіки
від іноземної конкуренції;
б) вільна торгівля, яка передбачає зняття різних обмежень на
шляху іноземних товарів.
У даний час у розвинутих країнах світу ні ту, ні іншу форму в
чистому вигляді не застосовують. Усі розвинуті країни офіційно
проголосили курс на вільну торгівлю, але використовують при цьому
набір важелів, заохочуючи імпорт в одних галузях і обмежуючих його
в інших.
Основна мета державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності - це захист інтересів вітчизняних виробників і
національного бізнесу, який держава здійснює за допомогою різних
засобів і методів.
Всі методи державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності можна розподілити на прямі та непрямі. Якщо регулювання
досягають шляхом впливу на фактори, які перебувають у
безпосередньому зв'язку, то це прямі методи. Навпаки, якщо між
об'єктом регулювання і його кінцевою метою існує ряд
посередницьких ланок, то це непрямий спосіб впливу.

56) Зміст перехідної економіки: загальне і особливе

Сутність перехідної економіки. У з’ясуванні сутності перехідної економіки слід виходити з того, що проблема перехідних періодів не є новою для економічної науки. Спочатку вона виникає у зв’язку з переходом від аграрного суспільства до індустріального. Згодом до зазначеної проблеми звертаються представники марксизму у зв’язку з обґрунтуванням теорії переходу від капіталізму до соціалізму.

Одним з перших, хто вказав на необхідність виокремлення перехідного стану суспільства, був французький економіст Сен-Сімон. Він розрізняв два типи епох: органічну (нормально функціонуючу систему) і критичну (перехідну).

За сучасних умов перехідні процеси в суспільстві розглядаються у контексті трьох основних аспектів:

— перехідні процеси у розвинутих капіталістичних країнах;

— перехідні процеси у країнах, що розвиваються;

— перехідні процеси у постсоціалістичних країнах.

Важливо зазначити, що матеріальною основою перехідних станів (а отже, і критеріями їх визначення) є, з одного боку, зміна домінуючого фактора виробництва, з іншого — зміна характеру відносин між людьми. Так, за умов переходу від аграрного до індустріального суспільства змінюється, відповідно, і домінуючий фактор: від землі він переходить до капіталу. У свою чергу особисті, засновані на звичаях (традиціях) відносини аграрного суспільства трансформуються у ринкові, речові відносини, адекватні індустріальному суспільству.

У найбільш загальному вигляді під перехідністю розуміється процес якісних змін в основах того чи іншого суспільства, спрямованих на перехід до нового соціально-економічного ладу.

Така дефініція відображає широкий підхід до визначення перехідності як загальної характерної риси сучасного розвитку людського суспільства.

Головний зміст перехідного періоду — це зміни в економіці. Економіка, таким чином, набуває за умов перехідного періоду особливої якості, вона характеризує своєрідний “проміжний” стан суспільства. Звідси випливає і особливий характер перехідної економіки, який відрізняє її від “звичайних” економік.

Специфічні риси перехідної економіки

Для перехідної економіки характерні такі специфічні риси.

Перша. Наявність у ній перехідних економічних форм, в чому власне і виявляється одночасне співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем, тобто поєднання старого і нового.

Суттєве методологічне значення має і те положення, що самі ці форми тому й перехідні, оскільки не є і не можуть бути кінцевою метою розвитку. Вони завжди були, є і будуть засобом її (основної мети) досягнення, займаючи проміжне становище між відповідними системами (у даному випадку між адміністративно-командною і змішаною). Наприклад, в економіці сучасної України мають місце відносини оренди з викупом, які є перехідними формами власності: від державної до колективної, кооперативної або приватної.

У своїй діалектиці перехідні форми економічних відносин виражають взаємозв’язок, суперечливість, стрибкоподібність, але тенденцій розвитку.

Квінтесенцією боротьби між суспільною (що відходить) і приватною (що приходить) формами власності є процеси роздержавлення і приватизації та глибоке розшарування українського суспільства.

Друга. Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений характер у часі, тобто визначається в системі координат «від» і «до»: від демонтажу командної системи і до початку функціонування змішаної. Історизм переходу полягає і в тому, що він відбувається в конкретній країні — Польщі, Росії, Україні та ін.

Третя. Перехідна економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо нестійкий характер її зумовлюється постійним пошуком, апробацією нових економічних форм, які були б динамічнішими та ефективнішими. (Тут ми абстрагуємось від здатності економіки до глибоких криз. Ця проблема буде розглянута з іншого боку: як закономірність.) У ній немає певного стрижня — рівноваги, яка б постійно автоматично генерувала відновлення. Одночасно будь-які економічні відносини досить чітко виявляють свою суперечливість та швидко вичерпують свій діючий потенціал. Наприклад, сертифікатна приватизація в Україні*2, коли «вичерпала свої можливості» (яких, до речі, і не було), перейшла у відкриту стадію грошової приватизації.

Четверта. Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це означає, що її підсумки і результати можуть бути різними. На це впливає і співвідношення соціально-політичних сил, що виступають за підтримку тих чи інших форм, методів ринкових перетворень економіки. Боротьба між ними не гарантує наперед визначеного результату. Так, в Україні тісно переплелися старі форми — адміністративне управління занадто великим державним сектором, з новими економічними формами, зокрема приватним сектором. Значного розвитку набули такі деформовані явища, як тіньова економіка (до 50 % ВВП), безконтрольна з боку суспільства приватизація, масштабна корупція серед управлінських структур різного рівня, силові (і навіть злочинні) методи економічного спілкування. Тому за умов ринкової трансформації перед Україною постає проблема істотної корекції реформ і надання цьому прогресу цивілізованого характеру, незалежно від того, що говорять і під якими прапорами, гаслами виступають їх різні ідеологи.

 

 

57).Валовий внутрішній продукт. Валовий національний продукт. Чистий національний продукт

Валовий внутрішній продукт (ВВП) вимірює ринкову вартість усіх кінцевих товарів та послуг, вироблених у даній країні протягом певного періоду часу, - як правило, року. Валовий внутрішній продукт, обчислений у поточних ринкових цінах, називається номінальним ВВП. Номінальний ВВП одночасно віддзеркалює як кількість вироблених товарів і послуг, так і рівень їхніх цін. Інакше кажучи, на динаміку номінального ВВП впливають як зміни у фізичному обсязі виробленої продукції, так і зміни рівня цін. Часто буває так, що фізичний обсяг ВВП скорочується, а номінальний ВВП збільшується за рахунок зростання цін. Проте рівень життя людей насамперед залежить від кількості вироблених і спожитих товарів та послуг. Тому макроекономіка досліджує динаміку фізичного обсягу ВВП, тобто зміни в кількості виготовленої вітчизняною економікою продукції. З цією метою обчислюють реальний ВВП.

Валовий національний продукт (ВНП) (ВВП) — сукупність усіх вироблених у країні товарів та наданих послуг за рік незалежно від розташування національних підприємств. Цей показник стали використовувати в колишньому СРСР, у тому числі в Україні, з 1987 року. Він характеризує кінцеве споживання матеріальних благ і послуг, кінцеві результати економічної діяльності у сфері матеріального і нематеріального виробництва; позбавлений повторного рахунку (на відміну від показника валового суспільного продукту, який до 1987 року використовувався в СРСР), а отже, дає змогу зіставити обсяг перенесеної та новоствореної вартості у складі річного продукту.

Чи́стий націона́льний проду́кт (ЧНП) — це сумарний обсяг вартості всіх кінцевих товарів і послуг, вироблених протягом певного часу, за вирахуванням суми амортизації-вартості зношування основних фондів(обладнання, виробничих приміщень).

 

 

58)Система виробничих відносин:економічні та соц.економічні виробничі відносини.

організаційно-економічні відносини відіграють важливу роль у виробництві, розподілі, обміні і споживанні, ступінь їх розвитку є суттєвою характеристикою рівня усуспільнення виробництва, продуктивних сил суспільства. Техніко-економічні та організаційно-економічні форми — структура виробництва, поділ і кооперація праці, форми управління — є об’єктом вивчення політичної економії. Вони тісно і безпосередньо пов’язані з відносинами виробництва, розподілу, обміну і споживання, що основані на тих чи інших типах і формах власності, але в той же час суттєво відрізняються від них тим, що не виражають відносин привласнення. Їх розвиток, подібно до розвитку продуктивних сил, сприяє ефективності суспільного виробництва.

Соціально-економічні відносини — це така суспільна форма виробництва, суть і основу якої становлять відносини власності на засоби виробництва, природні ресурси, людський фактор, життєві блага. До соціально-економічних відносин належить також соціально-економічний аспект трудових відносин (характер праці) та відносини розподілу. Наприклад, відносини розподілу життєвих благ у Швеції за своїм характером скоріше є соціалістичними, ніж капіталістичними.

Більш детально сутність економічних відносин та їх структурні елементи досліджуватимуться в наступних темах курсу політичної економії. Буде показано, що вже в ХХІ ст. поступово створюється нова, постіндустріальна економіка, яка заперечує класово-формаційні утворення (капіталізм, соціалізм) і переводить економіку в постформаційну систему.

 


Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 7 | Нарушение авторских прав

1 | 2 | 3 | 4 | <== 5 ==> |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2020 год. (0.025 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав