Читайте также:
|
1. спосіб правового регулювання поведінки суб’єктів:
А) норма-завдання, які містять нормативно-правову орієнтацію розвитку галузей, сфер управління та регулювання.
Приклади: норми, які є в програмах, планах, є нормами тривалої дії.
Б) норми-приписи, які виражаюсь стійкі сутнісні характеристики як суб’єктів, так і об’єктів управління.
В ) норми-дефініції – норми, в яких містяться нормативно-правові визначення тих чи інших термінів, які вживаються в конкретному законі або підзаконному нормативно-правовому акті.
Г) установчі норми – норми, які передбачають формування управлінських структур.
Д) статусні (компетенційні) – визначають статус, права обоязки та відповідальність суб’єктів АП.
Е) норми-доручення – норми, які містять певні вказівки щодо рішень або дій, вибір яких може бути більш вільним для суб’єкта публ. влади.
Є) норми-стимули – норми, які заохочують суб’єктів до певної діяльності.
Ж) норми-рекомендації – містять певні поради щодо рішень або дій: організаційно-методичні, науково-методичні.
З) норми-заборони – норми, які застерігають від вчинення неправомірних дій.
Адмін. правовідносини – це врегульовані нормами АП суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення виконавчої влади, внутрішньо-організаційної діяльності інших державних органів, державних підприємств, установ та організацій, управлінської діяльності органів місцевого самоврядування, здійснення іншими недержавними суб’єктами делегованих повноважень органів виконавчої влади, а також здійснення адміністративного судочинства.
Види АП відносин: за виконуваними функціями: регулятивні і правоохоронні. за складом учасників: двосторонні та багатосторонні. за станом взаємної підпорядкованості: одного ієрархічного рівня, різного ієрархічного рівня.
ТЕМА: Суб’єкти АП.
1. Суб’єкти АП – це юридичні та фізичні особи, які, згідно з нормами АП мають у сфері адміністративно-правових відносин суб’єктивні права та на яких покладено юридичні обов’зки.
З цього визначення випливає, що претендент на статус суб’єкта АП за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків у сфері державного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, який дозволяє надати йому суб’єктивні права і юридичні обов’язки.
Всі суб’єкти мають свій особливий А-П статус. Всі суб’єкти АП мають спільні риси, які характеризують їх адміністративну правоздатність.
Необхідно розрізняти такі поняття як суб’єкти АП та суб’єкти адміністративно-правових відносин.
Суб’єкт АП має лише потенційну здатність вступати в А-П відносини, тоді як суб’єкт А-П відносин є учасником конкретних правовідносин.
АП наділяє адміністративною правосуб’єктністю дуже велике коло учасників суспільних відносин, це обумовлюється різноманітністю управлінських зв’язків, а також політикою держави, спрямованої на надання права участі у суспільних відносинах різноманітним об’єднанням громадян.
Суб’єкти АП:
1) органи держави (виконавчої влади);
2) громадяни;
3) громадські організації;
4) підприємства, установи, організації.
Існує багато класифікацій, професор Авер’янов пропонує таку:
1) фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства);
2) юридичні особи (органи д.влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації в особі їх керівників);
3) колективні суб’єкти або утворення, які не мають ознак юридичної особи, але наділені нормами АП, певними правами та обов’зками (структурні підрозділи державних та недержавних органів підприємств, установ, організацій та деякі громадські утворення – яким чином є суб’єктами???дискусія в юридичній науці).
За загальним підходом всіх суб’єктів поділяють на:
- громадяни
- організації
На думку вченого Бахрага більш доцільно говорити про:
- індивідуальних (громадяни, іноземці, апатриди, біпатриди);
- колективних суб’єктів (юридичні особи, структурні підрозділи підприємств, установ, організацій, трудові колективи, загальні збори громадян за місцем проживання).
Колективні суб’єкти АП – організовані, відокремлені, самокеровані групи, які наділені правами вступати в А-П відносини з іншими особами персоніфіковано (як єдине ціле), колектив об’єднаний певним інтересом, має спільну мету, є деференційованим, діє на законній підставі, має свої механізми управління.
Колективне утворення в АП діє від свого імені, на нього, як на відповідну цілісність покладаються обов’язки, надаються права, зміни в особистому складі, як правило, не впливають на його назву, правове положення та не відображається на правосуб’єктності.
Види правосуб’єктності:
1) загальна – здатність особи, в межах певної правової системи бути суб’єктом взагалі;
2) галузева – здатність особи бути учасником правовідносин, що є предметом конкретної галузі права;
3) спеціальна – здатність особи бути учасником певного кола правових відносин, в межах відповідної галузі права (посадові особи, військові службовці).
Адміністративна правосуб’єктність – це здатність фізичної чи юридичної особи, чи іншого колективного утворення бути носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків в сфері А-П відносин.
Складові адмін. правосуб’єктності:
- правоздатність;
- дієздатність;
- деліктоздатність
ТЕМА: Органи виконавчої влади.
В залежності від території, на яку поширюється діяльність органів вик.влади:
1) вищий орган
2) центральні
3) місцеві(обласні та місцеві держ.адміністрації).
За обсягом та характером компетенції:
1) органи загальної компетенції
2) органи спеціальної або предметної компетенції
За способом прийняття владних рішень:
1) єдиноначальні органи
2) колегіальні
За сферою дії:
1) орган управління економікою
2) охороною здоров’я
3) закордонними справами тощо
Відносини між органами різного рівня будуються на засадах субординації, тоді як відносини між органами виконавчої влади одного рівня на основі координації.
Управлінські стани або режими: підвідомчість, підпорядкованість, підконтрольність, підзвітність, відповідальність.
ВРУ має такі повноваження по форсуванню органів вик.влади:
1) приймає закони, які визначають склад органів вик.влади та їх повноваження, їх організація та діяльність
2) призначає за поданням Президента, Прем’єр міністра та міністрів оборони та зак.справ;
3) призначає інших членів Кабміну за поданням прем’єр-міністра;
4) вирішує питання про вілставку прем’єра і міністрів;
Президент має такі повноваження:
1) подає кандидатуру прем’єра;
2) призначає міністра оборони і закордонних справ;
Кабмін має повноваження, які визначені КУ та в спеціальному законі „Про Кабмін”. Склад Кабміну (ст.114 КУ) – прем’єр, перший віце-прем’єр, віце-прем’єр міністри та міністри. Кабмін відповідно до статті 116 КУ утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Призначає на посади та звільняє з посад за поданням прем’єра керівників центральних органів вик.влади, які не входять до складу Кабміну.
Вищим органом в системі органів вик.влади є Кабмін. КМУ відповідає перед Президентом та ВР У, підконтрольний та підзвітний ВР У в межах, передбачених КУ. Відповідно до статті 113 КУ КМУ при діяльності керується КУ, Законами У., а також Указами Президента України та Постановами ВРУ, прийнятими відповідно до КУ та законів України.
1)Забезпечує державний суверенітет та економічну самостійність;
2)Здійснення внутрішньої та зовн. політики держави;
3)Вживають заходів щодо виконання КУ, актів президента України, щодо забезпечення прав та свобод людини та громадянина;
4)Забезпечує проведення фін., цінової та податкової політики, політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування.
* Система центр.органів вик.влади закріплена Указом Президента від 15 грудня 1999 року. Відповідно до Указу Президента до системи центр.органів вик.влади входять:
1) міністерства – це головний (провідний) орган у системі центральних органів вик.влади щодо забезпечення провадження держ.політики у визначеній сфері діяльності.
2) держ.комітети (служби) – це центральний орган вик.влади, діяльність якого спрямовує і координує прем’єр України або одни з віце-прем’єрів чи міністрів. Держ.комітет вносить пропозиції щодо формування держ.політики відповідним членам Кабміну та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління у цій сфері, а також міжгалузеву координацію та фунціональне регулювання питань, віднесене до його відання, держ. комітет очолює його голова.
3) центральні органи вик.влади із спец.статусом – має визначені КУ та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Очолює голова. Митна служба України.
ТЕМА: ДС.
1. Поняття держ.служби.
2. Принципи ДС
3. Види ДС
Будь-яка сулжбова діяльність пов’язана з такими елементами: запровадження служби (встановлення посад, їх кількості); виконання повноважень, здійснення управління відповідними суб’єктами; вирішення внуртішньоорганізаційних питань службової діяльності.
ДС – це публічна служба, тобто служба в органах публічної влади. Коркунов держ.службою вважав будь-яку діяльність на користь держави: „ Ді-сть, що складає зміст ДС завжди є юр.обов’язком, хоча і добровільно взятим ”. Він писав, що ДС – це особливе публічне правове відношення службовця до держави, що засноване на підпорядкуванні та має своїм змістом обов’язкову діяльність, яка здійснюється від імені держави та спрямована на здійснення певного завдання державної діяльності.
Сукупність взаємопов’язаних правових норм, які регулюють відносини в сфері державної служби становлять комплексний правовий інститут ДС, який об’єднує правові норми, що відносяться до галузі конст.права, фінансового права, трудового, земельного тощо. Значну частину цих норм становлять норми АП, якими регламентуються найважливіші органзаційно-правові елементи ДС (пр.статус посади, держ.службовця, посадової особи, категорії опсад та ранги держ.службовців, управління в сфері ДС, адмін. та дисциплінарна відповідальність дердавних службовців.
Ознаки ДС:
1) ДС – це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті;
2) ДС здійснюється на основі КУ та законів України;
3) Оплата праці держ.службовців здійснюється за рахунок бюджетних коштів.
Закон „Про ДС”: ДС – це професійна ді-сть осіб, які займають посади в держ.органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави, та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.
Принпип ДС – це основоположні ідеї, настанови, що виражають об’єктивні закономірності та визначають науково-обгрунтовані напрямки реалізації компетенції, завдань та функцій держ.органів, повноважень держ.службовців, що діють в системі держ.влади та в системі ДС.
Значення принципів ДС полягає в тому, що:
1) вони повинні об’єктивно відображати сутність ДС, її найважливіші риси, вони розкривають загальний характер управлінської, виконавчо-розпорядчої та іншої адмін.діяльності державних службовців, які закріплюють їх в правових нормах, що складають інститут ДС;
2) встановлюють найважливіші закономірності у системі організації та функціонування ДС, встановлюють значимість, законність та соціальну цінність відносин, які виникають в сфері ДС, а відсутність цих при-пів тягне за собою виникнення елементів неорганізованості, бюрократизму, беззаконня та несправедливості;
При-пи поділяють на конституційні (випливають з основних положень КУ) та організаційні (стосуються безпосередньо інституту ДС, відображають механізм побудови та функціонування ДС, забезпечення ефективної адмін.ді-сті у держ.органах). Основні принципи мають своє нормативне закріплення у статті 3 ЗУ „Про ДС”.
До основних при-пів належать:
1) служіння народу України
2) демократизму та законності (який включає в себе:
3) гуманізму та соціальної справедливості;
4) пріоритету прав людини та громадянина;
5) професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;
6) персональної відповідальності за виконання службових обов’зків та дисципліни;
Можна виділити і інші при-пи:
1) рівного доступу громадян до держ.служби (ч.2 ст.38 КУ);
2) професіоналізму та компетентності – д.службовець виконує професійні обов’язки на постійних умовах. Посади д.службовців поділяються за спеціалізаціями, тому у д.службовця для виконання обов’зків за посадою передбачається наявність відп.спеціалізації. Професіоналізм повинен забезпечувати якісне виконання функцій, постійну готовність для складних завдань та інше.
3) при-п гласності державної служби (відкритість ДС та її доступність громадському контролю);
4) при-п персональної відповідальності за виконання службових обов’зків та дисципліни;
5) при-п захисту держ.службовців від неправомірного втручання у їх професійну ді-сть як посадових так і юридичних і фізичних осіб.
Види за належністю до певної гілки влади:
1) служба в законод.органі;
2) вик.влади;
3) судових органів.
В залежності від порядку проходження служби:
1) цивільна; 2) мілітаризована служба.
ТЕМА: Адміністративна відповідальність.
Складовими елементами державного примусу є:
1) адмін.-запобіжні заходи або заходи адмін.запобігання.
2) адмін.-припиняючі або засоби адмін.припинення
3) адмін.відповідальність.
В юр.науці існують різні підходи визначення поняття юридичної відповідальності. На думку Герасименка а.в. – це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі їх компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів, передусім адмін.проступків, внаслідок чого особи, які їх вчинили повинні відповідати за свої неправомірні дії і понести за це адмін.стягнення у встановлених законом формах і порядках.
Визначення поняття адмін.проступок визначений в Кодексі про адмін.правопорушення України, в ст.9, відповідно до якої адміністративне правопорушення (проступок) - протиправна винна(умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено а.в.
Відповідно до теорії права всі правопорушення поділ. на злочини та проступки. Проступки адміністративні та дисциплінарні. Термін адмін.правопорушення – це правопорушення в сфері адмін.правовідносин. Виходячи з визначення, яке міститься в Кодексі можемо сформулювати такі ознаки:
1) протиправність – відповідно до КУ а.в. може встановлюватися лише законом;
2) винність – форми вини: умисел (прямий та непрямий) та необережність;
3) діяння – дія або бездіяльність;
4) караність;
Склад адм.проступку:
1) об’єкт (загальний об’єкт – це всі суспільні відносини, які охороняються нормами АП, а безпосередній об’єкт – це конкретні сусп.відносини, яким заподіяна шкода і які охороняються нормами АП).
Предмет А.проступку – це предмети матеріального світу з приводу яких виникають адмін.відносини і які охороняються нормами АП.
2) об’єктивна сторона – це зовнішній прояв проступку, тобто відповідна поведінка особи
3) суб’єкт;
4) суб’єктивна сторона
Перелік адм.стягнень – ст. 24 кодексу про адм.п. Можуть застосовуватися такі види адм.стягнень:
- попередження – згідно ст.26 кодексу, як правило попередження виноситься у письмовій формі;
- штраф – (ст.27) це грошове стягнення, яке накладається га громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим кодексом та іншими ЗУ;
- оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст.28 кодексу) – полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вилученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмету.
- конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосередньо об’єктом адм.правопорушення, а також грошей, одержаних внаслідок вчинення адм.правопорушення (ст.29 кодексу) – полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду.
- права, наданого даному громадянину (права керування транспортими засобами, права полювання) – (ст.30 кодексу);
- виправні роботи (ст.31) – застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи та з відрахуванням до 20 % її заробітку в дохід держави. Призначаються лише судом;
-адміністративний арешт (ст.32 кодексу) – встановлюється лише у виняткових випадках за окремі види адм.правопорушень на строк до 15 днів, призначається судом. Не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до 12 років, до осіб, які не досягли 18 років та до інвалідів І та ІІ групи;
-громадські роботи (ст.30.1 кодексу) – полягають у виконанні особою, яка вчинила адм.паравопорушення у вільний від роботи або навчання час, безоплатних суспільно-корисних робіт, вид яких визначають органи МС, їх також призначає суд або суддя на строк від 20 до 60 годин і відбуваються не більш як 4 години на день. Не призначаються особам, визнаним інвалідами І або ІІ групи, вагітним жінкам, жінкам старше 55 років та чоловікам старше 60 років.
Законами
У. може бути встановлено також інші, крім зазначених у цій статті, види адміністративних стягнень. Прелеік адм.стягнень, передбачений кодексом про адм.правопорушення не є вичерпним. Відповідно до ст.25 кодексу про адміністративні правопорушення, адміністративні стягнення можуть бути основними та додатковими. Як основними так і додатковими можуть застосовуватися оплатне вилучення та конфіскація предметів, інші адміністратьивні стягнення можуть застосовуватися виключно як основні.
! ст. 7 – ніхто не може бути підданий заходам впливу у зв’язку із адм.правопорушенням інакше як на підставі і в порядку, встановлених законом. Закони та інші Н-П акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ст.61 – ніхто не може бути двічі притягнутий до відповід.,
ТЕМА: Провадження у справах про а.правопорушення.
1. Поняття провадження.
2. Суб’єкти, уповноважені розглядати справи про а.правопорушення.
3. Стадії.
Провадження у справах є інститут підгалузі АП, який регламентує суспільні відносини, які виникають між громадянампи чи юридичними особами з одного боку та уповноваженими органами державної влади або їх посадовими особами з приводу вирішення справ про а.правопорушення.
Завдання закріплені у ст.245 КпАП. є:
1) своєчасне, всебічне, повне та об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також є не менш важливим виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адм.правопорушень, запобіганню правопорушень, вихованню громадян у дусі додержаня закону та зміцнення законності. Всебічність та повнота з’ясування обставин справи означає, що повинні бути з’ясовані всі фактори, які мають значення для правильного розгляду справи, зокрема, необхідно встановити чи взагалі мало місце вчинення правопорушення чи винна особа у його вчиненні чи підлягає ця особа адм.відповідальності, чи було завдано майнової шкоди, чи є підстави для припинення справи. Необхідно також з’ясувати чи існують обставини, які пом’якшують чи обтяжують відповідальність, дані про правопорушника, інші відомості які мають значення для справи.
Найважливішим принципом провадження у справах про АП є забезпечення об’єктивного з’ясування обсатвин у кожній справі (принцип об’єктивності), цей принцип виражається через обов’язок державних органів та їх посадових осіб, уповноважених здісйнювати провадження у справах про а.правопорушення, з’ясувати всі необхідні обставини у справі без упередженості до розгляду справи.
Відповідно до ст.213 КпАП, справи про адм.правопорушення розглядаються:
1) адм. комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних та міських рад;
2) районними, районними у місті, міськими, міськрайонними, районними у містах комісіями у справах про неповнолітніх, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад, судами або суддями;
3) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами, посадовими особами, уповноваженими на це цим кодексом.
Пререлік не є вичерпним.
Стадії провадження у справах про адм. правопорушення.
-порушення справи про адм. правопорушення – адміністративно-юрисдикційне провадження починається із факту вчинення адм. правопорушення, його фіксування у відповідному процесуальному документі. Щодо фізичних осіб таким процесуальним документом є протокол про адм.правопорушення. У ст .255 КпАП визначено перелік осіб, які мають право складати протоколи про адм.правопорушення.
*У певних випадках протокол може не складатися, зокрема, у разі виявлення а.правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованого за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото і кіно-зйомки, відеозапису протокол про а.правопорушення не складається, а постанова у справі про а.правопорушення виноситься без участі особи, яка притягається до адм.відповідальності. В цьому випадку копії постанови у справі про а.правопррушення, а також матеріалів, зафіксованих за допомогою таких технічних засобів надсилаються особі, яка притягається до адм.ві-сті протягом 3 днів з дня винесення такої постанови.
Складання протоколу або іншого процесуального документа, який фіксує факт вчинення правовопрушення є порушенням справи про а.правопорушення, крім випадків, коли протокол не складається. Провадження не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин: 1)відсутність події та складу адм.правопорушення; 2) недосягнення особою на момент вчинення а.правопорушення 16 років; 3) неосудність особи, яка вчинила протиправну дію; 4) вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або НО; 5) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адм.стягнення; 6) скасування акта, який встановлює адм.відповідальність; 7) закінчення на момент розгляду справи встановлених строків; 8) смерть особи;
-розгляд справи про адм. правопорушення – 1)підготовка справи до розгляду; 2) безпосереднє слухання справи;
3) прийняття рішення по справі та доведення його до відома. За загальним правилом справа про а.правопорушення розглядається за місцем його вчинення, але є винятки. На етапі підготовки до розгляду справи, суб’єкт уповноважений розглядати справу вирішує такі питання: чи належить до його компетенції розгляд такої справи; чи правильно складений протокол; чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи про час та місце її розгляду; чи витребувано необхідні матеріали; чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка підлягає а.ві-сті потерпілого.
ІІ семестр
Особлива частина
ТЕМА: Правові засади державного управління в сфері економіки.
Держвне управління – адміністративні методи впливу. Державне регулювання – це застосування економічних методів. Дерегулювання – це неповна регуляція, обмеження державного впливу на економічні процеси, ліквідація бюрократичних бар’єрів (перешкод) на шляху розвитку економіки. На сьогодні існує тенденція до скорочення видів господарської діяльності, для яких є необхідним документ дозвільного характеру.
Господарська діяльність (ст.3 ГК України) – діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Основні напрямки економічної політики держави закріплені в ст. 10 ГК і сюди віднесено такі:
- бюджетна політика;
- податкова політика;
- грошово-кредитна;
- структурно-галузева політика;
- інвестиційна;
- амортизаційна;
- політика інституційних перетворень;
- антимонопольно-конкурентна політика;
- зовнішньоекономічна політика.
! Державне управління економіки має владний організаційний та виконавчий характер. Проф. Рябченко виділяє особливості ДУ економікою:
- здійснюється на основі закону (ст.8 КУ);
- має активний організуючий характер, цілеспрямований характер (ст.13 КУ);
- має виконавчо-розпорядчий характер стосовно державних органів, відносин між членами суспільства.
- об’єктом управління є економіка у вигляді її окремих складових та економічного механізму;
- виражається через управлінські рішення на різних рівнях державного управління у різних його ланках;
- захищає право власності;
- має властивість регулювання процесу трансформації системи власності структури економіки;
- контролює діяльність суб’єктів господарювання недержавних форм власності.
Органи виконавчої влади здійснюють цілеспрямовану діяльність щодо забезпечення пропорційного розвитку економіки України. Органи виконавчої влади поділяються на:
1) органи загальної компетенції – це органи, для яких функція державного управління в сфері економіки є однією з багатьох функцій (КМУ та місцеві державні адміністрації);
2) органи спеціальної компетенції – державне управління в сфері економіки є основною функцією. Поділяються на: органи галузевої компетенції (здійснюють управління певною галуззю економіки) та органи функціональної (міжгалузевої) компетенції. До органів галузевої компетенції відносяться галузеві міністерства (наприклад, Міністерство фінансів), інші центральні органи виконавчої влади (наприклад, Державний комітет України із земельних ресурсів). До міжгалузевих –Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України.
Відповідно до ст.116 КУ, КМУ в сфері економіки має такі повноваження:
1) забезпечує економічну самостійність України;
2) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики в сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту;
3) розробляє та забезпечує виконання програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
4) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;
5) організовує і забезпечує здійснення митних справ та здійснення зовнішньоекномічної діяльності України;
6) спрямовує та контролює роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, які здійснюють свою діяльність в сфері економіки.
Повноваження Міністерства економіки закріплено в Постанові КМУ від 26 травня 2007 року. Міністерство економіки є головним в системі органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної економічної, цінової, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики, Основними завданнями є забезпечення формування та реалізації в межах своїх повноважень державної економічної політики, здійснення прогнозування та державного регулювання національної економіки, а також розроблення відповідних програмних та прогнозних документів, розроблення пропозиції щодо формування та реалізації державної ціньової політики, створення умов для сприяння розвитку ринкових відносин, забезпечення реалізації де-вної політики з питань економічного і соціального розвитку.
ТЕМА: Державне управління в сфері підприємництва.
1. Загальна характеристика державної політики в сфері підприємництва.
2. Організація державного управління в сфері підприємництва.
3. Адаптація законодавтсва України в сфері державного підприємнитцва до законодавства ЄС.
Відповідно до ст.42 КУ, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Державне управління в сфері підприємництва – це заснована на законі форма де-вного впливу на підприємницьку діяльність, шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на забезпечення належних умов господарської діяльності фізичних та юридичних осіб, що підтримується можливістю застосування правових санкцій в разі порушення зазначених правил.
Державна регуляторна політика в сфері госп.діяльності – це напрям де-вної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання госп.відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання.
Недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені КУ та законами України.
Основними принципами регуляторної політики є:
1) доцільність;
2) адекватність;
3) ефективність;
4) збалансованість;
5) передбачуваність – де-вна регуляторна політика має бути передбаченою;
6) прозорість та врахування громадської думки – проекти регуляторних актів обов’язково оприлюднюються.
Крім того, регуляторний акт – це також прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово, поширюється на невизначене коло осіб, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання госп. відносин або адм.відносин, незалежно від того чи вважається цей документ, відповідно до закону НПАктом.
Дата добавления: 2015-04-12; просмотров: 203 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |