Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Євген Гуцало

Читайте также:
  1. Липня 1995 року, на 58 році життя, не стало українського письменника-сподвижника Євгена Гуцала.
  2. Творчі набутки Євгена Гуцало

(1937 — 1995)

Феномен Євгена Гуцала — у непохитній вірності слову, в такому служінні йому, яке виключає розмінювання на будь-які інші види, нехай і корисної, діяльності.

Народився Є. Гуцало 14 січня 1937р. в с. Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху.

Любов до книжки і художнього слова була в ньому все життя, починаючи з раннього дитинства. Свідомість зафіксувала (згадував пізніше Гуцало) враження від казки Михайла Коцюбинського про загадкового Хо та народних українських казок. Серед перших казок Євгена — Біблія. Ще не вміючи читати, хлопець познайомився з цією книгою, що стала згодом для нього втіленням мудрості. У повісті «Співуча колиска з верболозу» або ж «Окупаційні фрески» письменник з гумором розповідає, як знайшов Біблію на печі в баби Ликори, і аж доки баба не схаменулась, порозмальовував її хімічним олівцем, слинячи його в роті. Важко сказати, коли відбулася перша проба пера майбутнього письменника. Сам він жартуючи згадував: «Здається, я писав завжди». Промовистим з його творчої біографії є такий факт: якось, ще в молодших класах, учні писали твір на вільну тему.

Атмосфера родини сільської української інтелігенції відобразилася на подальшому життєвому шляху хлопчака. Уже з дитинства він був привчений до наук та захоплено поглинав книжки та навчання своїх батьків. Батьки Євгена знали чого вартує книжка, в ті часи, і їм удалося зберегти свою невеличку бібліотеку у воєнне лихоліття і це стало запорукою майбутнього їх сина. Будучи учителями, вони плідно навчали довколішніх дітей та сина і прививали їм тяглість до книжок та навчання. І той, важкий, післявоєнний селянський побут минав для Євгена дуже швидко, адже він поглинав книжки, які ставали йому промінчиком світла та майбуття.

Навчання за гасовою лампою і важка праця в оборі й колгоспі — щоденні Євгенові справи, та поряд завжди була книжка — бо без неї він уже не уявляв свого буття. Коли хлопчина перечитав уже всю домашню бібліотеку, то завітав до невеличкої шкільної книгозбірні, яку одразу ж «проковтнув», що довелося їздити до сусіднього села Корделівки (де саме викладали його батьки) і там вишукуючи собі книжки для читання. Коли ж і в Корделівці не залишилося непрочитаної книжки, Євген-книголюб спрямував свій читацький порив до районного центру — Калинівки, привозяти, з тамтешньої бібліотеки, стоси книжок та перечитував їх. І все те читання сподвигнуло хлопця на його перші творчі експерименти, він мріяв стати письменником і почав викладати свої думки — під впливом прочитаного і навіть створив собі відповідний письменницький антураж (як він собі уявляв) — аби краще писалося:

«... ще років у десять, власноруч збив неоковирного дерев'яного стола, поставив його біля хати у кущах бузку і, день у день, писав за тим столом вірші та оповідання. Потім ті твори відсилав до редакцій газет та журналів..

Українську мову викладав батько Євгена. І коли він прочитав Євгенів твір, то на весь клас запитав: «Ти оце звідки списав?»

Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху. А починав свої перші літературні кроки Євген Гуцало також в дитинстві: пишучи про все довілля, описуючи, до найдрібніших деталей, побачене у природі чи в побуті, прикрашаючи все багатою українською мовою (впитаною від батьків та з численних книг), використовуючи багаацько метафор, епітетів та порівнянь:

«...Повесіннє небо поближчало й пом’якшало. Його синява наче аж просіювалася донизу, запорошуючи повітря ріденьким пилком із отих пухнастих квіток, що зацвіли у височині. Не хмарини, а білі подихи отих озерець, що видніють посеред чорних полів, легко пропливають угорі, на мить якусь затуляючи собою далекий синьоквіт, й від того безбережне пелюсткове море пригасає, в’яне, никне — і вже знову оновилося, заяскріло»

Писав самовіддано й натхненно, висилав свої рукописи в усі дитячі, юначі газети й журнали. Але звідусіль приходила однакова трафаретна відповідь: «Працюй над словом!» Адже в тогочассі соціалістичне суспільсто потребувало іншого, зовсім інших тем; треба було писати про збір металобрухту й макулатури, про те, як ти мрієш поїхати працювати на шахту чи піднімати цілину. А оті імпресіоністичні замальовки, без жодних ідеологічно виважених акцентів були абсолютно неприйнятні для тодішніх дитячо-юнацьких видань.

І тільки батьки продовжували вірити в нього і не давали хлопчаку полишати такої корисної затії. А користь була надзвичайна, адже окрім вироблення смаку до книжного слова й розуміння літератури Євген ставав надзвичайно ерудованим та впевненим у собі оповідачем. Відтак, найкращий учень школи, Євген Гуцало, закінчив її на відмінно.

Після блискучого закінчення середньої школи, на початку 50-х років, найкращий школяр села подався на науку до Києва. Він подав документи до Київського університету ім. Т.Шевченка на факультет журналістики. На ті часи конкурс до цього ВУЗу становив до 16 чоловік на місце, але селянському сину вдавалося успішно здавати екзамени з усіх дисциплін (а це більше 5) і лише на останньому іспиті, географії — яку він пречудово знав, йому зрізали бала — так Євген не пройшов по конкурсу. Повернувшись засмученим додому, в рідне село, він не міг собі втямити, що квота на поступлення для сільських дітей — була дуже обмежена.

Та вперто бажаючи стати журналістом і письменником, Євген Гуцало, через рік, вступив у Ніжині до педагогічного інституту ім. М.Гоголя. І з 1955 року він почав здобувати вищу освіту в колишній колегії Павла Галагана. І тамтешня творча атмосфера вплинула на подальші кроки юного студента, він одразу ж вступає до літературної студії, пише вірші, прозу — його цілком поглинула творча стезя:

«... Я писав на лекціях, писав у кімнаті гуртожитку писав у старому - ще князя Безбородька - саду, писав у міській бібліотеці, посилав написане у Київ, але з відти одержував одні й ті самі відповіді, негативні, стандартні...». І знову чергові відмовки, тепер з літературно-письменницьких часописів та редакцій, мали би підірвати творчий запал Гуцала. Щеб пак, адже сам Григорій Штонь — нині усіма шанований літературознавець, був дуже обурений творами Євгена Гуцала, що не вкладалися в тісні рамки соцреалізму, з більшовицькою прямотою закликав: «Треба відтинати набиту на подібній мазні руку!». Уже пізніше, до Штоня приєднався, сумнозвісний критик, Лазар Санов (який розпочав свою кар'єру ще в 30-ті роки з доносів, за якими письменників заарештовували й розстрілювали), і той теж пильно стежив за «відхиленнями» у творчості Гуцала, й впродовж життя, його, це переросло в переслідування — не мало крові попив він письменницької (і не одного Гуцала).

Та не на того напали — це ще більше розпалило молодого автора. До того ж у 1959 році Євген Гуцало уже закінчуючи інститут отримав кілька пропозицій щодо працевлаштування у періодичних виданнях. Тоді ж, він відчув свою затребуваність і почав співпрацювати з редакціями газет Вінниччини, Львівщини та Чернігівщини — дописуючи туди публіцистику, й, надаючи декотрі свої оповідання та новели з тогочасного життя. Відтак, молодий письменник, спершу, знайшов свого читача, а потім уже й вломився у двері українського письменницького клубу, заставивши сталінсько-партійне представництво рахуватися з молодим вінницьким талантом. Активно друкуватися почав 1960р., а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та ін.

Першим, хто по-благословив його на літературний шлях, був Леонід Первоманський. Згодом доля талановитого юнака зацікавила Миколу Руденка та Павла Загребельного. Саме Загребельний, тоді головний редактор «Літературної України», запросив Євгена на роботу в газету.

Найплідніші часи української літератури перервала епоха застою (так званий брежнівський застій), а відтак і відновлення утисків і переслідування незалежної інтелігенції та письменників. Брежнівські часи (в літературі) ознаменувалися новим наступом на творчу інтелігенцію: замовкає Ліна Костенко, закінчує життя самогубством Григір Тютюнник, інші пишуть «у шухляду». Письменникам довелося вирішувати для себе складну дилему: піти на зговір зі своєю совістю та «перелицюватися» й писати на замовлення в угоду владі, чи опонувати тій такі владі й перестати друкуватися та піддавати себе й свою сім'ю суспільно-владному обстукізму. Мало хто зважився опонувати, більшість таки пішли на поступки, працюючи на владу задля восхвалення соціалістичного устрою. Та було кілька письменників, яким вдалося зберегти свою самобутність і залишитися, у творчості, цілком незалежними.

Одним з таких незалежних та плідних авторів, тогочасся, став Євген Гуцало. Багато хто з критиків та літераторів дивувалися, яким чином Євгенові вдавалося продовжувати писати в своєму ключі (із гострою сатирою) та ще й переборювати цензурні настанови. Лише рідні та близькі загадково посміхалися й казали — «отакий він був — Євген Гуцало»

Ось так, перебуваючи у собі, Євген Гуцало віднайшов інші можливості не бути надломленим. Він не йде на барикади, ставши дисидентом, як Василь Стус, Іван Світличний, прирікаючи себе на табори-каземати. Його казематом став письменницький стіл, тільки це був творчий каземат, адже саме на ньому Євген ще більше заринувся у літературу та писав, писав… Тільки цього разу вже була реалістична проза тогочасся та з невеличкими сатиричними чи фантазійно-сатиричними нотками. Він шукав і таки знаходив спосіб, як розповісти правду про те, як ми навчилися жити і виживати в умовах брехні, як деформовували нашу, суспільну, свідомість. І тому, з часом, у його оповіданнях з'являються герої, яких важко назвати ідеальними, а гумор стає все дошкульнішим та гіркішим. І навіть кохання перетворюється у трагедію чи фарс.

І згодом про Євгена Гуцала знову усі заговорили, хто пошепки, а хто і в голос. Бо фантазійна трилогія вразила усіх: і пересічного радянського громадянина (своїм реалізмом — сукупно із їдкою фантазією), і начитаного дисидента-інтелігента (тим відвертим гротеском та висміюванням тогочасних устоїв). Ці «химерні» романи висвітлювали (подекуди й висміювали) колгоспне життя з його «героїчними буднями» — боротьбою за надої та зібраний урожай та містичними прозріннями головного героя та його спілкування з позаземними цивілізаціями та провіщенням майбутнього (з погляду тогочасного реального світу).

 

Та незважаючи на числений творчий доробок й гостре саркастичне слово супроти владоможців, Євгенові Гуцалу доводилося мовчки переживати докори побратимів-літераторів, що таки пішли відкрито супроти ситеми, як зазначала його дружина Леся Воронина: «... Був один епізод у його житті, про який я знаю від двох людей. Свого часу мені про цей випадок розповів сам Євген Пилипович, а потім, уже після його смерті, я говорила про це з другим учасником тих подій — Євгеном Сверстюком. На початку 70-х по Києву прокотилася хвиля арештів. КДБ намагалося організувати показові процеси на кшталт «процесу СВУ», людей часом заарештовували лише за зберігання самвидавівської літератури. До Євгена Гуцала в його помешкання на вулиці Суворова, 3 у Києві прийшов Євген Сверстюк із колективним листом-протестом проти арештів українських інакодумців. Він запропонував Євгенові Гуцалу поставити свій підпис під листом, на що той відповів Сверстюку: «Євгене, ти збираєш списки для КДБ». Бо було зрозуміло, що кожен, хто підпишеться, одразу ж стане наступною жертвою кадебістів. Євген Сверстюк сприйняв це як слабкодухість....»

А насправді, чи міг тоді, зтривожений нещодавно передчасно-трагічною загибелю дружини Людмили, Євген Гуцал, залишившись з двома малолітніми дітками на руках — кинутися в борню (завідомо програшну) супроти всієї системи. Євген Пилипович усвідомлював, що він не має права жертвувати своїми дітьми, тому серце краялось і виливалось в слова гіркоти уже в його творчості, бо тільки там він міг висловити свою позицію, щодо суспільних процесів — хоч і не надто відкрито, але доволі дошкульно-сатирично унаочнюючи читачеві — ті вади суспільства, яке на кожному кроці беззмістовно возвеличували.

Кінець епохи Перебудови та українська Незалежність надали, ніби, другого дихання Євгенові Пилиповичу — писалося легко, невимушено і про все… все що було заборонено та говорилося між рядками, тепер можна було сказати відверто. Та, на жаль, роки брали своє й серце час від часу давало про себе знати. Але ж так багато хотілося сказати: як про історію — так і про сучасність, про високі-духовні стосунки чоловіка й жінки — так і про їх протилежно-плотські утіхи, як хотілося віршувати — так і прозу майструвати. А ще важким тягарем стояла перед очима Чорнобильська трагедія — її теж треба було перенести на папір, щоби наступні покоління увібрали ті нотки тривоги та обреченності людства. А згодом, Євген Гуцало відчув у собі потугу до публіцистики, адже прийшов час осмислення пройденого ним шляху, життєвого та творчого, коли вже він вже зміг привідкрити свою душу та сказати свої слово в суспільстві. І навіть коли десь-по-десь йому в спину лунали докори за минулі роки (здебільшого зависні) — Євген Гуцал найшовся як відповісти: «Ви знаєте, що коїться нині. Деякі вчорашні літературні ідоли самі падають, але чи варто в цій драматичній ситуації вести аж таку хворобливу боротьбу з тими, хто був не так фальшивим ідолом, як жертвою системи? Хто все-таки своїм словом, яке хочеться порівняти з „досвітніми вогнями“ Лесі Українки, світив у темряві нашого комуністично-соціалістичного буття, освічував людську свідомість, допомагаючи, може, не так жити, як вижити? Здається, ніхто не осмілюється кидати камінням у в’язнів Освенціма чи в’язнів Заксенхаузена, то чи то треба аж стільки кидати каміння у письменників, які порятувалися з газових печей соціалістичного реалізму, з крематоріїв мистецько-філософських догм, із цього страхітливого комплексу смертельної чорнобильської естетики? А чи не краще помовчати в жалобі та скорботі? Зрештою, весь наш народ пройшов ці „этапы большого пути“, — й не йшов він весь час таки з гордо піднятою головою, зрештою, весь народ нині не існує у своєму ідеальному вигляді після, скажімо, чотирьохсотлітніх обіймів, то що — не той народ? Ні, той — і не інший, і ми всі в літературі — ті, а не інші. То, мабуть, і про самих себе годиться помовчати в жалобі й скорботі».

І як підтвердження тому, відвертішому Євгенові Гуцалу, стала його гостро-критична аналітика. Останнім та найгучнішим став цикл гострих полемічних статей, присвячених україно-російським стосункам. Спершу ці статті друкувалися в газеті «Літературна Україна», а влітку 95-го видавництво «Просвіта» запропонувало Євгенові Пилиповичу видати їх у книжці під загальною назвою «Ментальність орди». Остання стаття з цього циклу так і залишилася незавершеною. Про свою роботою над цією книгою Євген Гуцало на тому ж врученні премії Антоновичів сказав: «Мабуть, я сам — такий, як є, не міг би раніше написати „Ментальність орди“. Але ж гріх було не задуматися над співжиттям, з дозволу сказати, російського та українського народів на українській-таки землі, гріх було не задуматися над російською ментальністю, яка не є такою сама в собі чи сама по собі, а яка силоміць заклала в свою дуже специфічну структуру нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже специфічну структуру української вдачі. Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою нам постійно нав'язувався культ російського народу, нам постійно нав'язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав'язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства. Зрештою, ота війна в Чечні, яку бачимо сьогодні. Така сама Чеченська війна велася в Україні завжди». Історія з книжкою «Ментальність орди» мала драматичне продовження. Після виходу у світ продаж її у книгарнях і на розкладках намагалися заблокувати — надто старалися комуністи та колишня номенклатура (письменницька та партійна) аби зганити її автора, і, лише, важка хвороба та смерть Євгена Пилиповича відтермінували відповідь їм… та минули роки й кількаразові передруки цього твору дали одвіт на все, і вичерпно, замість її автора.

... І ось – наша остання зустріч десять років тому. Іде він, а ми якраз повернулися. Зустрічаю його тут у дворі нашого письменницького будинку. Питаю, куди це він. Каже, їду, Анатолію Андрійовичу, у селі таки знайшов хату, буду обживати. І тримається рукою за серце. Запитую, що трапилось. "Та трошки щемить, але це все дрібниці, пройде. Я їду на свіже повітря – від цього диму, гамору, від оцього галасу проклятого, від цієї Спілки подалі, від цієї метушні, яка не дає нічого для творчості. Поїду туди, пірну з головою в те життя і буду здоровий. Я видужаю…" Отак ми попрощались, він пішов… І більше я його не побачив. З тієї поїздки він сам вже не повернувся: інфаркт»




Дата добавления: 2015-04-12; просмотров: 35 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

1 | 2 | 3 | <== 4 ==> | 5 | 6 |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав