Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Тема 4. Національні релігії: конфуціанство, даосизм, синтоїзм, сикхізм

1. Конфуціанство.

Конфуціанство — давньокитайська філософська шко­ла, а пізніше найвпливовіша разом з даосизмом і буддиз­мом релігійно-філософська течія Китаю. Заснував її відомий вчений, філософ, релігійний реформатор Кон-фуцій (Кун-цзи, Кун Цю, Кун Фу-цзи, Кунг-Ксю, ще од­не ім'я — Чжун-Ні). Народився в 551 р. до н.е. в місті Цюйфу князівства Лоо (Лу) у вельможній, але збіднілій родині. Батьком його був Шу Лянхе - великий воїн свого часу, що прославився своїми подвигами. Уже тоді він відрізнявся від них загостреним сприйняттям несправедливості, почуттям особливої любові до батьків, знанням багатьох релігійних обрядів. Коли Конфуцію було сімнадцять років, померла його мати, який у ту пору ледь виповнилося тридцять вісім років. Через бідність він змушений був робити навіть жіночу роботу, якою раніше займалася його мати.

До тридцяти років склалися й основні його етико-філософські концепції, в основному ті, що стосуються керування державою і суспільством. Більш чітко сформулювавши ці концепції, Конфуцій відкриває приватну школу, з'являються перші учні, деякі з них супроводжували свого Вчителя на протязі усього свого життя. У рідному царстві він став відомою людиною. Багато років подорожував по Китаю. На 74 році життя залишив цей світ.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372—289 до н.е.). Він написав трактат "Мен-цзи", де обміркував питання про "справедливого володаря", яке було в основі політичної концепції кон­фуціанства. Одночасно поглибив конфуціанське релігій­но-моральне вчення, визнавав за народом право змінити правителя, який пішов проти нього. Народом вважав зем­левласників, чиновників, монахів.

До Конфуція давньокитайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Національний менталітет китайців, їх любов до порядку зумовили чітке впорядкування і релігійного культу. Але їх релігія ввібрала в себе у застиглому вигляді дуже давні вірування, не мала духовенства, священних писань і бого­слов'я. Головними були зовнішні дії, зумовлені звичаями. Конфуцій все це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією вніс ідеї, яких потре­бувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релігійне, скільки етико-політичне. Іншими словами, Конфуцій у релігійно-філософському вченні зробив наголос на етико-політич-них проблемах.

Він не змінив релігійних обрядів, а дбайливо збирав, об'єднував обрядові правила і норми, з повагою ставився до традицій, вважався знавцем культу, виконував всі обря­ди і навчав цього інших. Віра в надприродне наявна в усіх міркуваннях Кон­фуція про природу, суспільство і людину. Його релігійно-філософська концепція має виразне соціальне спрямуван­ня, в основі її — відносини людини, держави і суспільства.

Основна мета Конфуція – гармонізувати життя держави, суспільства, родини і людини взагалі. У центрі уваги конфуціанства - взаємини між людьми, проблеми виховання. Конфуцій не задоволений існуючим, однак його ідеали не в майбутньому, а в минулому. Він вважає, що людина звернена обличчям до минулого, до майбутнього ж повернута спиною. Стародавність постійно присутня в сьогоденні.

Конфуцій визнавав, що «усе тече» і що «час біжить, не зупиняючись». Тому конфуціанські «виправлення імен» означало не приведення суспільної свідомості у відповідність із суспільним буттям, що змінюється, а спробу привести речі у відповідність із їх колишнім значенням.

Конфуцій не заперечував війн у вирішенні міждержав­них проблем, але вважав можливою альтернативу їм — по­ширення на ці країни його вчення, яке забезпечило б без­конфліктну гармонію під егідою китайських імператорів.

На думку Конфуція, найбільш суттєва сторона життя – знання, а їх отримання в подальшому застосувані є найдостойнішим із занять. Дуже важливим, за Конфуцієм, є вчення "про імена": будь тим, хто ти є за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник — чиновником, раб — рабом.

Конфуцій старанно аналізує сутність інших положень конфуціанства. Це, по-перше, сяо — повага до батьків. Потім — ті — повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжун — вірність, відданість; шу — прощення; лі — добро-' чесність; чжі — знання; юн — хоробрість; гун — шаноб­ливість; куань — великодушність; сінь — вірність; мінь — кмітливість; чуй -- доброта. Ці моральні риси прикрасять людину. В них простежуються принципи загальнолюдсь­кої моралі, що є вагомим доробком конфуціанства. Саме це забезпечило йому стабільний авторитет протягом двох з половиною тисяч років.

Характерною рисою вчення Кун-цзи є антропоцентризм. Його практично не цікавлять проблему космогонії, він приділяє мало уваги парфумам і потойбічному світу, хоча і вважає небо не тільки частиною природи, а й вищої духовної визначальною силою у світі, а жертвопринесення предкам - найважливішим вираженням поваги до них. Велике місце надавалося Юе - музиці, як найкращому засобу зміни поганих вдач і звичаїв.

Релігійно-філософське вчення Конфуція за двісті—триста років міцно вкоренилось у свідомість китайського суспільства. Але у нього були серйозні опоненти.

Починаючи приблизно з 7 ст. у Китаї поширюється буддизм, в якому традиційно робиться наголос на індивідуальних особливостях людини.
Хань Юй (768-824) трактує природу людини ортодоксально конфуціанськи, прирівнюючи її до природних задатків, у число яких включає традиційні «жень», «лі», «і», «чжи», «сінь».

Далі конфуціанство йшло по шляху освоєння положень даосизму і буддизму, в результаті чого до 12 ст. сформувалося неоконфуціанство, зміцнення якого пов'язане з ім'ям Чжу Сі (1130-1200). В оцінці людської природи Чжу Сі згодний з Мен-Цзи, вважаючи її доброю. При цьому він роз'ясняє, що під «природою», що люди отримують від Неба, він розуміє тільки загальний принцип. Далі до неї домішується «ці». «Ці» розглядається в якості наповнювача, матеріалу. У залежності від того, наповнювачем чого вважається «ці», воно витлумачується по-різному. Оскільки в центрі конфуціанства знаходиться людина, те і «ці» виступає як наповнювач людського серця, тому що саме серце в китайських світоглядних системах вважається зосередженням людської природи, органом думки і почуття.

Відродження конфуціанства починається в 20 ст. і пов'язано головним чином з ім'ям Чень Юланя. Він розвиває його принципи, осучаснюючи їх та збагачуючи деякими досягненнями сучасної філософії, завдяки чому вчення вступає в новий етап – постконфуціанство. Осучаснення конфуціанських поглядів полягало в тому, що Чень Юлань визнав подвійність людської природи: логічну і біологічну.

Даосизм. Даосизм — одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю, виник одночасно з конфуціанством (друга половина І тис. до н.е.). Засновником його вважають дав­ньокитайського філософа Лао-цзи, відомості про якого дійшли до наших днів з легенд. За легендою, мати носила його кілька десятків років, народивши старим (звідси ім'я — "Стара дитина"). Той самий знак "цзи", щоправда, означає і "філософ". Прямуючи на Захід, Лао-цзи подару­вав служителю застави свій трактат "Дао де цзин", який містив його вчення.

Провідна ідея даосизму полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо підкоряються не Небу, а всезагальному закону — дао, який вносить порядок в ха­ос речей. Дао має об'єктивний характер. Порушення його спричиняє ненормальний стан. Особливо це позначається на житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао.

Дао — не божество, а щось близьке до розуму, приро­ди шляху чи закону. Воно не персоніфіковане, але пере­дує всім особам. Дао — першопочаток всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, во­но регулює все існуюче. Це загальний закон природи, дже­рело матеріального і духовного буття, їх мета. Дао немож­ливо сприймати безпосередньо, воно — поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао, а ли­ше його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.

Вищим божеством даосизму є нефритовий імператор Юй-хуан. За даосистською міфологією, він має земне по­ходження, це імператор глибокої старості, який доб­ровільно залишив престол, став пустельником, допомагав в усьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, який володіє раєм і пеклом. Він стежить за до­триманням справедливості, чинить суд над усіма після 'їх смерті. Все, до чого доторкнулися Юй-хуан і його послідо­вники — безсмертні святі, є священним.

Важливою в даосистському пантеоні є богиня Західно­го неба Сіван-му. Живе вона в палаці в горах Куньлунь, на краю світу, де нема ніякого життя. Вона володіє персико­вими садами, що дають плоди раз на три тисячі років. Це — плоди безсмертя. Всі, хто живе в її палаці, без­смертні. Сіван-му уособлює жіноче начало — інь, її чо­ловік — князь Сходу Дун Ванчун-ян. У Сіван-му раз на рік збираються боги, щоб пригощатися персиками безсмертя, тоді відбувається врочистий бал. Ідея безсмертя та вічної молодості, довголіття посідає значне місце в даосистсько­му віровченні.

Людина є об'єктом дії 33 тисяч духів, і 'їх дію потрібно скерувати на довголіття, цьому служать численні талісма­ни, легенди, замовляння, ворожіння тощо. На це спрямо­вані й спеціальні фізичні вправи, системи дихання, хар­чові норми, які містять раціональний досвід, хоч у дао­сизмі вони повиті містикою.

2. Синтоїзм.

Синтоїзм (31 млн віруючих). У перекладі з японської мови "синто" означає "шлях богів". Японія у багатьох відношеннях є країною унікальною. Всі поширені в ній релігійні течії" мають відбиток взаємо-запозичення і взаємовпливу.

Співіснування синтоїзму передусім із буддизмом привели до розділу функцій цих релігій в житті японського суспільства. Домашні обряди, а також ті, що пов'язані зі шлюбом і народженням дитини, - це сфера піклування синтоїзму, а поховальний культ - буддизму.

Процес формування реліїійних уявлень японського народу розпочався ще за сивої давнини, ставши складовою частиною загального процесу культурного взаємовпливу населення Японських островів і азіатського материка.

Велике значення в первісній японській культурі відво­дилося магії, яку застосовували як засіб впливу на надпри­родні сили. Одночасно виникло жрецтво, оскільки здійснення синтоїстського культу потребувало про­фесійної підготовки. Коли імператор став верховним жерцем, було сформовано жрецьку ієрархію. Відправлення культу, яке раніше здійснювали старійшини родів і вожді племен, стає професійною справою каннусі — господарів камі, жерців, які успадковували своє суспільне становище. У VIII ст. каннусі стають чиновниками департаменту в справах синто. Тоді ж було здійснено "облік" богів, 'їх ви­явилось 3132. Поступово склалася їх ієрархічна система на чолі з богинею Сонця Аматерасу.

За первісною міфологією японців, спочатку існували Небо і Земля, згодом з'явилися три божества, потім ще два, а після них — ще п'ять парних божеств. Усі вони уо­соблювали різні сили природи. Остання пара богів Ізанагі (він) та Ізанамі (вона) за допомогою списа з наконечни­ком з коштовного каміння, яке символізував фалос, ство­рила в океані великий острів Оногоро, а потім низку дрібних. Так виникла Японська країна. Зробивши це, Іза­намі від осквернення вмерла і потрапила в пекло. Ізанагі, відвідуючи її, створює з лівого ока Аматерасу (богиню Сонця), а з правого — Сузано (бога дощу і бурі). Сузано спустошує країну, від чого Аматерасу ховається в печері, а на землі настає морок. Боги виманюють її з печери, а Су­зано вбиває богиню їжі Цзюнь, з якої виростають хлібні злаки. Так починається життя на землі. Аматерасу стає го­ловною богинею.

Синтоїзм як релігія не набув стрункої системи, не має відпрацьованих ритуалів. Він наче розраховує на допов­нення інших релігій, зокрема буддизму. Синто — національна релігія японців, у неї вірують лише японці, японець не може не бути синтоїстом. Камі — тільки японські боги. Синтоїзм, вийшовши з найдавніших племінних культів (культів родини), залишився культом нації. Ці особливості синтоїзму зумовили його готовність до співробітництва з будь-якою іншою релігією, щоб ком­пенсувати свою релігійну незавершеність.

В системі синтоїстського культу є і свята — мацурі, раз чи два на рік, протягом одного чи декількох днів. На свя­та храм вичищають, вимивають і прикрашають. Сюди прибувають служителі сусідніх храмів. Обряди в ці дні на­бирають особливої пишності, перетворюються на театра­лізовані вистави. Ритуальні процесії містять і карнавальні елементи, часто не релігійного характеру. Обряди, які су­проводжують мацурі, мають традиційний і притаманний саме цьому храму місцевий характер, у них чітко виявля­ються ментальність, звичаї жителів окремої місцевості. Ці обряди виникли у II—III ст., на їх формування вплинуло первісне шаманство.

Із синтоїзмом пов'язане повсякденне життя японця — народження дитини, початок її навчання, повноліття, за­ручини, укладення шлюбу, спорудження будинку, прид бання квартири, вирушання в мандрівку чи повернення з неї. У будь-яких родинних святах, інших подіях повинні брати участь камі й духи предків. Синтоїстські звичаї гли­боко проникли в побут японців, хоч це не заважає їм звер­татись і до інших культів, зокрема буддистеького.

Види синтоїзму: храмовий, сектантський, фуко, дзікко, сінсю, онтаке, куродзумі, місогі, конко. Храмовий – найпоширеніший. На сьогодні – 80 тис храмів. Сектантський синтоїзм – деякі общини не ввійшли в офіційну державну систему релігійного управління, і тому залишилися існувати обособлено. Ці общини отримали назву секти. Сектантський синтоїзм неоднорідний, але відрізнявся опорою на моральне очищення, конфуціанською етикою, обжнюванням гір, практиктою чудотворного зцілення.

У XIII—XVI ст. релігія синто все ще перебувала у залежності від буддизму. Синтоїські святилища значно поступалися буддійським храмам не лише своєю економічною могутністю, а й політичним впливом. Синтобуддійський синтез залишався найхарактернішою рисою релігійного життя. Проте у межах синтезу цих двох релігій склалась власна догматика — синто.

Після 1867—1868 рр., тобто після незавершеної буржуазної революції, що зберегла монархістський режим, політика уряду в галузі релігії підпорядковувалася завданню зміцнення свого панування. Ніколи ще в історії Японії релігійна ідеологія не була так тісно пов'язана з політикою держави. По суті, було утворено нову релігію — державне синто.

Процес перетворення синто у державну релігію супроводжувався всілякими утисками. Головний удар уряду був спрямований на буддизм, аби підірвати його вплив і піднести престиж святилищ. Сигналом початку гоніння проти буддизму і буддійського духовенства стало опублікування 28 березня 1868 р. указу про поділ синто і буддизму. Указ передбачав припинення діяльності буддійських священиків, які відправляли обряди в святилищах, вилучення у них зображень будд і бодхисатв, а також буддійських культових предметів.

Синтоїзм став офіційною державною ідеологією, а отже, і нормою моралі та кодексом честі. На синтоїські принципи спиралися імператори, які відродили і значно підсилили культ богині Аматерасу: не тільки в головних храмах, а й у кожному домашньому вівтарі японця (камідан) віднині повинно було знаходитися зображення богині, що перетворилася у символ японського націоналізму.

3. Сикхізм.

Сикхізм виник наприкінці - на початку 16 ст на північному заході Індії в районі Пятирічччя (панджаб). Сикхізм складався на грунті індуїзму, об’єднавши міські торговельно-ремісничі центри, він синтезував у собі ряд як індуїстських так і мусульманських положень. Фундатором сикхізму є гугу Нанак (1469 – 1539), послідовники якого стали називати себе сикхами – учнями. Після смерті Нанака його вчення проповідували ще 9 гупу,останнім з яких був Говінд (1675 – 1708). Усі вони вважаються десятьма втіленнями одного і того ж гуру, який проповідував єдине вчення.

Сикхізм – монотеїстична релігія. Індуїсистькі боги Брахма, Вішну, Шива та мусульманський Аллах – усі вони зливаються в єдине божество, у якого немає власного імені. Нанак звертається до нього, використовуючи, як індуїстські, так і мусульманські імена: Гопал, Рам Парамемшвар, Аллах, Сахіб та ін.

Бог визначається поняттями «Нігрун» (позбавлений якостей) та «сагун» (наділений якостями). Головний його стан – наргун: це абсолютна суть, позбавлена будь-яких атрибутів. Але для того, щооб людина могла пізнати його, він перетворюється в сагуна, що ніяк не пов’язано із набуттям антропоморфного вигляду, він завжди невидимий і виявляється через свої діяння – ту свою іпостась, до якої звертається людина у спілкуванні із Всевишнім у стані медитації, в співі гімнів.

У вченні сикхізму Бог втілює в собі вчення Творця, Охоронця, Руйнівника, якості, властиві Брахмі, Вішну, Шиві, він всемогутній, і все знає; створений ним світ мінливий і не вічний, а Бог вічний, він існує в минулому, теперішньому та майбутньому; сам по собі, він не має ні початку ні кінця, існує поза часом, ненароджений, безсмертний. Він поза метою перероджень, поза смертю, і тому у нього немає видимх (мінливих і недовговічних) перетворень – аватар (подібних до аватарів індуїстського пантеону), він не має видимої форми.

Характерною особливістю сикхізму є те, що в ньому практично відсутня розгорнута релігійно-філософська система. В основі сикхізму лежить ідея єдиного бога (чи, радше, божественного начала), що виражає себе у всій природі і в людині. Сикхизм було однаково чуже як обожнювання тварин і поклоніння статуям, як це прийнято в індуїзмі, так і образ Всевишнього, що створив світ, як вчить іслам. У духовній поезії сикхів безособовий бог постає в образі гігантського вогню, іскри якого розлітаються далеко навкруги. Ці іскри і є людські душі. Душі, закинуті в світ, прирікають на поневіряння з однієї тілесної оболонки в іншу, підкоряючись закону карми. І припинити це болісне мандрівку душі не допоможуть ні жертвопринесення, ні відлюдництво, ні далекі паломництва - тобто ніщо з того, до чого вдаються у своїй практиці індуси і мусульмани. Єдине, що призводить до бажаної мети набуття порятунку - це добрі справи, якими очищується душа, віддана богу. Засобом звільнення від карми стає дотримання законів громади, і дисципліна воїна починає набувати рис релігійного культу.

Найважливішою віхою в історії пенджабу і сикхізму був період середини 18 ст, коли після розпаду імперії Великих Моголів була проголошена незалежність Пенджаба в 1765 р. сикхізм став релігією самостійної держави.

У 18 ст відхід від ряду принципів раннього сикхізму (засудження недоторканності, скасування обрядів самоспалення вдів та вбивство новонароджених дівчатко у заможних сімях, відмови від антропоморфних зображень божества і обожнювання гуру відмови від послуг брахманів (гуру)спричинили рух за очищення сикхізму. Виникли секти, зокрема, ніран кар і намдхарі. У рамках реформації сикхізму і одночасно в руслі антианглійської боротьби на початку ХХ ст. відбувався рух за реформи управління гурудварами, спрямований проти махантів – настоятелів храмів.