Читайте также:
|
Тема 2. Види економічної політики
План
1. Економічна політика за об’єктом впливу.
2. Економічна політика за видом результату (цілі) економічної політики.
3. Економічна політика за характером дії.
4. Економічна політика за територіальною ознакою.
Економічна політика за об’єктом впливу.
За об’єктом впливу економічна політика поділяється на наступні види: фіскальна політика, монетарна політика, зовнішньоекономічна політика, структурна політика, цінова політика, антициклічна політика. В даному питанні з’ясуємо цінову та антициклічну політику, оскільки інші вище перелічені види економічної політики будуть відображені в темах 5, 6, 7 і 9.
Цінова політика держави – це діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, яка спрямована на регулювання цін (тарифів на окремі види товарів (послуг) та здійснення контролю за їх дотриманням.
Світовий досвід показує, що в країнах із стабільною ринковою економікою уряд, зазвичай, рідко втручається у процеси ціноутворення, однак державне регулювання цін в тій чи іншій мірі все ж існує. Масштаби державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни, інтенсивності інфляційних процесів, ступеня монополізації та конкуренції, питомої ваги державного сектора та інших чинників. В усіх країнах державне регулювання цін не є одноразовою дією, а відбувається постійно з чергуванням періодів його посилення чи послаблення. Під час кризових ситуацій державне втручання в цінові процеси є більш жорстким та масштабним. Так, у перші післявоєнні роки у Великобританії державне регулювання цін охоплювало до 60 %, а в Австрії – практично 100 % товарів та послуг.
За умов стабілізації економічної ситуації і переходу до розвинутого ринку державне регулювання цін поступово зменшується і в основному обмежується відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. В сучасних умовах уряди розвинутих країн продовжують здійснювати регулювання цін на товари та послуги, що мають особливе значення для підтримки життєвого рівня населення (електроенергія, газо- та водопостачання, поштові, телекомунікаційні та транспортні послуги, окремі споживчі товари). Питома вага регульованих цін у різних країнах коливається від 5 до 20 %. Так, у Франції, де повна лібералізація цін була досягнута в 1986 році, під контролем держави перебуває до 20 % цін на споживчі товари та послуги, а в Канаді і США – у межах 5-10 %.
В усіх країнах державне регулювання цін здійснюється спеціальним законодавством, зокрема, в Італії – Законом з контролю за цінами (1973 р.), у Франції – Постановою про лібералізацію цін (1986 р.), у Швеції – Законом про ціни (1956 р.), у США – Антитрестівськими законами Шермана (1890 р.) та Клейтона (1914 р.), а також Законом про фермерські ціни (1985 р.). В Україні цей процес регламентується законами "Про ціни та ціноутворення" (1990 р.), "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" (1992р.) та "Про місцеве самоврядування в Україні" (1997р.) з відповідними змінами та доповненнями. Закони у сфері ціноутворення встановлюють основні правила формування цін у країні, методи їх регулювання, порядок контролю за цінами та відповідальність за порушення закону, права та обов’язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення.
Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни, введення податкових платежів з метою вилучення частки доходів у виробників і споживачів, державна підтримка цін через дотації. Перелічені форми втручання здійснюються за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об’єднати у дві групи: прямі та непрямі (опосередковані).
Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі формування ринку, коли в економіці виникає кризова ситуація. До прямих методів регулювання цін належать:
● встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги;
● застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їхнього підвищення;
● декларування зміни цін;
● заморожування (блокування) цін на певний період;
● введення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок;
● укладання договорів про ціни між державою та підприємствами.
Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі, коли сповна реалізуєтьсярегулюючий потенціал ринкового механізму. За допомогою цих методів держава регулює поведінку суб’єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення. До основних непрямих методів регулювання цін належать:
● застосування граничних нормативів рентабельності;
● зміна рівнів та диференціація ставок товарних податків;
● пільгове оподаткування та кредитування;
● диференціація ставок ввізного мита.
Державне регулювання цін спрямоване на запобігання руйнівному впливу цін на економіку та стримування інфляції. Така мета переслідувалась за умов переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки. За умов порушення господарських зв’язків, відсутності необхідної інфраструктури ринку, гострого дефіциту споживчих товарів, високого рівня інфляції, безробіття держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, шляхом встановлення фіксованих цін на основні види товарів та послуг з одночасним наданням дотацій їх виробникам.
В умовах значного дисбалансу ринків, стрімкого зростання цін та сплесків інфляції в розвинутих країнах широко застосовуються такі методи прямого регулювання, як укладання договорів про ціни між підприємствами і державою та заморожування (блокування) цін на певний період.
Важливою метою державного регулювання цін є захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції. У кожній країні внутрішні ціни, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво товарів та різницею в системі оподаткування. Якщо внутрішні ціни вищі за світові, то імпорт дешевих іноземних товарів може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва та зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує політику протекціонізму, яка, зокрема у сфері ціноутворення, передбачає надання дотацій національним виробникам або підвищення цін на окремі імпортні товари за допомогою ввізного мита. У світовій практиці його роль поступово зменшується і сьогодні середній рівень митного оподаткування в країнах-членах Всесвітньої торгової організації становить близько 5%.
На сучасному етапі економічного розвитку в усіх країнах основною метою державного регулювання цін є боротьба з монополізмом і забезпечення конкурентного ринкового середовища, оскільки процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною причиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції. Варто зазначити, що згідно з діючим законодавством України монопольним визнається становище підприємства, частка якого на ринку певного товару перевищує 35%. Монопольним може бути також визнано становище підприємця, якщо його частка на ринку відповідного товару навіть менша вказаного відсотка, але Антимонопольним комітетом встановлено наявність у нього ринкової влади. Ознаками такої влади є спроможність підприємця диктувати свої умови під час продажу товару, витісняти з ринку інших товаровиробників або створювати бар’єри їх входженню на ринок, скорочувати або обмежувати випуск продукції з метою одержання односторонньої вигоди, підвищувати ціни та підтримувати їх на рівні, який перевищує конкурентний.
Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках – місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів загальногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, металорізальні верстати, сільськогосподарські трактори, мінеральні добрива, синтетичні смоли та пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіональному рівні до складу підприємств, що перебувають у монопольному становищі, належать як суб’єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, залізниці, підприємства поштового зв’язку та телефонних послуг, комунальні підприємства водопостачання та водовідведення тощо), так і інші монопольні утворення (хлібокомбінати, підприємства міського електротранспорту, метрополітен та ін.).
Основні повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. Вони, зокрема, мають право встановлювати (регулювати) ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, вугільні брикети, скраплений газ), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення, що надаються населенню і всім іншим споживачам, незалежно від форм власності; тарифи на послуги вивезення та знешкодження побутових відходів; граничні розміри плати за проживання в гуртожитках робітників і службовців; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні та санітарно-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров’я; граничні рівні торговельних надбавок на вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення (за переліком Міністерства охорони здоров’я); тарифи на пасажирські перевезення і вартість проїзних квитків у міському транспорті (метрополітен, автобус, трамвай, тролейбус), який працює у звичайному режимі руху.
Антициклічна політика – це сукупність державних заходів впливу на діловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, скорочення фази рецесії і забезпечення сталих темпів економічного зростання. В основі антициклічної політики лежить антикризове регулювання. Вперше воно було застосоване у США під час кризи 1929–1933 рр. Зокрема, для виходу з найглибшої економічної кризи держава організувала і забезпечила широке проведення громадських робіт (будівництво доріг, мостів) за кошти державного бюджету, закуповувала надлишки продукції, надавала допомогу розореним компаніям, здійснювала виплати безробітним. Необхідність антикризового регулювання економіки обгрунтував англійський економіст Дж. Мейнард Кейнс.
Після Другої світової війни у більшості країн світу антикризові заходи держави були доповнені певними антициклічними заходами щодо пом’якшення антициклічних коливань (страхування та надання гарантій для отримання кредитів на житлове будівництво, регулювання термінів погашення кредитів, розміру відсотка, проведення політики прискореної амортизації, надання податкових знижок при встановленні нового устаткування, зниження податків на прибутки корпорацій). Узагальнюючим показником впливу держави на економічний цикл є частка державних витрат у ВВП. Всередині 90-х років ХХ ст. частка державних витрат у ВВП становила майже 35% у Японії, а у Швеції (одна з найрозвинутіших країн світу) – понад 70%.
Антициклічна політика держави залежить від фази економічного циклу. На кожній фазі використовується своя система важелів антициклічного регулювання, основними з яких є грошово-кредитні та фінансові.
У період високої економічної активності (тобто "перегріву" економіки) держава значно підвищує норму відсотка, спричиняючи, таким чином, подорожчання кредиту, тобто проводить політику дорогих грошей. Однак лише монетарними важелями неможливо досягти стабілізації економіки. Тому ефективними засобами боротьби з "перегрівом" економіки та високим рівнем інфляції можуть стати важелі дискреційної фіскальної політики зменшення державних видатків і збільшення ставки оподаткування. На даній фазі може використовуватись і недискреційна фіскальна політика, зміст якої полягає у збільшенні податків, зниженні обсягів інвестицій і виробництва. Все це гальмує процес надмірного "перегріву" економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує різні коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.
За умов економічного спаду, депресії і зростання безробіття ефективною може виявитись політика дешевих грошей, що передбачає збільшення пропозиції грошей. Внаслідок цього знижується відсоткова ставка, зростають інвестиційні витрати і, у кінцевому результаті, обсяг виробництва. Стосовно фіскальних методів варто зауважити, що подоланню спаду та депресії сприяють заходи стимулюючої дискреційної політики, а саме: збільшення державних витрат та зниження ставки оподаткування. У кінцевому результаті ці заходи значною мірою сприяють збільшенню сукупного попиту. Щодо недискреційної фіскальної політики, то у період економічного спаду податки автоматично зменшуються (оскільки прибутки корпорацій скорочуються), відносна частка прибутків, що залишаються у суб’єктів підприємницької діяльності збільшується, інвестиційні витрати і, відповідно, обсяги виробництва зростають.
Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень у державний сектор, насамперед у галузі економічної і соціальної інфраструктури (сфери транспорту і транспортного будівництва, електро-, газо- і водопостачання, житлове будівництво, атомну енергетику). Так, у США з майже 43 тис. миль міжштатної системи швидкісних автомагістралей (менше 1% загальної протяжності національних автомобільних магістралей) щороку стають непридатними до 2 тис. миль, які необхідно ремонтувати за кошти державного бюджету. У 1948–1949 рр. держава з метою зменшення глибини економічної кризи збільшила обсяг інвестицій удвічі (порівняно з 1946 р.). Однак в наступний період обсяг державних капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах світу поступово скорочувався.
Водночас між вживанням заходів кредитно-грошової політики і одержанням певних результатів минає чимало часу. Так, за оцінками західних вчених, цей часовий лаг за умов циклічного спаду становить від 5 до 20 місяців, а в період піднесення – 10-24 місяці. З найбільшим запізненням діють методи податкового регулювання, що значною мірою зумовлено тривалістю законодавчого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму протікання економічного циклу.
Антициклічне (а відтак антикризове) регулювання здійснюється не лише економічними, а й правовими та адміністративними методами (укази, постанови, розпорядження). Між сучасними економічними кризами і кризами ХІХ ст. існують відмінності: 1) сучасні кризи менш глибокі, однак відбуваються частіше; 2) надвиробництво товарів під час криз у минулому нині змінилося надвиробництвом основного капіталу (у формі простоювання значної частини виробничих потужностей); 3) під час криз у минулому відбувалося різке зниження цін, а в сучасних умових останнє здебільшого відсутнє; 4) сучасні кризи характеризуються менш тривалим періодом протікання фаз власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення і піднесення; 5) на відміну від стихійного характеру протікання криз у минулому, механізм розгортання сучасних економічних криз все більше піддається регулюванню; 6) синхронізація економічного циклу.
Отже, антициклічна політика держави сприяє наближенню фактичного рівня ВВП до його потенційного рівня і досягненню повної зайнятості та стабільних цін.
Дата добавления: 2015-04-12; просмотров: 161 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |