Читайте также:
|
Категорія «естетична свідомість» розробляється в естетиці на базі категорії філософії «свідомість». Пригадаємо, що у філософії категорією «свідомість» визначається така властивість людини, завдяки якій здійснюється доцільна діяльність, створюється суб’єктивний образ об’єктивного світу, формується особливий, предметно зумовлений спосіб орієнтації у світі. Свідомість є суспільно-історичним продуктом,вона виникає разом з людським суспільством у процесі становлення та розвитку трудової діяльності і мови, формується тільки в соціальному середовищі, процесі постійного спілкування індивідів.
Естетична свідомість — категорія естетики, якою визначається умовно виокремлена сфера свідомості, яка базується на емоційно-почуттєвому, духовно-ціннісному ставленні людини до світу. Естетична свідомість як вища форма осягнення дійсності властива тільки суспільній людині. Вона забезпечує регуляцію специфічного виду цілеспрямованої людської діяльності — естетичної діяльності. Естетична свідомість сповнена внутрішньої активності, вона детермінує власний розвиток, зумовлює перетворення своїх складових. її характеризує соціально-практична спрямованість, яка відбивається в розмаїтті своїх проявів.
Звичайно, відзначені особливості естетичної свідомості не існують виокремлено, у реальному житті вони взаємопов’язані, взаємообумов- лені, утворюють динамічну цілісність.
Естетична свідомість формується і виявляється на двох рівнях: побутовому(повсякденному) і теоретичному. На побутовому рівні естетична свідомість пов’язана з повсякденною діяльністю, з узагальненням емпіричного досвіду, з різноманітними видами практичної діяльності. Теоретичний рівень естетичної свідомості невід’ємний від загальнотеоретичних, філософських уявлень про світ, людину, суспільство і природу,
від засвоєння всього багатства наукових знань, накопичених людством. Слід зазначити, що межу між цими двома рівнями естетичної свідомості навіть в абстракції провести дуже важко, тому що вони існують в органічній єдності, взаємообумовленості,взаємодоповненості.
Носіями естетичної свідомості виступають: індивід, група людей, нація, народ,суспільство. На ґрунті естетичної практики формується і змінюється естетичне ставлення і окремої людини, і певної групи людей, і суспільства в цілому до дійсності.
Свідомість особистості формується не лише завдяки надбанню індивідуального життєвого досвіду, а й завдяки засвоєнню суспільно-історичної скарбниці, багатства результатів естетичної практики сучасників і доробку минулих поколінь. Завдяки цьому індивід об’єднує в собі всі форми людського буття і
світовідчуття, тому його відрізняє здатність мислити загальнолюдським способом, хоча він мислить про обставини свого унікального життя.
Водночас у будь-якому суспільстві існують різноманітні типи колективної естетичної свідомості, виокремлення яких визначають різні критерії, починаючи від соціально-класових і закінчуючи віковими або статевими. Також кожне суспільство має власну цілісну систему естетичної свідомості, якою визначаються провідні орієнтири й настанови, покладені в основу всіх видів людської життєдіяльності певної історично-
культурної доби. Ця система може бути диференційована на певні типи, серед яких є і домінуючі, і підпорядковані, і залишкові, індивідуальні і колективні, й інші, але яка не є простою арифметичною сумою цих складових, а об’єднує їх на основі єдності естетичного освоєння дійсності.
Значну роль у формуванні естетичної свідомості відіграє ідеологія — система ідей,поглядів, у котрих усвідомлено, узагальнено й оцінено ставлення людей до дійсності. Ідеологія розробляється на рівні теоретичної свідомості, характеризується відносною самостійністю, активно впливає на формування світоглядних позицій у суспільстві. Завдяки ідеології забезпечуються утвердження і панування в суспільстві певних естетичних настанов і позицій.
Звернення до наукової літератури, присвяченої проблемам структури естетичної свідомості, дає можливість стверджувати, що це питання досліджене недостатньо, а у зв’язку з цим недостатньо розроблена й система категорій, якими визначаються складові естетичної свідомості. Основними, найбільш значущими компонентами естетичної свідомості вважаються: естетичні почуття, смаки, ідеали.
2.Проблема структурування естетичної свідомості. Специфіка естетичної свідомості, у порівнянні з іншими формами духовного життя людства, полягає у таких критеріях:
естетична свідомість у бутті людини та суспільства являє собою комплекс почуттів, уявлень, поглядів, ідей;
власне, поняття «естетична свідомість» — абстракція, яка означає особливого роду духовне утворення, що характеризує естетичне ставлення людини чи суспільства до дійсності. На рівні суспільства естетична свідомість існує у формі суспільної свідомості, яка відображає ступінь естетичного освоєння світу на рівні індивіда — у формі особистої характеристики окремої людини;
естетична свідомість формується тільки на підставі практики. Чим багатша естетична практика людини або суспільства, тим багатша та складніша їхня естетична свідомість;
процес формування естетичної свідомості особистості стисло повторює процес її формування в історії людства. Цим зумовлюється й структура естетичної свідомості;
від інших форм духовного життя естетична свідомість відрізняється тим, що базується на особливого роду відношенні людини до світу, в якому переважає емоційне начало. В цьому родові особливості естетичної свідомості;
видові особливості естетичної свідомості визначаються єдністю структури її форм.
Теоретично розрізняють два рівні функціонування даного феномена:
повсякденний, побутовий рівень, що базується на узагальненні емпіричного досвіду. Повсякденні естетичні переживання особистості мінливі, часто суперечливі;
теоретичний рівень, що базується на загальних філософських уявленнях про світ, людину та її місце у світі.
Історія естетики і мистецтва знає багато прикладів втілення даних уявлень у конкретно-чуттєву форму. Так, скульптура Мікеланджело «Давид» втілює уявлення людини епохи Відродження про світ, у центрі якого знаходиться особистість, сила та міць якої не має меж. Як усвідомлення цієї сили та могутності, обличчя й постать Давида спокійні, гармонійні, величні.
Повсякденний рівень естетичної свідомості складають естетичні емоції, переживання, почуття та ін.; теоретичний — естетичні оцінки, судження, погляди, теорії, ідеали тощо. Межі між цими двома рівнями умовні, бо специфіка естетичної свідомості має прояви на кожному рівні — всюди можна знайти і почуттєві, і раціональні елементи. Щонайбільше ця особливість притаманна естетичній потребі та естетичному смаку, в яких однаково важливі і емоційні, і раціональні складові, що усвідомлюються у співвідношенні з естетичним ідеалом.
Насамкінець слід зазначити, що естетична свідомість — одна із форм духовного життя суспільства, яка відображає довкілля, різноманітну діяльність людини, а також продукти (результати) цієї діяльності, в тому числі художні твори, у почуттєвих образах, що усвідомлюються та оцінюються у судженнях естетичного смаку. Специфіка естетичної свідомості полягає у взаємодії людини та реальності, суб’єктивного та об’єктивного, яка переживається, оцінюється і розуміється суто індивідуально, але детермінована історично мінливими ідеалами втілення краси у житті та мистецтві.
Сферу повсякденної естетичної свідомості складають естетичні емоції — своєрідний психологічний відгук (реакція) на явища навколишнього світу. Естетичні емоції мінливі, нестійкі та нетривалі; естетичні переживання — емоційні переживання й усвідомлення естетичних відношень (дуже близькі до цього значення за своїм змістом такі елементи естетичної свідомості, як естетичне сприймання, уявлення, враження).
Естетичні почуття інтегрують, з одного боку, естетичні переживання (радість від спілкування, зустріч з красою, хвилювання від сприйняття піднесеного тощо), з іншого — виступають як здатність людини переживати естетичне враження. Почуття людини різнобічні за характером, структурою та психологічними механізмами. Деякі з них — первинні — зближують людину з твариною, інші — специфічно людські. Серед останніх естетичні почуття можна визначити як найскладніші з духовних переживань. Естетичні почуття не дані людині від народження, а формуються у перші три-чотири роки життя дитини. Щодо «природних Мауглі», то усі випадки, коли знаходили людських дітей у тваринній зграї, свідчать: повноцінна людська чуттєвість у них так і не розвинулася, незважаючи на тривалий час їх подальшого життя серед людей; період формування естетичних та, взагалі, людських почуттів був для таких дітей безповоротно втрачений.
З того приводу, що естетичні почуття розвиваються під впливом різноманітних форм практичної діяльності та спілкування, відомий філософ Е.В. Ільєнков писав: «Народжене дитя людське має перед собою не тільки зовнішній світ, але і колосально складну систему культури, яка вимагає від нього таких «способів поведінки», які генетично (морфологічно) в його тілі взагалі ніяк не «закодовані», взагалі ніяк не представлені. Форми споглядання, як і форми мислення, у жодному випадку не досліджуються фізіологічно, тобто разом з анатомією органів мислення та сприйняття.
Вони кожного разу відтворюються в індивідуумові шляхом тренування цих органів і успадковуються особливим чином — через виховання, через залучення до культури, форми тих предметів, що створені людиною для людини, форми та організацію предметно-людського світу. Культура, створена в межах спільної життєдіяльності людини, є матеріальним носієм форм мислення і форм споглядання, завдяки чому вони передаються від одного покоління до іншого». Цю обставину в її фундаментальному значенні для філософії та психології виділяє Ф. Добжанський: «…людина, безсумнівно, тварина, але тварина унікального і екстраординарного роду. Вид «людина» створив культуру, новий і дуже потужній метод адаптації до середовища і керування ним. Культура не успадковується через гени, кожна особистість засвоює її шляхом навчання. Однак здатність засвоювати культуру закладена в генетиці».
Людина сприймає те, що освоєно культурою, через різні форми діяльності, спілкування, навчання, гру. Біологічне і генетичне у людини — це лише передумови для соціальної діяльності. Формуючись у дитинстві, вони, дійсно, перетворюються у психологічні механізми і діють як «природні» здібності людини. Тому вони й здаються такими ж «природними» особливостям людської істоти, як і анатомічна побудова її тіла. Тим більше, що ці здібності властиві усім людям, розрізняючись лише ступенем їх розвиненості та культурно-етнічною своєрідністю прояву.
Усе це справляє враження, що форми мислення та форми чуття успадковуються так, як і колір очей та форма носа. Отже, духовне «має протяжність, обсяг, який іде кудись у глибину, ширину. Це своєрідне колективне «тіло» історії і людини, яке пропонує нам певне середовище з начиння та інструментів душі і є антропогенним простором, цілою сферою. Це середовище підсилення. Для того, щоб щось створити, — будь-що, у тому числі і в сфері духа, — потрібна робота, а робота виконується м’язами. Можна, якщо можна говорити про м’язи душі, розуму, громадськості, історичності тощо. Тому в людській і історичній реальності зовнішнє і є внутрішнє, а внутрішнє і є зовнішнє».
Тільки у процесі багатої соціальної практики відбувається освоєння індивідуумом соціального досвіду, зафіксованого у культурі, олюднюються його первинні біологічні потреби та здібності. У такий самий спосіб формуються й естетичні почуття. Іншими словами, естетичні почуття — це духовне утворення, яке означає певний рівень соціалізації індивіда, піднесення його потреб до істинно людських. Це зумовлює низку особливостей естетичного почуття:
воно опосередковує естетичне відношення, зумовлено всім попереднім досвідом людства, тому пов’язане зі ступенем спільності естетичного почуття (мірою втілення в індивідуальному досвіді чуттєвості загальнолюдських надбань), визначає характер людського світосприйняття. Згадаймо з цього приводу різницю між романтизмом (наприклад, героями романтичних поем О.С. Пушкіна, М.Ю. Лєрмонтова, Т.Г. Шевченка, повістей М.В. Гоголя) та класицизмом (героями драм Корнеля і Расіна). Перші відомі тим, що їх світосприйняття (світовідчуття) абсолютно вільне та індивідуальне. Вони цілком захоплені власним внутрішнім світом, тому порівнюють й оцінюють все навкруги по тих слідах, які залишає дійсність у їх почуттях. Герой епохи класицизму, навпаки, цілком зорієнтований на суспільні норми життя. Поява власних почуттів розцінюється як ним самим, так і суспільством як прояв слабкості та несформованості характеру;
чим складніша соціальна, культурна, етнічна, демографічна структура суспільства, тим більше буде різновидів естетичного почуття;
щодо індивіда, існуючі у суспільстві типи естетичних почуттів виступають тільки як моделі розвитку, ступінь якого залежить від зусиль самої особистості, тобто зумовлений мірою соціалізації особистості. У той самий час нерозвинене естетичне почуття є свідченням низької духовності суспільства або окремої особи;
міра розвитку естетичного почуття впливає на характер суспільної діяльності людини, зумовлює ступінь її тяжіння до прекрасного, гармонії, досконалості у будь-якому виді діяльності. У легенді середньовіччя про спорудження Шартрського собору у Франції розповідається про те, що перехожий підійшов до людини, яка везла тачку, навантажену камінням. На запитання: «Що ти робиш?» ця людина відповіла: «Везу прокляту тачку». Друга людина з тачкою, до якої звернувся перехожий з тим самим запитанням, відповіла, що заробляє на хліб для себе та своєї сім’ї. А остання, яку запитав перехожий, сказала, що будує храм (тобто відчуває свою причетність до гармонізації світу). Отже, естетичне почуття сприяє вдосконаленню зовнішнього світу шляхом діяльності людини та гармонізує її духовний світ;
головним засобом виховання естетичного почуття є мистецтво. Могутній естетичний потенціал у цьому сенсі має праця (творчість). Багато естетичних вражень дає спілкування з природою. У даному процесі формується культура почуттів;— естетичне почуття — основа естетичної свідомості, на якій розвиваються інші, більш складні, елементи естетичного усвідомлення світу.
Таким чином, естетичне почуття — це наслідок суб’єктивної емоційної реакції людини на об’єктивні виражальні форми природної та соціальної реальності, які оцінюються у співвідношенні з уявленнями людини про красу.
Естетичний смак. У філософії та естетиці від І. Канта існує традиція, у межах якої естетичний смак означає здатність людини естетично оцінити дійсність і мистецтво.
З цього приводу доцільно згадати латинське висловлювання: «У кожного свій смак». Але стародавні римляни додавали: «Про смак не сперечаються, якщо він є». У Стародавньому Римі існував культ естетичного смаку навіть за часів правління кривавого Нерона.
Але в цілому протягом усієї історії людства про смак сперечаються, і досить жваво. Хоча слід відзначити що, дійсно, не дискутують про якість фізіологічного смаку: хтось віддає перевагу солодкій їжі, хтось — солоній, комусь подобається червоний колір, комусь — зелений тощо. Однак усі ці аспекти життєдіяльності людини не мають суспільного значення у таких відношеннях:
естетичний смак належить до суспільної, соціальної сфери, тому що означає соціальну спроможність людини, яка формується як результат виховання та навчання;
естетичний смак є важливою характеристикою особистіс-ного становлення та пов’язаний з рівнем самовизначення людської індивідуальності. Тому естетичний смак — не тільки оцінка, а й привласнення або заперечення певних естетичних цінностей. Отже, естетичний смак означає здатність до індивідуального відбору естетичних цінностей, що визначає напрям естетичного (і не тільки естетичного) саморозвитку особистості;
естетичний смак — показник цілісності людської індивідуальності, оскільки сприяє формуванню особистості. Це здійснюється, коли людина досягає віку 13—20 років, а естетичний смак тоді є навряд чи не найголовнішим засобом об’єктивації особистості. Для молоді цілком природним вважається бажання акцентувати на тому боці життя, який виразно та рельєфно стверджує її як самобутність. Це — зовнішній вигляд, переваги у музиці, літературі, мистецтві в цілому, поведінці. Часто це прагнення набуває спотворених форм. Так виникає молодіжна субкультура, згідно з законами якої юнаки та дівчата ще досить умовно освоюють засоби і прийоми створення індивідуального стилю життя, здійснюють пошуки гармонійних відносин з собою та оточуючими. Але не завжди цей закономірний процес позитивно сприймається суспільством: так сталося з культурою (хоча часто вона зветься контр- або антикультурою) хіпі, панків, рокерів, металістів тощо;
відсутність естетичного смаку або зловживання мірою, яка зв’язується з певним рівнем його розвитку, свідчить або про «усеїдність» людини, тобто про нездатність до особистісного відбору, або про «дурний» (поганий) смак, тобто в цьому випадку відбір ведеться за незначними, неістотними критеріями;
естетичний смак співвідноситься з художнім смаком, який розвивається на основі естетичного у процесі спілкування з мистецтвом та рівень якого підвищується завдяки художній освіті та вихованню;
дискусії з приводу того, які цінності найбільш важливі, якщо мається на увазі якість естетичного смаку — особистісно або суспільно значущі, в кожному окремому випадку зумовлені конкретним комплексом суспільних обставин, соціальною диференціацією суспільства, яка створює моделі естетичного смаку різних верств населення;
естетичний смак не залишається незмінним. Суспільні відносини та особливості світу людини впливають на розвиток або деградацію особистісного естетичного смаку. Про це свідчать зміни переваг щодо добору або характеру творів мистецтва (літературних чи музичних) тощо;
все ж таки залишається невизначеною проблема відбору критерію, за яким оцінюється якість естетичного смаку. Існує такий критерій або ні… Виходити при розв’язанні цієї проблеми слід з того, що являє собою оцінка, яка лежить в основі естетичного смаку. Вона (естетична оцінка) засновується не тільки на якості предмета, який оцінюється, а й на якості, здібностях того, хто оцінює, своєрідності його почуттів, особливостях інтелекту, його загальній культурі, рівні освіти, соціальній належності. Усе це визначає особистісну якість – естетичну інтуїцію. В свою чергу, якість естетичної інтуїції зумовлює якість творчого уявлення, тобто здатність охоплювати образ «цілого», не передуючи його логічній деталізації, аналітичній діяльності розуму, спроможності передбачати те, що вже є, але ще не здобуло відображення у вигляді поняття.
Таким чином, естетичний смак – здатність до індивідуальної оцінки та добору естетичних цінностей, яка визначає можливість особистості до саморозвитку.
Естетичний ідеал. Естетична свідомість в цілому, її будь-який елемент іманентно містять у собі взірець, орієнтир, духовну мету, яка і є естетичним ідеалом. Слово «ідеал» — грецького походження. У перекладі — це гра, поняття, зразок, уявлення. Необхідність в ідеалі як особливій формі регулювання людської діяльності пов’язана з наявністю в природі людини, що розуміється як «відкритість світу», такого моменту, який в класичній філософії розглядається як момент розвитку духа. Цей момент має вираження в орієнтації людини на взірець належного, на цінність, на основі якої відбувається постійний вихід людини за власні межі, здійснюється процес самовдосконалення.
На відміну від будь-якого соціального ідеалу естетичний існує не в абстрактній, а в чуттєвій формі, тому що тісно пов’язаний з емоційним, чуттєвим ставленням людини до світу. В цьому полягає перша особливість естетичного ідеалу.
Друга особливість визначається різними засобами співвідношення естетичного ідеалу з дійсністю. Ідеалістична естетика виявляє відірваність естетичного ідеалу від сутності його природи і тому наполягає на незбагненності його усвідомлення та досягнення. У противагу цій точки зору В.Г. Бєлінський писав про те, що «ідеали — це не вільна гра фантазії, не вигадка, не мрія, але в той же час ідеали — не список з дійсності, а угадана розумом та відтворена фантазією можливість того чи іншого явища».
Третя особливість естетичного ідеалу пов’язана з характером відображення дійсності в ідеалі. Естетичний ідеал, без сумніву, відтворює її особливим чином, але не пасивно, а творчо, що визначається вмінням особистості або суспільства відкинути наносне, випадкове, неістотне. Звідси випливає визначення естетичного ідеалу. Естетичний ідеал — відображення сутності предмета, але сутності найглибшого порядку, яка містить у собі найвищу форму розвитку реальності, що дана емоційно.
Наступна, четверта, особливість полягає у співвідношенні об’єктивних якостей дійсності та особливостей внутрішнього світу людини. Вищим ступенем розвитку реальності є її соціальна форма, а її носієм — людина як сукупність суспільних відносин. Естетичний ідеал суспільства, який відбивається через людину в чуттєвих формах, втілює у собі головні, визначні суспільні відносини даного суспільства. Тому естетичний ідеал – це діалектична єдність об’єктивного та суб’єктивного.
Об’єктивне зумовлюється тим, що ідеали народжуються і реально існують у самій дійсності як тенденції суспільного розвитку незалежно від ступеня їх усвідомлення (ступінь усвідомлення виявляє зв’язок з конкретно-історичними обставинами).
Суб’єктивне визначається якостями цілей, ідей, носіями яких виступають певні суспільні сили, здатні побачити наявність таких тенденцій життя у зародженні, усвідомити їх і сприяти тому, щоб через мистецтво, яке вони створюють, або інші види творчості ці тенденції зрозуміла більшість.
Особливістю естетичного ідеалу є й те, що він (як будь-який соціальний, наприклад соціально-політичний, ідеал) визначає перспективу розвитку суспільства, його інтереси та потреби, а також інтереси та потреби окремої людини. В.Г. Плеханов називав ідеал дійсністю наступного дня, коли здійснюється синтез сьогодні та завтра.
Специфіка естетичного ідеалу виявляється в особливих зв’язках з суспільними та моральними ідеалами людини та суспільства, що відтворюється в історичному характері естетичного ідеалу. У свою чергу, естетичний ідеал зумовлюється обставинами матеріального життя суспільства, умовами соціального суспільного буття, розвитком естетичної діяльності та мистецтва.
Цей взаємозв’язок рельєфно виступає у порівнянні конкретно-історичних типів естетичного ідеалу, наприклад античного та середньовічного. Античний естетичний ідеал втілює уявлення про досконалу, ідеальну людину, яка є синтезом прекрасного зовнішнього (тіло, обличчя тощо) та внутрішнього (думки, почуття, наміри). Середньовічний ідеал декларує відторгнення від дійсності. Ідеал — Бог, що втілює абсолютну довершеність, його не може досягти окрема людина, але при цьому кожен повинен прагнути до досягнення недосяжного ідеалу все життя.
Подальші зміни змісту естетичного ідеалу можемо простежити, аналізуючи його відтворення в скульптурних зображеннях міфологічного Давида. Якщо «Давид» Донателло ще зберігає в собі риси середньовічного способу осмислення людини, де акцент робиться на внутрішньому, духовному, то «Давид» Мікеланджело настільки красивий фізично, як і духовно. У Новий час віднайдена в добу Відродження гармонія між тілом і духом, подібна Богові людина губиться, «Давид» Берніні — втілення бентежної людини, яка опинилися в епіцентрі боротьби зовнішніх та внутрішніх сил, що перекручують та спотворюють її.
Від аристократичного достоїнства та мужньої впевненості у своїх силах не залишається нічого, тому «Давида» Берніні часто називають «плебейським Давидом». Апофеоз відчаю невпевненості в собі і безнадійності буття людини у ХХ ст. символізує «Давид» Дж. Макку.
Естетичний ідеал за певних історичних обставин спрямований не у майбутнє, а в минуле, що складає ще одну особливість естетичного ідеалу (наприклад ідеалізація вітчизняної історії ХVІ—ХІХ ст.). Завдяки своїй почуттєво переконливій формі естетичний ідеал сприяє утворенню міфів у свідомості людини чи суспільства і у такий спосіб неначе заступає цю дійсність. Наприклад, радянський кінематограф 30—50-х років (фільми «Свинарка та пастух», «Багата наречена», «Світлий шлях» тощо) створював подобу веселого та легкого життя поряд з тим, що дійсно відбувалося навкруги.
У суспільстві естетичний ідеал виконує такі функції: мобілізує людську енергію почуттів та волі, вказуючи напрям діяльності; створює можливість випереджати дійсність, зазначаючи тенденцію майбутнього; виступає як норма, зразок та як необхідне (те, що має бути), є вищим об’єктивним критерієм оцінки всього, з чим зустрічається людина у навколишньому світі, всього, що знаходиться у сфері її інтересів. У естетичному ідеалі об’єднуються реальне та ідеальне. Завдяки цій здатностей діалектично поєднувати у собі ідеальне та реальне людина оцінює дійсність та визначає її естетичну цінність.
Отже, естетична свідомість виникає не на суто природній та не на двох окремих — природній ті соціальній — підставах, а тільки у процесі суспільно-історичної практики, яка має на меті перетворення буття за законами краси. Естетична свідомість відтворює творчу сутність суспільно-трудової діяльності людини в усьому різновиді форм прояву, у тому числі й у мистецтві.
Структура естетичної свідомості. Як і форма суспільної свідомості, естетичне свідомість багатоманітно структуроване. Дослідники виділяють такі рівні:
- повсякденного естетичного свідомості;
- спеціалізованого естетичного свідомості.
Звичайний естетичний рівень полягає в узагальненому емпіричному досвіді: естетичні переживання, відчуття провини і т.п. Наші повсякденні переживання мінливі й іноді суперечливі.
Теоретичний рівень спирається на загальфілософські уявлення про світ, людині та її місці у світі: естетичну оцінку, судження, погляди, теорії, ідеали та т.д. Слід пам'ятати, що кордони між тими рівнями умовні, оскільки специфіка естетичного свідомості проявляється кожному рівні - скрізь ми й почуттєвий, і раціональний елементи. Найяскравіше цю особливість проявляється у ролі естетичної потреби і естетичного самку, де у однаковій мірі важливі, і емоційне, та раціональне, бо усвідомлюються відповідно до естетичним ідеалом.
3.Основні елементи естетичної свідомості. Естетичний ідеал. Феномен ідеалу чітко простежується всіх етапах розвитку. Починаючи з «блага» Платона, Плотіна і Августина ідеал вивчається як «духовного клімату епохи» чи «моральної температури» (І. Тен); чи «загальної форми споглядання відомої епохи» (>Вельфлин); чи навіть «духу епохи» (М. Дворжак), «правди життя» (У. Соловйов), «подвижницькою істини» (П. Флоренський); чи більше глобально у вигляді «культурного зразка» чи стандарту цінностей» (>Манро), «>прасимвола культури» (Про. Шпенглер) тощо. У окремих випадках для позначення ідеалу використовуються складніші дефініції, такі як «>супер-его» (З. Фрейд), «архетип» (До. Юнг), «>мем» (>Моно), «життєвий обрій» (Гуссерль, Гадамер та інших.)т.д.[11]
На думку сучасного російського дослідника В.Є. Давидовича, цінність пов'язані з поняттям ідеалу; більше, вона є наслідком реалізації деякогоидеала.[12] Система нормативів ідеалу є набір вимог, яких мають задовольняти будь-які перетворення реальності під час переходу від дійсного до бажаного.
Естетичне свідомість загалом, його будь-який елемент іманентно укладає у собі зразок, орієнтир, духовну мета, що є естетичний ідеал. Слово «ідеал» грецького походження й у перекладі російською – це гра, поняття, зразок, уявлення.
Особливості естетичного ідеалу:
- на відміну будь-якого соціального ідеалу існує у абстрактної, а чуттєвої формі, оскільки тісно пов'язані з емоціями, почуттєвим ставленням людини до світу;
- визначається у різний спосіб співвіднесення естетичного ідеалу з дійсністю;
- пов'язані з характером відображення неминучого у ідеалі;
- залежить відсоотнесении об'єктивних якостей дійсності і особливості внутрішньої злагоди людини;
- визначає розвиток суспільства, її інтересів й потреби, і навіть інтереси й потреби окремої людини;
- сприяє освіті міфів у людини чи акціонерні товариства, цим хіба що замінюючи саму дійсність.
У такому суспільстві естетичний ідеал виконує такі функції:
- мобілізує людську енергію почуттів та волю, показуючи напрям діяльності;
відкриває можливість випереджати дійсність, вказує тенденцію майбутнього;
- постає як норма, зразок як і належне;
- служить об'єктивним критерієм оцінки всього, із чим зустрічається чоловік у навколишній світ.
Отже, естетичний ідеал як еталон для порушення та кодування художніх емоцій є мало що інше, як уявлення у тому, яким має бути художнє твір, щоб він відповідало певному естетичному ідеалу людини.
У естетиці існує система нормативів естетичного ідеалу. Це було пов'язано насамперед про те, що він задає художній канон. Прийнято виділяти змістовними формальні нормативи. Змістовними нормативами може бути: жанр, сцена, портрет, інтер'єр, ню; що можуть бути установки щодо сюжету. Нормативи можуть стосуватися найнесподіваніших дрібниць, обличчя, одяг, т.п.
Естетичний смак. У естетичному ідеалі проявляється естетичний смак, основу якого естетична установка, яка накладає відбиток все лад образів і первісність почуттів митця і лежить в основі художнього стилю тієї чи іншої автора. У естетичному сенсі термін «смак» вперше використовував іспанський мислитель БальтасарГрасиан («>Карманний оракул», 1646), позначивши так жодну з здібностей людського пізнання, спеціально орієнтовану на розуміння прекрасного і літературних творів мистецтва. В нього потім його запозичували мислителі Франції, Італії, Німеччини, Англії. У у вісімнадцятому сторіччі з'являється безліч трактатів про смак. У теоретика мистецтва Ш. Баті смак є вроджена здатність людини, спрямовану виявлення прекрасного у природі й мистецтво з урахуваннямдоставляемого ними насолоди. Він переконаний, що «існує у загальному лише одне хороший смак, але у приватних питаннях можливі різнівкуси».[13] Результат дискусії цього століття підвів Вольтер. «Смак, – писав Пауль, – тобто чуття, дар розрізняти властивості їжі, породив переважають у всіх відомих нам мовами метафору, де словом «смак» позначається чуттєвість прекрасного і виродливому в мистецтвах: художній смак так само швидкий на розбір, застережно міркування, як язик, і небо, так само чуттєвий і ласий на хороше, так само нетерпимий додурному…».[14]
За аналогією з харчовим смаком він виділяє художній смак, поганий смак і перекручений смак. З англійських філософів можна навести приміром Д.Юма, вважаючи, що смак – це здатність розрізняти прекрасне й потворне у природі й мистецтво.
Дивлячись або слухаючи, художнє твір, ми часто-густо наприкінці вимовляємо: «подобається – не подобається», «чудово – потворно». Емоційна реакція на твір виявляється у мові у вигляді естетичної оцінки. Під нею мається на увазі висловлювання, яке описує естетичне почуття глядача при сприйнятті твору. Таке висловлювання на естетиці з'являється вперше у працях І. Канта («Критика здібності судження») й отримало назву «судження смаку». Існує чотири різновиду естетичної оцінки: позитивна, негативна, суперечлива, невизначена. Розглянемо еволюцію суджень смаку, як у позитивному, і у негативному варіанті, і потім проаналізуємо дію смаку. Історія образотворчого мистецтва показує, що трапляються сім основних щаблів у розвитку негативною оцінки: «зимно йбезжизненно» («не зворушує»); «тріскуче і пишномовно»; «непрофесійно й неправдоподібно»; «несмак і вульгарність», «безглуздя», «патологія», «ідеологічна диверсія». Вирізняють також позитивне і негативне дію смаку. Прикладом позитивного дії смаку може бути екстремальні випадки: підробки, розкрадання, «художнітерракти» (1985 рік, Ермітаж, СРСР, облили кислотою картину Рембрандта «Даная»). Негативне дію смаку може виявлятися відмовити від допуску картини на виставку. Найвищою формою негативного дії смаку є «художнє» аутодафе, тобто. спалювання картин на вогнищі, винахідником цього явища є релігійний діячСавонарола (Італія XV в.) Наведемо приклади цієї форми. З. Боттічеллі відомий художник Відродження спалював в вогнищах свої картини. Гітлер у роки ХХ століття провівпиктоцид (своєрідний аналог геноциду у сфері мистецтва). Нацисти піддали ідеологічної диверсії 1290 стрічок і 1004 спалили. Це ж відбувалося і з літературою.
Естетичні почуття. Эстетичними називаються такі вищі почуття, які викликаються в нас красою чи неподобством які сприймаються об'єктів, чи це явища природи, витвори мистецтва чи люди, і навіть їх вчинки, і дії.
Ми відчуваємо естетичне задоволення, спостерігаючи величні картини природи, слухаючи музику і на спів, читаючи художні твори, спостерігаючи танці та гімнастичні вправи, сприймаючи твори живопису та архітектури. Естетичні почуття викликають у нас хатнє причандалля, меблі, одяг, шпалери, якими обклеєна наша кімната.Красивими чи некрасивими ми вважаємо вчинки людей, розглядаючи його з погляду загальновизнаних громадських вимог.
Естетичні відчуття можуть мати «споглядальний» характер, що вони творяться у через відкликання сприйняттям об'єктивної дійсності; вони стають активними, коли органічно входять у нашої діяльності, надаючи їй певні естетичні форми і негативні риси. Ми можемо відчувати естетичне почуття як тоді, коли дивимося балет чи слухаємо музику, а й коли самі танцюємо і співаємо. Особливо велике значення мають активні естетичні почуття на творчої діяльностілюдей.[16]
Зв'язок естетичних почуттів із його сприйняттям дійсності величезна й загальновизнана. Проте естетичне сприймання дійсності відрізняється особливими рисами проти сприйняттям у процесі звичайного праці, навчальноїпли наукової діяльності. В усіх цих випадках сприйняття носить суворо об'єктивного характеру, його завданням єподмечивание і реєстрація об'єктивних фактів, їх особливостей, існуючих з-поміж них зв'язків. У естетичному сприйнятті об'єктивна дійсність відбивається певним чином - у вигляді емоційних переживань, що викликаються в нас сприймаються явищами.
Відмінною рисою естетичних почуттів був частиною їхнього «безкорисливий» характер. Не пов'язані безпосередньо із задоволенням наших матеріальних потреб, не спрямовані на заспокійлива притомність голоду чи збереження життя: ми милуємося картиною, яка зображує фрукти, не виникає бажання їх з'їсти: естетичне почуття при сприйнятті в цієї картини не пов'язані з смаком іпитательностьюизображенних у ньому предметів. У основі естетичних почуттів лежить особлива, властива людині, потреба - потреба у естетичному переживанні. Ця потреба вирізняла вже первісної людини: готуючи хатнє начиння з глини,витачивая із каменю наконечники на свої стріл і копій, первісний людина що тоді надавав їм естетичні форми, це в жодній ступеня не збільшувала добротності виготовлених предметів, не робило їх понад придатними тим функцій, котрим вони призначалися. У процесі історичного поступу людського суспільства ця потреба у естетичному задоволенні отримала величезне розвиток виробництва і проявилася в створених людиною різні види мистецтва - музиці, живопису, поезії, архітектурі, хореографії тощо.
4.Форми естетичної діяльності. 1. Творчий потенціал людської праці Спосіб буття людини, що є її родовою ознакою, полягає насамперед у предметно-практичній діяльності, яка опосередковує як біологічну її природу, створюючи специфічну родову людську анатомію, так і найвищі форми психічного та інтелектуального її життя. Іншими словами, сама людина як жива істота, світ матеріальної культури, в якому вона живе, а також внутрішній світ людини – її почуття, розум, здатність до перетворення навколишнього світу зароджуються, розвиваються і змінюються завдяки суспільно-історичній практиці. Отже, суспільно-історична практика є першопричиною виникнення і розвитку здатності людини до перетворення світу за законами краси, а відтак і до формування у неї власних естетичних почуттів, смаків га ідеалів. Та якщо ми спробуємо визначити, де, як і в чому проявляється естетична діяльність людини, то виявиться, що в людському бутті немає жодної галузі, сфери, яка була б позбавлена такої діяльності. Інша справа, що естетична діяльність може реалізуватись як самоцінна, самодостатня, а може бути лише моментом, нехай і сутнісним, інших форм діяльності.
Принцип практики, закладений в розуміння природи людини та всіх суспільних явищ, дав змогу розглядати естетичну діяльність як історичну бутність, що змінюється відповідно до змін усього комплексу суспільно-історичних умов життєдіяльності людини та суспільства. Тобто естетична діяльність в різні історичні епохи існує в різних формах, вона по-різному реалізовувалась в загальній діяльності людей, що і є наслідком неоднакових досягнень в історії світової культури.
На перший погляд здається доцільним почати розгляд естетичної діяльності з тієї форми, де естетичний компонент є домінуючим, де іншого застосування, крім естетичної насолоди, предмет не має. Саме такою формою естетичної діяльності є мистецтво. Проте такий підхід навряд чи дасть змогу виявити закономірність виділення естетичної діяльності зі сфери практики, він також утруднить розуміння зміни стану мистецтва в різні історичні епохи, позбавить можливості розібратися в сучасному стані взаємовідносин мистецтва і праці. Тому ми знайомитимемося з основними формами естетичної діяльності з погляду їхнього генезису, тобто історії становлення. Генетичний зв'язок мистецтва, як однієї з найбільш розвинених форм естетичної діяльності, з різними напрямами трудової діяльності, з працею протягом значного періоду історичного суспільного розвитку не виявлявся та і не міг виявитись. Справа в тім, що безпосередньо продуктивна праця була фізичною, мистецтво ж – переважно працею духовною, що незалежна від матеріальних потреб і здійснюється як вільна гра людських здібностей, як насолода.
Успіхи продуктивної праці людства, особливо у новітній час, поступово затверджували матеріалістичний погляд щодо розуміння причин та рушійних сил еволюційного розвитку людства. Саме матеріалістичне розуміння історії дало змогу оцінити роль продуктивної праці в становленні різних форм діяльності, які, на перший погляд, прямо протилежні їй за метою і результатами. Як же в такому разі продуктивна праця породжує естетичну практику і як у самій продуктивній праці реалізується естетична потреба людини?
Праця – це насамперед процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого перша формує другу у відповідності зі своїми потребами. Цей процес опосередкований метою, до якої прагне людина. Форма створених нею предметів і процесів має суспільний зміст і суспільну цінність, бо в ній закріплено наочний досвід людини. її потреби, уподобання, а також спосіб життя як суспільної істоти, тобто родову ознаку людства. Та оскільки творення опосередковане пізнанням природи і її законів, то цілком логічно, що форма є також законом буття речі предмета культури як єдності природного матеріалу і суспільного змісту. Таким чином, оформлена людиною частина природи – культура володіє особливим змістом. особливою цінністю для людини, вона є законом її суспільного життя.
Між сутністю речі, тобто законом її суспільного існування, і формою створюється глибокий взаємозв'язок: довершеність форми дає змогу найбільш відповідно представляти, робити наочною її суспільну сутність. Тому пошук і створення довершеної форми є естетичним моментом будь-якої форми людської діяльності. А здатність людини знайти, створити для речі або процесу найбільш довершену форму, яка б враховувала, з одного боку, закон існування природного, використовуваного в праці матеріалу, а з другого – закон суспільного існування створеної речі – це і є здібністю творити «за законами краси», що властиве лише людському роду. Саме цим пояснюється і особлива цінність естетичного для людини, її вічного потягу до прекрасного в житті.
Фізична праця в умовах класового суспільства завжди була долею експлуатованого класу і не мала цінності з погляду суспільної свідомості. Але доти, доки фізична праця була за своїм характером ремісничою, на ній неодмінно лежала ознака новизни і безперервного творчого пошуку кожного окремого майстра. Формування ж способу виробництва, що веде до розподілу праці на окремі операції з наступною передачею їх машинам і механізмам, докорінно змінило самий характер праці, вилучивши з неї естетичний момент, зробивши робітника простим додатком до машини. Праця на капіталістичному підприємстві того часу була повністю позбавлена творчої наснаги, перетворившись через те в антипод мистецтва, де творчість, як відомо, є головним рушієм творця. Саме капіталістичний спосіб виробництва тих часів розвів працю і мистецтво на різні полюси, протиставив одне одному, закріпивши за мистецтвом ореол винятковості.
Традиційний поділ праці в сучасному виробництві на творчу і репродуктивну – одна з найсуттєвіших причин збереження непрестижності та непривабливості роботи на промисловому підприємстві, особливо в умовах конвеєрного виробництва. Пояснюється це існуючим рівнем розвитку техніки і технологій. З одного боку, вузька спеціалізація, тобто закріплення за робітником певної операції, дала змогу значно підвищити продуктивність праці, створити цілий комплекс машин, що допомагають людині. З іншого боку, така праця виснажує, перетворюючи людину на автомат, віднімаючи в неї можливість розвиватися, реалізовувати у трудовому процесі багатство своїх індивідуальних можливостей. Технічний прогрес, таким чином, має суперечливий характер – створює багатство матеріальне, але збіднює саму людину. Сучасний рівень науки і техніки вже заклав передумови для заміни людини на таких операціях автоматами і роботами. Сфера одноманітної, монотонної, репродуктивної праці дедалі звужуватиметься, змінюватиметься і саме обличчя сучасного виробництва, що вимагає підготовки принципово нового типу робітника.
Коли йдеться про естетизацію сучасного виробництва, багатьма це сприймається як створення відповідних умов праці: пристосування приміщення, освітлення, обстановка, зменшення шуму, кондиціювання повітря тощо. Естетизація виробництва – поняття значно ширше і складніше. Це означає – постійно вносити творчий елемент у трудовий процес, цілеспрямовано зменшувати репродуктивну діяльність, позбуватися одноманітних операцій тощо. Вирішити це завдання можна лише за умов загального розвитку виробництва, науки, техніки, технологій.
Сучасне виробництво обумовило появу ще одного естетичного феномена – дизайну, щодо якого й донині не вгамовуються суперечки: що це – прикладне чи високе мистецтво? А дизайн тим часом давно вже виділився у самостійну сферу діяльності. Сталося це ще на початку XX ст., коли остаточно створилися технічні передумови для великомасштабного промислового виробництва. Саме воно, великомасштабне виробництво, висунуло особливі вимоги щодо вирішення проблем створення предметів споживання, будівництва міст, випуску машин і механізмів, технологій та промислової естетики. Адже розмаїтість соціальний груп та індивідів зі своїми смаками, різними, нерідко полярними естетичними уподобаннями в одязі, меблях, житлі, предметах побуту тощо не можуть бути задоволені хоч і значними за кількістю, але однотипними за формою продуктами промислового виробництва. А саме виробництво, впорядковане, націлене на кількісний показник випуску продукції, дуже важко пристосувати до задоволення різноманітних запитів і вимог споживачів.
Широке розповсюдження дизайнерської діяльності революціонізуюче вплинуло, з одного боку, на технологію і техніку промислового виробництва, поставивши їх розвиток під контроль задоволення не тільки матеріальних, а й естетичних потреб людини, з іншого – сприяло соціально-культурному розвиткові суспільства, формуванню естетичних уподобань, смаків та ідеалів. Дизайнерська діяльність, у кінцевому підсумку, спрямована на гуманізацію предметно-просторового середовища людини. Її роль у сучасному суспільстві дедалі зростає. Ось чому сучасне промислове виробництво неможливе без такого виду естетичної діяльності.
Розвиток дизайну тісно пов'язаний з пластичними мистецтвами: архітектурою, скульптурою, живописом, орнаментикою. Дизайн використовує досягнення пластичних мистецтв, живиться художніми ідеями історії мистецтва. Разом з тим дизайн мусить координувати свої суто художні можливості з наукою, технікою, конструюванням, матеріалознавством. Там, де дизайн органічно включений до процесу виробництва і є його необхідною ланкою, там виробництво здатне найповніше задовольняти потреби суспільства.
У нашій молодій країні дизайнерська служба лише починає свій творчий шлях. І це, звичайно, не може не відбиватися на ефективності виробництва, на здатності вітчизняної промисловості задовольняти потреби населення, позначатися на загальному вигляді наших міст і сіл. Без органічного поєднання з дизайном сучасна промисловість ніколи не зможе задовольнити відповідну якість життя, де матеріальна потреба без естетичної, навіть за умов кризового стану економіки та зубожіння переважної більшості населення, – просто напівпотреба. Такого не існує, як і взагалі не існує людини, обмеженої в своїх потребах лише вузько прагматичними запитами.
Творчий потенціал людської праці невичерпний. Він присутній в усіх професійно обмежених її формах. Та й у своїй вузькій професійній діяльності людина завжди збільшує потенціал своєї творчості, виходячи за межі професійних інтересів, інтегруючи в індивідуальному розвитку максимально можливі для неї сфери людської діяльності. Професійна обмеженість людини не є абсолютною перешкодою для всебічного і гармонійного розвитку, для виявлення власного творчого потенціалу. Ось чому для досягнення мети – перетворення людської праці з необхідності в потребу самореалізації – слід рухатись з двох боків. Передусім – це зміна за допомогою науки і техніки характеру виробництва, що виключає тяжкі, виснажливі, монотонні процеси. Однак не можна недооцінювати й інший шлях – розвиток, вдосконалення самої людини, здатної вже сьогодні багато чого змінити в характері праці, зробити її максимально привабливою і бажаною.
2. Природа в структурі естетичної діяльності Наша уява про естетичну діяльність суб'єкта суспільної практики була б неповною, якби ми обмежились лише сферою праці, суспільних та міжособових відносин. Існує ще одна, дуже велика сфера естетичної діяльності і водночас предмет естетичної насолоди – природа. Ставлення до неї внутрішньо суперечливе. З одного боку, суспільство відповідно до свого загального культурного розвитку все більше звертається до природи як джерела естетичних переживань і естетичних цінностей, з іншого – своєю діяльністю наносить непоправну шкоду природі, створюючи загрозу екологічної кризи і тим самим загрозу власному існуванню. Вихід з такого протиріччя лежить на шляху переходу від вузькоутилітарного до суто естетичного, духовного ставлення до природи як естетичної норми для людського суспільства. Людство у своїй історії пережило різні форми взаємодії з природою. Значний відрізок часу займав період культури збирання і полювання, коли людство цілком залежало від природи, яка давала йому засоби для існування. Цей стан характеризується відносною гармонією, хоч вона і не була свідомим наміром людини. Проте вже на цьому етапі відбувається усвідомлення людиною цінності природи як умови її існування. Спостереження природи, рослинного і тваринного світу, їх взаємозв'язку породжує спроби людини опанувати навколишню красу, багатства і процеси, передати їхню суть у перших формах образотворчої діяльності. Зображення тварин, рослин, спроби використання природних форм для створення предметів повсякденного побуту, імітування поведінки тварин у ритуальних танцях – все це свідчить про поступове духовне і практичне оволодіння творчими силами живої природи, які ставали силою людини і забезпечували їй подальший матеріальний і духовний розвиток.
Виникнення продуктивного господарювання різко змінило картину природи. Ліси вирубуються, долини річок виорюються під культурні посіви і насадження, зменшується кількість диких і збільшується число свійських тварин. Такий, суто сільськогосподарський характер діяльності створює умови для дисгармонії. Перші землеробські цивілізації лишили після себе пустелі. Але протягом багатьох віків між природою і людиною існувала рівновага. Саме цим обумовлено особливе місце природи в естетичному досвіді людини та в її художній творчості. Взаємодіючи з природою, людина може гармонійно з нею співіснувати, вносити в цей храм певний естетичний аспект.
Закони природи і закони людського співжиття вимагають взаємної поваги. Культурний пейзаж творився зусиллями двох сил: соціальною діяльністю людини, що створювала відповідний для себе просторово-природний осередок, та природи, здатної пластично злитися з формами культури і в певному розумінні задати їй параметри. Це справедливо щодо будь-якого національного ландшафту, водночас це пояснює особливу цінність рідної природи взагалі. Природа і культура, так би мовити, «підправляють» одна одну і створюють своєрідне поєднання людяності і привілля. Саме тому, очевидно, природа як гармонійна єдність двох сил – природної і соціальної – становить у певному смислі зразок для людини, етичну й естетичну норму здорового і істинного в житті суспільства та в художній творчості.
Що ж до цілеспрямованого естетичного впливу на природу, то тут спостерігаємо відбиток конкретно-історичних уявлень про красу, яка творилася предметно-практичною діяльністю людини і мистецтвом. Безсумнівно одне: чим могутнішою відчувала себе людина, тим більшою мірою вона була здатна до сприймання естетичних якостей природи. Людина постійно впливає на світ природи, включаючи її в систему відносин певної конкретної сфери діяльності. Проте бувають моменти, коли дійсність постає абсолютно незалежною від людини.
Людина почала наближати природу до свого житла спочатку у формі садів і парків. Причому натуральна природа була ще дуже складною для естетичного сприймання, отже, людина, створюючи сади і парки, придавала їм форми, що притаманні предметам культури: прямі алеї, рівні чагарники, підстрижені газони. Крім того, вона прикрашала такий сад чи парк статуями, фонтанами, бесідками. Отже, природний куточок створювався практично людиною. Потрібно було кілька тисячоліть, щоб людина стала здатною бачити красу натурального природного ландшафту, де володарюють складніші закони співжиття ґрунту, рослин, тварин, річок та озер, найскладніший біогеоценоз.
Пейзаж на картинах художників з'явився порівняно пізно, власне кажучи, лише в епоху Відродження. Це не означає, що людина не бачила природу раніше, – просто вона ще не стала для людини предметом естетичної насолоди. В пейзажі природа ніби застигла і лишилась на самоті. У ній, зануреній в тишу і залишеній людиною, мовби пробуджується мовчазне таємниче життя, чуже і деколи вороже до людини, а відтак поетичне, бо відкриває безмежність і демонізм реального. Лише романтизм зміг подолати самодостатній характер природи в пейзажі, олюднивши його привнесенням людської духовності. Саме через романтичний пейзаж відбулося справжнє опанування зображення природи, що й стало зафіксованим виявом певних емоційних станів людини: печалі, піднесення, тривоги тощо.
Отже, потрібні були сторіччя культурного розвитку, аби людина виявила, що природа – то є унікально талановитий творець, і людина тільки починає у неї вчитись. Як не погодитися тут із думкою, що ми ні в якому разі не володарюємо над природою так, як завойовник володарює над чужим народом. Усе наше панування над нею полягає в тому, що ми на відміну від усіх інших істот вміємо пізнавати її закони і правильно їх застосовувати. Проте такий оптимістичний погляд на можливості людини поки що не виправдався. Наша здібність правильно використовувати набуті знання виявилась недостатньою, що й призвело людство до екологічної кризи. Ф. Достоєвський покладав надії на те, що «краса врятує світ». Можна приєднатися до таких сподівань з умовою, що людство нарешті усвідомить: час утилітарного ставлення до природи давно минув, отже, лишився єдиний шлях до виживання – виховання мудрої, естетичної взаємодії з природою. Уява про неї як про середовище для життя людини повинна змінитись усвідомленням їх єдності і спорідненості.
3. Естетична діяльність і мистецтво. Серед форм естетичної діяльності особливе місце займає мистецтво: професійне та народне, фольклор. Поява мистецтва як самостійної форми естетичної діяльності має свою історію і логіку.
Матеріалістичний погляд на природу естетичної діяльності дає можливість визначити основні закономірності, що обумовили появу мистецтва та його розвиток. Які ж вони? В найзагальніших рисах їх можна сформулювати таким чином.
По-перше, мистецтво виникло на основі розвинутих в межах безпосередньої практичної діяльності естетичних потреб та естетичних здібностей людини. Розвинуті естетичні здібності і потреби сприяли формуванню суспільної необхідності культивування естетичних переживань та перенесення в них центру ваги з практичної і магічної функцій у сферу формування з їхньою допомогою суспільних зв'язків та суспільних уявлень. При цьому зв'язок мистецтва з матеріальним виробництвом ніколи не зникав повністю, оскільки протиставлення користі і незаінтересованого задоволення, що дається естетичними об'єктами, було предметом дискусії протягом усієї історії мистецтва.
По-друге, в історії поділу праці поява мистецтва стала останньою фазою справжнього поділу праці на фізичну і розумову. Усі попередні історичні форми поділу праці – це, власне, поділ у сфері матеріального виробництва. Відокремлення духовного виробництва від матеріального вивільнило його від прямої залежності та злитості з практикою, дало йому змогу розвиватися більш інтенсивно і усвідомлено, формувало професійну діяльність у сфері мистецтва, науки, філософії.
Поділ праці на фізичну і духовну значною мірою обумовлювався появою нової соціально-економічної ситуації: виникли приватна власність і пов'язане з нею відчуження праці, експлуатація людини людиною, класова диференціація суспільства.
По-третє, історичним фактом було те, що мистецтво виникало тільки в суспільстві, поділеному на класи. Класи, що панують у матеріальному виробництві, контролюють виробництво духовне: ідеї та естетичні потреби панівного класу стають пануючими ідеями і потребами. Проте така закономірність ніскільки не принижує культурної і естетичної цінності мистецтва класового суспільства, оскільки кожен клас при всій своїй класовій обмеженості розвиває і культивує загальнолюдські гуманістичні ідеали та цінності у їхній конкретно-історичній формі. Разом з тим такий підхід до історії мистецтва надає можливість відшукати і зрозуміти причини та об'єктивні обставини виникнення і розвитку історичних форм мистецтва з точки зору як змісту, так і форми, розподілу його на професійне і народне.
По-четверте, мистецтво розвивається лише у тісному зв'язку з соціально-економічним та духовним життям суспільства. Цей зв'язок не є прямою залежністю одного від другого, а складним діалектичним взаємозв'язком, що вимагає щоразу конкретно-історичного аналізу. Історія мистецтва дає нам приклади як прямої, так і зворотної залежності його від рівня соціально-економічного розвитку суспільства. Безсумнівним є також факт зростання ролі мистецтва, як і всієї надбудови в соціальному розвитку.
По-п'яте, функції мистецтва в залежності від його конкретно-історичної форми здатні змінюватися; важливість мистецтва оцінюється в кожну епоху по-різному: головною вважається то виховна, то гедоністична, то дидактична або інша функції.
Разом з тим сутність мистецтва в усі часи лишається єдиною, хоч світ мистецтва, його види і жанри, стилі і художні школи, його взаємовідносини з життям дуже розмаїті в різні історичні епохи, за різних режимів, у різних культурах і цивілізаціях. Ця сутність мистецтва полягає в творчості. Саме вона, творчість, визначає і процес творення мистецтва, і процес його сприйняття.
Говорячи про естетичну діяльність, яка існує в контексті суспільної практики, ми наголошували на її творчому характері. Але ж естетична діяльність значно збагачується, коли відділяється від практичної й існує самостійно, сприяючи розвиткові творчих здібностей людини. Звичайно, мистецтво виростає на найширших життєвих потребах. Проте ці потреби нерідко не можуть реалізуватися через соціально-економічну обмеженість умов життя конкретно-історичного суспільства. Саме тоді за допомогою мистецтва (воно стає переважно духовною формою діяльності) людина здобуває можливість впливати на загальний розвиток суспільства, реалізовувати універсальну людську здібність формувати, змінювати, творити «за законами краси» свій духовно-практичний світ. Цим самим людина створює умови для реалізації багатих потенційних можливостей життя кожного індивіда.
Дата добавления: 2015-04-20; просмотров: 68 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |