Читайте также:
|
ІЕ та ЕД бере свій початок у Стародавньому світі:
- Стародавній Схід і Античний світ (ХХХІІІ ст. до н.е.–V ст. н.е.). Процес формування Е та ЕД Стародавнього світу має свої особливості.
У рабовласницьких державах Стародавнього Сходу (Месопотамія (Міжріччя), Єгипет, Стародавня Індія, Стародавній Китай) поступово склався специфічний азіатський спосіб виробництва, соціальною основою якого була сільська землеробська община державних рабів, а економічною основою – державна власність на землю. Специфіка цього господарського устрою зумовила особливості східної ЕД.
Більшість письмових джерел, з яких можна довідатись про економічні уявлення, тут носили державно-нормативний характер. В їх основі знаходяться проблеми організації і управління державним господарством, регламентація економічних взаємовідносин, нормування і облік виконавчих робіт, створення державних запасів і фондів. Однак економічна думка Стародавнього Сходу ще не була відділена від політико-правової та релігійної ідеології. Тому основними джерелами вивчення економічної думки служать трактати державних чиновників на господарську, соціально-політичну та релігійно-філософську тематику, а також збірки законів (Закони Хаммурапі, Повчання гераклеопольського царя своєму синові, Речення Іпусера, Артхашастра, конфуціанство).
Економічна думка античного світу розвивалась насамперед в Греції, а також у Римі, де вона набула певних особливостей. Мислителі Стародавньої Греції зробили вагомий внесок у дослідження закономірностей розвитку античного способу виробництва, в розробку основ натурального господарства, елементів товарно-грошових відносин. Вони не лише давали рекомендації по раціональному веденню господарства, але й намагались теоретично осмислити економічні процеси, які відбувалися в ту давню епоху.
Економічною основою античного способу виробництва, який існував у формі полісного господарства, була общинна, а потім і приватна власність на землю, праця вільних селян і ремісників із використанням праці рабів, які знаходились у приватній власності. В IV ст. до н.е. у Стародавній Греції намітилася криза полісного господарства, основною ознакою якої стало послаблення зв’язку між належністю до полісної громади і земельною власністю. Якщо раніше кожен громадянин обов’язково володів землею на території полісу, то тепер з’являються безземельні навіть серед заможних людей, яким належало багато майна і рабів-ремісників. Земля стала об’єктом купівлі-продажу, товарно-грошові відносини почали підривати натуральне полісне господарство.
Саме у період кризи полісного господарства старогрецька економічна думка досягла свого найвищого рівня. В цьому плані найбільше значення мають наукові розвідки Ксенофонта («Домострой»), Платона («Держава», «Закони»), Аристотеля («Етика», «Політика», «Афінська політика»). Ідеї цих видатних мислителів мали великий вплив на наступний розвиток світової ЕД.
- Середньовіччя (VI ст.–середина XVIII ст.).
На зміну рабовласницькому ладу прийшов лад феодальний, який ґрунтувався на приватній феодальній власності на землю і позаекономічному примусі кріпосних селян до праці з метою привласнення земельної ренти у вигляді панщини, натурального або грошового оброку. Більша господарська самостійність селян у порівнянні зі становищем рабів чи колонів викликала їх більшу зацікавленість, вела до зростання в певних межах продуктивності праці і розвитку продуктивних сил.
Водночас, зростала натуралізація виробництва, відбувалось згортання товарно-грошових відносин. Це стосувалось як сільського господарства, так і ремесла. Цеховий устрій ремісничого виробництва був консервативним і закостенілим. Добі феодалізму в цілому був властивий примітивний і рутинний стан техніки.
Європейське Середньовіччя охоплює історичний період від розпаду Римської імперії у V ст. до буржуазних революцій XVI-XVIII ст. На руїнах Західної Римської імперії поволі утворювались централізовані феодальні держави. Потрібно розрізняти три якісно відмінних етапи розвитку феодальних відносин у Європі.
Економічна думка на кожному з етапів мала свої особливості. На етапі становлення феодальних відносин відбувся значний занепад науки і культури, який продовжувався і в добу розвиненого феодалізму. У цей період європейська економічна думка характеризувалась примітивізмом, знаходилася під значним впливом церкви, розвивалася насамперед монахами і богословами, яким далеко було до інтелектуальних пошуків, теоретичних розвідок і узагальнень античних мислителів. Християнська схоластика вбивала живу думку, намагаючись втиснути її у „прокрустове ложе” церковних догм. Найяскравішими представниками цього періоду були: на Сході (Єгипет) - Ібн Хальдун, у Європі - Граціан, Фома Аквінський).
Лише у період розкладу феодалізму на хвилі Ренесансу відбулося відродження наукової думки, яка зусиллями меркантилістів (Скаруффі, Даванцатті, Стаффорд, Ман), що відмовились від поєднання науки з церковними догмами, пішла далеко вперед. Її матеріальною основою став швидкий розвиток товарного виробництва і торгівлі. Об’єктом дослідження меркантилістів стали гроші, грошовий обіг, торгівля, торговельний прибуток, ринок, лихварство, процент, капітал.
Великі географічні відкриття започаткували виникнення світового ринку і швидкий розвиток міжнародної торгівлі, з якою пов’язувались зростання ролі грошей і нагромадження багатства у грошовій формі.
Економічну могутність країн за цих умов меркантилісти стали вимірювати грошовими ресурсами цих країн. Від стабільного грошового обігу все більше залежало матеріальне становище усіх верств населення. Грошам приписували надприродні властивості, їм поклонялись як втіленню багатства.
- Індустріальний (вільна конкуренція, монополістична конкуренція – остання третина XVIII-середина ХХ століття).
Починаючи з XVII ст., у передових європейських країнах швидко розвиваються ринкові економічні відносини. В аграрному секторі поволі з’являються господарства підприємницького типу з найманою працею, у промисловості інтенсивно розвиваються мануфактури, розширюються торгівля і кредит. Із розвитком промисловості з’являються нові джерела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядковує собі торговельний.
Виникає необхідність у формуванні нової економічної ідеології, яка б теоретично узагальнила і пояснила нові економічні процеси. Цю місію виконала класична політична економія, об’єктом дослідження якої стало матеріальне виробництво і об’єктивні закони економічного життя.
Найбільший внесок у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські та французькі вчені XVII-XIX ст.— В. Петті, П. Буагільбер, А. Сміт, Ж.. Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. С. Мілль та фізіократи Ф. Кене, А.Тюрго.
Переломним моментом у розвитку продуктивних сил світу стає промисловий переворот (або промислова революція) — перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики. Видатним економістом цього періоду був Д. Рікардо.
В 20-40-х рр. XIX ст провідні позиції в англійській політичній економії займає рікардіанська школа — течія послідовників Д. Рікардо, які систематизували і популяризували, конкретизували і деталізували його вчення. Проте згодом рікардіанці намагались поєднати теорію трудової вартості Д. Рікардо з теорією „трьох факторів” Ж.. Б. Сея і теорією витрат виробництва Т. Мальтуса, з чого й розпочався занепад рікардіанської школи.
Вчення Рікардо стало також основою для виникнення утопічних теорій так званих соціалістів-рікардіанців,які, використовуючи висновки Рікардо, намагалися довести необхідність заміни капіталізму більш доцільним і справедливим, на їх погляд, ладом.
Рікардіанське вчення багато в чому стало підґрунтям і для марксистського економічного вчення, фундатором якого в 40-60-х рр. став видатний німецький економіст Карл Маркс.
Нарешті, в 30-40-х роках з’явились і відверті критики рікардіанського вчення, які заперечували справедливість основних його висновків. Ними стали Н. Сеніор із Англії, Ф. Бастіа з Франції, перший американський економіст Г. Ч. Кері та інші. А представники так званої історичної школи в Німеччині піддавали критиці всю систему класичної політичної економії.
В середині XIX ст. класична політична економія завершилась і зійшла з історичної арени, однак її основні ідеї були продовжені у вченні неокласиків, які здійснювали свої дослідження в іншу історичну епоху.
Потягом 30-ти останніх років XIX ст. класичну політичну економію змінила маржинальна економічна концепція. Виникнення маржиналізму було зумовлено, насамперед, об’єктивними причинами. Разом з прискоренням розвитку ринкових відносин, поглибленням поділу праці і усуспільненням виробництва, що проявилося в утворенні монополій, посилювалась взаємозалежність суб’єктів економічної системи. Об’єктивний, але стихійний ринковий механізм уявлявся приватному підприємцеві сліпою силою, яка може принести й успіх (процвітання), і невдачу (розорення). Свої розрахунки він пов’язував з вибором правильного, обґрунтованого рішення про обсяги виробництва та продажу, рівень цін тощо. Специфічною формою відбиття цього прагнення і стала маржинальна економічна теорія. Основні представники маржиналізму: А. Маршалл, Дж. Б. Кларк, Л. Вальраса, В. Парето.
На рубежі ХІХ-ХХ століть у США виникла нова течія економічної думки – інституціоналізм, що було реакцією на панування монополій в ринковій економіці. Початковий етап його розвитку характеризувався різкою критикою монополістичних корпорацій (остання чверть ХІХ–початок ХХ століття). В цьому відношенні інституціоналізм став альтернативою неокласичної теорії. Водночас, його фундатори критично сприймали й висновки марксистської політичної економії.
На рубежі ХІХ–ХХ століть виразно проявились нові риси в функціонуванні ринкового механізму. Це не могло не привернути пильної уваги економістів. В 20-30-х роках активізувались дискусії з проблем ціноутворення, конкуренції і монополії, що йшли в руслі абстрактного (теоретичного) аналізу. Їх наслідком стала ревізія цілого ряду положень неокласичної ринкової концепції. Найбільш виразно це проявилось в теоріях ринку недосконалої конкуренції Дж. Робінсон, Е. Чемберліна, Й. Шумпетера, які народжувались на „ стику” неокласичної та інституціональної теорій.
Світова економічна криза 1929 - 1933 рр. з небаченою силою вдарила по всій системі ринкової економіки, продемонструвавши слабкість знекровленого монополістичним пануванням ринкового економічного механізму в її саморегулюванні.
Неокласична теорія кінця XIX - початку XX ст. виявилась у неспроможності передбачити виникнення нових суперечностей ринкової системи, позаяк вона розповсюджувалась, головним чином, на мікроекономічний аналіз. Після глибокої кризи початку 30-х років і в ході наступної тривалої депресії з її небаченим рівнем безробіття з’явиявилась необхідність іншого — макроекономічного аналізу,фундатором якого став великий економіст XX ст., англійський теоретик Дж.Кейнс ( засновник кейнсіанства).
Світова економічна криза зумовила виникнення нових проблем наукових досліджень, які не втратили своєї актуальності і в наші дні, адже основний їх зміст полягав у державному регулюванні ринкової економіки. Саме з 30-х років беруть свій початок два основних теоретичних напрями, пов’язаних з вирішенням цієї проблеми: економічний дирижизм, представлений, перш за все, кейнсіанством,та економічний лібералізм такої альтернативної кейнсіанству течії, як неокласична теоріяз усіма її сучасними варіаціями — неолібералізмом, монетаризмом тощо.
- Постіндустріальний (соціальне ринкове господарство, постіндустріальне суспільство, починаючи з середини ХХ століття).
Світова економічна криза 1929-1933 років продемонструвала необхідність ґрунтовного перегляду системи ліберальних економічних поглядів. В результаті на зміну старому лібералізму прийшов лібералізм модифікований, або неолібералізм. В широкому розумінні неолібералізм – це економічні концепції, що заперечують необхідність прямого державного втручання в економіку, визнаючи тільки опосередковані форми державного регулювання і відповідну економічну політику.
Неолібералізм у США існує в формі сучасного монетаризму – відносно самостійної течії економічної думки, в основі якої знаходиться уявлення про грошову масу як визначальний фактор господарської кон’юнктури, рівня цін, обсягу національного доходу, зайнятості і макроекономічної рівноваги в цілому.
Починаючи з 70-х рр., неокласична теорія переживає відродження класичних традицій, повертаючись до визнання визначальної ролі економічного суб’єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Цей напрямок отримує назву „ нова класична теорія ”. В широкому розумінні „нова класична теорія” включає в себе сучасний монетаризм і новітню неокласичну концепцію, що має певні відмінності від традиційного неокласичного напряму. Насамперед, йдеться про теорію „раціональних очікувань”, теорію „адаптивних очікувань”, а також про теорію „економіки пропозиції”. „Нова класична” ЕТ – це неокласичний напрям 80-90-х рр, що знаходиться у стані формування.
Неоінституціоналізм — це соціально-інституціональний напрям економічної теорії нашого часу. Хоча він і наслідує ідеї старого інституціоналізму, пояснюючи економічні явища проявом звичаїв, традицій, правових і етичних норм тощо, його специфіка полягає в тому, що основне значення надається таким „ інституціям ”, як держава, профспілки, союзи підприємців, правові угоди, і особливо — науково-технічний прогрес і технологія.
Суттєвого значення ще зовсім недавно надавали й існуванню двох світових економічних систем — ринкової (капіталістичної) і планової (соціалістичної). Все це накладало особливий відбиток на інституціональні теорії новітнього часу.
Водночас, незважаючи на велику кількість інституціональних досліджень нового часу, неоінституціоналізм продовжує залишатись в „тіні” двох провідних течій сучасної економічної думки — кейнсіанства і неокласичної теорії. Найбільш помітними постатями сучасного інституціоналізму стали американці Коуз і Гелбрейт.
Дата добавления: 2015-04-20; просмотров: 104 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |