Читайте также:
|
Софісти. Поняття "софіст" багатозначне. Погляди софістів не відзначалися єдністю навіть з основних філософських проблем. Об'єднував їх перш за все метод філософствування та ще професія (софісти були першими платними вчителями). Скептицизм — філософський напрям, заснований Пірроном (кінець VI ст. до н.е.)- Виходячи з вчення Демокріта про недостовірність чуттєвого знання, зокрема можливість раціонального обґрунтування норм людської поведінки, вони заперечували також існування причин явищ, рух і виникнення, об'єктивне існування добра і зла. Оголосивши видимість єдиним критерієм істини, скептики називали філософів інших напрямків догматиками. Концепція скептиків була прийнята платонівською Середньою Академією і Новою Академією. Найбільш відомим скептиком був Секст Емпірик.
Традиційно вважається, ніби "поворот до людини" здійснили софісти, проте й до них увага до проблеми людини давала про себе знати. У софістів людина стає спеціальним предметом "філософствування", про що свідчить уже відомий вислів Протатора: "Людина є мірою всіх речей — існування існуючих і неіснування неіснуючих".
20. Філософія Сократа
Сократ (469-399 pp. до н. є.). Мислитель не прагнув активної суспільної діяльності, вів життя філософа, проводячи час у філософських бесідах і суперечках, навчаючи філософії (на відміну від софістів плату за навчання не брав), не дбаючи про матеріальний добробут свій і своєї родини.Сократ ніколи не записував ні своїх думок, ні своїх діалогів, вважаючи, що писемність робить знання зовнішнім, заважає глибокому внутрішньому засвоєнню, в письменах думка помирає. Тому все, що знаємо про Сократа, відоме з чуток, від його учнів - історика Ксенофонта й філософа Платона.
Сократ, як і дехто з софістів, досліджував проблему людини, розглядаючи її як істоту моральну. Саме тому філософія Сократа називається етичним антропологізмом. Суть філософії одного разу Сократ висловив так: «Я ніяк ще не можу, відповідно до дельфійського напису, пізнати самого себе». Пізнати самого себе - це означає знайти поняття моральних якостей, спільні для всіх людей; упевненість в існуванні об'єктивної істини означає у Сократа, що є об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.
Його мудрість - ніщо у порівнянні з мудрістю Бога - це девіз філософських пошуків Сократа. Сократ перший вивів знання на рівень поняття, тобто метод Сократа переслідував мету - досягти понятійного знання.
Сократ стверджував, що природа - вищий у порівнянні з людиною світ -непізнанна, а пізнати можна тільки душу людини і її справи. Сократ ототожнював щастя не з вигодою (як це робили софісти), а з доброчесністю. Але творити добро можна, лише знаючи, в чому: лише та людина хоробра (чесна, справедлива тощо), яка знає, що таке хоробрість (чесність, справедливість тощо). Саме знання того, що таке добро і зло, що робить людей доброчинними. Отже, Сократ здійснив радикальну переорієнтацію філософії з вивчення природи на вивчення людини, її душі й морального світу. Сократ розмірковував над проблемою: «В чому природа і остання реальність людини?», «Що є суттю людини?».
21. Вчення про ідеї. Основа платонівського розуміння буття грунтується на ідеалістичному розв"язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву - універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі і тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою "нульове буття", або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують; і взаємодіють. Результатом цієї взазмодії є і речі "навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось "чисто" матеріальним, бо "чиста" матерія це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі.Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш досконалого і становлять копію якогось оригіналу,його "тінь". Цим оригіналом є ідея.
22.вчення про державу. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуа-льна добродійність,суспільна справедливість - це два основних полюси людського життя,котрі по-винні бути узгоджені між собою. Звідси необхід-ність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людсь-кої добродійності з державним ладом в цілому.
Розглядаючи форми державності,Платон визначає дві "правильні" - монархію та аристократію, сюди відносить і демократю,якщо остання дотримується законів; і чотири ''неправильні" - беззаконну демо-кратію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі "Держави". За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона - це поліс. Його поліс - це "правління кращих" /аристократія/.
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди/філософи/. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспільстві та її морально-професійний склад.
23. Філософія Арістотеля.
Арістотель/384- 322рр.до н.е. /, - провідний філософ класичного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом та ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем ІЗ-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу – Лікей
Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель - критик теорії ідей. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за Арістотелем, є активний,тоді як матерїя - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіччя дссятками століть залучали його до фундаторів богослов"я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.
Вчення про пізнання. Знати, за Арістотедем, - значить зиати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям. Універсали /категорії/ структурують хаос уявлень /чуттєву цілісність/ на елементи і роблять її пізнаною. Аристотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, обладнання, дія, страждання.
Аристотель фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:
І. Закон тотожності;
2. Закон усунення протиріччя;
3. Закон - вилучення третього.
Велич Аристотеля полягає і в тім, що він узагальнив - систематизував класичну філософську спадщину. Так перипатетиками /назва послідовників Арїстотеля/ було систематизовано близько 200 наявших на той час державних об'єднань грецьких полісів. Узагальнення науковоприродничих знань дано Аріс-тотелем в трактатах "Фізика", "Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслюється необхідність філософії дл конкретних наук /метафізика - це філософія, яка існує понад фізикою/. У трактаті Арістотеля "Про душу" закладені основи психології.
Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем, проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин - етики та політики. Арістотель – фун-датор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя /на відміну від етики гедонізму - філософія, насолоди/. Щасливою людину робить добродійність арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види
24. Елліністично-римська філософія
Елліністична філософія IV – II ст. до н. е. – це філософія, яка виникла на початку занепаду великої грецької цивілізації. Позаду сміливі спроби досократиків вирішити проблему зародження та функціонування Космосу, позаду грандіозні філософські вчення Платона і Арістотеля, що, з одного боку, відповіли на багато запитань, а з іншого – відкрили ще більшу кількість проблем і приводів для нескінченних філософських суперечок. І ось на зміну їм прийшли люди, яких хвилювали не стільки проблеми будови Космосу або проблеми пізнання, скільки питання: Навіщо жити? Як жити? Філософи цієї епохи намагались дати свою відповідь на ці питання і тим поклали початок великій суперечці про “спосіб життя”, яка продовжується до цього часу.
Позаду був грім приголомшливих перемог Олександра Македонського, що створив Македонсько-грецьку імперію, яка розпалась одразу після його смерті. У Греції починається час поступового політичного та духовного згасання, в результаті якого вже у 146 р. до н. е. вона перетвориться на провінцію Римської імперії, яка починала своє сходження в світовій історії. Мабуть філософам, які не могли не помітити ознак початку занепаду, спостерігати цю картину зсередини було не дуже весело. Як ще пояснити той факт, що, ставлячи собі за мету досягти “щастя” в житті, і епікурейці, і стоїки, і скептики дружно заявляли, що дорога до щастя лежить через повний спокій душі (атараксію). Сперечались вони лише про шляхи досягнення цього спокою. Епікурейці вважали, що необхідно позбутися від вигаданого страху і виконувати лише найнеобхідніші бажання. Стоїки намагались жити у злагоді з природою, тобто – добропорядно і розумно, не піддаючись пристрастям, які затемнюють розум, не втрачаючи холоднокрів’я, що б навколо не відбувалось. Нарешті, скептики вирішили просто – не знати, тобто і не прагнути знати; адже знати, казали вони, все одно неможливо, і ця неможливість закладена в людській природі.
25. Епікуреїзм
Епікуреїзм - філософське вчення, що виходить з ідей Епікура і його послідовників. Епікуреїзм був одним з найбільш впливових філософських течій в Античності. Епікур засновує свою школу в 307 р. до н. е.. в Афінах.Школа знаходилася в саду філософа, з цієї причини вона отримала назву «Сад», а послідовники Епікура стали іменуватися «філософами з садів».
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 83 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |