Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Кампанелла

«Утопія» Мора була не першою книгою такого типу, але і не останньою. У древній Греції Гесіод у «Працях і днях», розташовує свою утопі в далекому минулому, у Золотому столітті. Біблія також розташовує її в минулому – у садах Едему. Грецький автор Евхемер теж писав про утопічний острів у своїй «Священній історії».

У середні століття під впливом християнства утопічна література в Європі зникає. Увага приділялася життю після смерті, царству Божому.

У 1602 році Кампанелла друкує «Місто Сонця». Хоча якоюсь мірою його можна назвати імітацією «Утопії», треба сказати, що Місто Сонця Кампанелли зовсім відмінне від Утопії, там діють інші закони, він і побудований по-іншому.

«Місто Сонця» ніс на собі печатку часу, і якщо деякі упередження гуманіста не дозволять віднести цей твір до «прямо комуністичних теорій», проте заслуги Кампанелли в поширенні комуністичних вчень великі. Але відплачуючи належне цьому чудовому мислителю, що у знищенні приватної власності і гуманістично-філософському перетворенні суспільства бачив єдине врятування від жорстокостей свого часу, не слід перебільшувати історичне значення створеної ним утопії. Звичайно, і Мор, і Кампанелла були попередниками наукового соціалізму. Але не можна їх з'єднувати з утопістами XIX століття – Сен-Симоном і Оуеном – під загальною шапкою «утопічний соціалізм».

«Місто Сонця» являє в історії гуманізму утопічно-соціалістичне вчення, і це дозволяє розглядати його як невід'ємну частину ренесансної культури.

51. Термін “філософія Нового часу” широко застосовується для означення періоду в розвитку історико-філософського процесу, і хронологічно пов’язується з початком XVI – кінцем XIX ст. Проте слід одразу зауважити, що хронологічний чинник не є визначальним щодо виділення цього періоду з поміж інших. Тут варто вести мову про зародження принципової зміни філософствування.

Ця зміна філософствування та переосмислення змісту предмету філософії розмежували всі існуючі зразки філософії на нові і старі. Відтак, діяльність філософів Нового часу реалізувалась як творення нової філософії, принципово відмінної від попередньої. Саме тому цей тип філософії слід визнати періодом “Нової (modern) філософії”, а термін “філософія Нового часу” – вважати допоміжним, оскільки він більше підходить до періодизації суто історичного процесу, ніж історико-філософського.

Зазначена зміна філософських досліджень перш за все стосувалась переосмислення значення природи в системі філософських уявлень про світ та світобудову. Переосмислення ролі природи та знання про природу у філософських побудовах значною мірою були підготовані періодом Відродження, коли природничі дослідження не лише накопичували новий дослідницький матеріал, але й підготували світоглядні зміни. В результаті, предметом нового філософського дослідження стає природа як універсальна цілісність, самостійна і самодостатня.

Згідно зі змінами світоглядного характеру відбулися і зміни щодо ставлення до знань людини. Постало питання нового зразка – що є джерелом знань людини, та якими засобами користується людина для набуття знань? Знання вперше розрізнилися на ті, які здобуваються виключно засобами людської істоти – людські знання, та знання, які надаються людині надлюдським чином – знання вроджене та божественне. Отже, ми маємо справу з двома типами знань: знанням людським та знанням людини.

Перша спроба відповіді на це запитання, як, власне, і його формулювання, належать британському філософу Френсісу Бекону. Саме з цим іменем пов’язується хронологічне визначення “початку” періоду “нової філософії”.

Зміна предмету філософії спонукала і до пошуків нових засобів чи методів пізнання. Узагальнена картина, розроблена в межах нової філософії, може бути представлена наступними методами. Хронологічно першим методом є емпіричний, розроблений Френсіс Беконом. Другим за порядком розробки є метод раціоналістичний, безумовна першість започаткування якого належить французькому філософу Рене Декарту. Наступним методом дослідження є метод сенсуалістичний, засновником якого є англійський філософ Джон Локк.

Таким чином, обличчя епохи поступово починає визначати наука. Наука – це вища цінність, вона – символ всемогутності людського розуму. В результаті змінюється ставлення людини до світу, що, в свою чергу, змінює і саму людину.

52.Бекон ідоли. Бекон вважав, що людському мисленню властиві істотні недоліки, які спотворюють істину і заважають отриманню нових знань. Ці недоліки він назвав ідолами (або примарами). Ідоли представляють собою забобони, з якими людина настільки зжилася, що не помічає їхнього існування. Для адекватного відображення світу Бекон спеціально виділяє і критично аналізує чотири типи ідолів – ідолироду, печери, ринку і театру. Перші два він вважає “вродженими”, пов’язаними з природними властивостями розуму, тоді як ідоли ринку і театру набуваються в ході індивідуального розвитку. Ідоли роду походять з природної обмеженості людського розуму, недосконалості її органів чуттів. Ідоли печери пов’язані з індивідуальними особливостями кожної людини, яка в силу специфіки свого розвитку і виховання бачить світ нібито зі своєї печери (тут Бекон запозичає сюжет платонівського міфу, тільки в якості стін печери виступають знання і звички, отримані людиною в процесі її виховання). Третій рід ідолів – ідоли ринку – виникає в результаті взаємодії людей, тих численних зв’язків, котрі виникають між ними в процесі спілкування. Вирішальну роль у формуванні ідолів ринку відіграють застарілі поняття, мова, неправильне використання слів. Висловлюючи думку, ми вже її спотворюємо, в ще більш спотвореному вигляді вона сприймається іншими людьми, спотворюється ними при передачі далі і т. д. Нарешті, ідоли театру виникають через сліпу віру в авторитети, зокрема в абсолютну істинність застарілих філософських систем, котрі своєю штучністю схожі на події, що розігруються в театрі. Таке поклоніння призводить до упередженості відносно дійсності і заважає неупередженому сприйняттю реальності.

Досягнення істинного знання передбачає подолання ідолів, що можливе тільки за допомогою досвіду (емпірії) та індукції.

53. Індуктивний метод Фенціса Бекона. Для того щоб реально вивчати природу, потрібно, згідно Бекона, керуватись індуктивним методом і йти від окремого до загального. В процесі пояснення необхідно йти поступово від окремих фактів до більш загальних положень. Таким є механізм індукції.

Бекон вважав, що наукове знання ґрунтується на досвіді, а не лише на безпосередніх даних відчуттів. Цей досвід є добутком цілеспрямованого організованого дослідження – експерименту.

Дослідження або експеримент у науці мусить здійснюватись за наперед визначеним планом, у певному порядку, і вести до нових експериментів, або ж від них до теоретичних аксіом, які у свою чергу вказують шлях до нових експериментів.

Отже, Ф. Бекон одним з перших виголосив, що призначення нової філософії його часу – створення нового методу. Сутність наукового методу пізнання, котрий Бекон назвав емпіричним, полягала в тому, щоб будь-яку ідею, що виникла в свідомості, перевірити в ряді спеціально поставлених досліджень – експериментів. Далі вступає в справу “новий органон”, або “нова логіка ”, основу котрої у Бекона складає індукція. Індукція, на думку Бекона, повинна проводити аналіз досвіду і розрізняти основні його елементи, котрі або підтверджують, або спростовують ідею, що перевіряється.

54. Локк критика «теорії вроджених ідей» До філософії як основний противник декартової теорії “ вроджених ідей ” і раціонально-інтуїтивного методу пізнання, в протилежність яким він висунув теорію tabula rasa (“ чистого аркуша ”). Людина народжується з чистою свідомістю, не завантаженою ніякими вродженими знаннями. Тому все, що людина пізнає, вона пізнає через досвід.

Досвід, вважав Локк, може бути як зовнішнім (вплив зовнішнього світу на наші чуттєві органи), так і внутрішнім (результат мислення, діяльності душі). На основі зовнішнього досвіду ми отримуємо “чуттєві ідеї”, а продуктом внутрішнього досвіду є внутрішні душевні рефлексії (процес самопізнання). І той і інший досвід ведуть, стверджував Локк, до утворення простих ідей. Більш абстрактні, загальні ідеї з’являються в нашій свідомості лише на основі розмірковування над простими ідеями. Наприклад, коли ми бачимо, що карети їдуть одна за одною, проїжджаючи повз нас, то в нас виникає проста ідея “послідовності” тих чи інших дій, але якщо ми дамо собі замислитися най ідеєю послідовності, то у нас з’явиться більш загальна ідея – ідея “часу”.

Світ речей ми пізнаємо на основі зовнішнього чуттєвого досвіду (сенсуалістське пізнання), але при цьому, вважав Локк, ми стикаємось з певними труднощами. Як, наприклад, відокремити істинні властивості речей від того, що привносять в наше пізнання наші органи чуття? Намагаючись вирішити цю проблему, Локк розділив ідеї, отримані на основі зовнішнього досвіду, на ідеї первинних якостей (котрі виникають завдяки впливові на наші органи чуття властивостей, що належить об’єктам зовнішнього світу: маса, рух та ін.), та ідеї вторинних якостей (пов’язаних зі специфікою наших органів чуття: запах, колір, смак та ін.). У пізнанні дуже важливо розділити ці ідеї, щоб не піддаватися самообману. За Локком, неможна, наприклад, сказати, що “яблуко червоне”. Яблуко має певну форму, масу, але колір яблука є властивість не яблука, а нашого зору, що розрізняє кольори.

56. Томас Гоббс Класичний представник англійської філософії періоду англійської буржуазної революції Томас Гоббс (1588-1688) послідовно розробляє систему раціоналістичної філософії, яка охоплює не тільки вчення про буття, пізнання, а й вчення про суспільство, державу. Своє вчення про раціональніс-ть пізнання він виклав у праці " Про тіло " (1655), де обгрунтував тезу про чуття як початкову стадію пізнання. Він вбачає мету пізнання в раціональному осягненні сутності, причин явищ. Визнання раціонального методу він обґрунтовує посиланнями на досягнення механістичного природознавства у Європі. Широко застосовуючи факти з історії нової науки, Гоббс доводить, що тільки опираючись на розум, систематичне мислення, можна досягти істини. Саме Гоббс висуває тезу про надуманість теорії двох істин (віри та розуму) і проголошує існування лише однієї — істини розуму, науки. Поняття істини він визначає як властивість наших знань бути відповідними властивостям речей. Він стверджує, що істина — це властивість наших суджень і заперечує визначення істини як властивості об'єктів. Тому ні чуття, ні вроджена інтуїція, дані одкровення не можуть бути істинними, якщо вони дані не у формах судження про світ.

Гоббс вирізняє три типи держави: 1) влада — зібрання і кожний громадянин має право голосувати (демократія); 2) влада зібрання, але лише деякі мають право голосувати (аристократія); 3) верховна влада тільки у одного (монархія).

57. Спіноза едина субстанція. Головною ідеєю Спінози, на котру “нанизана” вся його філософія, є ідея про єдину субстанцію світу – Бога. Спіноза виходив з декартового поняття субстанції: “Субстанція – це річ, для існування котрої не потрібно нічого іншого, крім неї самої”. Але якщо субстанція є основою самої себе, тобто сама себе творить, то, зробив висновок Спіноза, така субстанція повинна бути Богом. Це і є “філософських Бог”, що є універсальною причиною світу і нерозривно (імманентно) пов’язаний з ним. Світ, вважав Спіноза, поділяється на дві природи: природу творящу і природу створену. До першої належить субстанція, або Бог, а до другої – модуси, тобто одиничні речі, в тому числі, і люди.

Оскільки світ пронизаний єдиною субстанцією, в ньому панує сувора необхідність, що йде з самої субстанції, або Бога. Такий світ, вважав Спіноза, є досконалим. Але звідки тоді в ньому страх, зло, несвобода? Спіноза відповідав на ці питання дуже своєрідно. Так, людину вабить по життю досконала необхідність, але часто сама людина цього не розуміє і їй стає лячно, виникає прагнення суперечити необхідності, і тоді її душею оволодівають пристрасті, вона творить зло. Єдиний вихід – усвідомити цю необхідність. Звідси його відома “формула свободи”: Свобода є усвідомлена необхідність.

58. Джордж Берклі (англ. George Berkeley відомий також як: єпископ Джордж Берклі; *12 березня 1685—†14 січня 1753) — впливовий ірландський філософ, відомий своїми роботами про суб'єктивний ідеалізм, підсумований в його книзі «Бути це відчувати» (лат. «Esse est percipi»). Теорія Берклі стверджує, що індивідууми можуть лише безпосередньо знати відчуття й ідеї об'єктів, — а не абстракції, такі, як-от: «речовина». Він написав цілий ряд робіт, найбільш відома з яких — «Трактати про принципи людського знання» (1710) і «Три діалоги між Хілами та Філонами» (1713) (Філон, «Коханець розуму», представляв самого Берклі. Хіли, названі за старогрецьким словом що означає «речовина», представляли ідеї Лока). В 1734 він опублікував книгу «Аналітик», критику основ науки, дуже впливову в подальшому розвитку математики. Місто Берклі (Каліфорнія) та університет, який там знаходиться, названі на його честь. Житловий коледж в Єльському університеті також носить його ім'я.

59. Девід Юм може бути охарактеризований як номіналіст. На противагу відносно збалансованій у правах на існування об'єктивної та суб'єктивної реальностей, дуалістичній Декартівській моделі світобудови, британські філософи-епістемологи починаючи від Локка беруть курс на сенсаціоналізм (sensationalism) — віддання переваги сприйняттю та суб'єктивній матерії як єдинно-обґрунтованому базису філософських теорій. Таким чином ми можемо спостерігати поступову редукцію ролі речей самих у собі (субстрату, матерії, субстанції) у їхніх роботах та наголос на емпіричне знання та сприйняття — єдинне у істинності чого людина може бути хоча б до якоїсь міри певна. Усе вищезгадане виливалося умонізм та номіналізм — зменшення кількості сфер та світів у яких ведеться людське існування з двох чи кількох до одного. Особливо помітними подібні удари по матеріалізму і субстанції стають після появи праць Берклі — основні первісні положення теорій якого запозичив Юм, зокрема вартою уваги є концепція ідей (ideas/ collections of ideas) Берклі, яка дещо модифікуєсться Юмом розмежовуючим усі обєкти свідомості на сприйняття (impressions) та ідеї(думки) що постали унаслідок їх синтезу (ideas). Тим не менше варто зазначити що не зважаючи на радикальність свого емпіризму, Юм визначав доцільним послуговуватись ним лише уметафізичному контексті так само як і своєю скептичністю щодо реальності причинно-наслідкових зв'язків про яку йтиметься нижче і визнавав безглуздість використання подібних судженнь у повсякденному житті.

Зв'язки ідей та предмети дійсності

«Зв'язки ідей» та «предмети дійсності» безперечно не найвдаліший переклад словосполученнь relations of ideas, що у простих словах повинне було позначати способи та шляхи асоціювання, сполучення ідей одна з одною та іншими ідеями, побудову категорій та matters of fact — предмети мислення отримані з чуттів, «думальна субстанція», те над чим проводяться маніпуляції розуму.

Вплив цього нововедення на подальший розвиток світової філософії є цікавим у першу чергу тому, що воно лягло в основу знаменитої концепції синтетичних та аналітичних судженнь Іммануїла Канта, що захоплювався Юмом як борцем з догматизмом у сфері філософії та теології того часу.

60. Сутність та основні засади ідеології Просвітництва Французьке Просвітництво було представлено плеядою видатних мислителів. Вольтер, Монтеск'є, Кондільяк. Дідро, Гольбах, Гельвецій, Ламетрі, Руссо - ось далеко не повний перелік імен філософів-просвітителів.Просвітницькі ідеї на тривалий період визначили розвиток всієї духовної культури Франції, стали суспільним надбанням. Розгорнувши нищівну критику релігійного освячення феодальних режимів, французькі філософи XVIII ст. продовжили роботу, яка розпочалася ще в епоху Відродження, - знецінення релігійної віри, усунення диктату теології, обезбоживания соціально-політичного і духовного життя людей. Мислителі епохи Просвітництва були впевнені, що вирішальну роль у виправленні соціальних відносин покликане зіграти знання, і особливо пізнання«природного порядку». «Природний порядок», вважали вони, може бути досягнуто лише тоді, коли соціальні відносини будуть приведені в гармонійне відповідність з природою людини. «Природний порядок» пізнати людським розумом і відповідає справжнім, незіпсованим бажаннямлюдини. Виною тому, що цей порядок поки ще не утвердився в життєдіяльності людей, є неуцтво, мракобісся, релігійний фанатизм і тому подібні речі.Саме вони - головна причина людських лих, всякого зла і нещастя. Подолати зло і нещастя можна лише позбувшись від невігластва, освітивши розум. Виходячи з цього, просвітителі формулюють свою головну практичну задачу - просвітити розум людей, дати їм правильні знання. Тільки на цій основі, з їхньої точки зору, може бути перетворена життя суспільства і людини.
Віра в могутність людського розуму, в його безмежні можливості, у прогрес наук, що створює умови для економічного і соціального процвітання, - ось основний пафос Просвітництва. Філософи цієї епохи вважали, що суспільству властиво поступовий розвиток на основі неухильного вдосконалення людського розуму; розум і тільки розум є основою будь-якого прогресу, якого руху вперед. Згідно з ними, знання, мораль, релігійна віра, - все повинно бути піддано нещадному суду розуму, і тільки те, що буде виправдано цим судом, має право на існування. Захоплені ідеалом майбутнього «царства розуму», ці мислителі наївно вважали, що феодально-аристократична епоха та властиві їй політичний деспотизм, релігійний фанатизм і т.д. - Це не об'єктивно зумовлена, закономірна стадія у розвитку людства, але відхилення, «перерва» у висхідному ході розуму, і покласти їй край можна тільки за допомогою освіти людей.
Розум займає в ідеології Просвітництва місце вищого судді, виступає як вища інстанція критичного аналізу. Сам же розум виявляється поза критикою, оскільки над ним немає нічого, що могло б піддати його критичній оцінці. З точки зору Просвітництва розум є єдиним і універсальним, спільним для всіх людей, в усі часи, тому культура, яка повинна бути побудована на принципах розуму, видається єдино можливою раціональної культурою. Все, що існувало до неї, є лише брехня і помилки, результат неуцтва або свідомого обману. Переконані в силі і незалежності розуму, філософи Просвітництва вважали, що він здатний подолати брехню і помилки і забезпечити прогресивний розвиток людства. Впевненість у силі розуму поєднувалася у них з упевненістю в неухильності історичного прогресу.
Розум і прогрес - ось два головні гасла філософії Просвітництва. При цьому просвітителі апелюють не просто до розуму - адже до розуму зверталися і філософи XVII ст., - А до розуму науковому, котрий спирається на досвід і вільний не тільки від релігійних забобонів, але і від усяких «сверхопитних гіпотез». Тим самим вони намагалися поєднати раціоналістичні переконання в могутності і незалежності розуму з емпіричним поглядом на походження знання. Вони вважали, що знання виникає дослідним шляхом, але міра його істинності визначається розумом. Тому філософів-просвітителів, незважаючи на явні елементи сенсуалізму в їх теоріях пізнання, справедливо називали «раціоналістами».
Отже, XVIII ст. усвідомлював себе як епоху розуму і світла, відродження волі, розквіту наук і мистецтв, що наступила після більш ніж тисячолітньоїночі середньовіччя.

61. Класична німецька філософія - це філософські системи І.Канта, І.Г.Фіхте, Ф.В.И.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля та Л.А.Фейербаха, які були створені у другій половині XVIII - середині XIX століть. Вона була вищим досягненням філософської думки у світовому масштабі. Неминуще значення мали її гуманістичні ідеї соціального прогресу і свободи. Марксизм високо цінував класичну німецьку філософію передусім за розробку проблем діалектики (Кант, Гегель) і матеріалізму (Фейербах).

Теоретичним джерелом класичної німецької філософії була як вітчизняна філософія, так і досягнення світової філософської думки (раціоналізм Р. Декарта і Б.Спінози, філософія епохи Просвітництва). Зрозуміло, що відповідний вплив на неї справили й тогочасні досягнення природничих наук.

Класична німецька філософія не становила собою єдиного напряму. Наприклад, Кантбувдуалістом,Фіхте — суб'єктивним, Шеллінг і Гегель — об'єктивними ідеалістами, Фейербах — матеріалістом. Та разом з тим у філософських системах цих мислителів спостерігається зв'язок, навіть наступність. Особливе місце посідало дослідження форм всезагальності, які в Канта і Фіхте розглядалися як форми, притаманні лише людському мисленню, а в Шелінга і Гегеля — і як форми самої діяльності (духовної, на їх думку, за своєю природою). Особливого значення надавалося дослідженню проблеми тотожності мислення і буття, відношення суб'єкта і об'єкта, теоретичних форм пізнання, філософських категорій тощо.

Характеризуючи класичну німецьку філософію, як правило, вказують на такі її риси: наступність; діалектичність; критичне ставлення до "розсудкової" метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання ("Науковчення" Фіхте і "Енциклопедія філософських наук" Гегеля); звернення до історії як філософської проблеми. У світлі сучасної філософської думки впадає у вічі абсолютизація раціоналістичного підходу і недооцінка емоціонально-чуттєвого начала, зокрема естетичного відношення людини до світу, мистецтва, за допомогою якого людина осягає буття і переживає його сенс.

62. Філософське вчення Канта. Імануїл Кант (1724-1804) родоначальник німецької класичної філософії. Його теоритична діяльність поділяється на два періоди

1-закінується 60-роками 18ст. В цей час Кант займався переважно природними проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те,що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70рр.починається другий,так званий критичний період,коли в філософії Канта ми знайдемо і дуа-лізм,і агностицизм,і ідеалізм. Основні твори цього періоду: “Критика чистогоразума ”/1781/, “Критика практического разума”/1789/

В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання.Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне за Кантом,не вивчення речей самих по собі,а дослідження самої пізнавальної системи. Перш ніж пізнавати світ,пот-рібно пізнати своє пізнання, втановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Він вважає,що людський розум пізнає в не “речі в собі”, а явища речей,результат їхньої дії на органи чуття людини. ”Речі в собі”стають явищем завдяки апріорним формам споглядання/ простір, час/ та апріорним формам мислення/якість,кількість,причинність,реальність/,тобто таким формам, які мають позадосвітне походження. Наступна сходинка пізнання-це розум, який,за Кантом,завершує мислення і при цьому,не створюючи нічого ново-го,сам заплутується у невирішених протиріччях-в т.з.”антиноміях”чистого розуму.Кант вважає,що таких антиномій чотири,але вирішити їх неможли-во,оскільки кожну з тез,що складають антитомії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки даілектичної логіки,де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Кант багато написав про людину як частину природи,про людину як кінцеву мету пізнання,а не як засіб для будь-яких цілей,тобто визнає самоцін-ність людини.Кант ставив питання про співвідно-шення понять людина і особистість.Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну,незалежну від умов життя,загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив /закон,повеління/,що існує в свідомості людей,і надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства

63,64. Філософія Фіхте і Шеллінга Фіхте Іоган Готліб (1762-1814). Спираючись на суб’єктивно-ідеалістичний принцип тотожнос-ті буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процес цього саморозвитку у вигляді проблем протилежностей, що знаходяться в єдності суб’єкта (Я) і об’єкта (не Я). Взаємодія цих проитлежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу. Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед суб’єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінноюбула ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей, це був важливий крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку. Суб’єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об’єктивно-ідеалістична філософія тотожності, основополож-ником якої був Ф.Шеллінг (1775-1854). Цінним було те, що виходячи з теорії тотожності, він наполягає на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя “Я і середовище”, показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і не живої природи. Звичайно Ф.Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоритичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, за ров’язання яких взявся Гегель.

65. Філософське вчення Гегеля /1770-1831рр./відомий філософ об’єктивного ідеалізму,який у рамках своєї об’єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побуду-вати теоритичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття.Основні роботи: “Наука логіки”,”Філософія природи”,”Ф.духу”, ”Ф.права”. В коло його інтересів входили всі сфери життя—природа,людина,її свобода, закономірності суспільного життя,логіка… заслуга Г. полягала також в тому,що він весь природний,історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу,тобто у вигляді руху, змін,в перетвореннях,в розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно-ідеалістично. Гегель вважав,що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний дух,як самостійна, універсальна,духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух,абсолютна ідея чи розум,постійно розвиваючись,на певному його етапі породжує, ”відпускає з себе своє інше”-природу, яка в свою чергу,розвиваючись, поро-джує “суб’єктивний Дух”- людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу-філософію. Обгрунтовуючи ідею розвитку,Г. сформу-лював основні закони діалектики,довів,що істина є процесом. Розробляючи філософію історії,Г. перший підкреслив,що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої людини і об’єктивнос-ті, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Г. критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Сутність основного протиріччя філософії Г.- протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і в той же час метафізичною системою,звернувши увагу при цьому на непослідовність його діалектики. Вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Г. скрізь установив абсолютні межі розвитку:в логіці такою межею є абсолютна істина,в природі-людский дух,в філософії права-конституційна монархія,в історії філософії-філософська система самого Гегеля.

Г. вважав,що розвиток історії завершується, досягши рівня Пруської імперії,після того історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином,філос. Г. була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій і через це класики марксизму назвали її “кінцем німецької класичної філософії”.

 

 

 

 

 

 

 




Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 25 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | <== 21 ==> |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.01 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав