Коли я прийшов до тями, то побачив, що мене оточують індіанці. Але тепер вони не погрожували мені, а, навпаки, хотіли допомогти. Моя голова лежала на колінах в одного з них, а ще хтось намагався зупинити кров, що сочилася з рани на скроні. Я бачив воїнів, які співчутливо дивилися на мене. Мабуть, їм хотілося, щоб я якнайшвидше опритомнів. Я дуже здивувався з того, адже був упевнений, що вони збираються мене вбити. Після удару томагавком я подумав, що мені кінець. Саме так думають раптово оглушені ударом по голові. Приємно було усвідомлювати, що я ще живий і тільки легко поранений і що люди, які оточують мене, не намагаються завдати шкоди.
Індіанці тихо перемовлялися між собою, міркуючи про те, чи смертельна моя рана. Було очевидно, що вони дуже раділи, що не вбили мене.
– Ми пролили твою кров, але рана не смертельна, – сказав один із них, звертаючись до мене своєю рідною мовою.
– Це я завдав тобі удару. Було темно. Друг Сонця, Що Сходить, ми не впізнали тебе! Ми думали, що ти ятікаклуко[64]. Ми думали, що застанемо його тут, і хотіли пролити його кров. Він був тут. Куди він пішов?
Я вказав на форт.
– Хулвак! – одночасно вигукнули кілька індіанців. Я одразу ж збагнув, що вони дуже розчарувалися. Якийсь час вони радилися між собою, а потім індіанець, який заговорив першим, знову звернувся до мене:
– Друг Сонця, Що Сходить, нічого не бійся. Ми не чіпатимемо тебе, але ти повинен піти з нами до вождів. Це недалеко. Ходімо!
Я звівся на ноги. Можливо, якби я зробив над собою надзусилля, то зумів би втекти від них, та ця спроба могла мені коштувати життя. Крім того, заспокоювала ввічливість моїх супротивників. Я відчував, що не варто їх боятися, а тому без вагання пішов за ними.
Індіанці вишикувалися по одному ланцюжком, мене розмістили десь посередині, і ми попрямували до лісу. Здалося, що ми йшли в напрямку, де нещодавно відбулася битва. Тепер довкола було тихо. При світлі місяця я впізнав індіанців, яких бачив раніше на раді. Це були воїни племені мікосукі, прихильники Оцеоли. Я зрозумів, що він і був одним із вождів, до яких мене вели. Мої припущення справдилися. Незабаром ми вийшли на галявину, де розташувалося із сотню індіанських воїнів. Я побачив кількох вождів, серед них був і Оцеола.
Усе довкола багряніло від крові – видовище воістину жаске. Повсюди лежали трупи; на них запеклася свіжа кров, вираз жаху застиг в очах. Люди лежали в тих позах, у яких їх застала смерть. Скальпель уже закінчив свою страшну роботу: на скронях виднілися малиново‑червоні рубці, що вінцем облямовували черепи, позбавлені волосся. Поміж убитих ходили індіанці зі свіжими скальпами в руках. У декого скальпи теліпалися на дулах рушниць. Нічого надприродного тут не відбулося. Все було зрозуміло. Полеглі воїни належали до племен зрадників‑прихильників Луста Гаджа і Оматли. За угодою з агентом вожді‑зрадники вийшли з форту Брук у супроводі обраної свити. Про їхній план довідалися патріоти. Зрадників вистежили, напали на них по дорозі і здолали після короткої сутички. Більшість полягла, лише небагатьом на чолі з вождем Луста Гаджем вдалося втекти. Оматла та ще кілька потрапили в полон і були поки що живі. Їх не вбили відразу тільки для того, аби стратити привселюдно.
Бранців міцно прив’язали до дерев. Серед них і того, хто милістю агента Томпсона був возведений у сан короля семінолів. Однак його піддані не виявляли до нього знаків поваги. Біля нього юрмилися воїни, які прагнули виступити в ролі царевбивці, та вожді утримували їх від насильства, бажаючи судити Оматлу за звичаями і законами свого народу. Коли ми прибули, вони якраз вершили цей суд і радилися між собою. Один із воїнів, що захопили мене в полон, повідомив про наше прибуття. Я помітив розчарування на обличчях вождів. Стало зрозуміло, що я не той полонений, який потрібен їм. Тому на мене не звернули уваги, і я міг робити, що хотів.
Судді виконали свій обов’язок. Довго не сперечалися, бо всі й так добре знали, що Оматла – зрадник. Звичайно, його визнали винним, і він повинен був заплатити життям за свої злочини. Вирок оголосили привселюдно: зрадник повинен померти! Постало питання, хто буде катом. Охочих знайшлося багато, бо, за індіанською мораллю, покарати зрадника – справа честі. Отже, шукати ката не було потреби. Пролунали гучні голоси охочих, однак рада вождів відхилила їхні послуги. Таку справу треба було вирішувати голосуванням.
Усі знали клятву, яку дав Оцеола. Його прихильники хотіли, щоб він її виконав, тому й обрали його одностайно, і Оцеола прийняв це як належне. З ножем у руці підійшов він до зв’язаного бранця. Всі прагнули побачити фатальний удар. Мене також потягла якась невідома сила подивитися на дійство. Ми стояли затамувавши подих, чекаючи, що от‑от ніж встромиться у серце зрадника. Ми бачили, як Оцеола звів руку, щоб завдати удару, але не бачили ні рани, ні крові. Лезо ножа перерізало тільки ремені, якими був зв’язаний бранець. Оматла стояв звільнений від пут. Серед індіанців почулися крики несхвалення. Навіщо ж Оцеола це зробив? Невже він хотів дати Оматлі можливість утекти?
– Оматло! – мовив Оцеола, суворо дивлячись в обличчя своєму ворогові. – Колись тебе вважали хороброю людиною. Тебе поважали всі племена, весь народ семінолів. Білі підкупили тебе і змусили зрадити батьківщину і нашу спільну справу. Однак ти не помреш собачою смертю! Я знищу тебе, але не хочу бути вбивцею. Я не можу підняти руку на безпорадну, беззбройну людину і викликаю тебе на чесний двобій. Тоді всі побачать, що правда перемогла… Дайте йому зброю! Нехай захищається, якщо може.
Ніхто не схвалив цей несподіваний виклик. Серед індіанців були й такі, що палали лютою ненавистю до зрадника Оматли і готові були його закололи на місці, зв’язаного по руках і ногах. Але всі бачили рішучість Оцеоли, тому ніхто не заперечував.
Один із воїнів подав Оматлі томагавк і ніж. Так само був озброєний і Оцеола. Індіанці мовчки розступилися, і супротивники опинилися в центрі кола. Сутичка була коротка: Оцеола миттю вибив томагавк із рук супротивника і блискавичним ударом повалив його на землю. Переможець схилився над переможеним, у його руках зблиснув ніж. Коли він випростався, лезо ножа вже не виблискувало в місячному світлі: воно обагрилося кров’ю. Оцеола, як і присягав, пронизав серце зрадника. З Оматлою було покінчено.
Згодом білі називали цей учинок Оцеоли вбивством. Але це було не так. Такою ж смертю загинули Карл I, Калігула, Тарквіній і сотні інших тиранів, які гнобили свій народ або зрадили своїй країні. Громадська думка не завжди справедлива щодо таких дій. Вона подібна до хамелеона, що змінює забарвлення. Вона змінюється залежно від лицемірного духу свого часу. Це чисте святенництво, ганебна безпринципність! Тільки того можна назвати вбивцею, хто вбиває з ницою, корисливою метою. Оцеола ж був не такий.
Я опинився в дивній ситуації. Ніхто не звертав на мене уваги, однак мене й досі турбувала моя подальша доля.
Збуджені останніми подіями індіанці, які фактично перебували у стані війни з моєю країною, могли вготувати для мене що завгодно, й моє життя могло скінчитися, як і життя Оматли.
Отже, моє очікування на подальший розвиток подій було не вельми приємне. Та скоро мені відлягло від серця. Щойно зі зрадником Оматлою було покінчено, Оцеола підійшов до мене і дружньо простягнув руку. Я був щасливий знову заручитися його дружбою. Він висловив жаль щодо мого помилкового поранення і взяття у полон. Потім покликав одного з воїнів і наказав йому провести мене у форт. Я не мав ані найменшого бажання залишатися на місці трагедії.
Попрощавшись з Оцеолою, я пішов за своїм провідником. Біля озера ми розійшлися, і я спокійно повернувся у форт.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 27 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |