Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Естетична концепція Т.Шевченка.

Читайте также:
  1. ДІАЛЕКТИКА ТА ЇЇ АЛЬТЕРНАТИВИ. КОНЦЕПЦІЯ РОЗВИТКУ
  2. Естетична свідомість
  3. Завдання 63. Психоаналітична концепція З.Фрейда; ідеї неофрейдизму.
  4. Концепція демократії Шарля Алексіса де Токвіля
  5. Концепція держави Георга Гегеля
  6. Концепція людини в екзистенціалізмі. Ж.-П. Сартр "Екзистенціалізм - це гуманізм".
  7. КОНЦЕПЦІЯ НОВОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ
  8. Концепція розвитку та її альтернативи. Діалектика як система законів розвитку.
  9. Концепція соціально-етичного маркетингу

Естетика Шевченка - система поглядів митця на прекрасне і потворне, високе і низьке, трагічне і комічне; розуміння ним естетично важливого та його дійсності; а також ставлення до мистецтва й особливості художньо-образного сприйняття світу. На рівні раціонально-теоретичному Шевченко намагався осмислювати питання мистецького освоєння дійсності. Це бачимо в Щоденнику, де він висловлює свої міркування щодо “Естетики” Кароля Лібельта, у деяких листах, частково в повістях Щодо художньо-образного рівня, то тут на перший план виходять не стільки раціональні елементи, як елементи чуттєві, емоційні. Останні через свою невербальну багатозначність залишаються складними для інтерпретацій. В Академії Шевченко не лише ознайомився з естетикою класицизму, а й отримав певні теоретичні знання в галузі естетики. Тут він слухав лекції В.Григоровича з теорії красних мистецтв. Митця більш цікавив практичний аспект, Шевченко все таки сприйняв деякі елементи естетичних поглядів В.Григоровича, вважаючи, що велику роль у діяльності митця відіграє уява та чуттєвість серця, а в справжніх мистецьких творах відображується душа художника.

5. Авторецепція Т.Шевченка («Щоденник»).

Щоденник Тараса Шевченка охоплює період від 12 червня 1857 р. по 13 липня 1858 р. і розповідає про напружені дні очікування волі, тривалу дорогу до Петербурга через Астрахань, Нижній Новгород, Москву. Писав його російською мовою рік, не призначаючи для друку, а для себе самого й для «люблячого друга», перед яким йому ні з чим було критися,— такого, як М. Лазаревський, А. Козачковський, Бр. Залеський, Я. Кухаренко та ін. Щоденник — безцінне джерело відомостей про життя й оточення поета, про його суспільно-політичні, філософські та художні погляди, про його ставлення до людей, з якими спілкувався, до значного кола явищ літератури, мистецтва, історії, суспільного життя тощо. Захоплює сміливість і щирість висловлювань, пристрасне зацікавлення усім помітним, що відбувається навколо, невситима жага пізнання й спілкування, нових мистецьких вражень, постатей, голосів, думок, публікацій. Це — найвидатніший твір Шевченкової мемуарної прози, «надзвичайно влучний автопортрет поета і людини», «не тільки одне з найцінніших до його життєпису джерел, а разом і ключ до його творчості, до того дивного секрету скоряти людські серця, викликати відповідні настрої, що високою мірою посідав наш поет». Йому властиві надзвичайна щирість саморозкриття, глибина самоаналізу, влучність характеристик (часто сатиричних), реалістична повнокровність побутових зарисовок. Із щоденника постає образ воістину великої людини-митця й мислителя, людини чистої душі, по-дитячому відкритої, доброї, довірливої, безпосередньої в емоційних порухах людини, за буденністю якої, небагатою на зовнішні події, криється надзвичайно інтенсивне життя духу й вирування переживань. У запису від 20 червня 1857 р. Шевченко наче підбив підсумок тяжким рокам свого заслання: «Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо». Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми «Неофіти», «Юродивий» (незакінчена), ліричний триптих «Доля», «Муза», «Слава» та доопрацював свої «невільницькі» поезії, які переписав до «Більшої книжки». У кінці березня 1858 р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці палко зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам в Україні, зближується з мистецькою інтелігенцією столиці імперії. "Щоденник" Т. Шевченка є невичерпним джерелом для розуміння його естетичних смаків і переконань. Крім поривань до істини, важливим у його уявленні було тяжіння до краси, гармонії. "Яким живлющим і дивним є вплив краси на душу людини", — занотував він 18 листопада 1857 p., високо цінуючи красу і в природі, і в мистецтві.

 

6. Проблема «автор – адресат» в творах Т.Шевченка.

Проблему «автор-адресат» у творчості Т.Шевченка можна розглядати на прикладі віршів-послань Це певний спосіб поетичного висловлювання, яке спрямоване до конкретного адресата. Ознаки цього жанру: образ адресата, настанова на спілкування з ним автора, композиційно-стильові форми “зверненого слова”. Форма звернення до конкретного спібесідника (друга, чи ворога) залишається типовою для такого жанру. Всі ці ознаки притаманні віршам-посланням Т.Г.Шевченка, який не міг безпредметно виливати свій біль, свої прагнення та надії.

Завдяки використанню такого жанру встановлюється контакт між автором і адресатом, мета якого може бути різною: викликати інтерес у адресату до своїх творів, розкрити їх художнє значення, пояснення чого хоче автор, сутність його творів та ін.

Твір “Н. Маркевичу” можна назвати типовим посланням. Тут адресат сприймається як реальна людина, і є те, що літературознавці називають характерною рисою послання - погляд поета на предмети превалює над відчуттям. Поет, виливаючи тугу за батьківщиною, малює в своїй уяві її образ.

В поезії “Чигрине, Чигрине” розмова автора з Чигирином є уособленням ідеї визвольної боротьби.

У посланні “До Основ’яненка” засвідчено велику повагу автора до письменника, до його внеску в розвиток української культури. Хоча перша частина цього твору – це роздуми про історичну долю України, друга частина твору є власне посланням, в ньому з’ясовується, що автор, вважаючи Основ’яненка однодумцем у поглядах на історію, просить оспівувати героїчне минуле, висловлює сумніви щодо своїх можливостей співака, говорить про особисті страждання людини, відірваної від рідного краю

В інших поезіях, форма звернення служить засобом самоаналізу і соціально-політичного аналізу. Яскравим зразком цього є послання “Гоголю”. Тема послання – осуд поетом суспільної пасивності земляків й особливо зрадництва національних інтересів “перевертнями” – частиною українського панства та інтелігенції. І за жанром і за змістом цей вірш передує посланню “І мертвим, і живим...”.

Шевченко постійно апелює до Гоголя – безпосередньо (у формі ліричних звернень та через займенник “ти”) або за допомогою літературних асоціацій, зіставляючи особливості Гоголівського й свого письменницького хисту та психологічної вдачі (“сміх і плач”) тощо.

Основна тема твору розкривається у другій та третій частинах. У другій частині “я” відокремлене від “ти”: “Ти смієшся, а ж плачу”. У третій частині “я” і ”ти” – носії однієї точки зору і виступають спільно як “ми”: “А ми будем /Сміяться та плакать”.

Характеризуючи твори Гоголя як сміх, а власні як плач, Шевченко насамперед мав на увазі різні жанрові й образно-стилістичні домінанти творчості: сатиричну в Гоголя й скорботну, сумну, елегійну в себе – при спільності творчої мети – подолати зло.

З наведеного бачимо, що обов’язковою даністю послання є наявність того, хто звертається, і того, до кого звертаються. Тим самим зумовлюється розведеність у просторі цих двох постатей.

Причому простір адресанта є генеральним, в той час як адресата – локальним. Тому, що в полі зору першого є він сам, і той, до кого він говорить; крім того, він виразно розуміє свою активність, що надає значимості його власному простору. Але для того, щоб бути почутим, адресант має, разом з тим, перебувати в одному просторі зі слухачем, бо хоче бути почути. З одного боку, для того, щоб бути почутим, той хто говорить, має перебувати в одній часовій площині зі своїм співрозмовником, але справа полягає в тому, що навіть у випадку дружнього послання, конкретність адресата доволі умовна, оскільки за ним обов’язково передбачається хтось інший – той ідеальний співрозмовник, який адекватно розуміє адресанта. Серед сучасників і попередників його знайти важко – кожен володіє “власною істиною”, що власне, і уможливлює послання. Отже залишається дві можливості: адресат, що перебуває у майбутньому, і сам адресант. Абсолютно закономірною, геніально точною є адресація вершинного послання Шевченка “І мертвим, і живим, і ненародженим...”.

Тож вершиною цього жанру в творчості Шевченка є послання “І мертвим, і живим, і ненародженим...”, в якому автор ніби змоделював образ національної еліти, показав якою вона повинна бути, визначив її політичні та морально-етичні параметри. Зробив це в основному через різке сатиричне заперечення всього того негативного, що було притаманне українському ліберальному панству.

У цього послання довга адреса: “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” Воно звернене фактично до всіх українців, тобто має всенаціональну адресу, і в цьому вагомий художній сенс, який дозволяє жити поезії у “великому часі”. Саме тому поетове послання зберігає актуальність для всіх періодів нашої історії.

Доцільно розкрити алегоричність його назви. Мертвими Шевченко вважаєпоміщиків-кріпосників; живими - інтелігенцію, про яку Шевченко найбільше говорить у творі і дає їй досить глибоку, вичерпну характеристику; ненароджені – то простий народ, “брати незрячі, гречкосії”, поневолені, політично пасивні, не підготовлені до участі в суспільно-політичних змаганнях.

Починається послання з зображення соціального стану України як колонії Росії. І в наступних частинах образ України залишається провідним

Композиція твору своєрідна: Шевченкове послання побудоване на внутрішній опозиції: з одного боку, поет дуже гостро картає земляків за їхні провини перед Україною, її народом, а з другого – намагається “по доброму” усовістити їх, звертається до їхніх гуманних і патріотичних почуттів з тим, щоб привернути до служіння знедоленій Батьківщині. З одного боку - сатиричні громи на їхні голови, а з іншого – намагання створити для них певну позитивну програму. В цьому величезна художня сила твору, який не тільки будить, тривожить громадянську совість, а й відкриває шлях, на якому можна спокутувати власні гріхи.

 

7. Жанрові особливості повісті Т.Шевченка «Близнецы»

«Близнюки» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана орієнтовно 10 червня — 20 липня 1855 р. у Новопетровському укріпленні.

За своїми жанрово-стилістичними особливостями повість стоїть близько до української та російської прози 30 — 40-х років (М. В. Гоголь, Є. П. Гребінка, Г. Ф. Квітка-Основ'яненко, М. П. Погодін, О. С. Пушкін, М. Ю. Лермонтов). Ряд епізодів «Близнецов» має автобіографічну основу. В них передано враження Шевченка від подорожі до Полтавської губернії, зокрема до Переяславщини, про перебування у Києві тощо. Подробиці з життя Шевченка на засланні використано в змалюванні епізодів перебування Саватія Сокири в Оренбурзі та його подорожі до Орської фортеці.

Головна проблема твору — проблема виховання. На утвердженні суспільного та естетичного ідеалу в повісті певною мірою позначилась сентиментально-романтична традиція Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша. Водночас у «Близнецах» Шевченко вперше звертається до педагогічних ідей Г. С. Сковороди. У повісті відбито літературні зацікавлення Шевченка. Поет у різних формах висловлює своє ставлення до творів Г. С. Сковороди, І. П. Котляревського, М. В. Гоголя, до української народної творчості, а також до літературної полеміки.

 

8. Антимілітарний пафос повісті Т.Шевченка «Близнецы».

 

Тарас Шевченко наповнив повість «Близнюки» безліччю автобіографічних елементів, які легко помітити вже в тому, що сам автор в творі чимало розповідає про себе від першої особи (зрозуміло, що це могло б бути лише художнім прийомом, але тут ми бачимо справжні факти з життя Шевченко, до яких автор так чи інакше відсилає у творі). Інший прийом, який він використовує – «атака з початку», тобто висування головної ідеї майже одразу ж на початку твору, або певного епізоду, чи то після коротесенького вступу, який тільки підсилює ефект від появи авторської ідеї. Розглянемо тему, яка в творі «Близнюки» фігурує в одній з головних позицій: антимілітаризм. Ставлення автора до армії змальовано ще в перших абзацах. Цікаво помітити той пафос, з яким подається ідея: армія зображена як «нація без колориту», без маленьких національних примх, як то в прикладі подається понеділок, ніби непростий для українця день. Далі автор без жалю наводить ганьбу на рядового військового, використовуючи образи, покликані ще більше принизити звичайного військового, на приклад, стверджуючи, що той скоріше у єврея горілкою розживеться, ніж книгу купить. Ще далі – безліч прикладів розпутства військових. Саме так висунута антимілітарна ідея на початку твору, яка також виконує функцію «передбачення» подальшого сюжету.

Далі Шевченко використовує прийом порівняння: протягом всієї повісті він порівнює двох братів. Той, що пішов у військові раз від разу змальований все огидніше, автору не бракує фарб ані на опис ганебних справ, ані на картину, яку бачить його брат Ватя: перетворення людини на звіра. Що цікаво, автор всіляко підкреслює вирішальну роль вибору професійного шляху людини на її подальшу долю, адже в дитинстві Зосю і Ватю розрізнити ані зовні, ані за характером було майже неможливо. З іншого боку, Ватя показаний зразковим, вдячним сином, корисною та благородною людиною. Ось так, використовуючи прийом «передбачення подій» та граючи на контрастах, Шевченко повною мірою вплітає у твір елемент антимілітарного пафосу.

 

9. Особливості композиції повісті Т.Шевченка «Близнецы».

«Близнюки» (рос. Близнецы) — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана орієнтовно 10 червня — 20 липня 1855 р. у Новопетровському укріпленні. «Близнецы» ніби логічно продовжують тему повістей «Несчастный» та «Капитанша», створених у першій половині 1855 р.

Найімовірніше, що повість була завершена ще до кінця 1855 р., тобто через місяць і 10 днів після початку роботи над нею. Цей здогад підтверджує передусім текст автографа, який має всі ознаки скоропису: неуніфіковані імена персонажів, позначені лише початковими літерами власні імена та назви, недописані слова, пропуски, плутану нумерацію окремих аркушів, текстові повтори, випадки синтаксичної неузгодженості, невиваженість пунктуації та ін.

Головна проблема твору — проблема виховання. Питання формування особистості молодої людини, зокрема питання виховання, розглядалися також у публіцистиці (журналах «Современник», «Отечественные записки», «Морской сборник»), в статтях М. О. Добролюбова, М. І. Пирогова та інших авторів[4].На утвердженні суспільного та естетичного ідеалу в повісті певною мірою позначилась сентиментально-романтична традиція Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша. Водночас у «Близнецах» Шевченко вперше звертається до педагогічних ідей Г. С. Сковороди. Український філософ-просвітитель не тільки одна з дійових осіб твору. Його думки про необхідність для щастя людини обрання праці за покликанням, високої моральності, гармонійного розвитку особистості сповідують герої повісті Никифор Федорович та Саватій Сокири.

 

10. Ідеал життя в повісті Т.Шевченка «Близнецы».

Розвиваючи провідні принципи античної естетичної думки та досягнення педагогічних теорій свого часу про сенс людського життя, Шевченко у повісті «Близнецы» накреслив ідеал життя щасливої людини з національно виразними рисами характеру, особистою й суспільною повноцінністю. Ним у повісті є Никифор Сокира – втілення типових рис українця–інтелігента.

Ідеальним для нього є сільський труд, який приносить моральне задоволення (знищення кріпацтва обов’язкове). Заможний селянин–хуторянин, дрібний поміщик чи фермер уявлялися письменникові еталоном тих зразкових окремих господарств, з яких складатиметься майбутнє суспільство. Це, по–перше. По–друге, трактуючи лю­дину в нероздільній єдності соціального, морального і психологічного, Шевченко розглядає проблему праці у філософському аспекті – прославляє труд як життєву потребу людини і критерій її моральних цінностей при певних суспільних відносинах.

Ідеал життя у повісті Т.Шевченка «Близнецы»,крім античних принципів, заснований ще і на етичних ідеях Г.Сковороди, який виступає в повісті як одна з дійових осіб твору. Думки цього видатного українського філософа про необхідність для щастя людини обрання праці за покликанням («сродна праця»), високої моральності, гармонійного розвитку особистості сповідують герої повісті Никифор Федорович та Саватій Сокири. Тож чесна праця, демократичний, здоровий побут героїв, а також інтелектуальне дозвілля (у творі герої читають на пасіці в оригіналі Горація, Гомера, «Псалмів Давидових», грають на скрипці) — все це і є ідеалом життя.

 

11. Лист як композиційний прийом у повісті Т.Шевченка «Близнецы».

Листи в повісті відіграють важливу композиційну роль, адже вони можуть багато сказати про героїв, їх характери. Саме у листах до батьків розкриваються характери Сави і Зосима Сокир. Шевченко робить ці листи контрастно протилежними за обсягом, частотою написання, стилем, емоційністю, змістом. Тобто автор використовує листи для проникнення у внутрішнє життя героїв.

Листи Зосима короткі, з описанням своїх бідувань та обов’язковим вимаганням від батьків грошей, вони відображають поступове моральне падіння героя. Листи до рідних в Україну Саватія Сокири – це фактично щоденник самого Шевченка,вони наповнюють повість автобіографічністю Шевченка. В них герой детально описує подорож спочатку з Оренбурга до Орська, а потім, вже у складі величезного транспорту, із Орська до військового укріплення Раїм у гирлі Сирдар’ї. Ці листи багаті на художні образи, описання, пейзажі і відображають моральне зростання героя.

 

12. Реалістична парадигма в романі П.Мирного «Повія».

 

Роман «Повія» можна віднести до реалістичних, адже таким його роблять проблеми, що підіймаються в романі, та те, яким чином ці проблеми вплетені в реалію тогочасного життя. Питання, що підіймаються в «Повії», фігурують і в інших творах автора, як то «Хіба ревуть воли, як ясла повні», «П’яниця». Розглядаються теми жіночої долі та спроможності жінки вижити в світі без чоловічої допомоги, теми життя сільського та міського, маргінальності. Не останню роль відіграють художні засоби, якими користується автор, змальовуючи той чи інший епізод: він не вдається до сентиментальних образів, виправдовуючи невірний вибір життєвого шляху героїні, змальовує шари суспільства такими, якими вони є. Щодо сюжету, то Панас Мирний вперше в українській літературі глибоко розглянув питання проституції, причини, за якими обирається цей шлях, та його наслідки. Що цікаво, сам по собі образ повії був створений до Панаса Мирного, але розвивався з установкою співчуття до скривдженої, в якої не було вибору, а героїня застерігалась від морального падіння. Реалізм це моральне падіння, навпаки, передбачав. Героїня роману не була приречена з самого початку, у неї був вибір, якщо судити об’єктивно, виборів в неї було чимало. Інший реалістичний аспект, це вплив суспільства на моральне життя його члена. Панас Мирний прямо доводить, що українцю краще жити на селі, де спільнота не залишається цілковито глухою до твоєї біди, а за мораллю слідкують суворо. Проте, реалістичного ефекту додає і маніпулювання автора ставленням до героїні: читач не виправдовує Христину і не завжди погоджується з її вибором, але завжди її приймає і розуміє.

Виправдання жінкам, що ступили на косий шлях через трагічний збіг обставин, чи нестачу власних сил, подається в кінці твору, де сон головної героїні показує те, яким могло бути життя за інших умов. Гострими проблемами, точно змальованими образами, життєвістю розв’язок та завершення сюжетних ліній представлена реал

 

13. Психологія маргінальної людини в романі П.Мирного «Повія».

Промислове ХІХ ст. сприяло проникненню українців до міста. Проте більшість з них залишалося на маргінесах культурно-політичного життя міста й були призначені для обслуговування інших панівних національностей. У той час з’являється література з життя пролетаріату, або із зубожілих поодиноких міщан-українців, як наприклад: «Повія» Панаса Мирного. Проте ще в усіх цих творах воно є лише засобом для показу «інакшого життя», відмінного від сільського. З епохою модернізму, як видається, відбулося остаточне оформлення двох цілком відмінних, опозиційних одна до одної свідомостей та світоглядів – міського та провінційного чи маргінального.

Суттєва відмінність між двома світами, в яких існує Христя, значною мірою впливає на її психологічний стан, порушує внутрішню рівновагу, поглиблює її трагічне становище. Історик С.Томашівський розглядає цю проблему на рівні буття нації, наголошуючи, що "внутрішня слабкість українського народу полягає у відсутності рівноваги між містом і селом, величезних відмінностях в культурно-освітньому і політичному рівнях, що не давало можливості творити органічну національну цілість”.

Органічної внутрішньої цілісності позбавлена і Христя. "Чудна! Жила в городі – тобі було сумно, бажала в село. Стала у селі – тебе знову у город тягне. Чудна ти, нігде місця не нагрієш”, – дивується Колісник [2, 562]. Дівчина так і не змогла прижитися в місті, пристосуватися до нового їй середовища, але й село вже стало для неї чужим. Відпущена господинею, вона приходить відвідати матір, але якась незрозуміла туга не дає їй спокою і жене назад до міста, хоча можна побути дома довше: "Тісною і смутною здається їй своя хата; рідне село наче принижчало, помиршавіло; життя його спустіло; неначе пожежа пройшла і спустошила самі найкращі місця. Вона радніша кинути його зараз і полетіти назад, у місто… А ще ж тільки субота, до завтрього після обіду їй бути… Така журба розбирає її, так їй важко та трудно” [2, 188]. Це психологія маргінальної людини, що виявляється в розчахнутості її між двома світами. В цьому полягає внутрішня трагедія Христі.

П. Мирний показав, що селянин, який приїхав до міста, почуває себе там чужим, а то й зайвим, перебуваючи на периферії, на межі, адже місто дає інші можливості, їх більше, саме життя тут бурхливіше, хоча свідомість не може урбанізуватися. Тиким чином, село і місто у романі – це більше, ніж просто середовище чи тло подій, вони допомагають розкрити внутрішню дисгармонію людини, яка вже не сільська, але й міською стати не може. Це марґінальна людина, розчахнута між двома світами, як от головна героїня роману Христя Притиківна. П. Мирний не протиставляє місто селу чи навпаки. І там, і там, як показує письменник, існують пороки, те "лихо”, що робить людину "пропащою силою”, в конкретному випадку – повією.

Наприкінці роману образ Степана набуває маргінальних рис – він відлучений від села назавжди, проте і місто не прийняло його в свої обійми, єдиний порятунок – це література – світ примар та вигадки, яких так не вистачає героєві.

 

14. І.Франко – модерніст (новела «Сойчине крило»).

Творчість Івана Франка припадає на дуже цікавий, насичений і ущільнений період розвитку української літератури, період накладання та протистояння в національному літературному процесі відразу кількох літературних епох: романтизму, реалізму та модернізму.

Загальновідома критика Франка художньо-естетичних поглядів М. Вороного, «молодомузівців» та «хатян», крім усього іншого, засвідчує й глибоке розуміння ним модерністської естетики.

Герой новели «Сойчине крило» був задуманий саме як модерністський, а його світогляд і життєва позиція мали розвінчуватися в процесі твору (ідея про неможливість утекти від реальності, від життя. Втеча від життя, культ самотності й самоцінності здаються герою новели єдино можливими після тієї тяжкої травми, яку він пережив три роки тому. Його ізольований світ, його тверде (до часу) переконання, що він зміг, він переміг, він – над ситуацією, звичайно, має ознаки і романтичного героя-самітника, зневіреного й розчарованого, що переймається лише собою і своїм світовідчуттям, і надлюдини. Однак ізольованість його дуже, сказати б, прагматична. Він віддає реальності (роботі) рівно стільки, щоб забезпечити собі існування. На своєму умовному острівці відлюдництва він – єдиний господар.

Тут зосереджується увага на моральній силі людини, яка самоізолюється від суспільства, культивуючи свою винятковість, свою неповторність, егоїзм. Ота горезвісна «башта» вже за визначенням передбачає певну висоту, певне топографічне становище над: над землею, над світом, над суєтою тощо (до речі, один із улюблених прийомів романтиків).

У новелі відбувається заміна рольових функцій героїв: не він має доскочити (піднятися) до умовної башти обраниці,а жінка має достукатися до його твердині. А якщо врахувати окреслене ним самим його топографічне розташування (під світом, тобто в ситуації міфологічного низу) – то їй належить підняти його. Це уточнюється її тотемом1 – «Сойкою», птахом, який у міфології, як будь-яка крилата істота, символізує душу, точніше, висоту душі. Чому все-таки сойка, а не інший птах? В українській міфології сойка – пташина, день якої святкують чомусь 11 грудня й у якої запитують про долю.

Отже, сойка виступає в новелі атрибутом жінки – активної героїні, яка має пробудити героя до справжнього життя.

Отже, можемо стверджувати, що у новелі «Сойчине крило» відбилися нова концепція особистості й дійсності, нове співвідношення мистецтва і дійсності, викликані новими суспільними умовами на межі двох епох. По суті, все найновіше, найпопулярніше у культурному житті тогочасної Європи (міфологізм, психоаналіз, модерністська естетика) сконцентроване в цьому творі про нерозважливо зраджене кохання, яке прагнуть повернути; про неможливість бути «по той бік добра і зла» без

 




Дата добавления: 2015-09-09; просмотров: 191 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

<== 1 ==> | 2 | 3 |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.012 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав