Читайте также:
|
Розділ І.
Рецепція творчості Володимира Винниченка в літературознавстві
Творчість Володимира Винниченка у провідних українських публіцистів, літературознавців
«Ми Винниченка не знаємо. І то майже в прямому розумінні цього слова. Уся величезна й багатогранна творчість…навіть на сьогодні є для нас загадкою, темною невідомістю», – зазначав Григорій Костюк [14, с. 35].
Прізвища В. Винниченка не було серед письменників розстріляних енкаведистами. Його не катували в сталінських таборах, не доводили до самогубства, але написані ним 14 романів, 23 драматичні твори, публіцистичні статті, щоденникові записи, листи, понад 100 власних картин (портрети, пейзажі, натюрморти) були заборонені і тільки через десятки літ вертаються до широкого загалу читачів і дослідників. Є. Чикаленко виділив дві полярно протилежні групи творів Винниченка. Одна уявлялась йому «як буває літом у спеку, коли хмара заступить сонце і одна половина степу темна, а друга ясна, ясна»[6,с.97].
Сповнена драматизму, утвердження, протистояння, боротьби політична біографія Винниченка віддзеркалюється в художній. Не випадково один з перших дослідників творчості письменника П. Христюк застерігав від спокуси замінити літературно-критичну розвідку політичною публіцистикою[14, с. 34]. Як виявилося, це застереження було не безпідставним. Майже 60 років Винниченко – політик, опонент комуністичних комісарів Києва і Москви, так опанував свідомістю літературознавців, а через них і громадськості, що для Винниченка-письменника не залишилося місця. А між тим Винниченка-художника і Винниченка-політика зумовили одні соціально-історичні чинники. «Різниця є тільки поміж окремими етапами Винниченкового світогляду, та те, на якому з цих етапів Винниченко-художник виступає яскравіше від Винниченка-політика, або навпаки» [17, с. 57].
Перше оповідання російською мовою «Народний діяч» не прийняте до друку через художню безпорадність. Така ж доля спіткала і другий твір, поему «Повія». Збитий сюжет: зведення паничем дівчини – наймички, її поневіряння по наймах, зросійшена мова, версифікаційна невправність – вагомі підстави для відмови в публікації. І тільки на третій раз щастя усміхнулося Винниченкові [6, с. 128].
«Киевская старина» оголосила конкурс на кращий художній твір. Винниченко подав оповідання «Сила і краса», яке сподобалося Є. Чекаленкові і С. Єфремову. Вони й переконали В. Науменка опублікувати оповідання, що й було зроблено 1902 року. Дебют Винниченка був тріумфальний. Прочитавши оповідання «Краса і сила», Леся Українка дивувалася, як міг критик сумніватися в талановитості молодого письменника: «Талантливый человек может случайно наделять промахов в своем сочинении, но бесталанный не может случайно проявить то, чего у него нет. Только талант мог создать эти живые фигуры, эти естественные диалоги и, в особенности, эту широкую, яркую картину ярмарки, на фоне которой разыгрываются воровские похождения героев…» [18, с. 5].
Є. Чикаленко, С. Єфремов постійно радили Винниченкові писати «сценічні», тобто традиційні п'єси, та він щоразу відповідав, що «не хоче писати п'єси для втіхи публіки, не хоче підроблятися під її смак, а хоче своїми п'єсами боротись зі старим, уже віджилими установами громадянства, хоче проводити нові ідеї, нову мораль» [17, с. 69].
Українськи письменники ХІХ ст. пов’язували почуття з побутом, обставинами історії, тоді як письменники ХХ ст. цікавив стан душі і його залежність від стану тіла. Такі колізії дістали назву психопатологічних. «Вони є, безперечно природним висловом розвитку поважного інтересу для питань про любов між людьми, – писав І. Свєніцький, – що не глядять на неї тільки з боку хвилевого вдоволення, або з нескромної цікавості. Найяркіший вислів цього інтересу, інтересу для психологічного паралелізму в явища любові, себто захоплення питання про рівнолежність почувань любові і певних переживань тіла, в українському письменстві дав Винниченко» [16, с. 35].
Приналежність Винниченка до нового літературного напряму, свіжість, оригінальність відображення життєвих явищ були відзначені і критикою, і читачами: «І звідки ти такий узявся? – так і хочеться запитати добродія Винниченка, читаючи його твори. Серед млявої, малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом винирнуло щось таке дуже, рішуче, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, що валить валом, як саме життя, що не знає меж у своїй пластичній творчості…», – писав І. Франко [6, с. 164].
Не відкидаючи традиції попередників і сучасників, Винниченко прагне до дальшого розширення і поглиблення меж і можливостей реалізму, до неореалізму як синтетичного методу, здатного відтворювати ірреальне в реальному, символ у конкретному. У творах Винниченка розгортається психологічний експеримент, спрямований проти дегуманізації суспільства внаслідок пріоритетності ідеї над натурою, принципу над людиною. Поряд з експериментом – «епічною ідеєю», яка слугує радше поштовхом до дії, розвитку драматичного конфлікту, є й чітко окреслені характери, що природно спираються на темперамент, вдачу, «натуру» людини, і добре схоплений побутовий та суспільний фон подій, й інші риси психологічної драми [14, с. 55].
Творчість видатного українського письменника і драматурга В. Винниченка належить до епохи, окресленої як переламна, кризова, модерна. Розвиток європейської літератури кінця ХІХ – першої половини ХХ століття сягнув висот філософії пізнання світу шляхом мистецької інтуїції. Рух від антропоцентризму, суттю якого є піднесення смертної людини, до дегуманізації мистецтва позначений появою якісно нових явищ у царині поезії, драми і прози. Постромантична доба покликала до творчості «срібне» покоління письменників, зухвалих і нестримних, що не бажали коритися земним богам і приносити їм у жертву свій талант. На відміну від панівної у середині ХІХ ст. реалістичної тенденції, розбудованої на основі культу абсолютизованого розуму, постромантична, модерністська література не імітує і не відображає дійсність, виконуючи суспільні обов'язки і замовлення, а відкриває закони життя, закодовані в мистецькій сфері [18, с. 196]. Творчість В. Винниченка розквітла на зламі двох культурно-стильових епох і увібрала в себе найвищі досягнення як українського, так і європейського мистецького руху. Дослідники літературного доробку митця зазначають, що В. Винниченко «володів даром органічного підпорядкування художньої структури твору ефективному емоційному самовираженню характерів, які в процесі сюжетного дійства розкривають глибинні психоемоційні… імпульси-реакції на свої вчинки й на вчинки інших» [17, с. 87]. Отже, майстерність художника найповніше виявилася у створенні яскравих, незалежних характерів, неоромантичних за своєю природою, що здатні на моральну витривалість і непохитну волю до свободи. На рівні художнього конфлікту такі характери виявляють себе у непримиренній суперечності між серцем і розумом, раціо та почуттям, буденністю і мистецтвом, обов'язком і пристрастю, свідомістю та інстинктом, мрією та життям. Герої, створені письменником, приречені бути вільними, адже лише вільна особистість здатна здійснити вибір, знайти гідний вихід із непримиренного конфлікту, який неминуче нав'язує людині складна історична доба. При всій неосяжній багатогранності таланту В. Винниченка саме його драматургічна спадщина містить твори, що засвідчують глибину і майстерність осягнення письменником сутності людської душі, складності земного шляху та необхідність самопожертви заради найвищих моральних законів. Драми В. Винниченка, написані між 1906–1913 роками, відіграли важливу роль у розвитку європейського модерного театру, адже, окрім українських, ці п'єси увійшли до репертуару театрів Польщі, Німеччини, Австрії, Італії, Данії, Швеції, Норвегії та інших країн Європи.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 30 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |