Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Зовнішньоекономічна політика.

Сучасний стан зовніш­ньоторговельних відносин провідних країн між собою, а та­кож з іншими країнами дає змогу констатувати наявність дивергенції у цій сфері. Якщо на початку XX ст. зовніш­ньоекономічна політика провідних на той час європейських країн зводилася, в основному, до взаємодії з колоніями, то після розпаду колоніальних імперій після Другої світової війни від військово-політичних методів завоювання світо­вої першості довелося перейти до переважно економіко-політичних. Цікаво, що країни-переможниці (Велика Бри­танія та Франція) залишилися у кільватері країн, що були переможені. Навіть США, які впродовж війни значно зба­гатилися і закріпили свої позиції в світі, починаючи з 50-х років XX ст. поступово, але неухильно віддавали свої част­ки світових товарних ринків. Розгляді зовнішньоеконо­мічної стратегії Японії, яка програла у відкритому військо­вому протистоянні, але потім досягла приголомшливого успіху в економічному протиборстві.

У 40—50-х роках XX ст. екбноміка цієї країни перебува­ла у вкрай невигідних умовах (втрачено колонії, знищена промисловість, територія окупована американськими військами). Проте з'ясувалося, що у цій слабкості є при­хована сила. Широка демонополізація та лібералізація економіки, проведена окупаційною адміністрацією, забез­печили гнучкість економіки, але не підірвали традиційні японські цінності: колективізм, працелюбність і непохитну віру, що будь-який японець кращий за іноземця. На цій основі національному уряду (окупація була нетривалою) і новим корпораціям, створеним на уламках напівфеодаль­них "дзайбацу", вдалося досягти досить високого ступеню взаєморозуміння між собою, а також з населенням. Міжна­родна конкурентоспроможність японських товарів була невисокою, а тому головною складовою сукупного попиту були особисті споживчі витрати населення, що забезпечили близько 60 % приросту валового продукту. На економічне зростання витрачалося близько ЗО % ВВП, у тому числі 18—20 % припадало на інвестиції в устаткування і вироб­ниче будівництво. Поки Японія не побудувала на основі технічного відновлення конкурентоспроможних експорт­них галузей, головним обмежувачем економічного зрос­тання був стан зовнішніх розрахунків. За фіксованого курсу єни, що існував у 1949—1971 pp. у рамках Бреттон-Вудсь-кої валютної системи, на найвищих фазах промислового підйому зростав обсяг імпорту, а не ціни імпортних товарів, як це було б у випадку вільного курсу єни. У зв'язку з цим торговельний і платіжний баланс за поточними статтями зводилися з дефіцитом. Для цого періоду було характерно активне втручання держави в розподіл ресурсів між га­лузями і в організацію галузей з метою формування визна­ченої структури промисловості, тобто здійснювалася про­мислова політика. її найважливішим інструментом була система валютних квот на оплату необхідного імпорту — практично картковий розподіл валютних ресурсів і дозвіл доступу для іноземних інвесторів тільки на індивідуальній основі. Цим зводилася до мінімуму іноземна конкурен­ція на внутрішньому ринку. Протекціонізм був головною складовою промислової політики того часу. Іншими скла­довими були податкові пільги пріоритетним галузям, а також обмеження доступу нових конкурентів на ринки і регламентація спеціалізації підприємств у багатьох галузях (у нафтопереробній, нафтохімічній, банківській діяльності і страхуванні). Специфічно японський метод допомоги пріоритетним галузям, що не застосовувався в жодній ін­шій країні, полягав у наданні галузевим союзам підприємців права на створення підконтрольних урядові картелів на час циклічних спадів. Компаніям дозволялося фіксувати ціни й обмежувати випуск продукції до того моменту, поки на внутрішньому ринку країни виникне достатній попит. Цей засіб використовували також для підтримки нових галузей на стадії становлення. У тих випадках, коли галузям була необхідна масова зміна технологій, дозволялися картелі для координації згортання безперспективних виробництв. Промислова політика спиралася на групове поводження підприємств у галузі (союзи підприємців) і не давала під­приємствам індивідуальних пільг. До кінця 60-х років XX ст. у Японії був створений промисловий потенціал для конкурентоспроможного експорту. Мірою того, як про­дукція оновленої промисловості виходила на міжнародні ринки, внутрішній ринок відкривався для іноземних товарів. У середині 60-х років зникли періодичні дефіцити торговельного балансу. До початку 1970-х було відмінено валютно-ліцензійний контроль імпорту, зняті обмеження для припливу іноземного капіталу, а потім — і обмеження експорту японського капіталу за кордон. Фіксований курс єни, встановлений ще в 1949 р. на рівні 360 єн за долар США, виявився дуже заниженим. Наприкінці 1971 р. Японія ввела обмінний курс у рамках вузького коридору, а з лютого 1973 р. перейшла до вільного обмінного курсу. У 70-х роках дві світових нафтових кризи викликали в Японії, промисловість якої працює на привізній сировині і паливі, гострі спалахи інфляції і різке уповільнення тем­пів росту. У 1973—1974 pp. імпортні ціни виросли в 2,1 раза, у 1979—1980 pp. — на 86 %. До того ж у 70-х роках були вичерпані резерви екстенсивного зростання шляхом залучення нових ресурсів робочої сили і відновлення то­варної номенклатури промислової продукції. Екологічні труднощі зрештою призвели до подорожчання капітального будівництва. Підвищився рівень заробітної плати, по­дорожчало устаткування нових робочих місць. Як резуль­тат економіка вступила на шлях заощадження ресурсів і капіталомісткого зростання. Хоча темп зростання знизився більш ніж наполовину, норма накопичення залишилася дуже високою (близько 30 % ВВП). Промисловість почала усе більше орієнтуватися на наукомісткі галузі. її лідерами стали електронне машинобудування і виробництво сучасних засобів зв'язку. Для форсування їхнього розвитку була проведена серія державних програм фінансової й органі­заційної підтримки науково-дослідних робіт, що вико­нувалися найбільшими фірмами в галузі високих техно­логій.

Для структурно депресивних галузей у 1978—1988 pp. були здійснені дві п'ятирічні програми, що допомогли частково згорнути ті галузі, становище яких було найбільш важким: виплавка алюмінію і мартенівської сталі, ви­робництво хімічних добрив і волокон на нафтовій основі, суднобудування, текстильна і швейна промисловість. Це були останні програми промислової політики: потреба промисловості в державному патерналізмі пішла в минуле. Внутрішнє виробництво продукції, що втратила конку­рентоспроможність, стало заміщатися імпортом. Усе більш серйозним джерелом постачання промисловості стають закордонні філії і спільні підприємства японських кор­порацій. Як результат японська економіка ще глибше інтегрувала у світове господарство.

Лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків суттєво розтяглася в часі і дала японським промисловцям в умовах сильної внутрішньої конкуренції ґрунтовно підготува­тися до конкуренції на міжнародних ринках. Але у світі сформувалося негативне уявлення про Японію як про країну, закриту для зовнішньої конкуренції. Хоча фор­мальні обмеження були зняті, традиційна практика до­вгострокових зв'язків у світі бізнесу і партнерські відносини між урядом і діловими колами усе більше сприймалися як ознаки протекціоністського захисту. У середині 80-х років величезне позитивне сальдо в торгівлі з США і країнами Європи стало джерелом гострих кон­фліктів і ключовим питанням міждержавних економічних відносин для Японії. Уряд визнав, що позитивне сальдо торговельного балансу є результатом структурної дис­пропорції економіки, занадто сильно зорієнтованої на експорт. Були введені пільги для імпортерів, щоб зрівняти торговельний баланс і переорієнтувати промисловість на внутрішній ринок, зробити саме внутрішній попит опорою економічного зростання. Але ревальвація єни (її курс до долара піднявся з 200 у 1985 р. до 125 у 1991 p.), трохи пригальмувавши зростання товарного експорту, прискорила вивезення капіталу. У1985—1989 pp. закордонні інвестиції Японії зросли в середньому на 62 % у рік. Японія почала експортувати не тільки і не стільки товари, скільки робочі місця.

Іншим наслідком успіху Японії у сфері зовнішньої тор­гівлі було ретельне вивчення її досвіду іншими країнами. Європа і навіть США, які традиційно виступали за політику вільної торгівлі, усвідомили необхідність вибіркового протекціонізму. Хоча Світова торговельна організація, до якої входять усі без винятку провідні країни, декларує принцип максимального зменшення бар'єрів у міжнародних економічних відносинах, насправді саме вона іноді є інст­рументом обмеження конкуренції на світових ринках. Так, у випадках, коли вільна торгівля шкодить інтересам впли­вового члена СТО (скажімо, США або Великої Британії), вступ до цієї організації нового кандидата може бути дуже проблематичним. Наприклад, Китай, який потенційно міг скласти жорстку конкуренцію провідним країнам навіть на їхніх внутрішніх ринках, вів переговори про вступ (і, відповідно, про зменшення митних та адміністративних ба­р'єрів на шляху своїх товарів за кордон) понад 12 років.

Отже, на сьогодні країни проводять комбіновану зов­нішньоекономічну політику, яка включає як принципи фритредерства, так і елементи протекціонізму відповідно до найзагальніших завдань економічного розвитку.