Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Поняття надії, основаної на вірі, в Новому Завіті і в ранній Церкві

Читайте также:
  1. I. Визначення поняття орнамент.
  2. Автономія: поняття та види. Автономія в Україні.
  3. Буття і існування. Поняття реальність
  4. В. Поняття герменевтичного досвіду як горизонту розуміння
  5. Визначення поняття «організаційно-правова форма господарювання» та коротка характеристика основних груп підприємств виділених за критерієм організаційно-правової форми власності.
  6. Визначте поняття
  7. Виробничий процес: поняття, структурні складові та класифікаційні ознаки
  8. Вихідні поняття
  9. Віддзеркалення поняття “саморегуляція соціального процесу” в теоретичній спадщині
  10. Відтворення обстановки та обставин місця події. Поняття даної слідчої дії та її загальна характеристика.

4. Перш ніж розглянути питання про те, чи може зусгріч з Богом, Який у Христі явив нам Своє лице і відкрив Своє серце, бути і для нас не тільки «інформа-ційною», але й «перформативною», тобто перетворити наше життя настільки, щоб ми відчули себе відкупленими надією, що виражається у зустрічі з Богом, повернемося ще раз до історії ранньої Церкви. Неважко уявити собі, що досвід пригнобленої рабині-африканки Бахіти розділило багато людей, приречених на побої і рабство в епоху зародження християнства. Християнство не містило в собі соціально-революційної ідеї, подібно до тієї, в ім'я якої Спартак вів криваву боротьбу, що закінчилася поразкою. Ісус не був Спартаком, Він не був борцем за політичне звільнення, як Варава або Бар-Кохба. Ісус, що Сам помер на хресті, приніс щось абсолютне інше: зустріч з Паном всіх панів, зустріч з живим Богом і, отже, зустріч з надією, яка долала тортури рабства і тому перетворювала життя і світ зсередини. Новизна максимально очевидно виявляється в Посланні до Филимона святого Павла. Цей дуже особистий лист Павло написав у в'язниці і передав втікачеві-рабові Онисиму для його господаря Филимона. Павло посилає раба до його господаря, від якого той втік, і не наказує йому, а просить: «Прошу тебе про сина мого, Онисима, якого народив я в узах моїх [...]; я повертаю його; ти ж прийми його, як моє серце. [...] Бо, можливо, він для того на якийсь час відлучився, щоб тобі прийняти його назавжди, вже не як раба, але вище за раба, брата улюбленого» (Флм 10-16). Люди, які за своїм соціальним статусом спілкувалися між собою як господарі і раби, водночас як члени єдиної Церкви ставали між собою братами і сестрами - так християни називали один одного. Через Хрещення наново народжені, вони були напоєні одним і тим самим Духом і кормлені - один з одним, разом - Тілом Господнім. Це змінювало суспільство зсередини, хоча його зовнішні структури залишалися колишніми. Коли в Посланні до євреїв мовиться, що тут, на землі, християни не мають постійної батьківщини, але шукають іншої вітчизни, прийдешнього (пор. Євр 11, 13-16; Флм 3, 20), йдеться не просто про надію на майбутнє: нинішнє суспільство християни вважають не за своє; вони належать до нового суспільства, що його прагнуть разом і яке передчувають у своїх мандрах.

5. Слід додати ще одне. Перше послання до корінтян (1, 18-31) показує нам, що більшість перших християн належало до нижчих прошарків суспільства, і саме тому вони були готові пережити досвід нової надії, проілюстрований прикладом Бахіти. Проте з самого початку були навернення також серед аристократів і освічених людей, оскільки і вони також жили, «не маючи надії, і були безбожниками в світі». Міф втратив свою достовірність; релігія римської держави закостеніла, перетворилася на порожній церемоніал, що його ретельно дотримувалися, але ставилися до нього лише як до «політичної релігії». Філософський раціоналізм заслав богів у сферу нереального. Божественне по-різному вбачали в космічних силах, але Бога, Якому можна було б молитися, не було. Павло абсолютно точно ілюструє головну проблему тодішньої релігії, протиставляючи життя «за Христом» життю під пануванням «стихій світу» (Кол. 2, 8). Допомогти нам це зрозуміти може одна думка святого Григорія Назіянзького: тоді, коли волхви, ведені зіркою, поклонилися новому цареві, Христу, - астрології прийшов кінець, тому що відтепер зірки обертаються по орбіті, заданій Христом2. Насправді ця подія перевернула тодішнє уявлення про світ, яке знов розцвіло, правда, іншим чином в наші дні. Не космічні стихії, не закони матерії управляють, кінець кінцем, світом і людиною, - зірками, тобто всесвітом, управляє Бог-Особа; не закони матерії і еволюції є вищою інстанцією, а розум, воля, любов, тобто Особа. І якщо ми знаємо цю Особу, а Вона знає нас, тоді дійсно невблаганна сила матеріальних стихій більше не є вищою інстанцією; ми більше не раби всесвіту і її законів, - ми вільні. Така свідомість спонукала в давнину щирі душі до пошуку. Небо - не порожнє. Життя - не просто плід законів і випадковості матерії: у всьому і одночасно над усім існує особиста воля, Дух, Який в Ісусові явив Себе як Любов3.

6. Саркофаги ранньохристиянської епохи наочно ілюструють це уявлення - в контексті смерті, перед якою питання про сенс життя стає неминучим. Христос зображений на стародавніх саркофагах переважно у вигляді двох образів: філософа і пастиря. Під філософією тоді, на відміну від наших днів, мали на увазі не складну академічну дисципліну. Філософом радше вважався той, хто умів навчити важливого мистецтва: мистецтва бути по-справжньому людиною - мистецтва жити і вмирати. Очевидно люди вже давно зрозуміли, що більшість тих, хто бродив по світі, видаючи себе за філософів, за вчителів життя, були всього лишень шарлатанами, що здобували собі гроші промовами, причому про дійсне життя їм було нічого сказати. От чому так потрібний був справжній філософ, що зумів би вказати істинний шлях життя. Перше зображення Христа - Правдивого Філософа - ми зустрічаємо в Римі, у сцені воскресіння Лазаря, зображеній на дитячому саркофазі кінця III ст: Христос тримає в одній руці Євангеліє, а в іншій - палицю подорожнього, звичайний атрибут філософів. Палицею Він перемагає смерть, а Євангеліям несе істину, яку марно шукали мандрівні філософи. У цьому зображенні (а воно довгий час повторювалося на барельєфах саркофагів) видно, що саме освічені люди - так само, як і прості - знаходили в Христі: Він говорить нам, ким насправді є людина і що вона повинна робити для того, щоб бути справді людиною. Він показує нам шлях, і шлях цей є істина. Він Сам є шлях і істина, а тому Він є також і життям, яке ми всі шукаємо. Він показує шлях по той бік смерті; лише Той, Хто в змозі зробити це, і є справжній учитель життя. Те ж саме видно і в образі пастиря. Його, як і образ філософа, рання Церква запозичила з римського мистецтва. Але якщо в мистецтві пастир головно втілював мрії про просте і спокійне життя, за яким тужили люди в суєті великого міста, то Церква прочитувала цей образ інакше, надаючи йому глибшого змісту: «Господь - мій Пастир; я ні в чому не матиму потреби. Якщо я піду і долиною смертної тіні, не убоюся зла, тому що Ти зі мною...» (Пс. 23 /22/ 1. 4). Справжній пастир Той, Хто знає шлях, що веде навіть через долину смерті; Той, Хто хоч би і на шляху крайньої самоти, на якім ніхто не може супроводжувати мене, йде зі мною, направляючи мене: Він Сам пройшов цей шлях, Він зійшов в царство смерті, переміг її і повернувся, щоб тепер супроводжувати нас і дати нам упевненість, що разом з Ним ми пройдемо цей шлях. Саме усвідомлення того, що існує Той, Хто і в смерті супроводжує мене, Своїм «жезлом і Своєю палицею заспокоює мене», так, що я «не убоюся зла» (пор. Пс 23 /22/, 4), і було новою «надією», що зійшла над життям віруючих.

7. Нам слід повернутися до Нового Завіту. В одинадцятому розділі Послання до євреїв (1) є своєрідне визначення віри, що тісно переплітає цю чесноту з надією. З початком Реформації навколо центрального слова цієї фрази між екзегетами виникла суперечка, в якій сьогодні, здається, знову відкривається шлях для сумісного тлумачення. Поки я залишаю це центральне слово неперекладеним. Отже, фраза звучить так: «Віра ж є hypostasis очікуваного і упевненість в невидимому». Для Отців Церкви і середньовічних богословів було ясно, що грецьке слово hypostasis слід було перекласти латинською substantia. Тому латинський переклад тексту, що виник у ранній Церкві, звучить: «Est autem fides sperandarum substantia rerum, argumentum non apparentium» - «Віра ж є «суть» речей очікуваних, упевненість в невидимому». Тома Аквінський4, використовуючи термінологію філософської традиції, до якої він належав, пояснює це так: «Віра є постійний стан душі (habitus), завдяки якому вічне життя починається в нас, змушуючи розум погодитися з невидимим». Поняття «суті» [«субстанції»], отже, змінене в тому сенсі, що через віру в нас уже присутній у первинному вигляді, так би мовити, у зародку, в «суті» своїй предмет нашого очікування: все, правдиве життя. І саме тому, що сам предмет уже присутній, ця присутність прийдешнього вселяє також упевненість: це прийдешнє ще не видно у зовнішньому світі (воно не «виявляє себе»), але оскільки ми носимо його в собі як початкову і динамічну реальність, уже зараз народжується певне уявлення про нього. Лютеру, якому Послання до євреїв мало подобалося, поняття «суті» в контексті його бачення віри ні про що не говорило. Тому він сприймав поняття «суть»/«субстанція» не в об'єктивному сенсі (як реальність, присутню в нас), а в суб'єктивному - як вираження внутрішньої позиції, тож неминуче розумів слово argumentum як внутрішній настрій суб'єкта. У XX столітті це тлумачення утвердилось також у католицькій екзегезі - принаймні в Німеччині, - тому екуменічний переклад Нового Завіту німецькою мовою, затверджений єпископами, засвідчує: «Glauber aber ist: Feststehen in dem, was man erhofft, Überzeugtsein von dem, was man nicht sieht» («Віра ж означає: твердо стояти на тому, чого сподіваєшся, бути переконаним у тому, чого не бачиш»). Такий переклад не є помилковий, але все-таки не передає точного сенсу, оскільки використаний грецький термін elenchos не має суб'єктивного значення слова «переконання», а лише об'єктивний сенс слова «доказ». Тому сучасна протестантська екзегеза слушно дійшла іншої думки: «Проте тепер більше немає сумнівів у тому, що це протестантське тлумачення, яке стало класичним, недостатнє»5. Віра - не тільки особиста спрямованість до чогось, що повинно відбутися, але поки що повністю відсутнє; вона щось дає нам: уже тепер завдяки їй ми знаходимо щось з очікуваної реальності, і ця справжня реальність і є для нас «доказ» речей невидимих. Віра привертає майбутнє всередину сьогодення, так що майбутнє вже не є цілковито «ще не». Існування майбутнього змінює сьогодення; майбутнє стикається із сьогоденням і таким чином події прийдешнього проникають у події сьогодення, а події сьогодення - в події майбутнього.

8. Далі це пояснення підтверджується і співвідноситься з життям при розгляді вірша 34 з розділу 10 Послання до євреїв, який з мовної і смислової точок зору пов'язаний з визначенням віри, пройнятою надією, і підготовляє її. Тут автор звертається до віруючих, що пережили гоніння: «Бо ви і моїм узам співчували і розкрадання маєтку (hyparchonton, у Вульгаті - bonorum) вашого прийняли з радістю, знаючи, що є у вас на небесах пожиток (hyparxin, у Вульгаті - substantiam) кращий і нескороминущий». Hyparchonta - майно, яке в земному житті є «опорою», точніше, основою, «субстанцією» життя, на яке розраховують. Цю «субстанцію», тобто звичайні передумови для безпечного життя, відняли у християн під час переслідувань. Вони це витримали, тому що вважали матеріальну субстанцію малозначною. Вони змогли покинути її, тому що знайшли кращу «основу» для життя - ту, яка вистоїть і яку ніхто не зможе відняти. Не можна не побачити зв'язку між цими двома видами «субстанції» - між засобами для існування, або матеріальним підґрунтям, і ствердженням віри як «основи», «субстанції», яка збережеться. Віра дає життю нову основу, нову підставу, на яку людина може опертися, і тим самим звична підстава, тобто надійність матеріального доходу, стає відносною. Виникає нова свобода щодо підстави життя, яка лише видається здатною забезпечити сенс, - хоча її звичайного значення очевидно ніхто не заперечує. Ця нова свобода - усвідомлення подарованої нам нової «субстанції» - явила себе не тільки в мучеництві, в якому люди протиставляли себе всесиллю ідеології і політичних інститутів і своєю смертю оновлювали світ. Вона явила себе перш за все у великих подвигах самозречення, починаючи з ченців старовини до Франциска Ассижського і людей нашого часу, які в сучасних чернечих інститутах з любові до Христа залишили все, щоб нести людям віру і любов Христа, допомагати тим, хто терпить тілом і душею. У них нова «субстанція» дійсно підтвердила себе саме як «субстанція; і надії цих людей, ведених Христом, виникає надія для інших, що живуть в мороці і без надії. Вони довели, що нове життя дійсно володіє «субстанцією» і навіть є «субстанцією», що творить життя для інших. Ми споглядаємо ці образи, і для нас їх дія і життя фактично є «доказом» того, що майбутнє, обітниця Христа - це не тільки очікувана реальність, але й дійсна присутність: Він воістину є «Філософом» і «Пастирем», Який показує, що є життя і де воно знаходиться.

9. Щоб глибше зрозуміти цей роздум про два види «субстанції» - hypostasis і hyparchonta - і про два способи життя, що ними виражаються, слід коротко зупинитися ще на двох словах розділу 10 Послання до євреїв, пов'язаних з цим питанням. Ідеться про терміни hypomone (10, 36) і hypostol (10, 39). Hypomone зазвичай перекладається як «терпіння» - наполегливість, постійність, стійкість. Це уміння чекати, терпеливо зносячи випробування, необхідне віруючому, щоб «отримати обіцяне» (пор. 10, 36). У релігійній традиції стародавнього юдаїзму це слово спеціально використовувалося для вираження характерного для Ізраїлю очікування Бога: стійкої вірності Богові, заснованої на впевненості в Завіті, у світі, що перечить Богові. Отже, це слово вказує на досвід надії, на життя, засноване на впевненості в надії. У Новому Завіті це очікування Бога, прихильність Богові знаходить нове значення: Бог явив Себе в Христі. Відтепер Він передав нам «субстанцію» прийдешнього, і тому очікування Бога отримує нову впевненість. Це є очікування прийдешнього, виходячи з сьогодення, що вже подароване. Це очікування - у присутності Христа, разом з присутнім Христом - сповнення Його Тіла, аж до Його остаточного пришестя. Слово ж hypostole, навпаки, означає ухилення від спілкування з тими, хто не насмілюється відкрито і відважно говорити правду, оскільки це може бути небезпечним. Така скритність щодо людей із страху перед ними веде до «погибелі» (Євр 10, 39). «Бо дав нам Бог духа не боязні, але сили, і любові, і цнотливості», - цим прекрасним твердженням у Другому посланні до Тимотея (1, 7) характеризується глибинна мотивація християнина.




Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 23 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Відповідальні за благодійність Церкви | ЗАКІНЧЕННЯ | РОЗДІЛ І | ПОСЛАННЯ POPULORUM PROGRESSIO | ЛЮДСЬКИЙ РОЗВИТОК У НАШІ ЧАСИ | БРАТЕРСТВО, ЕКОНОМІЧНЕ ПІДНЕСЕННЯ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО | РОЗВИТОК НАРОДІВ, ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ, СЕРЕДОВИЩЕ | СПІВРОБІТНИЦТВО ЛЮДСЬКОЇ СІМ'Ї | РОЗВИТОК НАРОДІВ І ТЕХНОЛОГІЙ | ЗАКІНЧЕННЯ |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав