Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Місяця червця

Читайте также:
  1. Місяця березоля
  2. Місяця березоля
  3. Місяця березоля
  4. Місяця березоля в 15 день
  5. Місяця вересня
  6. Місяця квітного
  7. Місяця квітного
  8. Місяця квітного
  9. Місяця костричника
  10. Місяця липня

“По від'їзді Вікілли ми простояли смо ще на тому самому місці один день, а наступного вирушили смо за Аттілою на полуніч країни. Здолавши разом із варварами довгу путь, ми за велінням тих скіфів, що були до нас приставлені, звернули смо на инчу дорогу. Аттіла ж мав у которомусь городі стати, щоб злюбитися з Єркою, дочкою князя, хоча вже мав многих жін, за поконом скіфським, іже допускає многожінство...”[14][14]

Так писав молодий ритор Пріск у передвечірні часи, коли їхній невеликий поїзд зупинявся після денної дороги. Пріск раз у раз звертався до тлумача, але Русич був племені волинського й погано знав і сі місця, й назви річок та врочищ. Пріск навіть сам одного разу, дослухаючись незрозумілої скіфської мови своїх попутників, спитався Русича:

— Чув єсмь, речете на царевого брата то так то сяк...

Тлумач відповів:

— Ми, русини, речемо Волод, а сіври всхідні речуть Владо. Й венеди такоже Владо.

Путь пролягала через великі судноплавні річки, й Пріск ледве встигав занотувати собі їхні назви. Се виходило погано — й пристави казали на них по-різному, та й спробуй-но записати грецькими літерами ті чудернацькі “скіфські” звуки ж, ч, ш, щ...

“Сі ріки переїздили смо човнами або ж на плотах. Дорогою видавали нам усім харчі. Але пшенишного хліба вмісто почали давати яшний, а вина вмісто — мед. Приставці наші мали такоже хліб та пиття з ячменю, іже тут наріцають квасом...”

Ще раніше, тобто понедільного ранку, коли Великий князь київський Богдан Гатило, змінивши гнів на ласку, прийняв імператорського сла Максиміна, а потому так само несподівано наказав тлумачеві Викупі повертатися до царя-городу, старий консул ходив мов у воду вмочений. Він підпитував навіть Пріска, чи не чув той чогось про причину Аттілиного гніву, ходячи поміж скіфів. Але Пріск знав про се стільки ж, як і Максимін, і сивий консул мучився сумлінням: що скаже Хрисафій за такий скандал?..

А коли й Викула поїхав додому, супроводжуваний руським вельможем Войславом, консул мовби заспокоївся. Ні, він не став ні балакучішим, ні ласкавішим до Пріска, свого юного ритора-ябедника, та в його поведінці з'явилося щось таке, що з'являється в людини, коли вона має перед себе певну мету.

А Пріска захоплювала подорож у досі не знані краї. Все тут було незвичне — й неозорі степи, й глибокі та широкі річки, геть не схожі ні на фракійські, які знав добре Пріск, ні на малоазіатські, які теж бачив. Дивними були й люди, що траплялися їм у дорозі й по селах та городищах. Дивно здавалось їхати отако й нізвідки не почути рідного й любого вухові грецького слова. Та, зрештою, людина звикає до всього. Невеличкий караван верхівців ішов і йшов на всхід, а сій країні не було ні кінця ні краю, тільки степи, та пагори, та великі й малі річки.

“По довгій путі ми одного дня прибилися смо надвечір до якогось озера, що дає людям з крайбережного селища добру для пиття воду, й розбили смо свої полотки неподалік...”

То був мальовничий став біля городу Володаревого Балти, порослий очеретом і верболозом. Дехто дістав снасті й пішов упіймати для вечері свіжих окунів, челядники, що супроводжували слів і приставів, лаштували вогонь і варили страву, ябедник Русич грав на малесеньких гуслях, які видобув з-за пояса, Максимін же сидів осторонь усіх у березі й щось розглядав на лівій руці — чи то каблучку, чи якусь іншу здобину. Нарешті повечеряли й полягали спати в просторих полотках.

Але мало хто звернув увагу на сонце, яке заходило їм у спини. Воно було жовте й тривожне й провіщало бурю. Лише один між довго дививсь на захід, потому взявся натягати мотузки полоток. І передчуття не підвело його.

“В нічну добу знялася страшна гроза, зірвала нашу полотку, порозкидала наші речі й шпурнула в озеро. Перестрахані, ми смо ся розбігли ськати спасу від дощу й поночі, перегукуючись один з одним, насилу смо ся дібрали до селища. Чувши наші крики, скіфи повибігали з хиж своїх, світячи собі факелами з очерету, який тут уживають для розпалу. На спросіння їхні, що ся приключило, наші пристави повідали їм причину тривог наших. І ми смо радо привітані були в хижах їхніх, і нам розвели вогонь, аби ми ся згріли й висхли...”

Найдужче злякався консул Максимін. Старий опасистий царедворець вимок до рубця, як і всі, та здавалося, він боїться не так за своє тіло, як за рясні каблучки на пухких пальцях. Він раз по раз витирав їх і підставляв руки до вогню, мовби золото й коштовні камінці могли розкиснути на дощі. Лише “скіфи” весело реготали, навіть поскидали з голів смушеві шапки й підставляли свої нечесані кучми дощеві, бо дощ у червні місяці — то благодать, яку посилають їм їхні поганські кумири. Пріск дивився на сих варварів, і йому й самому ставало весело, бо він теж народився й виріс поміж хліборобів і знав, що для смерда, хай він буде грек чи варварин, означає такий дощ перед жнивами.

“Господарка селища, одна з жін Волода, прислала нам для гощення страву. Сю страву принесли суть нам дуже гарненькі жони. Се в скіфів є знаком пошанування. Ми подякували смо за їхні страви, але від розмов з ними ухилили смо ся...”

Власне, ухилявся тільки Максимін, а Пріск був радий поговорити з красунями, та сивий, до рубця змоклий і сердитий консул так люто й промовисто блимнув на свого ритора, що хлопець і собі мусив принишкнути. Він розумів консула — ляпнеш у балаканині щось таке недозволене — й пропала вся місія сольства, хоча й здавалося, які там таємниці можуть бути, коли всім уже все ясно.

Тлумач і Гатилів ябедник Русич розуміюче поплескав свого юного колегу й шепнув йому:

— Будеш консулом — і сам станеш такий. — І весело розреготався, бо Максимін наставляв вухо до їхнього перешіптування.

— Отакий гладкий, — уточнив Русич, і тепер уже й Пріск розреготався, за віщо консул Максимін нагородив його важким поглядом.

Нарешті, нагодовані, розімлілі від вогню та міцного меду, подорожні повдягалися спати, й смерди, господарі тих осель, де вони спинились, віддали їм і зручні поли, й цупкі теплі рядна. Буря ж надворі шаліла всю ніч і припинилася тільки під ранок.

“Наступного дня, посідлавши коні й позапрягавши вози свої, сольство рушило до господарки селища вклонитись їй та подяковати з гостину, а такоже піднести їй у дар три серебляні келихи, кілько скор червленого сап'яну, та ще індського перцю, та фініків, та різноличних овочів, котрих у сій землі немає й котрі вельми цінуються варварами. Вклонившись їй, ми смо подалися в путь...”

Дороги розвезло після тієї сірашної зливи, коні ледве тягли вози, сковзались під вершниками, й усі потомилися — й тварини, й люди, бо дощі пройшли не тільки в Балті, а й скрізь, де їхало сольство грецького імператора. Й що ближче під'їздили до стольного городу Скіфії, то понурішим ставав сол Максимін, і Пріск ніяк не міг уторопати, яка причина тому.

“По семи днях дороги пристави спинили нас, мовивши, що сольство мусить діждатися в сьому місці Аттілу й одтепер слідувати за ним.

Тут зустріли смо ся із слами Західньої імперії[15][15], котрі їхали до Атілли й такоже були суть спинені. Зустрітили смо ся з комітом Ромулом, примут-префектом Норіки, та воєначальником Романом.

З ними їхав і Констанцій, котрого Ецій послав до Аттіли для письмовства та ябедництва”.

Констанцій був родом з Західньої Галичини — Вандалії, що за далекою річкою Райна. Він добре знав по-русинському й по-латині, а трохи й по-грецькому, тому Пріск одразу заприятелював із ним. Хоч Констанцій був і робрм Еція, та вдався веселий і дотепний, багато знав й охоче розповідав хлопцеві різні бувальщини й небувальщини й про римлян, і про “гунів-скіфів”, і про готів, і Пріск так і лип до нього з розпитуванням.

— Зодкуду вмієш по-скіфському? — спитав його Пріск. — Єси ж бо християнин. Виджу святе знамено в тебе на шиї...

— Християнин єсмь, — відповів Констанцій, — але ж хреста може мати в пазусі не лишень грек чи латинець.

— То ти скіф єси?

— А так. Так речуть на нас греки й латинці. Хай буде скіф або й гун. Їхньої крові єсмь.

— То єси супротиву племінців своїх? — здивувався молодий грек.

На що Констанцій відповів із посміхом:

— Чув єси, щоби крів ставала водою?

— Ні.

— Тож і я-м такий. Мене мати кличе Кдстаном, а по-наськи означує міцний, як кістка.

Пріскові сподобалося таке порівняння, й він завважив:

— То й по-латині означує добре: Констанцій — сиріч між постійний і несхибний.

Відтоді вони й здружились.

“Діждавшись проїзду Аттіли, — писав Пріск уже в Києвому городі, — ми всі разом поїхали вслід йому. Й коли смо ся переправили через кілько річок, добули смо ся городу великого, де стоїть хором Аттіли. Велеліпству хорому того, як суть рікли нам, не було й немає рівних. Сей хором зістроєний з брусків та обаполів, вельми красно обтесаних, і зоточений дерев'яною ж стіною, але та стіна не є заборолом, а здобою.

Поблиз царського хорому стояв терем конюшого з такою самою загородою, але не здоблений вежами, як хором. На вельми поважній далині від забору виділася баня, котру конюшич, по цареві найбагатший, наймогутніший серед скіфів, зістроїв з каменю, привезеного з Паннонії. Бо варвари, котрі населяють сю частку країни, не мають ні каменю, ні доброго дерева, пощо й ліс, і всі стрійні матеріали вживають привізні з инчих місць. І зодчим на строїнні бані був полоненець, узятий у Сірмії...”

Все дивувало тут молодого грека, й він першого ж вечора, коли всі полягали спати, квапливо низав літеру до літери, вмочаючи писало в тетрамен:

“Нарік єсмь столицю Аттіли селом, — писав він, перечитавши якийсь абзац, — але се село схоже на величезний город. Хором таки дерев'яний, але зістроєний з брусків, так безщільно припасованих та блискучих, що насилу видно, де постулювані межи собою. Тут простор столові світлиці, портики, велекрасно розташовані Хоромна ж площа, обнесена забором, така велика, що сама її велич виказує царську оселю...

Коли Аттіла, вертаючись з походу, під'їжджав до городу стольного, його зустрітив хор дів у довгих білих запиналах, і жони несли над ними полог. Діви співали цареві славу”.

Під пологом ішло назустріч Гатилові й усе його сімейство. Дівчата затягли давньої пісні, яких співають на стріті Великого князя:

Тяжко є голові кромі плечу,

Зло тілу кромі голови,

Руській землі без князя Великого.

Сонце світиться на небесі,

Князь Великий в Руській землі,

Дівиці піють на Дунаї,

В'ються голоси через море до Києва,

Князь іде на Зборичів.

Город радий, земля весела,

Півши пісню старому князеві,

А потому й молодим…

Коли Великий князь київський під'їздив до терема старого конюшого, Вишатина жона Радмила з великим почтом челядників і робів, мовби й не помічаючи свого можа, піднесла Гатилові хліб-сіль на гарному рушникові й срібляній таці та чару доброго меду.

“Сей покон, — записав увечері Пріск, — є в скіфів знаком найвисочайшої шани. Цар випив чарку, скуштував хліба з сіллю й поїхав до хорому...”

Сольство ж грецького імператора та сольство імператора латинського за наказом Гатила лишилося в дирці старого конюшого. Й тільки коли Великий князь поминув ворота, боляриня конюша вклонилася своєму любому можеві. Сивий, засмаглий на вітрах Вишата поглянув у вічі своїй жоні й зашарівся від раптово зринулих почуттів. Але в домі були гості, й господиня пішла вітати їх край свого вогнища. Вона сама пригощала їх обідом, і за довгим столом була вся родина старого конюшого та багато різних вельможів. Обід затягся до пізнього вечора, й потомлені дорогою, ситими стравами та міцними медами гості подалися спати до своїх полоток, розіп'ятих на просторому великокняжому дворі під деревами, які нашіптували про тишу й так довго сподіваний одпочинок після тривалої й виснажливої подорожі.

Й тільки консул Максимін, із яким Пріскові випало спати в одній полотці, довго вовтузився на м'якій постелі й ніяк не міг заснути. Пріск разів зо три прокидався, Максимін же сопів і перевертавсь із боку на бік, немов його поклали спати не на лебедячих перинах, а на міхах із голяками.

 




Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 15 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Місяця березоля | Місяця липня, після Купала | Місяця костричника | Місяця серпня | Місяця серпня ж | Місяця листопада, в останній день | Місяця березоля в 15 день | Місяця травного | Місяця стичня | Місяця березоля |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.01 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав