Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Місяця травного

Читайте также:
  1. Місяця березоля
  2. Місяця березоля
  3. Місяця березоля
  4. Місяця березоля в 15 день
  5. Місяця вересня
  6. Місяця квітного
  7. Місяця квітного
  8. Місяця квітного
  9. Місяця костричника
  10. Місяця липня

Й знову настала пора весняного буяння, й знову вдяглись у молоденьке липуче листячко берести за Хрещатим Яром, вівтарі вивели з княжих кошар овець на першу зелену пашку, й кияни, загнані холодом у хижі, виходили на повітрі й задирали голови: з-поза Либідь-ріки на Оболонь летіли сірі гуси, білі лебеді та журавлі, летіли з країв ірійських, де ніколи не буває холодів, і в усі пори цвітуть квіти й дерева, й у всі дні сяє сонце. Так повторялося щовесни, й у тому був правічний закон Землі, бо в травному місяці душі померлих згадують родичів живих і шлють їм тепло, й квіти, й трави. Люди раділи, дивлячись, як оживає природа навколо, й самі мов оживали, й перероджувались і молоділи: весна!..

Й тільки в душі однієї людини було порожньо й холодно, й весняний вітер не будив у ній ні жаги, ні любові, ні нетерплячого поривання скоріше сідлати коней і їхати в степ. За сей рік Богдан Гатило зсутулився й геть посивів, хоч йому ще було небагато, коли подумати — зовсім небагато літ.

Той день, що забрав у нього разом, одним ударом, стільки рідних та близьких людей, — і сина малого Яромира, й кревного брата Володаря, й друзів та соратників без числа, й жону, кохану жону Гриму, наче підітнув йому жили, вбив у ньому віру в себе й у людей, і тепер Богдан Гатило жив, як уві сні, й ходив, як уві сні, й усе здавалося йому сірим і позбавленим будь-якого товку сном.

Позавчора кияни поминали своїх можів, що полягли в тому безглуздому бою. Гатило навіть не пішов на поминання. Рік тому Гримільду спалили на вогнищі, й під нею горіли не дуби й не берести та сосни, а сипуче сміття конопляної костриці, бо всі казали, що то не жона, але перевітниця, й Богдан нічого не міг мовити супротиву їм.

Він тепер не знав, де вона й похована, бо спалили тіло її на Чортовому беремищі, в Чорториї, й у те нечисте місце русин з доброї волі ніколи не ступить ногою. Та й попіл розвіяли на всі вітри, щоб не перевернулася її хижа душа вдруге й не почала ссати кров з немовлят і з дорослих. Бо коли упиря й перевітника просто вбити, він знайде спосіб покропитися спершу мертвою, тоді живою водою й ожити завдруге — на те він і перевітник-упир.

Богдан і вірив, і не вірив у ті слова, бо він кохав Гримільду по-справжньому й переживав її смерть ще болісніше, ніж смерть сина та брата. Він уже рік майже не виходив з опочивальної світлиці — тут і спав, тут і їв, коли йому приносили, тут його шукали в нагальних справах і вельможі, хоч йому все остогидло й державні клопоти викликали в душі тупу відразу. Всі, кого любив і хто любив його, тепер були далеко. Одні пішли в ірій до прадідів, інші лишалися за дев'ятими горами й десятьма лісами. Й тільки молодший син Юрко був поряд і зв'язував його з сим життям.

Богдан знав, що мусить жити, поки Юрко бодай трохи розуму набереться, щоб передати в руки йому важку булаву й ще важчий меч Юра Побідника. Знав і ще дужче карався, бо не мав ні бажання, ні сил працювати й показувати майбутньому Великому князеві приклад мудрості й звитяги. Та й син останнім роком почав уникати вітця свого.

В хвилину розпачу Гатило наказав старому конюшому писати ябеду до Борислава. Він одчував, що, коли сюди не приїде хоча б ся людина, з якою прожив віку, все піде шкереберть — і держава, й рать, і всі їхні спільні мрії.

Борислав Борич лишив Задунайські землі посадникові Дію й приїхав. І тільки з сим другом дитинства Гатило на мить забував про все й ніби молодів. Але згодом і Борислав уже не міг розвіювати княжого смутку.

Гатило сидів край вікна й зазимкувато горнувсь у баранячу гуню. На стінах спочивальні висіло різне оружжя, але воно теж не надихало Великого князя на подвиги й не будило в душі того щему й жаги, як раніше. Богдан знав тут кожну річ до найменшої дрібнички й уже навіть не бачив нічого. Помічав тільки золочені доспіхи, які привезли йому були шуряки з Нового Лугу: калантир із шоломом, та меч, та перський лук, зроблений з крутих турячих ріг і напнений турячою жилою.

Всі речі, які належали Гримільді, челядники попалили, бо перевітниця могла вселитися в будь-яку з них. Се ж оружжя не належало їй, і Гатило сам порозвішував його в спочивальні: воно хоч нагадувало про неї й про ті далекі й майже забуті часи, коли він був щасливою людиною. Богдан дививсь на зброю й подумки розмовляв із людьми, яких давно не було на світі й ніколи більше не буде. Й се тепер лишалося єдиним його заняттям в усі довгі дні й ще довші, майже нескінченні ночі.

Він устав і, тягнучи по підлозі поли гуні, почав ходити від однієї стіни до іншої, й ходив довго, поки йому не помліли ноги, й у спочивальні було тихо, мов у труні, тільки жалібно порипували дошки. Й аж коли почало сутеніти, в двері хтось пошкрябав пальцем. Богдан знав наперед, хто то може бути. Ввійшла Іладіка, яка останніх кілька місяців приносила Великому князеві страву. Се була надзвичайно вродлива чорнобривка літ вісімнадцяти. Її позаторік привіз Данко талем від князя Ілії Херсонського, бо дійшли чутки, нібито Ілія змовляється поза спиною в Данка й самого Богдана з булгарами й саками.

Іладіка, вдягнена в довгу грецьку сукню, пропливла через опочивальню з двома полумисками на випнутих уперед руках і зупинилася коло Гатила.

— Куди поставити, князе?

За сі роки в Києвому городі Іладіка перейняла мову й говорила майже як русинка, й тільки “ж” та “ш” вимовляла не завжди, особливо, коли хвилювалася.

Богдан мовчки кивнув на підвіконня, бо стіл був до краю заставлений усіляким посудом.

Княжна Іладіка зробила, як він сказав, тоді пропливла до столу й тихо йойкнула:

— Все стоїть незайняте!

Князь нічого не відповів їй, чекаючи, коли вона вийде, щоб знову поринути в забуття. Та княжна вклякла біля столу й дивилася на Гатила такими широко розплющеними карими очима, що він аж засовався.

— Чого стоїш?

— А сцо? Зору, поки попоїси.

— Йди.

Дівчина грайливо заблимала:

— Не піду, поки не попоїси. Бити-ймеш? Усі в дворі рецуть, сцо то я тебе так зле годую...

— То й що тобі є?

— Мені боляце... — серйозно проказала грекиня й довірливо спитала: — Мозе, хай хтось инчий носе тобі страву?

Гатило махнув рукою й відвернувся. Йому було зовсім-таки байдуже, хто носитиме ті полумиски й чи носитиме їх узагалі. Він сидів так, обличчям до вікна, поки Іладіка й вийшла. Власне, він і не чув, коли дівчина зникла, а як поглянув назад, у спочивальні не було нікого.

Смерком Гатило в тій самій гуні вийшов у садок, який починав братися дрібним листям. На лавці хтось бухикав і совавсь. Князь хотів був повернутися, тоді роздумав і собі сів поряд, навіть не глянувши, хто то є.

— Зирю на тебе, Гатиле, та й згадую...

Князь упізнав косака Шумила. Старий уже кілька разів намагався розважувати його своїми спогадами. То було одне й те саме: як зустрів його під Витичевом, як нарік ім'я йому, як потім...

— Тоді я-м був ще молодий.

Отже, не вгадав. Дідо почав говорити про себе. Гатило спробував здумати, скільки ж йому літ, але, так і не здумавши, сидів і не обзивався. Шумило ж неначе знав, про що мислить Великий князь.

— А з русальської неділі на дев'яносто четверте літо зверне мені.

Шумило вже сидів удома — Юрко вийшов з того віку, коли мав надобу в ньому. Гатило дав старому готаманові маленьку хижу в самому кутку двору, під вежею Полунічних воріт, і Шумило цілі дні висиджував із сторожами на вежі й удивлявся побляклими очима в далеч, на перехрестя Залозного й Соляного шляхів, яке без ліку топтав копитами своїх коней.

— А се-м намислив помирати абощо... Не доведи, Боже.

Гатило аж обернувся до діда. Не думав, що Шумило так боїться смерті. Він глухим голосом спитав:

— Страхітне?

Дідо відповів не зразу. Спершу побухикав, тоді зітхнув і мовив:

— Ніт, не страхітне. Я-м смерті не боявсь аніколи. Й сам добре відаєш. — І раптом нахилився до князя й довірливо забубонів: — Але страхаюся вмерти в запечі! Не личить косакові. В Лузі на глум стану... — Він знову бухикнув й аж тоді спитав: — Гатиле, чи немає де раті в землі твоїй?

— Нема, — байдуже відповів князь і встав, махнувши рукою Шумилові...

Борислав Борич був тепер першою людиною в усьому царстві Руському. Він щоразу повідомляв Великого князя про свої дії, але то було для годиться, бо ж обидва добре знали се. Вранці наступного дня Борислав прийшов по обіді.

— Слю в греки Годоя, — сказав він.

— Для чого?

— Дань.

— А-а...

Данину Всхідня Римська імперія сплачувала в Мізії в городі кам'яностінному Сердіці. Сплачувала чинно, та виникли суперечки: частину боргу імператор Маркіан хотів гасити товарами. Богдан торік погодивсь, але сього року виявилося, що товари такі русинам непотрібні й вони можуть купувати їх дешевше на всхідних марках — у Персії чи деінде.

— Добре робиш, Боричу, — сказав Гатило, бо без побратима не знав би, що й діяти з такою державою.

Перший болярин більше нічого не казав, але Гатило час від часу зиркав у його бік. Щось має повідати ще Борислав, а мовчить і тільки задумано шкребе полисіле тім'я. Нарешті почав здалеку:

Чуєш, Гатиле... Я-м багато слухався тебе... Тепер послухай мене маломудрого.

— Речи, — сказав Гатило.

— Видимир, князь готський, послав гудця Ардарікові, що-с ти охабився землі Руської.

— Нехай, — кволо кинув князь, бо йому й справді було байдуже, хто та як про нього мислить і що каже.

— Але то ще не все...

— Речи...

— Ардарік одповів Видимирові, що Аттіла... зворожений.

— Ким?

— Перевітницею, — не зразу відповів болярин. — Зворожений і не може ні на коня сісти, ні з хорому вийти — ноги відняло.

Гатило тільки зітхнув. Десь-то так воно й є, бо вже рік він і справді не виходив за стіни городу Києвого.

— Мусиш, Гатиле...

— Що?

— Мусиш, речу, показати їм... готам і всім, хто не діждеться смерті твоєї, що живий єси й у сідлі тримаєшся.

Великий князь мовчав, і київський болярин шукав дошкульного слова.

— Мусиш се зробити для землі Руської.

Богдан Гатило довго зітхав і довго крутив оселедця на руку, й побратим Гатилів терпляче сидів поряд і думав, що має сказати йому ще, аби вивести з байдужості. Та надій лишалося менше й менше, й се приводило Борислава до розпачу. Й зовсім несподіваним було для нього Богданове слово:

— Чини, як знаєш.

Борислав ще не йняв віри вухам своїм і дуже несміливо, щоб не напсувати справі, промовив:

— Поїдьмо в Західню Русь.

Гатило злякано блимнув на нього й перестав крутити оселедця. Борислав дивився на нього так благальне, брови його так жалібно звелися на переніссі, наче він, сей загартований у січах і ратях між, сей рубайло, який навіть у бою знаходив силу жартувати, міг заплакати. Гатилові стало шкода побратима, й, щоб не дати йому зганьбитися, він кволо всміхнувсь:

— Хай на твоєму буде, Борисе.

Наступного ж ранку, поки залізо не схололо, Борислав зібрав у далеку путь

Воротилову сотню. Найдужче боявся він дрібного дощу, який почав сіятись удосвіта й міг зашкодити.

Та коли людині до всього байдуже, їй однаково, чи йде дощ, а чи смажить сонце. Гатило, загорнувшись у шкарубке вовняне корзно, сів на свого застояного яблукатого жеребця.

Виїхавши з Полудневих воріт, сотня на чолі з Бориславом і Гатилом перетяла Діброву над Хрещатим Яром, звернула ліворуч і поміж горами Хоревицею та Щекавицею вийшла на Оболонь, де Соляний шлях перехрещувався зі шляхом Залозним, і побралася на захід.

Їхали майже мовчки, Борислав із Гатилом попереду, Воротило кроків за двадцять від них, а по Воротилові вся сотня молодшої дружини. Борислав боявся розмовляти, бо кожне невдало кинуте слово могло вразити Гатила, й він тоді повернеться назад, і ніяка сила більше не зрушить його з місця. Тільки на п'ятий день, коли Дерева лишились позаду й Залозний шлях зав'юнився вздовж берегів Злуч-ріки, Бориславові мов тягар з пліч упав. Гатило не міг не помітити сього, й одного разу, вже десь у верхів'ях Злучі, він сказав:

— Мислиш, не відаю, куди ти везеш мене?

Борислав довгим стривоженим поглядом подивився на князя, та той усміхавсь.

— Я-м од першого разу зтямив тебе, — мовив Гатило, але не наказав спинятись і не виявляв ніяких зломірів, і велій болярин зітхнув: — Мислиш, ти хитрий єси, а я-м ступів геть?

Гатилова балакучість свідчила про те, що дорога трохи таки розважила його, а се було головне для Борислава.

— Взяв єси на одур мене з тими вивідами, еге ж?

Велій болярин полегшено засміявся. Він і справді вигадав усі ті побрехеньки про Видимира й Ардаріка, але не дуже й набрехав, бо варто остроготам відчути слабінь городу Києвого — й вони одложаться геть від руки полянського князя. Він так і сказав Гатилові, й той нічого не мовив супротиву.

Далі Галича Борислав, як і сподівався Гатило, його не повіз. Князь галицький Острій, тесть Богданів, зустрічав зятя з усією пишнотою, на яку був здатний, далеко за Дністром, дуже широким і каламутним о сю пору місяця травного. Й серед учти була й Гатилова жона Єрка разом з п'ятирічною донькою, названою на честь вітця Даною.

Богдан подивився на Єрку, яку за шість років устиг забути, бо ж бачив її всього кілька день, і на чорняву Данку, якої взагалі не бачив, — і в душі його не озвалася жодна струна. Й то було так, бо людей розділяють не тільки роки, а й відстані, Єрка ж, його жона Ярина, ввесь час безвиїзно сиділа в своєму приданому городі Войнилові, сиділа разом з донькою, яка тут і народилася, й він ані разу майже так і не згадав про них...

Єрка дивилась на Богдана трохи злякано, й йому стало шкода її. Всі дванадцять день, які він пробув у Войнилові, бо ж Борислав сього прагнув, Гатило намагався бути лагідний і з Данкою, й із жоною. Та крига в душі не танула, й се розуміли всі, й насамперед сам він.

Довгими ночами він лежав, розплющивши в темряву очі, стомлений і спорожнілий, а коли засинав і раптом прокидався знову, щоразу здавалося, що поряд лежить не Єрка, чорнобрива красуня Єрка, мати його дочки, а хтось інший, кого вже нема й ніколи не буде. Й уранці він потім уникав дивитись Єрці в вічі, ніби й вона могла знати, що робиться в його заціпенілому серці.

Коли Єрка виряджала можа свого в дорогу, на віях їх тремтіли сльози, й Богданові було ніяково, що не зміг зігріти й приголубити сю гарну молоду жінку. Він уклонився їй і Дані, торкнувши рукою трави, тоді вперше за всі дні поплескав доньку по щоці й сів на коня. Мала ж заплакала голосно й ревно, ображена чи налякана своїм незнайомим вітцем.

Так Гатило й повернувся додому, й ніякі Бориславові хитрощі не допомогли, й усе лишалося, як і було ввесь прожитий рік, і ніхто не знав, чого сподіватись від дня прийдешнього, й найменше за всіх знав се сам Богдан Гатило.

Дні точилися сумно й одноманітно, він ціле літо не виходив за стіни дідинця, вітчого й діднього двору, тільки надто паркими вечорами сідав на лавиці в молодому садку й мовчав разом із дідом Шумилом, який теж став неговірким, тільки раз по раз бухикав — глухо й глибоко, мов із порожньої діжі.

Тепер Богдан од ранку до вечора читав. І то не була грецька книга з великим хрестом, яку колись начебто забув у його світлиці луганський князь Годой, а стос дощечок, змережаних таємничими четними різами давнього руського письма, якого навчив Богдана сивовусий скоморох Харко Мурин. У книзі йшлося про дивні речі. Досі йому й на думку не спадало, що світ стоїть споконвіку на трьох слонах, названих мамонтами, що ті мамонти нічого не їдять, а тільки глибоко дихають — коли вдихне перший, полудневий, він роздимається й більшає, й світ над ним підважується й відхиляється од сонця. Тоді сонце ходить низько над світом, і се зветься зима. Коли ж сей мамонт видихає й худне, світ нахиляється до сонця, й починає теплішати. Два ж інші мамонти перекидають одне одному сонце й місяць, і тоді настає день або ніч. А зорі — то вічі померлих людей, бо й досі ж кажуть не тільки “дивлюсь”, а й “зорю”. Де людина вмерла, над тим самим місцем спалахує її зірка. Найбільше ж умирає людей на важкому шляху через полудневі степи, тому й на небі ціла дорога густих зірок, які теж називаються Соляним Шляхом, бо дрібка солі на Русі дорого важить, і нелегко здобути її й привезти з далекого Руського моря, на яке греки речуть Евксинське.

Розповідалося й про те, звідки на світі взялися звірі й що кожен звір у собі несе, — собака вірність, бо створена богинею Вірою, кішка — лжу, бо ховається в ніч і дітей своїх зачина тільки вночі, ведмідь — силу й любов до землі своєї, бо в давнину ведмедів звали русами, й поляни зродилися саме від них і тому й звуться русинами й русичами, тобто синами руса.

Богдан читав і порівнював те четмо з грецькою книгою про їхніх кумирів. І раптом замислився. Ніде в руському письмі не сказано про те, відколи ж оті три слони-мамонти держать на своїх спинах світ. Се його дуже дратувало, бо грецька книжка твердила, що їхній Христос народився літа 5508-го, Адамос же літа 1-го.

Він перегорнув усю товсту книжку й ніде не знайшов про те, відколи ж існує світ на Русі. Було сказано, що від окняжіння Великого князя Велімира до його смерті минуло літ двадцять і п'ять. Але ж греки пишуть: літа божого такого-то. А як же ми?

Він сердито відсунув книжку, коли ж увечері здибав коло порога скомороха, спитав:

— Скільки вже світ є на Русі?

— А що стало? — здивувався Харко Мурин.

— Бо в грецьких книгах се є, а в твоїй нема. — Й розповів скоморохові, в чому річ.

Харко Мурин запитав:

— А де починаються зорі?

— Як то де?

— Мають вони почин?

Се було зовсім нелегке запитання, й Гатило не тямив одповісти. Нібито ж усе мусить мати почин і кінець? Тоді Харко намалював пальцем у поросі велике коло круг себе й спитав:

— А де сьому колові почин?

Почину й краю не було, й ся думка сподобалася Гатилові.

Але, на відміну од кола, книжка мала початок і кінець, і князь урешті дочитав її. Й знову потяглися кволі й сірі дні та нестерпно довгі ночі. Вранці Богдан думав про те, що мерщій би надходив вечір, а лігши в цупке ложе, не міг дочекатися сходу сонця. Й думки поволі теж замерзали в голові й тяглися мляво й сонно, й він міряв дні сніданням, обідом та вечерею, коли приходила чашниця грекиня Іладіка й приносила свої одноманітні полумиски.

Гатила дратували й ті полумиски, й сама дівчина в довгому до п'ят полотті, в якому вона здавалася тесаним з дерева живим вистуканом, схожим на ті, що споконвіку стоять на священному Перуновому горбі навпроти воріт княжого двору. Іладіка приходила з тремкою усмішкою й трохи лякливим поглядом широко розплющених очей і завжди довго торохтіла на столі полумисками та братницями, довше, ніж міг витримати Богдан. Його дратувало все в ній, і він грубо питав:

— Усе вже-с перемацала?

Тоді вона йшла з хати, не дивлячись на князя, й йому ставало трохи мулько, що так грубо поводиться з нещасною полонянкою, яка не має ні вітця, ні матері, ні когось кревного в сьому чужому для неї світі. Але наступного разу він знову грубо виряджав її геть, і все повторювалось, і дні тяглися за днями, незалежно від години надворі, невиразні, й одноманітні, й сумні.

Й сталося так, що Гатило потроху призвичаївся до братниці[45][45] й тільки в її товаристві почав одчувати якусь утіху та забуття...

 

Місяця сніжного

 

Коли Дніпро скувала крига й усі річки довкола городу Києвого — й Хрещатик, і Либідь, і Глибочицю, й широкоплесу Почайну — вкутали глибокі сніги, а над засіками та вежами кружляло гайвороння, збираючись у свій пізній вирій до теплих степів над морем Руським, перший вельміж Борислав зі старим конюшим Войславом ішли з княжих воріт просто двору до хорому. Сніг сухо рипів у них під узятими в дорогі остроги чобітьми, мороз кусався й щипав їх за руки та обличчя, але вони йшли і йшли, повільно, неквапом і майже врочисто. Челядники й роби, що траплялися їм на дорозі, здивовано рячились услід першим можам городу стольного, з воїнських і стаєнь визирали отроки й конюхи. Щось мало трапитися, щось небуденне й значне, коли вельможі так урочо виступають рядком, убрані в своє найрозкішніше вбрання, — білі гуні, криті шовком і паволоками, торочені на рукавах і подолі бурими куницями, в гостроверхих, також у кунячім околі, шапках і золотавими й сріблястими шликами з китицею, в червоних жупанах, які виглядали з-під розстебнених гунь, і при дорогім оружжі.

Щось неодмінно мало статись, і двором услід за вельможами покотились неймовірні чутки.

На ґанку Борислав зупинився, відчинив дубові двері й ступив у сіни, за ним пішов і Войслав. Довгими сіньми лунко грюкали їхні ковані чоботи, й з бічних дверей також визирали тивуни й челядники. Вийшов старий домажирич Адаміс у дубленій гуні з білим ковніром, скинув ягнячу шапку, але вони проминули його й пішли далі, до сходів, що з кінця сіней вели на повершя, й їхні кроки були так само лункі й таємничі. Тільки коло спочивальні великокняжої вони спинились і випустили чашницю Іладіку.

— Є він? — кивнув на двері Борислав.

— Є, — відповіла дівчина й страдницькими очима обійняла вельможів. — Сцо сте намислили, болярине?

Вона тримала поперед себе повнісінький, неторканий полумисок із пойнятою холодним смальцем свининою та три порожні мідяні братниці. Борислав одтрутив дівчину з-перед себе й рішуче ступив через поріг. Вони стали посеред спочивальні, вистеленій килимами й ряднами, з одним-єдиним ложем під супротивною стіною, невеликим хрестоногим столом із безліччу братниць і полумисків та довгим дубовим ослоном, що сягав попід обома вікнами від дверей до покуття.

— Великий княже! — незвично врочистим голосом продуднів Борислав Борич, і князь відгукнувся:

— Га?

Такого звертання він ще не чув од Борислава й тепер, здивований, блимав то на одного, то на другого вельможа. Князь був у самій полотняній сорочці та бузинових ногавицях, босий і простоволосий. Довгий сивий оселедець заплутавсь у їжакуватому, давно не голеному тім'ї, обличчя було теж неголене хто зна й відколи, очі в обрезклих зморшках дивилися на прибульців, мов крізь імлу, й усім своїм виглядом володар землі Руської швидше нагадував лісовика-смолича, ніж Великого князя.

Борислав добру сідмицю вже не бачив Гатила, і його окаянний вигляд змусив серце боляринове болісно стиснутись, але він узяв себе в руки й ще врочистішим голосом проказав:

— Рать сполчається на землю Руську, Великий княже!

— Га? — знову безтямно прорипів Гатило, бо до його свідомості не доходили Бориславові слова.

Велій болярин доказав:

— Рать многа: й чудь, і єм, і сум, і мурома з весами. Сідлай, княже, коня сивого та бери меч к опоясу.

Богдан Гатило ще якийсь час тупо дивився на Борислава й на старого конюшого, який стояв праворуч першого вельможа, тоді схилив голову між коліна й застиг. І тільки Борислав Борич бачив, що мед у братниці, яку міцно стискав Гатило, раз по раз брижиться тонкою хвилькою.

Гатило плакав.

Борислав повернувсь і тихо вийшов, і Войслав теж подався за ним, і більше того дня вони не ступили на поріг княжого хорому. Гатило засунувся зсередини й нікого не впускав у спочивальню, навіть усмерть перелякану чашницю Іладіку, яка кілька разів намагалася погодувати його. Попостовбичивши з годину під дверима, вона пішла до Адаміса, не знаючи, що сталось і що має статися відтепер.

Та раннього ранку, щойно над княжим двором сіли перші сутінки й Борислав із Войславом підійшли до хорому, Гатило вже стояв на високому порозі в короткій баранячій гуні під опояс, у смушевій шапці з чорного ягняти та в чоботях о високих халявах. Спина йому ще сутулилась, але ноги з ледь розведеними вбік підборами трималися міцно на закрижавілому порозі.

Він коротко рипнув голосом:

— Уходьте.

Й загримотів сіньми всередину. Вельможі подалися вслід йому, й серце в Борислава Борича радісно закалатало. Таки прокинувся князь, очуняв од хмільного чаду та липучої байдужості Гатило, очуняв-таки...

На десятий день, перед самими колядками, велике ополчення, зібране з окольних руських сіл і городів, побралося нескінченною вервою до Вишгорода й далі на полуніч, куди вів ще не добре вкочений Соляний шлях.

По трьох сідмицях сполчення дісталось Ільмень-озера, де вже літ тому тридцять почали селитися словіни, полишивши старі вітчини на Березині та верхів'ях Дніпра.

Очам руських ратників одкрилися жахні видива. Вздовж лісових доріг і просік стояли довгі ряди хрестів із розіп'ятими на них бородатими людьми. Трупи були без носів і вух і давно поклякли на морозі, ноги в них висіли з хрестів, об'їдені вовками й лисицями, простоволосі кучматі голови, й плечі, й одяг були засипані снігом, очі ж дивились похмуро й моторошно крізь холодну заскленість смерті. З одного старезного діда було здерто ввесь одяг, а на грудях і животі повирізувані великі й уже почорнілі хрести. Певно, то був колись старійшина всього великого роду, який тепер простягся вздовж лісової просіки шерегою розп'ять.

І тільки тут Гатило прочнувсь остаточно. Здибивши яблукатого жеребця, він уп'явсь острогами йому в живіт і погнав попід страшними хрестами й гнав доти, доки й тягся нескінченний ліс. А ввечері сказав, намагаючись не дивитися в бік болярина Ореста й князя Тодоріка Бернського:

— Хрестаті.

За теплою великокняжою полоткою вирував тисячоголосий табір, а в полотці здавалося тихо, моторошно тихо. Ті хрести на старому дідовому тілі й ті, інші, дерев'яні, на яких були розіп'яті сотні людей, говорили про одне. Рука греків, чи латин, чи, може, й готів, сягла й сюди, бо ні чудь, ні єм, ні сум, ні якесь інше з-поміж сих племен у Христа не вірили; тим більше — словіни ільменські.

Наступного дня вивідцям пощастило знайти кілька недорізаних родів, що ховались у найнеприступніших лісових хащах.

— Ви чиї сте? — спитав у зарослого по вічі діда соцький вивіду.

— Русьские.

— А хто сте?

— Славяне.

Сивий бородатий старійшина, коли його привели до Гатила, розповів, що сталося й яка січа була тут у кінці літа й восени.

Велика тьма прибулих човнами з островів та Холодної землі фрягів[46][46] разом із готами, які невідомо звідки й узялися, швидко підкорили чудь, і єм, і сум, і ще декотрі менші племена, примучили їхніх вождів збирати ополчення, й усі разом посунули на словін. Може б, словіни й відбились од напасників, та серед них ворог теж устиг посіяти прю. Дехто здавався фрягам, та готам, та поведеним племенам, їх порозселяли на всі чотири вітри. Інші ж, хто не піддавсь на одур, узялися до мечів. Але мечів було замало, ворог ішов на полудень і на всхід, куди хотів, і скрізь убивав, і палив, і гарбав, а найнепокірніших, хто відмовлявсь уклонитися їм, розпинав на схрещених колодах, піддаючи жахливій повільній смерті.

— Теперя нас десятеро, — закінчив свою розповідь старійшина, моторошно схожий на того діда, якого всі бачили вчора на хресті. — Я да девять баб-маладух. А я уже стар для... Вигібнєт род...

Гатило гаркнув:

— Де вони?!

Дід перелякався:

— Кто?

— Фряги, й готи, й чудини!..

— Не вєдаю, баарін. — Він слово болярин вимовляв на полунічнии лад, і в нього виходило “баарін” чи навіть “ба-рін”. — Но вєдаю, кто вєдаєт.

І розповів, як їм проїхати понад берегом Ільмень-озера й знайти в болотах інші великі роди Балових та Зємових.

За два дні вивідці розшукали в замерзлій драговині чимало словінських родів, бо туди недруги не наважилися заходити. А ще за сідмицю сталася велика січа. Гатилове ополчення розгромило дружини фрягів та заблукалих сюди готів, а погано зоружені ратники чудських, та сумських, та емських вождів, що піддались на фрязький одур, самі порозбігалися.

Гатило простояв на Ільмені до пізньої весни, коли стежки в лісах і драговищах протряхли. Він наказав чудинам посунутися на захід, до великого Драг-озера[47][47], сум та єм пересадив за Ладогу та Волхов, а на сьому березі Волхова зрубав чималий город, нарікши його Новим, і лишив там посадника свого Воротила з сотнею молодших дружинників.

— Воротило між підлий, — сказав він новим городянам, — як і всі ви. Але нездоланний у січах і мудрий словом. Будьте руськими й слухайтесь його, як би сте слухали мене.

Й у кінці місяця квітного першими дорогами Гатило подавсь назад, повівши все ополчення й велій полон у возах і за возами. Кілька сот свеїв, узятих талями, він оддав Чернігівському князеві Божівоєві, своєму новому родичеві, чия донька нещодавно таки пішла за Володового сина Остоя.

Там, де Сож-ріка впадає в Дніпро, син загиблого Волода Остой, побравши полон свій і тестів, пішов просто до Чернегова, Гатила ж манив рідний город Київ.

То було незбагненне. Він ніколи не думав, що може так сумувати за вітчим вогнищем, і навіть побоювався, чи не наслано йому якоїсь мани, чи не приворожила та молода чашниця — грекиня, бо її великі засльозені очі ввижалися йому тепер і день і ніч. Ніхто його вдома не чекав — жодної рідної людини. Навіть син молодший Юрко, двадцятишестирічний сотник, їхав на чолі своєї сотні поряд із вітцем.

А Гатила тягло додому, й зелена весняна путь здавалася безконечно довгою, й він не міг дочекатися, коли ж нарешті сяйне перед очима синьовода Прип'ять. А як і Прип'ять перепливли, Богдан заходився чекати з дитинства знайомих пагорбів Вишгорода. Й не тому, що в сьому городі довгі роки жила його перша жона Руска, а через те, що з гір вишгородських видно заборола городу Києвого.

Великий князь їхав попереду на своєму яблукатому жеребці, зовсім не схожий на того Гатила, який ще півроку тому загибав, доброхіть віддавши себе на поталу повільній смерті від зеленої липучої байдужості. Спина його випросталась, очі гостро дивилися з-під густої стрішки прямих брів, довгі сиві вуса та сивий князівський оселедець маяли на стрічному теплому вітрі, комір простої вишиваної сорочки був розсупонений, і струмінь повіву приємно лоскотав могутні груди. Богдан дивився вперед, але пильно слухав розмови сина Юрка з десятником. Княжич сказав, мрійливо зітхнувши:

— Мені б отак, як старий стану...

Десятник же впевнено відповів:

— Усі такі вони.

Говорили про старого готамана косацького, й се була ще одна радість Богданова. Таки ж радість, хай там що не є, й він міг би зі щирим серцем і відвертою душею не те що хвалити Шумила — пісню йому співати. Казали, буцім котрийсь гайдар уже склав про нього думу, але Гатилові ще не доводилося чути її. Він сам собі сказав покликати гайдаря того, як тільки приїдуть до городу стольного, — нехай співає, й нехай чують ту правдиву думу про руського витязя Шумила Косака...

Початок тій пісні слід було шукати ще морозяного ранку місяця сніжного, коли Гатило, стріпнувши з себе облудну ману, запоясав меч Юра Всепобідника й став ногою в стремено. Тоді він так і лишивсь: одна нога в мідяному стремені, а друга долі, в утоптаному снігу. Підійшов старий Шумило й гримнув так дуже, як уже давно не гримів:

— Стій, Гатиле!

Богдан похмуро дивився на діда. Він уже знав, про що казатиме Шумило, бо то було закінченням їхньої розмови влітку на садовій лавочці.

— Маєш узяти й мене, Гатиле. — В голосі його було не стільки прохання, як наполегливої впертості. Він повторив: — Маєш узяти й мене. Давно-м ждав сього дня. Дяка Морані — не взяла мене досі, дала діждатися. Не дай же й ти старому косакові згибнути на полу. Рать прийшла на святу Русь — инчої я вже не діждуся.

Він був у своїх косацькнх червоних ногавицях та білій вишиванці, підперезаний широким яскраво-синім опоясом з доброго тонкого сукна, мав на ногах зелені чоботи, сиву ж смушеву шапку тримав у руці. Спечене всіма вітрами, зборознене дрібними й великими зморшками лице його здавалося проти снігастих брів, і вус, і чуприни вилитим з давно потемнілої бронзи, яка не знає ні віку, ні зносу. Стоячи в такій незручній позі — одним чоботом на снігу, а другим у стремені, Гатило мимовільно замилувався колишнім Юрковим учителем. А старий дививсь на нього з-під білих брів, однією рукою тримаючи шапку з червоним готаманським тулом, а другу поклавши на свіжовичищене срібне вруччя харалужного сікуна.

— Дайте Шумилові коня, — тихо мовив Гатило й нарешті сів у сідло.

Більше він і не бачив діда, той ніби розчинивсь у пістрявій нескінченній лаві ратників. Не здибував його ні дорогою до Ільмень-озера, ні в тих сумних лісах, де на кожній просіці тяглися хрести з розіп'ятими, ні в непролазних, закиданих підступним снігом драговищах, де ховалися недобиті й недоловлені бородані-словіни.

Зустрів Шумила тільки перед останньою, вирішальною січчу. Дід сидів на кудлатому присадкуватому конику, яких полюбляв колись Гатилів друг і побратим Вишата, Вишеслав Огнянич. Русини шикувалися на лівому березі закутої в кригу річечки, сотня до сотні, полк до полку, й на чолі кожної лави стояв болярин або воєвода. Шумило ж примостився між двома полками комонців, і князь, сам не знаючи, для чого, раз по раз обертав голову й дивився на старого косака.

Ворог стояв густою лавою на тім боці й не хотів рушити вперед ані відступати назад у поле, щоб дати руській раті перейти на свій берег. Тоді досеред річки вихопилося кілька охочих подрочити недругів. Зав'язались окремі герці, гору брали то ті, то сі, лави ж стояли непорушні, хоч холодне сонце, яке котилося понад самісінькими лісами, дійшло своєї найвищої точки. Русини ще вдосвіта вчинили требу своїм кумирам, і насамперед Юрові Побідникові. Жертви давали добрий знак, і всі були певні в перемозі, та Гатило стримував запал можів. Кумири кумирами, але й вони так просто, дурневі в руки, перемоги не дадуть, і треба було виманити фрягів.

Збоку могло здатися, що на герць виходить кожний, у кому заграла жага крові. Насправді ж, Гатило керував герцем усіх витяславів, що змагались на льоду. Перед лівим крилом руської раті зібралося душ із сорок сміливців, які віч-на-віч сіклися з охочими фрягами. Богдан потроху додавав туди можів, і по якомусь часі ліве крило вигнулося й заходилось поволі сунути до поєдинців. І коли перші лави дійшли досеред річки, протилежне крило ворога не витримало такої близькості, зігнулося й пішло насупротиву. Між ними та серединою втворилася тріщина, Гатило ж тільки на се й чекав.

Середина руського ополчення теж відкотилась і несподіваним ривком уклинилася в отвір, дедалі дужче розпинаючи його й не даючи головним силам ворога прийти на допомогу нерозважливому крилові. Січа зав'язалась на самому березі, й коли ворога достатньо потіснили, на нього сіли задні лави русинів, сховані в близькому лісі. Так розірвані полки, позбавлені опори збоку, було вже легше давити, й Гатило метнув свою сулицю вперед.

— Князь уже почав! — гукнули можі звичний оклик. — Потягнімо й ми по князеві!

Гатилів задум удався. З могутнім криком “Сла-ав-ва-а-а!”, що то захлинався, то вибухав з новою силою, рать руська в лоб ударила ворога, який намагався прихистити себе там, де зяяв пролом у лавах, і тим самим ще дужче розріджував свої лави.

Богдан бився в першій шерезі синової сотні, княжич Юрко, могутній, як і отець його, стояв о ліву руку, й піші фряги падали під їхніми кіньми один за одним, хоч билися й відважно, навіть люто. Й тут, з одвалом стявши голову високому рудобородому фрягові чи готові, Богдан знову помітив Шумила. Дід стояв трохи правіше й рубався з комонним супротивником, а молодші вої допомагали старому, не даючи фрягові зайти збоку. Князеві хотілося крикнути дідові щось гарне й підбадьорливе, але боявся, що той може раптом обернутись і підставити себе. Та й навряд чи почув би його дід у страшному ляскоті мечів і щитів, у неймовірному гаморі живих і конаючих.

Богданові заплуталося стремено, й він одійшов на півтора коня всп'ять, а тоді почав завдруге протискатись до передніх. Вої змішалися в суцільне вировисько, та полян годі було сплутати з ворожими можами: всі, хто не мав калантиря чи різниці-кольчуги, повивертали свої гуні вовною догори, й густе бараняче хутро правило їм за найкращу бороню — мечі сковзали по ньому, сулиці заплутувались у ковтунах і викликали розгубленість, якою користалися русини: недаремно ж у всьому світі називали руське воїнство гунами!

Ворожа стріла, може, призначена йому, влучила яблукатому жеребцеві в шию, але ковзнула попід шкіру, й Гатило рвучко витяг її. Й перш ніж пробитися до сина Юрка, який разом із десятником тис поперед себе трьох фрязьких комонців, що прийшли на спомогу пішакам, Великий князь київський знову побачив Шумила. Й так і став, підсвідоме затуляючись од припадкових а чи націлених стріл, які літали в усі боки. Сталось те, чого ввесь час сподівався князь, — ніхто йому про се не казав, але він був певен, що старий косак се зробить рано чи пізно.

Коли зріділи лави фрягів, зодягнених у цупкі калантирі з мідною лускою, й почали вже просвічуватися наскрізь, Шумило раптом зострожив свого невтомного коника, пробився крізь передню лаву й ударив у скопище, яке стерегло фрязького князя. Там була добра сотня комонників, і передні фряги, що рубалися з русинами, пропустили косака, бо що міг зробити якийсь білобровий дід із княжою сотнею.

А Шумило, з розгону збивши кількох вершників, удерся в саму середину варти й махав мечем своїм так шалено, що там знявся переполох. Замелькали в повітрі мечі й сулиці, заметалися люди й коні, розгублені таким зухвалим нападом оскаженілого гуна, тоді несподівано все вляглось, і над головами вершників з'явився Шумило. Він був ще живий, хоч його підняли вгору на довгих коп'ях десятків зо два ворожих можів. Гамір навколо враз ущух, русини й фряги передніх лав розчепилися, й стало чути голос готамана Шумила. Старий стяг з голови шапку й вимахував нею, фряги ж ніяк не змагали протнути його виверненої догори хутром баранячої гуні. Гатило почув дідові слова:

— Го-гой!.. Русичі-і-і!.. Я-м посік їхнього кня-а-азя-а!..

Й тут-таки зів'янув і пустив додолу руку з косацькою шапкою.

Тоді повітря здригнулося від могутнього зову “Сла-а-а-ва-а!”, — й русичі суцільною лавою посунули вперед, ворог не витримав останнього натиску й повернув yсn'ять, а кияни, й білогородці, й іскоростичі, й переяславці гналися й гналися за втікачами, й сікли голови в шоломах з відвалом і без одвалу, й кидали зашморги на шиї зайдам, і була січа жахна, й був полон, і помста, й пожива.

Наступного дня до Гатилового стану прийшли бити чолом ті князі чудські, й сумські, й ємські, й муромські, які завчас утекли з фрязько-готського ополчення, й Великий князь київський справедливо розсудив їх, узявши талів по кілька сот од кожного й наказавши племенам бути надалі обачнішими в доборі друзів і недругів...

Богдан стояв на високій горі коло Вишгорода й удивлявся з-під долоні туди, де височіли нові вежі над його стольним городом. Дорогою через луки гнав комонник, низько припавши до холки коня. В тій самотній рухомій цяточці було щось тривожне, й Великий князь одчув, як його серце холоне в передчутті лихої звістки...

 

В ЛІТО 454




Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 10 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Місяця червця | Місяця того самого | Місяця того-таки | Місяця вересня | Місяця листопада | Місяця березоля | Місяця травного | Місяця того ж таки | Місяця того-таки в наступний день | Місяця липня |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.028 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав