Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ХРИСТИЯНСТВО В ПЕРШИХ ЧОТИРЬОХ СТОРІЧЧЯХ

Спочатку християнство проповідували євреї серед євреїв як ре­формований юдаїзм. Святий Яків і меншою мірою святий Петро прагнули саме цього, і вони, можливо, й узяли б гору, якби не святий Павло, що наважився приймати в лоно нової віри поган, не вимагаючи від них обрізання чи підпорядкування Мойсеевому законові. Незгода між цими двома напрямами відбита в Діях апо­столів із Павлового погляду. Громади християн, які Павло ор­ганізував у багатьох місцях, напевне складались почасти з навер­нених євреїв, а почасти з поган, що шукали нової віри. Тверді настанови юдаїзму надавали йому принади в ту добу розкладу

вірувань, але неодмінне обрізання було перешкодою до навернен­ня чоловіків. Ритуальні закони щодо їжі також були незручні. Самі лише ці дві перешкоди, навіть якби не було інших, означа­ли для юдейської релігії майже цілковиту неможливість стати всесвітньою. Християнство завдяки святому Павлові зберегло все, що було привабливого в ученні юдаїзму, без тих рис, які пога­нам було найважче прийняти.

Щоправда, ідея про те, що юдеї - Обраний народ, була не­стерпна для гордості греків. Цю ідею категорично відкинули гно­стики. Вони — принаймні декотрі - вважали, що чуттєвий світ створений одним незначним божеством — Ялдаваофом, бунтівним сином Софії (небесної мудрості). Він, твердили вони, тотожний із Ягве Старого Заповіту, а змій - зовсім не втілення зла, його по­слано тільки остерегти Єву перед Ялдаваофовими підступами. До­вгий час верховне божество дозволяло Ялдаваофові чинити по своїй уподобі; та врешті послало свого сина, щоб той на якийсь час оселився в тілі чоловіка на ім'я Ісус і звільнив світ від об­лудного вчення Мойсея. Ті, хто держався цього погляду, сполуча­ли його, як правило, з філософією Платона; Плотін, як ми бачи­ли, не без труднощів намагався спростувати його. Гностицизм яв­ляв собою ніби притулок напівдорозі між філософією поганства і християнством, бо, шануючи Христа, ганив євреїв. Те саме зго­дом стосувалося маніхейства, через яке святий Августин прийшов до католицької віри. Маніхейство сполучало в собі християнські й зороастрійські елементи, навчаючи, що зло - це позитивний на-чаток, втілений у матерії, тоді як добрий начаток утілений у дусі. Воно засуджувало споживання м'яса й будь-яке статеве жит­тя - навіть у подружжі. Такі проміжні вчення дуже сприяли по­ступовому наверненню грекомовних освічених людей, але Новий Заповіт остерігає справді побожних проти них: «О Тимотею, бере­жи передання. Уникай світського пустословства та суперечностей неправильного знання [Гнозис], що його визнаючи, деякі відхилились від віри»*.

Гностицизм і маніхейство процвітали, поки влада не стала християнською. Відтоді прихильники цих учень мусили прихову­вати свою віру, але таємний вплив ще зберігали. Одну з доктрин певної секти гностиків сприйняв Магомет. Вона полягала в тому, що Ісус був просто людиною, а Син Божий вступив у нього під час хрещення й вийшов із нього під час розп'яття. На підтримку цього погляду вони звертались до тексту: «Боже мій, Боже мій! Чому єси покинув мене?»** - цей текст, треба визнати, завжди завдавав труднощів християнам. Гностики вважали за щось негідне Сина Божого народитись, бути немовлям, а головне — по­мерти на хресті; вони казали, що все це сталося тільки з чо­ловіком на ім'я Ісус, але не з божественним Сином Божим. Ма-

* І послання апостола Павла до Тимотея, VI, 20, 21. ** Євангелія від Марка, XV, 34.

гомет, що визнавав Ісуса як пророка, хоча й не як божество, мав гостре почуття класової солідарності: пророки не можуть умирати поганою смертю. Тому він засвоїв погляд докетиків (од­на з сект гностиків), згідно з яким на хресті висів тільки при­вид, і то саме на нього юдеї та римляни, не розуміючи цього, звертали свою безсилу й марну помсту. Таким чином дещо з гностицизму перейшло і в ортодоксальне вчення ісламу.

Ставлення християн до своїх сучасників-євреїв дуже скоро ста­ло ворожим. Запанувала думка, ніби Бог промовляв до праотців і пророків, які були святими людьми, і передрікав прихід Христа; та коли Христос справді явився, євреї не впізнали його, й тому їх слід уважати нечестивцями. Крім того, Христос скасував Мой-сеїв закон, замінивши його двома заповідями про любов до Бога і любов до ближнього; а євреї зловмисно не визнавали й цього. Як тільки держава стала християнською, з'явився й антисемітизм у своїй середньовічній формі, а саме як вияв християнської ревності у вірі. Яку роль відогравали в християнізованій імперії економічні мотиви, що розпалювали антисемітизм у пізніші часи, тепер на­вряд чи можливо встановити.

В міру того, як християнство еллінізувалося, воно робилось те­ологічним. Юдейська теологія завжди була проста. Ягве з племінного божества розвинувся в єдиного всемогутнього Бога, що створив небо й землю; божественна справедливість, коли стало ясно, що вона не забезпечує доброчесним земного добробуту, бу­ла перенесена на небо, а це потягло за собою віру в безсмертя. Але за всю свою еволюцію юдаїстське віровчення не витворило нічого складного й метафізичного; в ньому не було таємниць, і кожен єврей міг зрозуміти його.

Ця юдейська простота загалом іще характерна для синоптич­них євангелій (Матея, Марка й Луки), але вже зникла у євангеліста Йоана: Христос у нього ототожнений із Логосом пла­тоніків і стоїків. Четвертого євангеліста цікавить не стільки Хри­стос-Людина, скільки Христос як теологічний образ. Це ще більшою мірою стосується отців церкви; в їхніх писаннях ви знайдете багато більше алюзій на Євангелію від Йоана, ніж на решту три разом узятих. Павлові послання також містять багато теології, зокрема в тому, що стосується спасіння душі; і водночас вони виказують досить широке знайомство з грецькою культурою — цитати з Менандра, натяк на Епіменіда з Кріту, який сказав, що всі крітяни брехуни, тощо. 1 все ж святий Павло* каже:«Вважай-те, щоб ніхто вас не збаламутив філософією та пустим обманст­вом».

Синтез еллінської філософії та гебрейських писань лишався більш-менш випадковим і фрагментарним до часів Орігена (185-254 р. н.е.). Оріген, як і Філон, жив у Александрії, яка завдяки торгівлі та зосередженню вченості була від свого заснування й до

* Чи скорше автор приписуваного св. Павлові Послання до Колосян, II, 8.

падіння головним центром ученого синкретизму. Як і його сучас­ник Плотін, він був учень Амонія Саккаса, якого багато хто вва­жає родоначальником неоплатонізму. Його доктрини, викладені в книжці «De Principiis», близько споріднені з Плотіновими - влас­не, навіть ближче, ніж дозволяє ортодоксальність.

Нема, твердить Оріген, нічого цілком безтілесного, крім Бога -Отця, Сина і Святого Духа. Зірки - живі розумні істоти, яким Бог дав душі, що вже існували. Сонце, на його думку, може грішити. Душі людей вступають у них, як твердив Платон, у хвилину народження з якогось іншого місця, де вони існували від самого акту Творення. «Нус» і душа відрізняються більш-менш так, як у Плотіна. Коли «нус» збочує, він стає душею; душа, живучи доброчесно, стає «нусом». Кінець кінцем усі духи впоко­ряться перед Христом і тоді стануть безтілесними. Урешті спа­сеться навіть диявол.

Хоча Орігена й визнали за одного з отців церкви, та згодом його звинувачено в схилянні до чотирьох єресей:

1. Попереднього існування душ, згідно з ученням Платона;

2. Думки, що не тільки божественна природа Христа, а й його людська природа існувала до Втілення;

3. Думки, що під час воскресіння наші тіла перетворяться в цілковито ефірні;

4. Думки, що всі люди й навіть злі духи досягнуть спасіння. Св. Єронім, що висловив був досить небезпечний захват перед

працею Орігена над уточненням тексту Старого Заповіту, потім з розважності витратив багато часу й запалу на засудження його теологічних хиб.

Орігенові заблуди не тільки теологічні. Замолоду він завинив у непоправній помилці, занадто дослівно витлумачивши текст: «Бувають і скопці, що самі себе оскопили ради Небесного Царст­ва»*. Цей спосіб уникнути плотських спокус, що ним зопалу ско­ристався Оріген, був засуджений Церквою, а до того ж закривав йому доступ до священицького сану, хоча декотрі церковники, здається, держались іншої гадки, даючи тим підстави до не вель­ми повчальних суперечок.

Найрозсягліша праця Орігена - це книжка під назвою «Проти Цельса». Цельс був автор книжки (що не збереглась), спрямова­ної проти християнства, і Оріген поклав собі за мету відповісти йому пункт за пунктом. Цельс починає з осуду християн, бо во­ни належать до протизаконних товариств; Оріген не заперечує цього, але твердить, що це не провина, а чеснота, подібно до ти-рановбивства. Далі він переходить до того, що, безперечно, є ре­альною основою нехоті до християнства: християнство, каже Цельс, походить від євреїв, а євреї - варвари; і вишукати щось сенсовне у варварському вченні можуть тільки греки. Оріген відповідає, що справді будь-хто, прийшовши від грецької філософії

*Євангелія від Матея, XIX, 12.

до євангелій, визнає їх істинними і знайде достатні докази, які задовольнять грецький розум. Але, крім того, «Євангелія має свої докази, більш божественні, ніж будь-що, встановлене грець­кою діалектикою. 1 цей більш божественний доказ апостол назвав «виявом Духу та сили»; «Духу» — з огляду на євангельські про­роцтва, спроможні вселити віру в кожного, хто читає їх, зокрема в тих моментах, що стосуються Христа. А «сили» - через ті зна­мення й дива, що справді відбулись, як повинні ми вірити - і з багатьох інших причин, і з тієї, що сліди їх іще збереглися серед людей, котрі спрямовують своє життя за приписами Євангелій»*.

Цей уступ цікавий тим, що він уже містить подвійну аргу­ментацію на користь віри, характерну для християнської філософії. З одного боку, самого розуму, правильно вжитого, до­статньо для встановлення суттєвих принципів християнської віри, зокрема існування Бога, безсмертя та свободи волі. Але з другого -Святе Письмо доводить не тільки ці голі принципи, а й багато більше; і богонатхненність Біблії доводиться тим фактом, що про­роки передрекли прихід Месії, і чудесами, і благодійним впливом віри на життя вірних. Декотрі з цих аргументів сьогодні вважа­ються застарілими, але останній із них іще використовував Вільям Джеймс. Аж до Ренесансу кожен християнський філософ приймав їх усі.

Декотрі з Орігенових аргументів досить чудні. Він каже, що маги заклинають ім'ям «Бога Авраамового», часто навіть не знаю­чи, хто Він є; але це заклинання, очевидно, особливо могутнє. В магії істотні імена, і не однаково, чи називати бога його юдейсь­ким, чи єгипетським, чи вавілонським, чи грецьким, а чи брах­манським ім'ям. У перекладі магічні формули втрачають силу. Це наводить на думку, що тодішні маги вживали формули з усіх відомих релігій, та, коли має слушність Оріген, саме формули, взяті з гебрейських джерел, були найдійовіші. Цей аргумент тим чудніший, що сам Оріген підкреслює: Мойсей заборонив чаклу­вання**.

Християни, твердить він, не повинні брати участі в урядуванні державою, а тільки в урядуванні «Божим народом», тобто Церк­вою***. Ця доктрина, звичайно, до певної міри модифікувалась після часів Костянтина, але дещо з неї збереглося. Вона відчувається і в «Місті Божому» святого Августина. Вона спонука­ла церковників у часи занепаду Західної імперії байдуже диви­тись на земні лиха, а свої великі таланти присвячувати цер­ковній дисципліні, теологічним диспутам та розповсюдженню чер­нецтва. Деякі сліди цієї позиції дожили й до наших днів: більшість людей мають політику за щось суто «земне» й негідне жодної справді святої людини.

* Оріген, «Contra Celsum», кн. І, розд. II. ** Там-таки, кн. І, розд. XXVI. *** Там-таки, кн. VIII, розд. XXV.

Церковне врядування розвивалося повільно в перших трьох сторіччях і дуже швидко - після навернення Костянтина. Єпис­копів обирало мирянство; поступово вони досягли великої влади над християнами своїх єпархій, але до часів Костянтина навряд чи існувало в якійсь формі центральне керування всією церквою. Влада єпископів у великих містах підкріплювалась практикою роздавання милостини: пожертвами вірних порядкував єпископ, він міг уділяти милостину бідноті або відмовляти в ній. Тому за­вжди існувало вдосталь злидоти, готової зробити все, чого захоче єпископ. А коли держава стала християнською, єпископам доруче­но судові й адміністративні функції. З'явилося й центральне цер­ковне керівництво, принаймні в питаннях теорії. Костянтинові надокучила гризня між католиками й аріанами: поєднавши свою долю з християнством, він хотів, щоб воно було єдиною партією. Аби погасити чвари, він наказав скликати вселенський собор у Нікеї, що затвердив «Нікейський символ віри»* і з погляду конфлікту з аріанством установив назавжди норму ортодоксії. Інші, пізніші незгоди так само розв'язувалися вселенськими собо­рами, аж поки поділ на Захід і Схід та відмова Сходу визнати авторитет папи зробили ці собори неможливими.

Папа, хоч офіційно був найголовнішою особою в Церкві, зага­лом не мав над нею ніякої влади аж до багато пізніших часів. Поступове наростання могутності пап - дуже цікава тема, яку я розгляну в дальших розділах.

Різні автори по-різному пояснюють поширення християнства до Костянтина й мотиви його навернення. Гіббон** наводить п'ять причин:

«1. Непохитна і, коли можна вжити цього слова, непримирен­на ревність християн, яка мала джерелом, щоправда, юдейську релігію, але була очищена від духу замкнутості й незлагідності, що, замість приваблювати, відштовхував поган від прийняття Мойсеевого закону.

2. Доктрина про майбутнє життя, поліпшена всіма додатками, що могли збільшити вагу й дійовість цієї важливої істини.

3. Здатність творити чуда, приписувана первісній Церкві.

4. Чиста й сувора мораль християн.

5. Єдність і дисципліна християнської громади, що поступово утворювала незалежну й дедалі більшу державу в самому серці Римської імперії».

Загалом кажучи, цей аналіз можна прийняти, але з деякими уточненнями. Першу причину - непохитність і нетерпимість, що походили від юдеїв, - можна прийняти цілком. Ми й у наші ча­си бачили переваги нетерпимості в пропаганді. Християни здебільшого вірили, що тільки вони попадуть до раю, а поган на

* Не достеменно в сучасній формі: її схвалено аж 362 р. ** The Decline and Fall of the Roman Empire, Ch. XV.

тому світі чекають щонайжахливіші кари. Інші релігії, які змага­лись за вплив у третьому сторіччі, не мали такого грізного ха­рактеру. Наприклад, шанувальники Великої Матері, що мали об­ряд - так званий «тавроболій», - аналогічний хрещенню, не вчи­ли, ніби ті, хто не пройде цього обряду, попадуть до пекла. Між іншим, треба зазначити, що тавроболій коштував досить дорого: треба було зарізати бика, щоб кров його окропила неофіта. Та­кий обряд - аристократичний, і він не може стати основою релігії, яка має залучити широкі маси населення, багатіїв і бідноту, вільних і рабів. Щодо цього християнство мало перевагу над усіма своїми суперниками.

Щодо ідеї майбутнього життя, то на Заході перші про­повідували її орфіки, а від них її сприйняли грецькі філософи. Єврейські пророки - декотрі з них - говорили про воскресіння тіла, але віру в воскресіння духу юдеї, здається, перейняли від греків*. У Греції вчення про безсмертя мало популярну форму в орфізмі, а вчену - в платонізмі. Цей останній, що грунтувався на складній аргументації, не міг набути широкої популярності; зате орфічна форма, ймовірно, мала в пізній античності великий вплив на думки загалу не тільки серед поган, а й серед юдеїв та християн. Елементи містерійних релігій, як орфічних, так і азіатських, досить широко ввійшли в християнську теологію; в усіх них центральним міфом був міф про бога, що вмирає і знов оживає**. Тому я гадаю, що доктрина безсмертя важила в по­ширенні християнства менше, ніж гадав Гіббон.

Чуда, безперечно, відігравали дуже важливу роль у пропаганді християнства. Але чуда в пізній античності були звичайною річчю і не становили прерогативи якоїсь однієї релігії. Взагалі не­легко сказати, з якої причини в цьому змаганні саме христи­янські чуда викликали більше довіри, ніж чуда інших сект. Я га­даю, що Гіббон не врахував однієї дуже важливої обставини, а саме володіння Священною Книгою. Ті чуда, на які посилалися християни, почались у дуже давні часи, серед народу, що здавав­ся людям античності таємничим; він мав послідовну історію, від створення світу й далі, згідно з якою божественний промисл за­вжди творив чуда - спочатку для юдеїв, а потім для християн. Сучасному дослідникові історії ясно, що рання історія ізраїльтян в основному легендарна, але в давнину люди так не вважали. Вони вірили Гомеровій розповіді про облогу Трої, вірили в Ромула й Рема і так далі; чому ж, питає Оріген, ви мали б прийняти ці перекази й відкидати єврейські? На цей аргумент не було логічної відповіді. Тому природно було прийняти чуда Старого Заповіту, а коли вже їх визнано, гідними віри ставали й не такі давні, особливо коли врахувати християнську інтерпретацію про­років.

* Див. Oesterley and Robinson, Hebrew Religion.

** Див. Angus, The Mystery Religions and Christianity.

Моральний рівень християн до Костянтина, безперечно, був набагато вищий, ніж у пересічного поганина. Християн часом пе­реслідували, і в змаганні з поганами їхнє становище майже за­вжди було невигідне. Вони твердо вірили, що чеснота буде вина­городжена в раю, а гріх покараний у пеклі. їхній етиці взаємин між статями властива була рідкісна в античності суворість. Навіть Пліній, чиїм офіційним обов'язком було переслідувати християн, засвідчує високий рівень їхньої моральності. Після навернення Ко­стянтина, звичайно, і серед християн з'явилися пристосуванці; але визначні діячі церкви, за небагатьма винятками, й далі були лю­ди з непохитними моральними засадами. Гадаю, що Гіббон мав рацію, приписуючи велику вагу цьому високому моральному рівневі як одній з причин поширення християнства.

В останню чергу Гіббон наводить «єдність і дисципліну хри­стиянської громади». А я гадаю, що з погляду політики це най­важливіша з його п'ятьох причин. Ми в сучасному світі звикли до політичної організованості; кожен політик мусить рахуватися з голосами католиків, але вони врівноважені голосами інших ор­ганізованих груп. Католик як кандидат на американське прези­дентство перебуває в невигідному становищі через упередження протестантів. Та якби не існувало такої речі, як упередження протестантів, кандидат-католик мав би кращі шанси, ніж будь-хто інший. Такий, видимо, був Костянтинів розрахунок. Підтримку християн як єдиного організованого блоку можна було забезпечи­ти, виявивши їм ласку. Будь-яка тодішня нехіть до християн бу­ла неорганізована й політично неефективна. Мабуть, Ростовцев має рацію, коли вважає, що велика частина війська була христи­янська і що саме це найдужче вплинуло на Костянтина. Та хай там як, а християни, чисельно ще бувши в меншості, мали якусь організованість, тепер звичайну, але тоді нову, і ця ор­ганізованість давала їм увесь політичний вплив групи, здатної ви­являти тиск, за відсутності інших таких груп, супротивних їм. Це був природний наслідок їхньої реальної монополії на ревність, а ту ревність вони успадкували від євреїв.

На нещастя, тільки-но здобувши політичну владу, християни зразу обернули свою ревність одні проти одних. Єресі, і чимало, існували ще й до Костянтина, але ортодокси не мали засобів ка­рати їх. А коли держава стала християнською, для діячів церкви стали доступні великі виграші в формі влади й багатства; почали­ся суперечки щодо виборів, і теологічні чвари стали також чвара­ми за світські переваги. Сам Костянтин зберігав певний нейт­ралітет у суперечках богословів, але по його смерті (337 р.) його спадкоємці (опріч Юліана Відступника) більшою або меншою мірою почали схилятись на бік аріан - аж до піднесення на трон Теодозія в 379 році.

Героєм цього періоду став Атаназій (бл. 297-373), що все своє довге життя був наинепохитнішим поборником нікейської орто­доксії.

Період від Костянтина до Халкедонського собору (451 р.) вирізняється тим, що теологія набула політичної важливості. Двоє питань одне вслід за одним збурювали християнський світ: по-перше, природа Трійці, а потім - доктрина Втілення. За часів Атаназія на передньому плані було тільки перше. Арій, освічений александрійський священик, твердив, що Син не рівний Отцеві, бо створений ним. Трохи раніше цей погляд, може, й не викли­кав би такого неприйняття, але в четвертому сторіччі більшість теологів його відкинула. Кінець кінцем перемогла думка, що Отець і Син рівні і єдиносутні, одначе являють собою двох окре­мих осіб. Думка, ніби вони не окремі, а тільки різні вирази однієї Істоти, являла собою єресь сабеліанства, названу так по її засновникові Сабелієві. Тому ортодоксія мусила тут іти дуже вузькою стежкою: тим, хто недоречно випинав окремість Отця і Сина, загрожувала небезпека аріанства, а тим, хто недоречно ви­пинав їхню єдність, - небезпека сабеліанства.

Вчення Арія Нікейський собор (325 р.) засудив величезною більшістю голосів. Але різні теологи пропонували різні його варіації, і до них прихильно ставилися імператори. Атаназій, що з 328 р. до своєї смерті був александрійським єпископом, майже весь час перебував у вигнанні за свою відданість нікейській орто­доксії. Він тішився величезною популярністю в Єгипті, що протя­гом усієї боротьби йшов неухильно за ним. Цікаво, що в ході те­ологічної боротьби національні (чи принаймні регіональні) почут­тя, які неначе зовсім вигасли після підкорення римлянами, тепер ожили. Костянтинополь і Азія схилялись до аріанства; Єгипет був фанатично атаназіанський; Захід непохитно тримався постанов Нікейського собору. Коли скінчилась боротьба з аріанством, з'яви­лись нові незгоди більш-менш подібного типу, в яких Єгипет уда­вався в одну єресь, а Сірія - в протилежну. Ці єресі, перес­лідувані ортодоксами, підірвали єдність Східної імперії и полегши­ли завоювання магометанам. У самих сепаратистських рухах нема нічого незвичайного, дивно тільки, що тоді вони були пов'язані з такими тонкими й абстрактними теологічними питаннями.

Імператори з 335 до 378 р. були більш-менш прихильні до аріанських поглядів, наскільки ставало відваги - за винятком Юліана Відступника (361-363 pp.), що як поганин був зовсім байдужий до внутрішніх суперечок у християнстві. Нарешті 379 р. імператор Теодозій беззастережно підтримав католиків, і їхня перемога в усій імперії стала цілковитою. Святий Амброзій, свя­тий Єронім і святий Августин, яких ми розглянемо в наступному розділі, більшу частину свого життя прожили в цьому періоді тріумфу католицизму. Одначе на Заході його змінив ще один період панування аріанства - за готів і вандалів, що спільно за­воювали майже всю Західну імперію. їхня влада тривала близько сторіччя, та кінець кінцем її зломили Юстиніан, лангобарди й

франки - а Юстиніан і франки, та врешті й лангобарди були ор­тодоксальні. Таким чином католицька віра здобула остаточний успіх.